Шпаргалка з "Економічної теорії"

1.Предмет  історії економічних учень

Нові реалії розвитку економічної освіти, пов´язані з  трансформацією та демократизацією  суспільного життя, загострюють  потребу в поглибленому вивченні та творчому осмисленні світової культурно-історичної спадщини з метою подолання застарілих стереотипів та уявлень про еволюцію наукового знання. Особливу роль у вирішенні цих завдань відіграє історія економічних учень як важлива складова фундаментальної фахової освіти економістів, безцінне джерело знань та досвіду, нагромаджених людством на шляху суспільного прогресу.Займаючи вагоме місце у багатоманітній палітрі економічних дисциплін, історія економічних учень розкриває передумови та закономірності еволюції світової економічної науки, систематизує та аналізує економічні знання, знайомить із науковою спадщиною видатних учених-економістів, сприяє усвідомленню внеску основних шкіл та напрямів економічної думки до загальнолюдської інтелектуальної скарбниці.

Критичне засвоєння  досягнень попередників та поглиблене розуміння минулого економічної науки, джерел та закономірностей її зародження і розвитку сприяє більш досконалому усвідомленню сучасних проблем економічної теорії, новітніх тенденцій еволюції провідних шкіл та напрямків економічної думки. Особливістю історії економічних учень як історії економічної науки у її поступальному розвитку є звернення до актуальних, злободенних проблем сучасності та найважливіших тенденцій майбутнього.Характеризуючи предмет історії економічних учень, слід звернути увагу нa те, що науково-організаційні форми, які об´єднують економічні ідеї, думки та їх носіїв і відображають історію розвитку економічної науки, відзначаються значною різноманітністю. Серед науково-організаційних форм історико-економічних досліджень можна виокремити такі.є Економічна думка — найзагальніше, надзвичайно широке і багатопланове поняття, яке відомий дослідник історії економічного аналізу Й. Шумпетер Предмет, методологія і завдання історії економічних учень визначив як "сукупність усіх поглядів і побажань з економічних питань, які наявні у суспільній свідомості в певний час і в певному місці".Економічне вчення — система упорядкованих та пов´язаних між собою економічних поглядів і думок, в яких знаходить своє концентроване логіко-понятійне відображення історичний процес пізнання економічних явищ та процесів.Школа економічної думки — сукупність економічних учень, об´єднаних базовими ідейними принципами, а також спільністю або наступністю методів.Течія економічної думки — сукупність шкіл, які пропонують альтернативні варіанти або модифікації розвитку єдиних вихідних принципів економічних досліджень.Напрям економічної думки — наймасштабніше утворення в історії економічної думки, яке еволюціонує протягом тривалого історичного періоду і охоплює сукупність течій, що мають значні розбіжності, але відстоюють деякі спільні принципові положення.Водночас необхідно взяти до уваги, що поділ економічної науки на школи, течії, напрями є досить умовним. Процес наукового пізнання є динамічним, суперечливим та неоднозначним. Погляди вчених-економістів не лишаються незмінними, а розвиваються, взаємовпливають та взаємозбагачуються, що унеможливлює їх чітке розмежування. Водночас представники однієї школи, течії чи напряму економічної думки нерідко суттєво відрізняються колом наукових інтересів, проблематикою та трактуванням тих чи інших дослідницьких проблем.Історія економічних учень відображає не лише розвиток теоретичного знання, але й еволюцію методів, способів та інструментів пізнання економічної дійсності. Відтак вона є також історією методології економічних досліджень. І не лише тому, що надає унікальну можливість проникнути у творчу лабораторію видатних мислителів минулого і сучасності, але також і тому, що кожна попередня економічна теорія в міру своєї фундаментальності та наукової значущості володіє відповідним потенціалом і функцією методу для наступних теорій.Як фундаментальна дисципліна історія економічних учень займає важливе місце в системі економічних наук і економічної освіти. Будучи генетикою економічної думки, вона логічно доповнює курс економічної теорії, поглиблює знання з мікро- та макроекономіки, функціональних та галузевих економічних дисциплін. Специфіка економічної теорії як особливої сфери наукового пізнання полягає в тому, що вона ефективно розвивається не лише шляхом дослідження господарської практики та нових наукових відкриттів, але також і шляхом осмислення і переосмислення своєї власної історії, економічних учень попередніх епох.Розкриваючи закономірності розвитку економічної науки, історія економічних учень розвивається в тісному взаємозв´язку з усіма історичними дисциплінами, філософією, соціологією, психологією та іншими суспільними науками.Формування історії економічних учень як науки було започатковане у XIX ст., коли нагромадження емпіричного матеріалу щодо багатства економічних поглядів та ідей, їх просторової та часової мінливості спонукало вчених не лише до виокремлення та опису окремих теоретичних здобутків, але і до роздумів над закономірностями та характером історичної трансформації економічної думки. Перший англійський історик політичної економії Дж. Р. Мак-Куллох у 1826 р. опублікував "Історичний нарис виникнення науки політичної економії", а у 1845 р. — першу анотовану бібліографію економічної теорії, написану під впливом тогочасної рікардіанської ортодоксії. На противагу цьому дослідженню "Історія політичної економії" ірландського вченого Дж. К. Інгрема, опублікована окремою книгою спочатку в СІЛА, а згодом в Англії у 1888 p., ґрунтувалася на критиці англійської класичної політичної економії з позицій історичної школи. За словами почесного професора Кембриджського університету Ф. Дін, саме ця книга "стала найбільш вдалим підручником XIX ст. з історії економічної науки".У кінці XIX — на початку XX ст. прискорилась професіоналізація новоїнаукової дисципліни. Цей період ознаменувався виходом у світ підручників з історії економічних учень Ш. Жіда і Ш. Ріста (1909), А. Грея (1931), Е. Ролла (1938) та ін.Першим фундаментальним дослідженням з історії економічної науки стала праця відомого австрійського вченого Й. Шумпетера "Історія економічного аналізу" (1954), яку він охарактеризував як "історію інтелектуальних зусиль, зроблених людьми для того, щоб зрозуміти економічні явища". Ця книга стала видатною подією в історії економічної думки; вона дала професійним економістам нове уявлення про роль історії економічного аналізу в системі економічного знання і стимулювала подальший розвиток історико-економічних досліджень.Історія Шумпетера виявилась віхою в історії економічної думки. У цій роботі були сформульовані цілі і завдання, на які почали опиратись автори пізніших підручників; цей твір — з причини своєї всеосяжності — став точкою відліку майже для всіх нових дослідників у цій галузі.50-ті роки XX ст. ознаменувались зростанням інтересу західних дослідників до історії економічних учень та появою оригінальних глибоких розробок у цій сфері. Важливим чинником, який стимулював цей процес, став потік нових авторитетних наукових видань всесвітньо відомих класиків економічної науки (10-томне видання праць і листів Д. Рікардо (1951 —1973), 29-том-не зібрання творів Дж. М. Кейнса (1971 —1989), зібрання творів Дж. С. Мілля (1960), повне зібрання творів А. Сміта (1976), уривки з трьохтомника К. Маркса "Теорії додаткової вартості" (1951), 7-томна збірка творів і листів B.C. Джевонса (1971 —1980), ранні твори А. Маршалла (1975), праці та пов´язані з ними листи Л. Вальраса (1965) та ін.), а також сплеск дискусій і досліджень у галузі історії та філософії науки, започаткованих виданням на початку 60-х років книги американського вченого Т. Куна "Структура наукових революцій".Активізація досліджень з історії економічних учень сприяла появі цілої низки глибоких наукових публікацій. Одним із найвідоміших підручників другої половини XX ст.. стала праця М. Блауга "Економічна думка в ретроспективі (1962), перекладена в подальшому італійською, німецькою, португальською, японською, французькою, іспанською, російською, українською мовами. Вагомим внеском у розвиток історії економічної теорії стали також підручники Є. Жамса, Б. Селігмена, Т. Негіші, Р. Хейлбронера та ін.Важливо зазначити, що дослідження з історії економічних учень активно розвивались і на терені вітчизняної економічної науки. Одним з перших таких дослідників був М. Балудянський (1769—1847), який здійснив аналіз економічних поглядів меркантилістів, фізіократів та А. Сміта. "Критико-історичне дослідження" італійської економічної літератури (до початку XIX ст.) здійснив у 1849 p. І. Вернадський (1821—1889). Науковий доробок окремих вчених і наукових шкіл став предметом вивчення і інших українських економістів: Г. Цехановецького (1833—1898), М. Зібера (1844—1888), М. Бунге (1823—1895), М. Тугана-Барановського (1869—1919) та ін.1У процесі становлення історії економічних учень як самостійної наукової дисципліни поглиблювалось розуміння її предмета, формувались понятійно-категоріальний апарат, методологія тощо. У 70-ті роки XX ст. курси історії економічних учень читались на економічних факультетах усього світу. Водночас у країнах колишнього Радянського Союзу викладався курс "Критики буржуазних теорій", побудований на основі марксистської схеми, яка проголошувала всю післякласичну політичну економію вульгарною та ненауковою. Вузький класово-формаційний підхід, ідеологічна упередженість, догматизм, політизація оцінок та самоізоляція від кращих здобутків світової та вітчизняної економічної науки призвели до штучного відокремлення вітчизняних історико-економічних досліджень від загального позитивного контексту світової економічної думки.Відтак важливим завданням вивчення історії економічних учень у сучасній Україні є відновлення зв´язку часів та спадкоємності ідей, перерваних абсолютизмом комуністичної ідеології, радикальне оновлення вихідних ідейно-концептуальних засад та методологічних принципів історико-економічного аналізу з метою поступової реінтеграції у світову економічну науку.

2 Економічна  думка стародавнього сходу

Писемні джерела, на підставі яких можна досліджувати економічну думку стародавнього Сходу, —  це, як правило, зведення законів, юридичні акти, документи господарської звітності  та твори, присвячені управлінню державою й державним господарством. Багато з них мають нормативний характер і відображують позицію насамперед правлячих верств — фараонів, царів, вельможних придворних та чиновників. Тогочасному економічному знанню притаманні догматизм, апріорність і значною мірою символізм. Незважаючи на це, давньогрецькі мислителі згодом намагалися осягнути та використати це знання. Найважливіші економічні ідеї народів стародавніх цивілізацій неодноразово коментували й розвивали наступні покоління, саме їх було покладено в основу економічних поглядів учених середньовічного Сходу. Тоді ж (починаючи з IV тисячоліття до н.е.) було започатковано конкретні економічні науки (статистику, облік та аналіз господарської діяльності, управління і т. ін.), які набули дальшого розвитку вже в античному періоді (І тисячоліття до н.е. — IV століття н.е.). 
Чи не найперші відомі нам пам'ятки економічної думки належать до епохи Стародавнього Єгипту. У них знайшли відображення численні питання організації та управління державним господарством, а також уявлення стародавніх єгиптян про власність, рабство, товарно-грошові відносини. Про економічну думку Стародавнього Єгипту можна довідатися насамперед з творів державних чиновників (писарів). До нашої доби дійшли «Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара», «Пророчення Іпусера», «Пророцтво Неферті», «Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі», різні адміністративно-господарські та юридичні документи. 
Адміністративно-господарські документи характеризують організацію та управління державним (царсько-храмовим) господарством, організацію праці царських майстрів та землеробів тощо. Крім того, як видно навіть із назв творів, важливе місце в давньоєгипетській літературі належить творам дидактичного характеру, що викладають правителям «правила» державного управління і керівництва господарством. 
Одним з найдавніших центрів людської цивілізації була Месопотамія (Дворіччя). На відміну від Стародавнього Єгипту, у державах цього регіону порівняно швидко розвивалися приватна власність та товарно-грошові відносини, посилювалося соціальне розшарування суспільства. Держава намагалася за допомогою законодавства регулювати економічну діяльність населення та регламентувати приватноправові відносини. Відомою пам'яткою економічної думки є закони царя Хаммурапі — система правових норм, спрямованих на регулювання соціально-економічних відносин у Вавилоні XVIII ст. до н.е. Основна мета законів — усебічне зміцнення економічної влади держави. Найцікавішими (з економічного погляду) є статті, присвячені питанням охорони власності вавилонських громадян, питанням оренди, найму, лихварства. Розвиток товарно-грошових відносин допускається в тій мірі, яка не спричинятиме масового зубожіння вільних громадян. Закони Хаммурапі захищають приватну власність, особливо власність царя, храмів, державних службовців та воїнів. Зазіхання на неї карається смертю або, у ліпшому випадку, продажем винуватця в довічне рабство. 
Вивчаючи економічну думку Стародавньої Індії та Стародавнього Китаю, слід звернути увагу на те, що ціла низка її особливостей зумовлюється специфікою розвитку суспільних відносин цих держав, і насамперед кастовим устроєм в Індії та чиновницько-бюрократичною системою в Китаї. Ці особливості сприяли збереженню традиційних релігійно-міфологічних уявлень у процесі формування економічної думки, яка ґрунтувалася переважно на категоріях моралі, етики тощо. 
Економічна думка Стародавньої Індії, як правило, була оповита релігійною оболонкою. Економічні проблеми окремо не досліджувалися, а розглядалися в давньоіндійській літературі лише у зв'язку зі спробами розв'язання конкретних соціальних та політичних завдань. В основу староіндійських уявлень про суспільство було покладено концепцію станової (варнової) ієрархії та кастової визначеності професійних занять. Писемними джерелами середини І тисячоліття до н.е. є переважно релігійні трактати — буддійські та брахманістські (індуїстські). Вони дають уявлення про соціальну структуру суспільства і містять цікавий матеріал, що характеризує специфіку сприйняття окремих економічних категорій, зокрема власності, майна. 
Буддійське вчення проповідує відмову від власності як необхідну умову досягнення кінцевого спасіння — нірвани. І хоч воно не заперечує господарської діяльності мирян, подаянням яких мають жити буддійські монахи, але спеціальної уваги їй не приділяє. Рабство розглядається як перешкода до досягнення нірвани, а боргова кабала визнається за страшне лихо. Тому сповідується необхідність всіляко уникати заборгованості та своєчасно сплачувати борги. 
Велика кількість брахманістських творів ґрунтується на концепції трьох цілей життя людини — релігійного обов'язку, матеріальної вигоди та чуттєвої любові. Кожній з них присвячено відповідну літературу. Матеріальній вигоді, користі присвячено трактат «Артхашастра» (між IV та III ст. до н. є.). У ньому подано ґрунтовні відомості про економіку, адміністрацію, соціальні та юридичні інститути, зовнішню та внутрішню політику індійської держави, показано величезну роль держави в господарському житті країни. За «Артхашастрою», головною метою економічної політики держави є поповнення скарбниці. Відповідно до цього у трактаті викладено вчення про управління і державні доходи, зокрема розглянуто їх основні джерела, подано рекомендації щодо організації оподаткування та з інших питань економічної політики. 
Для розуміння змісту й особливостей економічної думки Стародавнього Китаю слід ураховувати, що вона виникла та розвивалася в рамках тогочасних філософських та політичних учень, основними напрямами яких були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм, котрі сформувалися у IV — III ст. до н.е. Протягом століть між цими напрямами велася гостра полеміка щодо економічного ладу суспільства, общини, її історичної долі, міри втручання держави в економічне життя країни та методів управління ним. Провідним напрямом було конфуціанство, яке, перетворившися на державну ідеологію, справляло великий вплив на соціально-економічний та політичний розвиток Китаю протягом майже двох тисячоліть. 
Виходячи з цього, необхідно розглянути кожний з названих напрямів, вивчити економічні ідеї та погляди їх засновників і основних представників. Треба добре зрозуміти для себе, що вчення Конфуція (бл. 551—479 до н.е.), розвинене його численними послідовниками, постійно еволюціонувало, усе більше пристосовуючись до умов централізованої держави, до завдань забезпечення її стабільності, надійності функціонування чиновницько-бюрократичного апарату. На перший план висувалися ідеї соціального порядку, заснованого на беззаперечному підкоренні владі, що асоціювалася зі старшинством та мудрістю. Конфуціанство прагнуло міцного, незмінного соціального порядку. Щоб уникнути соціальних конфліктів, конфуціанці закликали правителів не відривати селян від сільськогосподарських робіт, дбати про поліпшення народного добробуту, зменшувати податки та ін. 
На відміну від конфуціанців, котрі розглядали здебільшого морально-етичні питання, представники легізму велику увагу приділяли питанням організації державного управління, яке, на їхню думку, мало ґрунтуватися не на традиціях і ритуалах, а на досконалому законодавстві. До критиків конфуціанства належить Мо Ді (Мо-цзи) (479—400 до н.е.) — засновник школи моїстів. Він та його прихильники виходили з принципу природної рівності всіх людей, виступали проти станового поділу суспільства, засуджували рабство, розкіш і паразитизм панівних станів, гноблення ними землеробів і ремісників. Вони вважали фізичну працю джерелом багатства й закликали всіх старанно працювати, щоб досягти щастя та добробуту. Шлях до вдосконалення громадського життя моїсти вбачали в утвердженні у відносинах між людьми принципів «загальної любові» та «взаємної вигоди». 
Економічну думку Стародавнього Китаю яскраво відображено також у трактаті невідомих авторів «Гуань-цзи» (IV ст. до н.е.). Трактат визнає закономірність змін у природі й суспільстві. Зміни в громадському житті пояснюються чергуванням урожайних і неврожайних років. Автори трактату приділяють значну увагу економічній політиці держави, висловлюються за постійний вплив держави на господарське життя, щоб «держава була багатою, а народ задоволеним». Через це в трактаті досить глибоко, як на той час, розроблено систему державного регулювання економіки. Для зміцнення землеробства, що вважалося найважливішою умовою забезпечення стійкості економіки, пропонувалося вжиття низки спеціальних заходів: визначення родючості ділянок ріллі, рівномірніший їх розподіл, установлення рівня оподаткування відповідно до якості землі, звільнення селян від усіх інших 
робіт протягом сільськогосподарського року та ін. Великого значення автори трактату надавали товарно-грошовим відносинам з погляду їх використання державою для регулювання економіки. Зокрема, вони вважали важливим регулювання державою цін на хліб, створення державних зернових фондів, надання пільгових кредитів землеробам, заміну прямих податків на залізо та сіль непрямими, застосування для стабілізації господарства нормованої емісії грошових знаків тощо. Багато ідей «Гуань-цзи» було використано в господарській практиці Стародавнього Китаю.

3 Економічна думка античного світу

Вивчаючи це питання, треба збагнути, чому саме в літературних пам'ятках античності економічну думку стародавнього світу виражено в найрозвиненішому вигляді, а висловлювання античних авторів з економічних проблем, хоч іще й не склалися в цілісну систему поглядів, проте є вже серйозною спробою теоретично осмислити та науково узагальнити характерні для цієї доби економічні процеси та явища, чому ідеї мислителів Стародавньої Греції стали підґрунтям усієї економічної науки. При цьому обов'язково треба звернути увагу на еволюцію економічної думки античного світу. 
 Так, якщо перші вияви економічної думки Стародавньої Греції пов'язано з ідеалізацією общинного ладу, натурального господарства, землеробства, то згодом все більша увага приділяється питанням землеволодіння, приватної власності, рабства, становища селянства, поділу праці, розвитку ремесла, торгівлі, грошового обігу. Оскільки ідеї давньогрецьких мислителів Ксенофонта, Платона та Арістотеля увійшли до скарбниці економічної спадщини людства, необхідно спеціально, докладніше розглянути їх. 
 Свої економічні погляди Ксенофонт (бл. 430—355/354 до н.е.) виклав у багатьох творах, головним з яких є «Домострой». У них дано характеристику рабовласницького господарства, а також деякі поради щодо способів подолання притаманних йому недоліків. Ксенофонт уважав поділ праці на фізичну та розумову (а людей — на вільних і рабів) природним, був прихильником натурального господарства, як стійкішого й надійнішого. Найважливішою галуззю такого господарства, на думку Ксенофонта, є землеробство, а ремесло і торгівля — другорядними. Проте він не залишив без уваги і проблеми товарно-грошових відносин з огляду на можливість їх використання для зміцнення натурального господарства. Так, Ксенофонт одним із перших зрозумів важливість суспільного поділу праці, побачив зв'язок між рівнем його розвитку та місткістю ринку. Заслугою мислителя є також постановка питання про подвійне використання блага — як споживчої цінності та як мінової, тобто про дві властивості товару. 
 Платон (428/427—348/347 до н.е.), як і Ксенофонт, обстоював передовсім натурально-господарські відносини рабовласницького суспільства, що знайшло відображення в двох проектах ідеальної держави, викладених у його творах «Держава» та «Закони». У першому творі Платон виходив з того, що нерівність випливає із самої природи людини, через що є нездоланною. Проте кожна людина має одержувати свою частку відповідно до власних здібностей, що і є справедливим. Основним принципом побудови держави та її природною основою є поділ праці. Оскільки люди, на думку Платона, помітно різняться за своїми здібностями, одні з них народжені для управління, інші — для військової справи, а решта — для землеробства й ремесла, усе вільне населення в ідеальній державі він поділяв на три стани за їхньою роллю в суспільстві: філософів, воїнів та третій стан (землероби, ремісники, торговці). Раби не належать до жодного стану: вони є тільки знаряддям праці, яке «здатне говорити» на відміну від робочої худоби. Отже, поділом праці Платон пояснює і соціальний поділ суспільства. Філософи і воїни не повинні володіти власністю та займатися господарством, бо їхнє матеріальне забезпечення (за зрівняльним принципом) має стати суспільною турботою. Засоби існування для цих станів мусять постачати члени третього стану і раби. 
Унаслідок поділу праці, на думку вченого, з'являються ринок, торгівля і гроші. Порушуючи питання торгівлі та товарно-грошових відносин, Платон висловив надзвичайно важливу думку про те, що в процесі обміну відбувається зрівнювання всіх товарів і вони стають порівнянними, хоч і є різними споживними вартостями. Водночас Платон уважав, що товари порівнюються за допомогою грошей. Гроші потрібні для забезпечення обміну товарів. Платон був супротивником продажу товарів у кредит, гостро засуджував лихварство. 
 У «Законах» Платон змалював ще один проект ідеальної держави, економічна організація якої була більш реалістичною, ліпше відповідала тогочасній добі, передбачаючи запобігання надмірній концентрації землі в руках власників через рівномірний її розподіл, допускаючи право володіння і користування (неповне право власності) для представників вищих станів, можливість передачі землі у спадок тощо. Проте, як і раніше, він залишався захисником натурального аграрного господарства, що використовує переважно працю рабів, зневажливо ставився до торгівлі, засуджував лихварство. 
Економічна думка Стародавньої Греції досягла своєї вершини у творах Арістотеля (384—322 до н.е.) — найвидатнішого мислителя давнини. У своїх працях «Політика» і «Нікомахова етика» він, як і Платон, виклав проект «найліпшої держави». На думку Арістотеля, поділ суспільства на вільних і рабів та їхньої праці на розумову й фізичну обумовлено тільки «законами природи». Провідною галуззю економіки є землеробство, уся земля держави має поділятися на дві частини, одна з яких перебуває в державному володінні, а друга — у приватному. 
 Для розуміння наукових досягнень Арістотеля в галузі дослідження економічних питань слід звернути особливу увагу на аналіз ним видів багатства і, відповідно, класифікацію господарств та видів діяльності. Арістотель розрізняв два види багатства: багатство як сукупність споживних вартостей (природне, істинне багатство) і багатство як нагромадження грошей. Відповідно до цього він розрізняв і два види діяльності: економіку і хре-матистику. Під економікою він розумів природну господарську діяльність, пов'язану з виробництвом продуктів (споживних вартостей). Вона включала землеробство, ремесло, а також дрібну торгівлю у межах, необхідних для задоволення потреб. Хремати-стикою Арістотель називав мистецтво наживати багатство, робити гроші й уважав цю діяльність неприродною. До неї він відносив велику торгівлю і лихварство. 
Розмежування двох видів багатства, а також протиставлення природного неприродному привели Арістотеля до розуміння подвійного значення блага, тобто до нового відкриття двох сторін товару (споживної вартості й мінової). З таких самих позицій він аналізує етапи еволюції форм торгівлі та грошового обігу, включаючи безпосередній обмін продукту на продукт і обмін за допомогою грошей до сфери економіки, а велику торгівлю, метою якої, як і лихварства, є збільшення початково авансованої суми грошей, — до хрематистики. Аналогічно тлумачить давньогрецький мислитель і функції грошей. Природними функціями грошей вважаються функції засобу обігу й міри вартості, а використання грошей як засобу нагромадження, збагачення належить уже до хрематистики. Незважаючи на певну обмеженість поглядів Арістотеля, що пояснюється передовсім його натурально-господарським підходом до економічних питань, дослідження зародження й розвитку торгівлі, історичного процесу переходу однієї форми торгівлі в іншу є безперечною заслугою цього вченого. 
 Приступаючи до вивчення економічної думки Стародавнього Риму, потрібно згадати, що його могутність пов'язана зі зміцненням і розквітом античного способу виробництва, за якого основними відносинами були відносини рабів і рабовласників. Тоді стає зрозумілим, чому центральне місце з-поміж соціально-економічних проблем Стародавнього Риму належало проблемам рабства й аграрним проблемам, особливо питанням раціональної організації рабовласницьких господарств. Саме вони знайшли переважне відображення в законах, аграрних проектах, спеціальних творах давньогрецьких авторів. Найвідомішими з них є трактат «Землеробство» Катона Старшого (234—149 до н.е.), «Про сільське господарство» Варрона (116—27 до н.е.) та праця з такою самою назвою Колумелли (І ст. н. є.), проекти аграрних реформ братів Гракхів — Тіберія (162—133 до н.е.) і Гая (153—121 до н.е.). 
У творах Катона, Варрона й Колумелли відображено розвиток сільського господарства, узагальнено тогочасний досвід і дано практичні рекомендації щодо ведення рабовласницького господарства. Водночас вони свідчать про еволюцію економічних поглядів римлян на раціональну організацію господарства і управління ним. Так, за Катоном, зразкове господарство — це переважно самозабезпечуване натуральне господарство з певною ринковою орієнтацією. Основну увагу він звертає на організацію праці рабів, хоч і допускає залучення до роботи в господарстві вільних громадян (але тільки як тимчасовий і допоміжний захід). У написаному пізніше трактаті Варрона «Про сільське господарство» знайшло відображення зростання товарності рабовласницьких господарств та їх перетворення на господарства напівнатурального — напівтоварного типу. Головною метою землевласників, на думку Варрона, є користь, тобто отримування доходу. Виходячи з цього, він визначив, від чого залежить дохідність маєтку, і запропонував систему заходів для її підвищення. Визнаючи низьку продуктивність праці рабів, Варрон уважав, що вигідніше користуватися працею найманих працівників. Подібні погляди виклав і Колумелла в згаданому вище творі, який став своєрідним оглядом стану античного сільського господарства в період кризи рабовласництва. 
 Вивчаючи економічну думку Стародавнього Риму, слід також приділити увагу ідеям раннього християнства, яке виникло у 1 ст. н.е. в Римській імперії за умов глибокої економічної, політичної й моральної кризи суспільства. Ранньому християнству належить заслуга першої постановки питання про рівність людей. Засуджується соціальна нерівність, зокрема поділ людей на багатих та бід- 
них. З ідеєю рівності міцно пов'язані принципи загального обов'язку працювати, розподілу за працею та ін. Яскравим виразником економічних поглядів раннього християнства був Авгус-тин Блаженний (354— 430).

4.Економічна  думка Київської Русі

Історія економічної  думки України часів раннього та класичного середньовіччя зв'язана  з добою Київської Русі — першої держави на українській етнічній території.

Літературними джерелами, що з них можна дізнатися про економічні погляди тієї доби, є літописи, угоди, грамоти князів, кодекси й записи норм світського й церковного права тощо.

Визначною пам'яткою соціально-економічної  та політичної літератури доби Київської  Русі є «Руська правда» — зведення законів давньоруського права XI—XII ст. Відомі 106 списків «Руської правди», які складено в XIII—XVIII ст.

Статті «Руської правди»  відбивають соціальну структуру  й відносини власності давньоруського суспільства. Вони регулюють майнові відносини, захищають право власності князів та феодальної знаті на землю і кріпаків; право стягувати податки, отримувати ренту; визначають обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодальнозалежного населення та ін. У них знайшла відображення організація князівської та боярської вотчини в XI ст., що грунтувалася на кріпацькій і рабській праці. До речі, остання поступово поступалася продуктивнішій праці людей залежних і кріпаків. Одним із головних писемних джерел для дослідження економічної думки доби Київської Русі є літописне зведення «Повість временних літ» — монументальний історіографічний і літературний документ початку XII ст., що належить перу ченця Печерського монастиря Нестора. Хоча центральними у творі є питання політичної історії Русі, економічним і соціальним процесам та явищам надається важливого значення для пояснення історичних подій. У «Повісті временних літ» розглядаються джерела доходів Київської держави:

надходження з господарства, данина і збори з населення, штрафи (судове мито), торговельне мито і воєнна здобич. Данина збиралася продуктами, хутром або грошима.

З пам'яток давньоруської  літератури, що з них можна дізнатися  про економічну складову суспільного  життя, можна назвати також «Повчання  дітям» Володимира Мономаха (початок XII ст.). Цей твір містить чимало важливих господарських спостережень та узагальнень, показує відносини між землевласниками й залежними селянами, дає поради щодо подолання соціальних суперечностей, яскраво свідчить про розуміння вже в ті часи значення землеробства, скотарства, промислів, торгівлі для зміцнення могутності держави.

Галицько-волинський літопис XIII ст. розповідає про економічну політику галицьких та волинських князів, котрі  заохочували розвиток ремесел, торгівлі, міст, запрошуючи для цього вмілих ремісників, торгових людей.

Разом із формуванням  і розвитком давньоруської держави  складалося і розвивалося право  та перша економічна думка Київської  Русі

5 Меркантилізм

Першим проявом економічних  ідей буржуазного суспільства став меркантилізм. У Західній Європі він зародився вже у XV ст., але великого поширення набув у XVII ст. Головною передумовою генезису меркантилізму був розклад феодалізму та зародження капіталізму.

Мислення меркантилістів значно відрізняється від економічних  поглядів античного світу. Керівним принципом останнього був арістотелівський поділ господарства на економіку і хрематистику із  
засудженням останньої як «неморальної». У центрі уваги меркантилістів опиняється саме хрематистика — «породження» грошей грошима. Меркантилісти шукають зв’язку між господарськими явищами, але шукають його на поверхні явищ, у сфері обігу.

Ранній меркантилізм виник іще до епохи великих  географічних відкриттів. Найбільш відомими представниками цього напряму були Вільям Стаффорд в Англії та Гаспар Скаруффі в Італії. Ранній (монетарний) меркантилізм грунтувався на теорії грошового балансу. Ця теорія мала два завдання: по-перше, залучити в країну якомога більше грошей з-за кордону; по-друге — зберегти гроші в самій цій країні.

У другій половині XVI ст. система монетарного меркантилізму змінюється системою меркантилізму мануфактурного, що досягла свого розквіту у XVII ст. Основними представниками його були Томас Мен у Англії, Антуан Монкретьєн у Франції, Антоніо Сєрра в Італії. Виникла власне система меркантилізму, для якої характерною є теорія торгового балансу. Пізні меркантилісти центр ваги перенесли зі сфери грошового обігу у сферу товарного обігу. Вони ставили своїм завданням скасування заборони вивезення грошей, обмежень імпорту іноземних товарів; форсування експорту національної продукції передовсім промислової; завоювання ринків, у тім числі колоніальних, і забезпечення активного торгового сальдо, тобто перевищення вартості вивезених з країни товарів над  
вартістю товарів, увезених у країну. З цією метою заохочувався  
розвиток промисловості, що виробляла товари на експорт, розширювалося мореплавство. На перший план висувалася політика протекціонізму, що розглядалася як найліпший засіб для забезпечення інтенсивнішого розвитку експорту. Отже, в центрі уваги всіх меркантилістів була проблема збагачення країни. У головному й ранні, і пізні меркантилісти єдині — основою основ всієї системи їхніх поглядів було уявлення, що єдиним справжнім багатством країни є гроші. Відповідно до цього всі меркантилісти виступають на захист максимального нагромадження грошей.