Автор работы: Пользователь скрыл имя, 23 Октября 2014 в 01:13, шпаргалка
1. Історичні передумови виникнення та розвитку філософії.
Вперше термiн «фiлософiя» з’явився у вжитку вiдомого давньогрецького мислителя Піфагора (прибл. 570—497 р. до н. е.), який вважав, що «мудрiсть» — це якiсть, притамакна лише богам, а люди здатнi тiльки до не прагнути, поважати, любити й. А як назву специфiчноi галузі знань його вперше вжив славетний давньогрецький фiлософ Платон (429—347 р. до н. е.).
Метод— спосiб соцiальної дiяльностi в будь-якiй її формi, а не лише в пiзнавальнiй.Метод зводиться до сукупностi певних правил, прийомiв, способiв, норм пiзнання та дiяльностi. Вiн є системою принципiв, вимог, якi орiснтують субскта на вирiшення конкретного завдання, досягнення результатiв у певнiй сферi дiяльностi. Методи бувають спеціальнонаукові, загальнонаукові (аналіз - синтез, індукція — дедукція, моделювання і т. ін.) і філософські (діалектика, феноменологія, герменевтика і т. ін.).
У сучаснiй науцi досить успiшно працюс багаторiвнева концепцiя методологiчного знання. У зв’язку з ци методи наукового пiзнашя за ступенем загальностi й сферою дiяльностi можна подiлити на кiлька основних груп: 1. Фiлософськi методи, серед яких найзагальнiшими та iсторично першими с дiалектичний i метафiзичний. До них належать також аналiтичний (характерний для сучасної аналiтичної фiлософiї), iнтуїтивний, феноменологiчний, герменевтичний та iншi. 2. Загальнонауковi методи (пiдходи) дослiдження, що отримали широкий розвиток i застосування в науцi ХХ ст. Вони виступають як свосрiдна промiжна методологя мiж фiлософiсю та фундаменталы-гими теоретикометодологiчними положениями спецiальних наук. до загальнонаукових найчастiше зараховують такi теоретичнi конструкцi, як iнформацiя, модель, iзоморфiзм, структура, функцiя, система, елемент, оптимальнiсть тощо. 3.Методи мiждисциплiнарного дослiдження як сукупнiсть ряду синтетичних, iнтегративних способiв, якi застосовуються на стихах наук, включаючи й групи наук, що функцiонують у межах певно форми руху матерій. 4.Методи спецiальних наук, тобто сукупнiсть способiв, принципiв пiзнання дослiджуваних прийомiв i процедур, що застосовуються в тiй чи iншiй сферi окремої науки. Методологiя— це, по-перше—систематизована сукупнiсть пiдходiв, способiв, методiв, прийомiв та процедур, що застосовуються в процес наукового пiзнанi-гя та практичнЫ дiяльностi для досягнення наперед визначеноi мети. Такою метою в науково пiзнаннi с отримання iстинного знання або побудова науково теорii та її логiчного обгрунтування, досягнеиля певного ефекту в експериментi чи спостереженнi тощо. Методологiя ставить перед собою завдання з’ясувати умови перетворенкя позитивних наукових знань про дiйснiсть у метод подальшого пiзнання цiеї реальностi, виявити ефективнiсть i межi його продуктивного застосування.
Свiдоме вiдношення людини до свiту (умовно — «технологiчний вимiр свiдомостi») виянляеться як вмiння оперувати речами, або як об’ективне знання речей. Другий вимiр свiдомостi («соцiальний») е вияв свiдомостi у ставленi людини до iнших людей. На вiдмiну нiд тваринного свiту, в якому пануе право сильного, людськi вiдносини регулюються певними нормами — моральними, правовими, релiгiйними, полiтичними тощо. Тут свiдомiсть постае як вольовий вчинок, здiйснений особою на основi знання норм. Бути свiдомим у «соцiальному вимiрi» означае знати соцiальнi норми (знати, як буде оцінено її нчинок) i обирати мiж рiзними варiантами дiй. Свiдомiсть саме й полягае у знаннi, вiльному виборi та усвiдомленнi вiдповiдальностi за вибiр. У вiдносинах мiж людьми свiдомiсть можна визначити насамперед як вiдповiдальнiсть (перед iншою людиною, суспiльством, державою). Низький рiвень свiдомостi (моральної, пранової, полiтичної) громадян означае низький рiвень вiдповiдальностi. Звiдси випливае, що людина, яка через психiчне захворювання не несе вiдповiдальностi за власнi вчинки, не е пiдсудною. У неї вiдсутнiй «соцiальний нимiр» свiдомостi, що, до речi, може не позначитися на «технологiчному вимiрi» свiдомостi такої особи. Свiдомiсть виявляе (репрезентуе) себе не лише у ставленні людини до iнших людей, а й у ї ставленнi до самої себе. На вiдмiну вiд тварини, в якої психiка органiчно поеднана з тiлом, у людини «Я» (свiдомiсть) дистандiюеться вiд тiла. «Я» усвiдомлюю свое тiло як щось вiдмiнне вiд моеї свiдомостi, усвiдомлюю його бiологiчнi потреби. При дьому «Я» не зливаюся з тiлом, а нiби перебуваю «поруч» з ним. Зокрема, у певних межах «Я» можу тамувати голод, не спати. За нормального стану «Я» паную над тiлом (контролюю його потреби i спосiб Iх задоволення). За ненормальної ситуації (алкогольна, наркотична залежнiсть, деякi стани психiки — настрої, панiка) тiло пануе над свiдомiстю. Так, за алкогольної та наркотичної залежностi дистандiя мiж свiдомiстю i тiлом «зменшуеться», свiдомiсть поступово втрачае свою автономiю (свободу) й перетворюеться на додаток до тiла, внаслiдок чого людина деградуе до тваринного буття. Схематично свiдомiсть можна подати як вiдношення: (Я) {знання, норми культури) (свiт, iншi люди, власне тiло).
В осягненні природи суспiльства першими тут були античнi мислителi (Платон, Аристотель, Епiкур), якi дали свiтовi теоретичнi уявлення про соцiум як систему спiвiснування людей. Для них суспiльство було эразком свiтової, космiчної едностi, яка проникае й охоплюе будь-яку множиннiсть. Не лише людську спiльноту, а й Землю, Всесвiт вони розглядали як своерiдне «суспiльство» — «державу богiв i людей». Епiкур вважав, що суспiльство постас результатом угоди мiж окремими людьми про устрiй їхнього спiльного життя, що мае полегшити стосунки мiж ними i створити взаемну безпеку. В епоху середньовiчного християнського свiтогляду суспiльство ототожнювалось iз Тiлом Боголюдини Христа. Мислителi Нового часу Т. Гоббс, дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо знову актуалiзували iдею добровiльноi угоди мiж людьми як первiсного принципу влаштування громадського життя. У сучасному тлумаченнi природи суспiльства простежуеться двоаспектнiсть як своерiдний прояв соцiального унiверсалiзму й соцiального атомiзму. З одного боку, суспiльство постас як система зв’язкiв i стосункiв, у якiй i завдяки якiй люди, взаемодiючи мiж собою i природою, здiйснюють свою життедiяльнiсть. У цьому модифiкованому варiантi соцiального атомiзму «суспiльство» означае не просту сукупнiсть iндивiдiв, що проживають спiльно, а систему зв’язкiв i стосункiв, в якi вступають iндивiди, виявляючи свою сутнiсть. З iншого боку, суспiльство—це особлива форма iнтеграцii життедiяльностi iндивiдiв у цiлiснiсть як реальнiсть, що може успiшно функцiонувати тiльки завдяки участi духовної енергiї кожного iндивiда. Тобто суспiльство у такому варiантi е певною едвiстю і спiльнiстю, яка виявляе себе в об’еднаностi, упорядкованостi життя й функцiонуе як едине конкретне цiле. Сьогоднi активно розробляеться фiлософська методологiя розумiння суспiльстза як складної багатофункцiональної системи. Суспiльна система мас пiдсистеми: •матерiальну, або економiчлу сферу суспiльного життя - сферу спецiалiзованого виробництва, розподiлу, обмiну і споживання; •соцiальну—сферу виробництва і вiдтворення безпосередньо людського життя, або «свiт соцiальних груп»; •органiзацiйну (полiтичну)—як сферу спецiалiзованого виробництва суспiльних вiдносин та iдей; •духовну—як сферу спецiалiзованого духовного виробництва, iнформації. Соціальні групи — основна структурна одиниця суспільства, його "субкомпонент". Соціальна група постає добровільним об'єднанням, результатом бажання індивідів до об'єднання, які Гоббс поділив на упорядковані й неупорядковані, політичні й приватні і т. п. Об'єднаннями такого типу є різного роду братства, спілки, громадські організації, релігійні об'єднання, політичні партії тощо. Узагальнюючи різні погляди щодо природи соціальних груп, зазначимо, що вони, на відміну від аморфних спільностей, характеризуються: 1) стійкою взаємодією, яка сприяє міцності та стабільності їх існування у суспільному просторі й часі; 2) відносно високою мірою згуртованості; 3) чітко виявленою однорідністю складу, тобто наявністю ознак, що властиві всім індивідам, які входять до групи; 4) входженням у ширші спільності зі статусом їхніх структурних утворень.
Люди с об’ектами i суб’ектами суспiльного буття. Людина як живий органiзм е системою, якiй внутрiшньо притамавие прагвевня до эбережевия, самовiдтворен1 л власно цлiсностi шляхом задоволенвя системи потреб. Добування iжi е основним життевим процесом, що супроводжуе людину вiд народженвя i до смертi; • добування їжi в окремих випадках вимагае колективних дiй, кооперацiГi i спецiалiзацй, що i приводить до початкових форм цiлiсностi; • необхiднiсть постiйних зусиль спонукае людину до пошуку шляхiв їх економiї, що примушуе нас удосконалювали засоби забезпечення себе їжею; • потреба iндивiдуального вiдтворення — найсильнiша потреба, незадоволення якої веде до смертi. Серед власне антропологiчних потреб чи не найсильнiшою е потреба в самореалiзацii ( потреби у спiлкуваннi, пiзнавнi, самопізнанні). Духовний капiтал, яким живе людина i який становить її ество, успадковуеться i набуваеться тiльки через активне спiлкування. Сутнiсть людини полягае в едностi людини з людиною. Е. Гуссерль:, сутнiсть людини слiд шукати не в iзольованих iндивiдах; оскiльки зв’язок людськоi особи з її поколiнням та її суспiльством вiдповiдае сутностi людини, щоб її пiзнати, слiд пiзнати i сутнiсть цих зв’язкiв. Розвиваючи екзистенцiйну комунiкацiю, iталiйський філософ. Особлива сутнiсть людини прямо пiзнаеться лише в живому спiлкуванвi людини з людиною. Спiвбуття людей пiдлягае законам суспiльства, якi й здiйслоють регулювання його зовнiшнього аспекту вiдносин, забезпечуючи нормальне функцiонування iндивiдуального буття. Тобто особа — це iндивiд, що пройшов процес соцiалiзацii — засвоення зразкiв поведiнки, соцiальних норм i цiнностей, необхiдних для успiшного функцiонування у даному суспiльствi. Соцiалiзацiя охоплюе всi етапи залучення до культури, нанчання i виховання, з допомогою яких людина набуваб соцiальноi природи i здатностi брати участь у соцiальному життi. до цього процесу залучене все оточення iндивiда: сiм’я, сусiди, дошкiльнi установи, школа, засоби масовоi iнформацй тощо. Статус, як правило, передбачае кiлька ролей, кожна з яких, за Т. Парсонсом, описуеться п’ятьма основними характеристиками: 1) емоцiйна: однi ролi вимагають емоцiйноi стриманостi, iншi — розкутостi; 2) спосiб одержання: однi приписуються, iншi — завойовуються; 3) масштаб: частина ролей сформульована i чiтко обмежена, iнша — розмита, невизначена; 4) формалiзацiя; дiя в межах установлених правил або довiльно; 5) мотивацiя:. Окрiм соцiальноi людиiа мае ще й бiологiчну природу. Бiологiчно визначаються й певнi пiдструктури особи: темперамент, статевi та вiковi властивостi психiки, природнi здiбностi.
Суспільство можна визначити як системну сукупність індивідів, які, взаємодіючи між собою, перебувають у певних зв'язках і стосунках, забезпечуючи свою життєдіяльність. Характер таких взаємовідносин може набувати найрізноманітнішого змісту: демографічного, економічного, національного, професійного, політичного, світоглядного тощо, відповідно до чого формуються й певні об'єднання людей, різного рівня загальності (широти), які одержали назву "соціальні спільності" - реально існуюча сукупність індивідів, що емпірично фіксується, відрізняється відносною цілісністю і є самостійним суб'єктом соціальної дії. Значно важливішою і суттєвішою різновидністю соціальних спільностей є соціальні групи — основна структурна одиниця суспільства, його "субкомпонент". Поняття соціальної групи узагальнює сутнісні характеристики колективних суб'єктів суспільних зв'язків, взаємодій і відношень. Першим розкрив зміст даного поняття Т.Гоббс, визначивши соціальну групу як сукупність певного числа людей, об'єднаних спільними інтересами чи спільною справою. Соціальна група постає добровільним об'єднанням, результатом бажання індивідів до об'єднання, які поділяються на упорядковані й неупорядковані, політичні й приватні і т. п. Об'єднаннями такого типу є різного роду братства, спілки, громадські організації, релігійні об'єднання, політичні партії тощо. А.Гумплович пов'язував соц групи з біологічними (расовими) ознаками людей, Маркс вважав спільністю, що об'єктивно-історично склалась. Це етнічні спільноти, рід, плем'я, сім'я тощо. Соціальні групи характеризуються: 1) стійкою взаємодією, яка сприяє міцності та стабільності їх існування у суспільному просторі й часі; 2) відносно високою мірою згуртованості; 3) чітко виявленою однорідністю складу, тобто наявністю ознак, що властиві всім індивідам, які входять до групи; 4) входженням у ширші спільності зі статусом їхніх структурних утворень. Кожна соціальна група є системою зі складною динамікою інтегральних ефектів. Загалом її можна визначити як обмежену в розмірах спільність людей, що виокремлюються із соціального цілого на основі певних ознак: характеру виконуваної діяльності, соціальної належності, спільності відносин, цінностей, норм поведінки, що склались у межах історично визначеного суспільства. Соціальні групи поділяють: за розміром — мікросоціальні (малі), локальні (середні), макросоціальні (великі); за соціальним статусом — формальні (офіційні) та неформальні (неофіційні); за безпосередністю зв'язків — реальні (контактні) та умовні тощо.
Платон i Арiстотель розвивали концепцi соцiально етики. Вони не бачать сенсу життя людини поза полiсом. Мудрецi розглядали вiдхiд вiд полiтичних та громадських справ як необхiдну передумову доброчесного життя. Платон вважав, що якщо у свiтi загальним е iде, в людинi — душа, то в суепiльствi — держава. Iндивiд — знаряддя держави. Виховання, мистецтво — все повинно бути пiдпорядковане державi як вищiй метi. Навiть приватну власнiсть заперечував вiн в iм’я держави. В iдеальнiй державi Платон виокремлював три соцiальнi стани — правителiв, воїнiв («стражiв» держави) i людей фiзичної працi — селян i ремiсникiв. Подiл на стани вiдбуваеться на основi домiнування певної частини душi в людинi — розумної (правителi), вольової(воїни), чуттевої (селяни i ремiсники). Згiдно з Платоном досконала держава — найвище втiлення блага на Землi. А благо окремої людини полягае в пiдпорядкуваннi загальному благу. Таке розумiння держави породило у мислителя вiдразу до демократiї, зумовило його полiтичний консерватизм. У поглядах Арiстотеля на соцiальнi проблеми домiнуе принцип загального. Людину вiн визначае як надiлену розумом суспiльну, полiсну iстоту. Досягнення щастя iндивiда можливе тiльки через державу, яка е втiленням доброчесного життя. Арiстотель вважав, що держава повинна створювати умови для доброчесного життя, виходячи з реальних обставин i реальних людей. Тiлеснiсть, реальнiсть у фiлософiї Арiстотеля бралися до уваги бiльше, важили бiльше, нiж у Платона. У вченнi Макiавеллi про суспiльство дiйшов до iдеї зумовленостi полiтичних подiй матерiальними iнтересами людей. Він розглядав полiтичнi події, не беручи до уваги моральних критерiїв. Пiдхiд у полiтицi, який iгноруе моральнi цiнностi (аморалiзм, вiроломство), отримав назву макiавеллiзму.
СУСПІЛЬСТВО -одна з основоположних категорій соціальної філософіїкотра відображає; 1. В широкому розумінні якісно відмінне від природи надскладне, багато мірне, внутрішньо розгалужене і водночас органічно цілісне утворення, що постає як сукупність істор. сформованих способів і форм взаємодії і об'єднання індивідів та їх груп, в яких знаходить своє виявлення всебічна і багаторівнева взаємозалежність людей. 2. У вузькому розумінні: а) діахронічне чи синхронічне фіксований соціальний організм; б) відносно самостійний І стабільний цілісний момент такого організму; в) спільна основа, "поле" перетину і накладення індивідуальних дій людей; г) корелянт держави (громадянське С.)°, д) корелят спільноти, утворений сумою цілеспрямованих,, раціонально організованих дій І зв'язків, що не відрізняються такою глибиною, іманентністю і органічністю, як у випадку спільноти. Філософія вивчає світ суспільства крізь призму його зв'язку і взаємовідносин з людиною як основу і спосіб її буття і водночас як її власне породження. Філософія розглядає єдність суспільства з природою та його своєрідність щодо неї; особливості суспільства як сукупності індивідів, що об'єднуються для задоволення "соціальних інстинктів" (Арістотель); відмінності "природного стану" співіснування людей та стану громадянського, "сусп.-договірного"(Т.Гоббс, Д.Локк, Шафтсбері, Мандевіль, Юм, Мейн, Ф.Тьонніс, Е.Дюркгейм, Р.Барт, М.Вебер); дистинкцію доіндустріального, індустріального та постіндустріального суспільства (Р.Арон, У.Ростоу, Д.Белл, Дж.Гелбрейт, Кан, А.Тоффлер); С. як сукупність цивілізацій (М.Данилевський, А.Тойнбі, О.Шпенглер); співвідношення С. взагалі та сусп.-екон. формацій як його якісно визначених істор. ступенів розвитку (К.Маркс, марксизм).
У соцiальнiй фiлософii Поппер висувас iдею методології iндивiдуалiзму, яка передначае розгляд iсторii, скерованоїi рiшеннями окремих людей, iхнiми дiями, що виходять з цих рiшень, якi не можуть бути поясненими жодним законом суспiльного розвитку. За допомогою певних соцiальних iнститутiв треба так рацiонально органiзувати управлiння суспiльством, щоб загтобiгти соцiальним копфлiктам та революцiям. iдеальне суспiльство — це, на думку Поппера, вiдкрите суспiльство, засноване на лiберальних засадах. Белл вважаеться одним з творців, провiдним теоретиком концепцiї единого «iндустрiального суспiльства». Вiн розглядае iсторичний процес як перехiд вiд «традицiйного» (аграрного) до промислового («iндустрiального») суспiльства. Головним для нього був пошук единої внутрiшньої логiки розвитку сучасного йому суспiльства i його майбутнього, що на той час було представлене двома протилежними системами — капiталiстичною i соцiалiстичною. Арон зводить розбiжностi мiж капiталiзмом i соцiалiзмом лише до рiзних форм регулювання, констатуючи при цьому, що «iндустрiалiаацiя неминуча, вона прагне до унiверсальностi». На його думку, для всiх розвинутих краiн неминучою е стадiя iндустрiалiзацiї, що призводить до утвердження в соцiально-економiчнiй сферi «iндустрiальної рацiональностi». Вона мае як позитивнi, так i негативнi аспекти, сгiричиняючи небажанi змiни у мистецтвi, моралi, духовнiй культурi загалом, що гiризводить до послiдовно дегуманiзації всiх сфер суспiльного буття. Тому людство, щоб виконати свое призначення, мусить вирватися з iндустрiально i науково орiентованого розвитку. У 70-тi роки ХХ ст. сформувалась концепція постiндустрiального суспiльства (д.Белл, З.Бжезинський, Р. Гародi, А. Горц, П. Гудьтен, К. Кенiстон, О. Тофлер, А. Турен та iн. ), часто тлумачать як суспльство нформацiйне. Отже, еволюцiонiстська (неоеволюцiонiстська) iдея стадiйного лiнiйного поступу людства, в основу якоi покладено тезу про еволюцiйний прогрес розуму, науки, технiки, а вiдтак i економiки (як i лiнiйно-iнформацiйний напрям), не охоплюе всiх основних сфер людського буття, не осмислюе iсторичного розвитку людства протягом усього часу його iснування. Вона пiддаеться постiйнiй теоретичнiй кореляцй, змiнам, ранжуванню, засвiдчуючи, що об’ект дослiдження е занадто складним для неi.