Автор работы: Пользователь скрыл имя, 23 Октября 2014 в 01:13, шпаргалка
1. Історичні передумови виникнення та розвитку філософії.
Вперше термiн «фiлософiя» з’явився у вжитку вiдомого давньогрецького мислителя Піфагора (прибл. 570—497 р. до н. е.), який вважав, що «мудрiсть» — це якiсть, притамакна лише богам, а люди здатнi тiльки до не прагнути, поважати, любити й. А як назву специфiчноi галузі знань його вперше вжив славетний давньогрецький фiлософ Платон (429—347 р. до н. е.).
Перiод ХУ—ХУІ ст. Прийнято називати епохою Вiдродження. Найсуттевiшою особливiстю епохи Вiдродження стало те, що саме в дей час фiлософiя i наука виходять з-пiд патронату релiгії, стають свiтськими зНаннями, урiзномаиiтнюються течії, розширюеться коло проблем фiлософiї. Суттю цiеї епохи е зародження капiталiзму. Назва епохи походить вiд переконання її творцiв у тому, що вони вiдроджують Культуру античностi. Якщо в середньовiччi стрижнем духовного життя була релiгiя, то в епоху Вiдродження релiгiя, церква перебували пiд вiдчутним впливом мистецтва, i навiть глави церкви схилялися перед художниками. представники епохи Вiдродження Кузанський, Вебер, Бруно. В цей перiод набула поширення концепцiя двох iстин — релiгiйної та фiлософської. Релiгiйна, вважалось, дана Богом через Бiблiю як одкровення, фiлософська е знаниям, отрималим на основi вивчення природи — божого творiння. Щ вiдмiннi за формою iстини повиннi збiгатися за змiстом. Революцiйним щодо усвiдомлення мiсця людини в свiтi, в системi «людина — природа — Бога було гелiоцентричне вчення Миколи Коперника. до нього головним вважалося вiдношення людини i Бога. Земля — центр Всесвiту, людина — вiнець творiння. Отже, весь свiт Бог створив для людини. Геодентрична система трунтуеться на телеології. Телеологія — вчення про мету, доцiльнiсть, эгiдно з яким все для чогось призначене, мае свою цiль. Земля проголошувалася однiею з планет, що обертаеться навколо Сонця (Коперник), а Сонце однiею iз зiрок, навколо яких е свЫ планети, ймовiрно, заселенi розумними iстотами — джордано Бруно (1548— 1600). Фiлософська палiтра епохи Вiдродження виграе рiзноманiтнiстю барв, серед яких 1 неоплатонiзм, i неопiфагорейство, i арiстотелiзм, i епiкуреIзм. Вже в цьому розмаХттi виявилася II вiдмiннiсть вiд одноманiтного середньовiччя. Та визначальною була роль неоплатонiзму, iдеї якого подiляли не тiльки фiлософи, а й ученi (Галiлей, Коперник, Кеплер). Пантеїзм— фiлософське i релiгiйне вчення про присутнiсть Бога у ествi самої природи, ототожнення Бога з природою, розчинення Бога в при родi, або, Навпаки, при роди у Богові. ПантеУсти вважали, що Бог i природа единi, Бог мовби розлитий у природi. Вчення М. Кузанського i дж. Бруно дають пiдстави для висновкiв, що в онтологiї Вiдродження панували двi iдеї — пантеїзму i безкiнечностi Всесвiту.
У фiлософiї Нового часу намiтилося кiлька протилежних течiй i пiдходiв, суперництво i взаемодiя яких визначили основнi риси та закономiрностi її розвитку. Визначальними протилежними напрямами у фiлософiї цього перiоду були емпiризм i рацiоналiзм. Вони сформувались при намаганнi з’ясувати, яка з двох здатностей пiзнання — чуттевiсть чи розум — вiдiграе вирiшальну роль у формуваннi наукового iстинного знания. Емпiризм (грец.— досвiд) — фiлософський напрям, який основою пiзнання вважае чугтевий досвiд (емпiрiю). Представники цього методу вважали, що вiдчуття, чуттевий досвiд вiдiграють вирiшальну роль у пiзнаннi, що вони е джерелом наукових iдей.(Бекон) Раціоналiэм (лат.— розумний) — фiлософський напрям, який визнас центральну роль в пiэнаннi розуму, мислення. Його прихильники стверджували, що всезагальний характер iдей можна вивести лише з розуму (з логiки мислення, його категорiально структури) (Декарт) . Не менш принциповим було протистояння матерiалiзму та iдеалiзму. Цi протилежнi течії iснували й ранiше, але тепер вони набули чiткiшоi визначеностi завдяки поняттю субстанцii. Матерiалiсти вважали субстанцiею матерiю, природу, iдеалiсти — Бога, душу. Представники матерiалiзму: Бекон, Гоббс, Локк, Толанд, Гассендi. Представники ідеалiзму: Берклi, Юм, Лейбнiц ). Крiм означених, у Новий час на основi гносеологiчного протиставлення суб’екта й об’екта формуеться протилежнiсть натуралiзму (об’ективiзму) i суб’ективiзму. Натуралізм — фiлософський напрям, який вважае природу унiверсальним принципом усього сущ ого. Натуралiзм прагне звести суб’скт (людину) до об’екта (природи), пояснити людину законами i категорiями, якi створенi для пояснення природи (натури). Суб’єктивiзм (лат. пiдметовий) — фiлософський напрям, який пояснюе все суще через наявнiсть свiдомостi суб’екта. У фiлософii ХУII ст. намiтилось особливо важливе для її подальшого розвитку протистояння рацiоналiзму та іррацiоналiзму. Идеться про протилежнi тлумачення того, наскiльки пiдвладна природа пiзнанню розумом. Рацiоналiзм у цьому протистояннi об’еднував фiлософiв, в тому числi й емпiрикiв, якi вiрили у всемогутнiсть наукового пiзнання. Iррацiоналiзм, найпомiтнiшим представником якого був вiдомий вчений i фiлософ Блез Паскаль, обмежував наукове пiзнання на користь релiгй. Пiзнiше, в ХIХ ст., iррацiоналiсти протиставляли розумовi вiру, волю, iнстинкти.
Гносеологiя набула динамiчного розвитку в ХУII—ХУІII ст., постаючи в рiзних концепцiях. Емпiричну концепцiю розробили звглiйцi Ф. Бекон, дж. Локк i Т. Гоббс. Першим заявив про емпiризм та експериментальну науку Бекон. Вiн вважав, що науки, акi вивчають пiзнанна та мислення, е ключем до всiх iнших наук, бо вони матоть у собi «розумове знараддя», аке дае розумовi вказiвки або попереджае щодо помилок («примар») Бекон вважав, що поширена на той час логiка не е корисною для набуття знань. Порушуючи питания про новий метод «іншої логiки» наголошував, що нова логiка, на вiдмiну вiд суто формальної, повинна виходити не тiльки з природи розуму, вiдкривати й вiдображати те, що здiйснюе природа, тобто бути змiстовною та об’ективною. Ф. Бекон розрiзнае три основнi шлахи пiзнанн: 1. «Шлях павука» — здобуття iстини iз чистот свiдомостi. Вiн був головним у схоластицi, яку Бекон пiддав рiзкiй критицi, пiдкреслюючи, що витонченiсть природи значно переважас витонченiсть мiркувань. 2. «Шлах мурахи» — вузький емпiризм, збiр роз‘едваних фактiв без їх кондептуального узагальнення. 3. «Шлях бджоли» — еднання обох шлахiв, здiбностей досвiду та розсудку, тобто чуттевого та рацiонального. Вболiваточи за таке поеднавня, Ф. Бекон, проте, вiддавав прiоритет дослiдному пiзнанню. Вiн вважав справжвiм знараддям у дослiдженнi законiв («форм») природних авищ, здатним зробити розум адекватним природним речам, iндукцiю — сформований ним емпiричний метод пiзнання. На його думку, саме адекватнiсть розуму природним речам е головною метою наукового пiзнаяня. Цiкаве надбання Ф. Бекона — виявлення та дослiдження глобальних помилок пiзнання («iдолiв», «примар», «розуму»). Важливим засобом їх подолання вiн вважав надiйний метод, принципи якого повиннi бути законами буття. Метод — органон (iнструмент, знаряддя) пiзнання, його необхiдно постiйно пристосовувати до предмета науки, але не навпаки. Отже, емпiрики вважали, що основою пiзнакня е досвiд, а чуттевi форми визначають результати отриманЫ науковы iнформацi. Порiвняно з логiчними формами почуття мае перевагу щодо достовiрностi, в той час як логiчне мислення здатне спрямовувати пiзнання в помилкове русло.
Гносеологiя набула динамiчного розвитку в ХУII—ХУІII ст., постаючи в рiзних концепцiях. Емпiричну концепцiю розробили звглiйцi Ф. Бекон, дж. Локк i Т. Гоббс. Першим заявив про емпiризм та експериментальну науку Бекон. Вiн вважав, що науки, акi вивчають пiзнанна та мислення, е ключем до всiх iнших наук, бо вони матоть у собi «розумове знараддя», аке дае розумовi вказiвки або попереджае щодо помилок («примар») Бекон вважав, що поширена на той час логiка не е корисною для набуття знань. Порушуючи питания про новий метод «іншої логiки» наголошував, що нова логiка, на вiдмiну вiд суто формальної, повинна виходити не тiльки з природи розуму, вiдкривати й вiдображати те, що здiйснюе природа, тобто бути змiстовною та об’ективною. Ф. Бекон розрiзнае три основнi шлахи пiзнанн: 1. «Шлях павука» — здобуття iстини iз чистот свiдомостi. Вiн був головним у схоластицi, яку Бекон пiддав рiзкiй критицi, пiдкреслюючи, що витонченiсть природи значно переважас витонченiсть мiркувань. 2. «Шлах мурахи» — вузький емпiризм, збiр роз‘едваних фактiв без їх кондептуального узагальнення. 3. «Шлях бджоли» — еднання обох шлахiв, здiбностей досвiду та розсудку, тобто чуттевого та рацiонального. Вболiваточи за таке поеднавня, Ф. Бекон, проте, вiддавав прiоритет дослiдному пiзнанню. Вiн вважав справжвiм знараддям у дослiдженнi законiв («форм») природних авищ, здатним зробити розум адекватним природним речам, iндукцiю — сформований ним емпiричний метод пiзнання. На його думку, саме адекватнiсть розуму природним речам е головною метою наукового пiзнаяня. Цiкаве надбання Ф. Бекона — виявлення та дослiдження глобальних помилок пiзнання («iдолiв», «примар», «розуму»). Важливим засобом їх подолання вiн вважав надiйний метод, принципи якого повиннi бути законами буття. Метод — органон (iнструмент, знаряддя) пiзнання, його необхiдно постiйно пристосовувати до предмета науки, але не навпаки. Отже, емпiрики вважали, що основою пiзнакня е досвiд, а чуттевi форми визначають результати отриманЫ науковы iнформацi. Порiвняно з логiчними формами почуття мае перевагу щодо достовiрностi, в той час як логiчне мислення здатне спрямовувати пiзнання в помилкове русло.
Засновником рацiоналiстичної течiїї нової європейської фiлософії є фр. фiлософ, математик Р. Декарт. Головним завданням своє фiлософії - допомога науцi вивiльнитися набути суверенiтету, свободи вiд догматiв. Фiлософiя повинна слугувати цiлям практики. Вона фiлософiя грунтуеться на безмежнiй вiрi в розум як вищу здатнiсть людини, вищу цiннiсть та iдеал. На думку Декарта, тiльки людський розум, iнтелект може бути джерелом iстинного знания. Вiн прагнув вибудувати струнку систему наук, яка б за аналогiею з деревом мала: корiнням — метафiзику, стовбуром — фiзику, а гiллям — усi iнщi науки. Знаряддям розбудови повинен бути новий метод наукового пiзнання— метод логiчної дедукцiї. Чотири основнi правила дедукції: 1. Починати треба з визначення загальних принципів і начал дослідження. які сприймаються розумом чiтко i ясно (е очевидни ми) не викликаючи жодного сумнiву i не потребуючи жодного доведення тобто iстиннiсть яких є очевидною. Отже, Декарт розглядае критерiєм iстини розумову очевиднiсть (iнтелект. iнтуцiю). Це правило визначають як правило очевидної, або осягнення необхiдної якостi знання. 2. друге правило передбачае вимогу аналiтичного винчення об’екта пiзнання, згiдно якого кожну складну рiч (знання) або проблему треба дiлити на простiшi складники й робити це доти, доки не прийдемо до найпростiших ясних i зрозумiлих (очевидних) нашому розуму речей. Це правило - правило аналiзу, що йде до кiнцевих речей. 3. Трете правило звертас увагу на необхiднiсть дотримання певного порядку мислення починати требаз найпростiших, доступних для пiзнання явищ i поступово переходити до складнiших. Це i е, за Декартом процесом логiчного виведення, або рацiональної дедукції, правило синтезу. 4. «Енумерація» передбачає вимогу досягнення повноти знання, орiентує на послiдовнiсть та ретельнсть усього ланцюга попереднiх дедуктивних висновів, якi б давали загальний висновок, що засвiдчував би достовiрнiсть усiєї системи виведеного знання. Четверте правило називають ще правилом контролю, який дозволяє уникнути помилки, як при аналiзi, так i синтезi. За Декартом усе наукове знания утворюе єдину логічну систему, i все, що ми можемо пiзнати, неминуче випливае одне з одного. А тому наш розум дотримуючись певного порядку у висновках i керуючись правилами дедуктивного наукового методу, мае безмежнi можливостi здатний розв’язати будь-яку проблему й проникнути у найвiддаленiшi куточки свiту.
Беручи до уваги iдеї Декарта, свiй варiант рацiоналiстичної фiлософiї створив голландський мислитель Спіноза, який дослiджував переважно етинi проблеми. Б. Спiноза перейняв учення Декарта про субстанцiю як абсолютну i безумовну рiч, яка для свого iснування не потребуе iнших речей, тобто е «причиною самої себе». Але вiн вiдкинув побудову французького мислителя, що включала абсолютну субстанцiю — Бога i двi похiднi субстанцiї — тiлесну та духовну. Поеднання «похiдностi» i «субстанції» таїть в собi, на його думку, суперечнiсть. Спiноза визнавав одну субстанцiю — Бога, а декартiвськi похiднi субстанцiї вiн трактував як його атрибути. Такими атрибутами вiн вважав протяжнiсть i мислення. Спiноза долає дуалiзм Декарта, але натомiсть виникають новi проблеми. Бог, атрибутом якого е протяжнiсть, тотожний природi; природа — це Бог у речах. Отже, Спiноза е пактеїстом, продовжуючи в цьому сенсi традицiю М. Кузанського та Дж. Бруно. Все суще, оскiльки воно iснуе в Боговi i через Бога, на думку Спiнози, пройняте абсолютною необхiднiстю. Свобода полягае в усвiдомленнi цiе) необхiдностi. Тiла i думки для Спiнози е модусами (конечними утвореннями) двох атрибутiв субстанції — протяжностi та мислення. Вони породженi Богом. В природi Бога, який поеднуе протяжнiсть i мислення, слiд шукати причину того, що математичнi конструкцiї свiту вiдповiдають реальнiй структурностi цього свiту. А оскiльки душа людини, за Спiнозою, е частиною безкiнечного розуму нога, то i для неї порядок iдей вiдповiдае порядку речей. Так вiн пояснював збiг математичних iстин людини та онтологiчної структури свiту.
Мир можливий лише за умови самоподолання i обмеження природнього права iндивiда на все. Необхiдно при цьому, щоб вказане обмеження було прийняте всiма i було дотримуване примусово. Те i iнше може бути досягнуте не iнакше, як шляхом погодження всiх i домовленого встановлення незалежної влади, що оберігає домовленiсть вiд порушення. Таке походження держави. Держава за Гоббсом - єдина особа, вiдповiдальною за дiї якої зробила саму себе шляхом договору мiж собою величезної кiлькостi людей для того, щоб ця особа могла використовувати силу i засоби всiх їх так, як вважатиме за необхiдне для їх миру i загального захисту. В цьому визначеннi слiд звернути увагу на три моменти: 1) держава є єдиною особою. Влада держави єдина i неподiльна, вона зводить волю всiх громадян в одну волю; 2) Люди, що створюють державу шляхом взаємної домовленостi, не лише санкцiонують всi їїi дiї, а й визнають себе вiдповiдальними за цi дiї;3) Верховна влада може використовувати сили i засоби пiдданих таким чином, як вирiшить за необхiдне для їх миру та захисту. При цьому верховна влада не несе нiякої вiдповдальностi за свої дiї перед пiдлеглими i не зобов’язана звiтувати цi дiї перед ними. Мета держави - головним чином забезпечення безпеки. Кiнцевою причиною, метою або намiрами людей при накладаннi на себе пут є турбота про самозбереження i при цьому про бiльш сприятливе жиггя. iнакше кажучи, при встановленнi держави люди керуються прагненнями позбавитися лихого стану вiйни, що с необхiдним наслiдком природнiх страстей людей там, де немас видимої влади, що тримас їх в страху i пiд загрозою покарання, що змушує їх виконувати домовленостi i слiдкувати природнiм законам. Щодо устрою верховної влади, то вiн може бути трояким: монархiя, аристократiя i демократiя. Таким чином створюсться штучна особа, яку ми називасмо державою.її найвища влада с необхiдно абсолютною. Церква повнiстю эливасться з державою. Як основнi причини, що ведуть до роэпаду, видiляються Гоббсом: 1) недостатнiсть абсолютноi. влади; 2) брехливi вчення, що протирiчать природi держави i сприяють й послабленню. Участь народу, згiдно системi Гоббса, повнiстю вичергтусться першим обранi-iям монарха. Престолонаслiдування повинне визначатися монархом.
Систематичностi й цiлiсностi емпiризм набув у працях видатного англiйського мислителя дж. Локка вiдмiну вiд попереднiх мислителiв-емпiрикiв, якi ставили своiм завданням пiзнання свiту, вiн зосередився на дослiдженнi можливостей розуму, зробивши поворот вiд об’екта (природи) до суб’екта. Основна його праця називаеться «дослiдження людського розумiння’>. Локк е сенсуалiстом, послiдовно реалiзуе засади сенсуалiзму в своїй концепції. Сенсуалiзлізм (лат. бет)ВИЗ — вiдчугтя, почугтя) — напрям у фiлософiї (теорiТ пiзнання), який визнас вiдчуття единим дже релом знань. Локк стверджував, що людська душа при народженнi е чистою дошкою i тiльки чуттевий досвiд залишае на нiй слiди. Вiн пiддав рiзкiй критицi вчення про «вродженi iдеї» Декарта. Локк категорично не погоджуеться з цим. Всi iдеї, на його думку, походять iз досвiду. При цьому вiн розрiзняв зовнiшнiй i внутрiшнiй досвiд. Зовнiшнiй — чуттеве сприймання речей зовнiшнього свiту, внутрiшнiй — самоаналiз дiяльностi свiдомостi (аналiз вiдчуттiв, пам’ятi тощо). Людина, наприклад, може сприймати будинок i водночас (чи пiсля) аналiзувати, ак вона його сприймае. Внутрiшнiй досвiд Локк називае рефлексiею. Визнання рефлексії — дiяльностi самого розуму як джерела iдей, свiдчило про вимушений вiдхiд мислителя вiд крайнього емпiризму. Адже так званий «внутрiшнiй досвiд» не е чуттевим досвiдом у справжньому розумiннi цього слова. Наслiдки систематично реалiзовуваного емпiризму виявились i в iншiй формi. Локк дiйшов переконання, що загальне поняття *субстанцiя> не дане в чуттевому досвiдi. Це дало йому пiдставу для висновку, що словом «субстанцiя» позначаеться припущення невiдомо чого. 1 хоча вiн утримався вiд заперечення iснування субстанцiї, це успiшно зробили його послiдовники (д. Юм).
З природи людини просвiтники виводили природнi права(права, виведенi розумом з природи людини): право на життя, свободу i на приватну власнiсть як основу добробуту. Вчення про «природнi права» людини було покладено в основу концепцй демократичної правової держави, проголошеної в американськiй <‘декларацй прав...’> (1776) i французькiй <‘декларацИ прав людини i громадянина’> (1789). у них вперше була стверджена правова рiвнiсть людей (рiвнiсть перед законом незалежно вiд майнового стану, конфесiХ, нацiональностi, статi), народ проголошувався джерелом влади. Пiсля християнства, яке закрiпило моральну рiвнiсть людей, проголошення правовоi рiвностi було найбiльшим досягненням у цивiлiзацiйному поступi.Вслiд за англiйськими фiлософами французькi просвiтники (Руссо) захищали концепцiю суспільного догвору як джерела держави. На їх думку, в природномуержавному) станi люди постiйно воювали мiж собою. Зiткнення егоїстичних iнтересiв ставило пiд загрозу людське iснування. для того щоб подолати це i краще захистити себе вiд стихії, люди, зiбравшись, уклали договiр, згiдно з яким частину своiх прав передали державi, щоб та стежила за порядком мiж ними. Ця концепцiя пояснювала походження держави без втручання вищих сил. У нiй простежувалася думка про те, що народ с джерелом влади, i якщо громадяни мають обов’язки перед державою, то i держава мае певнi обов’язки перед громадянином, адже контракт е двостороннiм.
У другій половині XVIII ст. центр європейської філософської думки перемістився з Англії і Франції в Німеччину, яка значно пізніше своїх західних сусідів стала на шлях буржуазних трансформацій. Саме тут напередодні цих перетворень розпочалось ідейне бродіння і духовне піднесення, яке охопило і філософію. Тут сформувалась філософська традиція, в межах якої вдалось переосмислити ряд проблем, над якими безуспішно билась попередня філософська думка. Це стосується насамперед протистояння емпіризму й раціоналізму, детермінізму і свободи волі, а також протиріччя між натуралістично-механістичним світоглядом і специфікою буття людини, яке не вписувалось в рамки цього світогляду. У першому випадку суперечності носили гносеологічний характер, у другому — онтологічний і стосувались буття людини у світі. Представниками німецької класичної філософії є І.Кант, І.Г.Фіхте, Ф.Шеллінг, Г.Гегель, Л.Фейербах. На наш погляд, філософію К.Маркса також можна віднести до цієї традиції — принаймні і категоріальний апарат і стиль мислення Маркса не виходить за її рамки. Що ж споріднює філософів, яких відносять до німецької класичної філософії? Це: зміщення центру дослідження від об'єкта до суб'єкта, або в онтологічному аспекті — від природи до історії і культури. Відбувається переосмислення і самого суб'єкта. Якщо раніше він мислився як певна духовна субстанція, що пасивно відображала світ, то тепер суб'єкт постає як творча діяльність (Кант), як дух, що перебуває в історичному розвитку (Гегель), як людство, яке здійснює історичний поступ на основі практичної діяльності (Маркс). Іншими словами, суб'єкт мислиться як діяльність, яка у філософів після Канта все більше набуває історичного характеру, перетворюється в культуротворчу діяльність, в свободне самотворення.