Автор работы: Пользователь скрыл имя, 23 Октября 2014 в 01:13, шпаргалка
1. Історичні передумови виникнення та розвитку філософії.
Вперше термiн «фiлософiя» з’явився у вжитку вiдомого давньогрецького мислителя Піфагора (прибл. 570—497 р. до н. е.), який вважав, що «мудрiсть» — це якiсть, притамакна лише богам, а люди здатнi тiльки до не прагнути, поважати, любити й. А як назву специфiчноi галузі знань його вперше вжив славетний давньогрецький фiлософ Платон (429—347 р. до н. е.).
До великих соціальних груп, які відіграють надзвичайно важливу роль у суспільному житті, належить і нація. Нація є "природний орган людства" (Й.Г.Гердер), тобто його об'єктивне надбання. Дослідникам важко виявити ознаки, які б повністю виражали природу нації і уможливлювали її уніфіковану дефініцію. Так, французький націолог Е.Ренан сутність нації шукав тільки в духовній сфері, пояснюючи, що "нація — це душа, духовна засада. Дві речі, які, правду кажучи, є по суті те саме, творять цю душу, цей духовний принцип. Одна — це спільне визначення багатої спадщини спогадів. Друга — це теперішня згода і бажання жити разом, вияв волі продовжувати та відновлювати цю неподільну спадщину минулого...". Е.Дюркгейм: "Нація — це людська спільнота, члени якої з етнічних або історичних причин хочуть жити під спільними законами, створивши єдину державу". О.Бауер пов'язує націю із спільністю характеру людей та єдністю їх історичної долі, а відомий американський соціолог Г.Кон — з інтегративною особливістю ідей. Дещо іншої точки зору дотримувався відомий італійський націолог С.Манчіні, який дав світові чи не найдосконалішу систематизацію об'єктивних ознак нації. Серед основних зовнішніх ознак нації Манчіні виділив: 1) спільна територія; 2) спільне походження (razza); спільна мова; 4) спільні звичаї і побут; 5) спільні переживання і спільна історична минувшина; 6) спільне законодавств та спільна релігія. Єдність енергетичних потоків зумовлює, на переконання Гумільова, своєрідну цілісність (емоційну, психологічну, дійову), що позначається на особливостях специфічного фізичного стану людей, який детермінує їхнє об'єднання в соціальну групу, яка згодом підкоряє інші етноси, близькі за ритмом, нав'язуючи їм свій ритм і, таким чином, формуючись у суперетнос — націю. Нації визначають як духовно-біосоціальну даність людства, як така, вона формується завдяки єдності таких факторів: географічного: антропологічно-етнічного культурного історичного: морально-психологічного: економічного. Спільність економічних інтересів у творенні матеріальних цінностей консолідують людей, надають їх життю конструктивного динамізму, сприяють формуванню ціннісних настанов щодо трудової діяльності. Націю можна визначити як духовно-біосоціальний різновид стійкої людської спільності, що склалась історично на певній території і яка характеризується глибоким внутрішнім відчуттям, самоусвідомленням власної приналежності до певної етнічної групи та спільністю: мови, культури, побуту й звичаїв, історичних переживань, психічного складу, антропологічних особливостей, економічних інтересів у творенні матеріальних цінностей, території ("життєвого простору ")
Фiлософська антропологiя — фiлософське вчення про людину, або фiлософiю людини. Кристалiзацiя фiлософського рзумiння людини, особливо на початкових етапах розвитку фiлософiї, вiдбувалася на основi мiфiв, легенд, переказiв i закладених у них iдей, образiв, понять, а також своерiдного дiалогу мiж мiфологiею та фiлософiею. У фiлософії давньої Iндії, людина мислилась як частина свiтової душi, а людське життя - певна форма нескiнченного ланцюга перероджень. У давньогрецькiй фiлософiї спочатку людина не iснуе сама по собi, а е складовою системи певних вiдносин, що тлумачаться як абсолютний порядок i Космос.. Безпосередньо антропологiчна проблематика знаходить свiй вияв у дiяльностi софiстiв i в творчостi автора фiлософськоi етики Сократа, якi вводять людину в буття як головну дiйову особу. Платон стояв на позицiях антропологiчного дуалiзму душi 1 тiла, хоча душу вважав субстанцiею, яка й робить людину людиною, а тiло розглядав як ворожу їй матерiю. У концепції Арiстотеля людина розглядаеться як iстота соцiальна, державна, полiтична. У середньобiчнiй фiлософiї людину трактували передусiм як частину свiтового порядку, встановленого Богом. Вона здебiльшого розглядалася як еднiсть божественної ілюдської природи, яка знаходила свiй вияв в образi Христа. А. Блаженний вважав, що людина е протилежнiстю незалежних душi й тiла, але тiльки душа робить людину людиною. Ф. Аквiнський трактував людину як промiжну iстоту мiж тваринами й ангелами. Вiн обстоював еднiсть душi i тiла, вважав, що душа визначае сутнiсть людини. Фiлософiя Нового часу проблему людини вирiшуе не в мiстичному свiтлi, а в реальних земних умовах, утверджуючи її природний потяг до добра, щастя, гармонiї. У нiмецькiй класичнiй фiлософії проблема людини перебунала у центрi фiлософських пошукiв. Зокрема, i. Кант вважав питання «що таке людина» головним питанням фiлософії, а саму людину — «найголоннiшим предметом у свiтi». Гегель зосерединся на вираженнi становища людини ли суб’екта духовної дiяльностi i носiя загальнозначимого духу i розуму. Особа, зазначин вiн, на вiдмiну вiд iндивiда, починаеться тiльки з усвiдомлення себе як iстоти «нескiнченної, загальної i вiльної».I лише в сучаснiй фiлософськiй думцi з й яскраво вираженим прагненням наблизитися до окремо взятої живої людини, з вiдкриттям глибинної людської iррацiональностi внутрiшнiй свiт людини, й духовнiсть набувають необхiдної оцiнки. У новiтнiй фiлософiї - тiльки людина мае здатнiсть пiднятися над собою, iдеально вiдмовитись вiд свое емпiричної природи i, пiднявтлись над нею, аналiзувати, оцiнювати її. Невiд’емні ознаки людського:—наявність розуму; —соцiальнiстаь; —цiлеспрямована дiяльнiсяь; —здатанiсть творiння символа; —духовнiсть як мiра якiсностi особи, й людськостi. Людина — поняття, що вiдображае загальнi риси людського роду, тобто характеризуе родову iстоту.
Культура як суще розгалужена в часi, просторi, перебувае у постiйному русi (розвитку). Час культ ури — це минуле, сьогодення та майбутне людсько культуротворчої дiяльностi в єдностi її поступальностi й циклiчностi, що породжуе все багатство культурного надбання. Час культури е складним утворенням. Вiн охоплюс час iсторичний (рiзнi форми буття культури), соцiальний час(спектр соцiальних ритмiв, зумовлених вiдповiдНими закономiрностями рiзних тгроцесiв у людськиХ колективах) i час людського буття. У середньовiччi панiвним було лінійне сприйняття часу, який вважався единою системою вiдлiку подiй. Християнський свiтогляд подiлив iсторичний час на двi епохи — до i пiсля народження iсуса Христа. Простір культури — це свiт лредметiв i процесiв «друго », або «штучної природи». Вiн цiлком е продуктом i сферою людськоi культуротворчоi дiяльностi. У зв’язку з обширнiстю його iнколи подiляють на пiдпростори — ойкумена — частина природного середовища, заселена людьми; — iсторико-культурна сфера — окремi частини ойкумени; — окремi осередки проживання (вiд поселень первiсних людей до сучасних мегаПолiсiв). Матерiальнi та iдеальнi культурно-значимi просторовi форми речей i процесiв утворюють соцiальний простiр, в якому вiдтворюеться i розвиваеться людина i крiзь призму якого вона сприймае решту свiтобудови. Вiдповiдно до особливостей просторового поширення культури виокремлюють її зовнiшкiй i внутрiшнiй простори. Зоннiшнiй межус з природним середовищем, визначаючи одну iз традицiйних, а нинi й гостру проблему взаемозн’язку культури i природи. Внутрiшнiй простiр культури виявляеться у поширеннi на Землi археологiчних культур, ойкумени, взаємодії периферії та цивiлiзації, цивiлiзацiй мiж собою, формуваннi iсторико-культурних сфер. У теперiшнiй час проблема простору культури набувае нових прикметяих особливостей. для зовнiшнього простору — це проблема екологiчного порядку, визначення гармонії мiж ноосферою i бiосферою. для внутрiшнього простору— це збереження середовища (екологiя культури). З огляду на те, що передумовою, внутрiшньою пркчиною i визнач} чинником буття культури е людська дiяльнiсть, стае очевидним наявнiсть руху (розвитку) в культурi. Культурний прогрес е своерiдною єдністю iндивiдуального та iсторичного розвитку культури. Людина — альфа i омега (початок i кiнець, суть) культури, її джерелом i субстанцiею е людська праця, що створюе не лише предметний свiт, матерiальнi багатства, а й породжус саму людину в розматтi природних, соцiальних, духовних зв’язкiв i вiдносин iз зовнiшнiм свiтом i собою.
Сутнiсть економiчних процесiв, проблем у власне людському вимiрi, у контекстi найрiзноманiтнiших форм життедiяльностi суспiльства 1 особи розглядае фiлософiа економiки. Фiлософія екоНоiмiкИ — сфера фiлософського знания про сутнiсть економiчноГо буття людини в багатовектОрноМу полi соцiуму й гуМанiсТичноМУ аспектi. Фiлософський вимiр економiчного життя (економiки) значно ширший вы його змiстового кола — ак самодостатньоi умови iснувамня й життедiальностi людини. У ньому економiчна сфера постае ак особливий засiб самореалiзацii людини в процесi змiни нею зовнiшнього i власного (внутрiшнього) свiту, а економiка набувае статусу людиновимiрноi, увiверсальноХ едины матерiально-духовнбi сфери, в якiй особистiсть реалiзуе себе ак бiосоцiодуховна цiлiснiсть. Самореалiзацiя як суб’ективна орiентацiя е особливим духовно-творчим процесом, забезпечуе постiйне наповнення економiчної сфери людськими силами. Вона е своерiдним енергетично-творчим джерелом економiчного процесу, розвитку людських здiбностей, якi забезпечують економiчну дiяльнiсть людини. Фiлософiя економiки розглядае систему господарювання як багатовимiрний, суперечливий, об’емний свiт який перебувае у постiйному русi й розвитку. Фiлософiя економiки здатна розкривати багатшу за змiстом i сутнiстю економiчну реальнiсть. Фiлософський пiдхiд дае змогу розглядати економiку як складну, вiдкриту, нелiнiйну систему з їх незворотнiстю, можливiстю виникнення нових зв’язкiв i вiдношень, з’ясувати мiсце i роль поодиноких людських зусиль у цiй системi, якi за певних станiв соцiального середовища можуть суттево впливати на макросоцiальнi процеси. Водночас фiлософiя економiки дае фiлософське розумiння змiсту багатьох основних екокомiчних категорiй (<економiка’>, «господарство», «виробництво», «праця», «грошi», »економiчна людина’>, <>свобода’>, «потреба’> та iн•), якi за своею суттю i значениям виходять за сферу економiки. Пiзнання їх змiсту забезпечуе формування загальних уявлень про природу господарської дiяльностi, окреслюе її мiсце i роль у духовному буттi, моралi, життевому свiтi людини, тобто сприяе осягненню людиновимiрної сутностi економiки.
88. Особливості суспільного виробництва
Виробництво — процес, за допомогою якого люди, використовуючи речовини i сили при роди та власнi сили й здiбностi, цiлеспрямовано створюють мате рiальнё й духоенё цiнностi, здатнi задовольняти їхні життевi потреби. Виробнидтво породжуе ризик бути перерваним через внутрiгвнi i зовнiшнi фактори. Продес виробнибтва неоднорiдний, вимагае чiткої органiзадii: Тому виробнидтво постулово набувае суспiльного характеру, значною мiрою визначае основнi параметри суспiльства. Суспiльне виробництво — процес, завдяки якому люди (суспiльство), використовуючи речовини i сили природи, суспльнi вiдносини i соцiзльнi сили, свої духовнi багатства та здiбностi, вiдтворюють власне i суспiльне житгя. Виробнидтво вносить в аморфне життя людей-збирачiв продуктiв природи чiтку органiзованiсть, забезлечуе структуризадiю суспiльства. дя структура охоплюе такi категорй людей: —зайнятi у сферi виробнидтва матерiальних благ, без яких суспiльство iснувати не може; —технiчнi керiвники Процесу ВирОбниДтва.; —категорiя людей, якi забезПечують стабiльнiсть зоннiiлнiх умов Виробництва, охорону i захяст виробникiв, процесу i Продукту хньоХ Прадi (адмiнiстративнi судовi, занонодавчi органи й установи); — зайнятi у невиробничiй сферi; —категорiя людей, що забезПечують обмiн Продуктами виробнидтва; —ученi, необхiднiсть в яких обумовлен розвитком наукового виробництва. Усi цi грули людей маiоть безПосередне вiдношення до процесу суспiлыног виробництва, вiдтворення суспiльного буття, яке Здiйснюеться шляхом створення необхiдних продуктiв (матерiальних засобiв виробнидтва i лредметiв сложивалня, новвх форм суслiльних вiдносин, продуктiв духовностi й iнформац, нових суспiльних якостей iндивiдiв). Суспiльне виробництво передбача наявнiсть таких важливих струнтурних елементiв, своерiдних плсистем (виробництв): — матерiальне виробництво, яке забезлечуе вiтальнi людськi потреби, Предметнi умови людського життя; виробнидтво необхiдних соцiальних умов iснування людей, тобто виробництва форм спiлкування; — духовне виробнидтво, яке е основою формування вла- сне людського в людинi — духовностi, її шляху до самовдосконалення i саморозвитку. Особливого значения вiн надае матерiальним виробничим вiдносинам.
До великих соцiальних груп вiдносять: суспiльни класи, етнiчнi об’еднання (нацИ, народностi, племена), вiковi верстви (молодь, пенсiонери) тощо. Iх основним об’еднувальним чинником, за вiдсутностi безпосереднiх контакт- них зв’язкiв, е фундаментальний iнтерес, що формуеться га основі усвідомлення людьми об’єктивних обставин свого буття. Великi соцiальнi групи (макросоцiальнi спiльноти) — довготривалi, сталi спiльноти людей, що iснують у масштабах усього суспiльства. Великi соцiальнi групи е основними суб’ектами суспiльного розвитку, серед яких особлива роль належить класам Класи ак великi соцiальнi групи людей характеризуються марксистами такими соцiально-економiчними ознаками: — мiсцем в iсторично визначенiй системi суспiльного виробництва; — ставленням до засобiв виробництва (головна класотворча ознака), роллю в суспiльнiй органiзацїї працi; — способом одержанна i часткою прибутку суспiльного багатства. Вебер розгладав класи ак вiдносно самостiйнi групи людей, що об’еднуютьса на основi розрiзнених iнтересiв у сферi виробництва, соцiального житта, полiтики. Iншi пiдходи пов’азують iснувакна класiв iз психологiчними вiдмiнностами, рiзним морально-iнтелектуальним рiвнем розвитку людей, Iх боротьбою за виживанна у конкретних природних умовах тощо. Нинi понатта <‘клас’> дедалi рiдше використовуетьса для характеристики соцiальноI структури суспiльства, поступаючись мiсцем поняттю <‘страта’> Страта — реальна, емпiрично фiксована спiльнота, що об’еднуе людей на певних загальних позицiях або на основi спiльної справи, яка зумовлюб конституювання даны спiльноти в соцiальнiй струнiурi суспiльства i протиставлення ёншим соцiальним спiльнотам. Об’еднанна людей у групи вiдбуваетьса за статусними ознаками: владними, майновими, професiйними, освiтнiми тощо.
Сiм’я як мiкросоцiальна група — соцiально-бiологiчна спільнота, що iснуе на основi шлюбних зв’язкiв, кровної спордненостi або всиновлення, яка регулюе стосунки мiж чоловiком i дружиною, батьками i дiтьми й вдповідае за виконання притаманних їй рiзноманiтних функцiй. Первинною формою сiм’ї вважають кровкоспорiднену, яка складалась iз кровних родичiв — батькiв i дiтей, мiж якими були забороненi статевi зв’язки. Такi табу давали змоту уникати кровозмiшання, сприяли народженню здорового i повноцiнното потомства, що було запорукою збереження людськото роду. Наступним етапом сiм’ї була групова сiм’я в ендотамному (мiж особами однiе суспiльнЫ трупи) i екзотамному (шлюб у межах однiеХ родової трупи був заборонений) варiантах, де заборонялись статевi стосунки не тiльки мiж батьками i дiтьми, але й мiж братами i сестрами. Як i в кровноспорiдненiй, у труповiй сiм’ родовiд визначався материнською лiнiею. Подальший й розвиток репрезентуе парна сiм’я, де вже конкретно визначенi чоловiк i жiнка об’еднувались на бiльш-менш тривалий перiод їх життя. Родовiд продовжувався по материнськiй лiнiї. Цей тип сiм’ї був ще нетривким, оскiльки кожен з й основних членiв мiт продовжувати жити у своїй родиннiй трупi. Зтодом церква освятила шлюб Найзагальнiшими обов’язковими умовами сучасного шлюбу є досягнення певного вiку суб’ектами вхлюбу; добровiльнiсть i взаемна згода чоловiка та жiнки; вiдсутнiсть iншого зареестрованого шлюбу в майбут. нього подружжя. Основними суспiльними функцiями сiм’ е: — ретгродуктивна (дiтонародження), пов’язана з вiдтворенням собi подiбних, тобто населения крани; — виховна, пов’язана iз батькiвською й материнською любов’ю, через яку дитина набувае суспiльно значущих якостей особи; — господарсько-побутова (економiчна), пов’язана iз забезпеченням матерiального добробуту сiм’ї; — рекреативна, що полягае у забезпеченнi вiдтворення фiзичнопсихiчних, духовних сил людини. Тiльки за умови виконання сiм’єю всiх цих функцiй вона може бути мiцною i щасливою, а отже, й тривалою.