Історіко-культурний комплекс «Запорізька січ»

          Запорожжя – назва земель, якими володіли запорожці. У 1734 – 1775 рр. запорожці займали велику територію з площею близько 80 555 кв. м. Володіння запорожців лежали в межах сучасних Дніпропетровської, частково – Запорізької, Херсонської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської та Донецької областей. Вся територія Запорожжя в цей час поділялася на паланки, яких спочатку було 5, а пізніше 8: Бугогардівська, Протовчанська, Орільська, Кодацька, Інгульська, Прогноїнська, Самарська, і Кальміуська. Запорожжя періоду Нової Січі стрімко набувало обрисів держави.

          Козацтво приймало участь у російсько – турецькій війні 1736 – 1739 рр. Росія прагнула до виходу до Чорного моря, допомогти їй у цьому і мусили запорожці. Перший похід на Крим стався у жовтні 1735 р. За часів Нової Січі російські війська практикували побудову допоміжних фортифікаційних споруд–ретраншементів на запорозьких землях. Такий опорний пункт був споруджений в 1736 – 39 рр. на о. Хортиці. Побудова укріплень мотивувалася необхідністю захисту запорозьких козаків від татарських і турецьких вторгнень, але головним їх призначенням було «смотрение за своенравными запорожцями». Брали участь козаки і у морських та річкових походах. Необхідний же для того флот, за наказом командування, будувався на заснованій на о. Мала Хортиця корабельні, окрім того, будували судна і на Канцерівському острові та на Малашевських острівцях. Всього на 14 квітня 1739 р. на хортицькій військовій базі стояло 410 річкових кораблів і човнів. З кінця 1730-х р. в Російській імперії склалися внутрішньополітичні та зовнішньополітичні передумови ліквідації Вольностей Війська Запорозького Низового У 1775 р. російською армією проведена воєнна операція, внаслідок якої було знищено Нову Січ і Запорозька Січ перестала існувати. В XVII – XIX ст. найпопулярнішими стали народні картини «Козак Мамай». В Україні великого поширення набула ікона «Покрова Пресвятої Богородиці», в якій ідея небесного заступництва набула значення національної ідеї. Серед козацтва було багато талановитих музик, співаків і танцюристів.[6]

          Експозиція залу починається з подій останньої чверті XVIII століття. Це був час, коли землі нашого краю в документах часто називали «пустопорожніми», бо жило тут дуже мало людей. В Приазовських степах кочували ногайці, а по берегах річок Дніпра, Конки, Жеребця, Терси, Московки засновували свої зимівники козаки. З Криму регулярно здійснювалися жорстокі набіги на територію сучасної України, яка входила до складу Російської імперії. Росія в той час прагнула отримати вихід до Чорного моря, щоб забезпечити собі найбільш зручні зв’язки з країнами Середземномор’я та західної Європи. Ці задачі і вирішувалися під час війн з Туреччиною, які велися в 1768 – 1774, 1787– 1791 роках. В результаті Крим, Причорномор’я та Приазов’я були приєднані до Росії. Почався процес колонізації цих земель. Тому саме з цієї теми починається експозиція, де представлена зброя того часу, портрети визначних діячів. У воєнних діях в складі російської армії приймали участь і козаки. Про їхню мужність і військове вміння свідчить унікальний документ 1791 року «Аттестат черноморского казака Лалима». Поряд – медаль «Кагул» 1770 року, монета російсько-молдавська, яка карбувалася з трофейних турецьких гармат. Заселення нашого краю тісно пов’язане з будівництвом Нової Дніпровської укріпленої лінії, яке почалося закладенням 15 (28) серпня 1770 року Олександрівської фортеці, яка дала початок нашому місту. На копії карти XVIII століття позначені сім фортець – Олександрівська, Микитинська, Григорівська, Кирилівська, Олексіївська, Захарівська і Петровська. Перша – біля Дніпра, остання – на узбережжі Азовського моря. Залишки цих фортець і зараз існують на території Запорізької області. Фотографія однієї з них – Микитинської – представлена в експозиції. Поряд з фортецями створювалися поселення відставних солдатів. Ще під час боротьби за Крим, за розпорядженням Катерини ІІ, О. Суворов здійснив вивід звідти греків-християн, частина з них оселилася на нашій території. Про проживання греків поруч з кримськими татарами свідчать їхні побутові речі. В експозиції надаються матеріали, які присвячені Вітчизняній війні 1812 року – зброя 1813 р., медалі учасника війни та за взяття Парижа в 1814 році, хрест, яким нагороджували священників. Поміщиком Бердянського повіту був герой війни 1812 року В.В. Орлов, який отримав тут маєток у спадок від діда – батька матері – генерала від кавалерії Ф.П. Денисова. В 1799 році за указом Павла І Денисов отримав землю на узбережжі Азовського моря. А потім, за царським дозволом, передав графський титул та володіння онуку, який отримав подвійне прізвище – Орлов-Денисов. У пам’ять про перемогу у війні 1812 року новий власник збудував у с. Обіточному церкву, яка збереглася і зараз вважається пам’яткою.[8]

         Яскравими барвами привертають увагу вбрання духоборів – сектантів православного толку, яких переселили з Росії на малозаселені землі на р. Молочній. В указі було сказано, що іх оселили тут «дабы не допустить распространения ереси в центральных губерниях». Духобори зайнялися тут вівчарством, тому багато речей виготовлено з домотканої вовни. Перебування їх на нашій території має цікаву історію – це і гостювання царя Олександра І, який їхав до Криму, і звільнення їх на перший час від податей, військової служби. А потім духоборів позбавили усіх привілеїв. У поселеннях, де спочатку господарство велося на комуністичних засадах, тобто усе було спільним, почалося розшарування, і як наслідок виникло непорозуміння. Духоборам запропонували зректися своєї віри і перейти в православ’я, або переселитися на Кавказ. Частина покинула цю територію і зберегла віру. А дехто залишився. Про це свідчать списки наведені в експозиції.

           Бажаючи створити на Півдні господарства європейського рівня, Катерина ІІ запропонувала усім бажаючим жителям Європи переселятися сюди на пільгових умовах. Першими погодилися на це меноніти – сектанти-протестанти фрізи і фламандці, предки яких через релігійні переслідування на батьківщині у Голландії ще в XVI ст. переселилися в Прусію. В 1789 році, відчуваючи нестачу землі і маючи обіцянку російського уряду оселити їх у пониззі Дніпра в районі Бериславля, вони прибули по Дніпру до о. Хортиці. Їм запропонували тут зупинитися, мотивуючи це тим, що обіцяні раніше місця, знаходяться у зоні військових дій. Вони вимушені були залишитися, і тут заснували велику кількість поселень. На початку XIX ст.. прибували все нові групи менонітів і їх почали розселяти на р. Молочній. Так було створено Хортицький та Молочанський менонітські округи. Меноніти отримували по 65 десятин землі на сім’ю, мали свободу віросповідання, звільнялися від військової служби та військового постою, отримували кошти на переселення та на обладнання житла та ін. Багато цікавого про менонітів дізнаються відвідувачі під час екскурсій. А в експозиції їх чекають дитяча колиска, горизонтальна прядка, годинник, який виготовлений в колонії Хортиця, церковні менонітські книги, чавунна вафельниця для випікання традиційної менонітської страви. Серед іноземних колоністів були і німці з Вюртембергу, Баварії, Прирейнських земель. За віросповіданням вони були лютеранами, католиками. В архівах збереглися їхні паспорти, копії яких надані в експозиції. Тут і традиційні німецькі музичні інструменти – цитри, керамічні пивні кухлі, столові прибори.[22]

          Експозиція залу «Нестор Махно та його час» Запорізького обласного краєзнавчого музею є найповнішим зібранням документів та фотоматеріалів, присвячених цій легендарній особі. Серед фотодокументів представлені як широковідомі відбитки, на яких Н.Махно серед членів «Спілки бідних хліборобів» (1906 р.), з командуючим 1-ю Задніпровською стрілецькою дивізією П.Ю. Дибенко, з донькою Оленою у Парижі, так і маловідомі фотокартки, на яких зображені махновські отамани та звичайні солдати повстанської армії. Документи, мабуть, найбільш повно розкривають характер і зміст подій Громадянської війни та діяльності Н.І. Махна. Серед найбільш цікавих відвідувачі можуть побачити запис в метричній книзі за 1888 р. про народження Нестора Махна, обвинувальний акт по справі селян Н. Зуйченко, Н. Махно (1909 р.), листи з щоденника Галини Кузьменко, дружини Нестора, що потрапив до рук червоноармійців під час бою у 1920 р. Справжніми окрасами залу стали бюст Нестора Івановича Махна та тачанка, відбита у махновців під час їхнього нальоту на Хортицю.

          У трьох залах музею розміщена експозиція, присвячена одній з найтрагічніших сторінок історії – воєнній добі. Спочатку відвідувач поглинається у атмосферу кінця 30-х років – часу підготовки до великої війни. На стендах змонтовані фотографії запоріжців, які беруть участь у спортивних і воєнізованих змаганнях, навчаються на санітарних курсах, організовано протестують проти політики капіталістичних країн. Показані лотереї та знаки Товариства сприяння авіаційному та хімічному будівництву. Розповідається про перші збройні сутички в Іспанії та на Далекому Сході. Червень 1941 р. різко змінив життя країни. Вже у серпні бої точилися на території нашої області. Промислові підприємства спочатку переводилися на військовий лад, а згодом постала проблема повного їх демонтажу та евакуації до східних районів. Не дивлячись на мужність та героїзм радянських воїнів, Червона армія відступила. Напочатку жовтня Запорізька область була захоплена ворогом. Ці трагічні сторінки висвітлені шляхом показу фотографій та особистих речей учасників тих подій. Трохи більше двох років область була окупована. Цьому присвячений окремий зал. Розповідь іде про організацію господарства та життя людей за умов окупації. Ексклюзивними є документи про каральні органи тих часів, надані архівом СБУ. Декілька експонатів розповідають про життя людей у нацистських концтаборах. Окремі стенди висвітлюють підпільну боротьбу проти тодішнього режиму.[6]

         Великий зал присвячений визволенню від фашистських загарбників. Тут можна побачити мундири командуючих різного рангу, зразки стрілецької зброї, різні нагороди. Числені фотографії розповідають про нелегке солдатське життя та руїну, яку принесла війна. Останні стенди розповідають про похід у Європу. І нарешті відвідувач знайомиться ззапоріжцями, які брали участь у далекосхідних баталіях. Цим логічно завершується історія великої війни. Колекція музею нараховує понад 100 тис. експонатів, з яких кілька сотень пов’язані з історією козацтва. Це клейноди, холодна та вогнепальна зброя, речі козацького побуту, монети, документи 16-18 ст.

          2.2.  700-літній Запорізький дуб

          Рідновіри краю свято шанують Запорозький дуб – це дерево посідає особливе місце в їхньому житті. З давніх часів наші предки вірили, що Дуб є деревом Всесвіту, в ньому об’єднуються три сутності: крона – світ божественний, стовбур – світ життя, коріння – світ предків. Священне Дерево поєднує наш Рід, його життя пройшло через багато поколінь. На богослужіннях біля Запорозького дубу рідновіри моляться за духовну силу Природи, за Рід наш, за Україну. Без перебільшення можна сказати, що Дуб править за символ мешканців краю. Жодне видання про Запорожжя не оминало Дуба-велетня. Коли дерево буяло своєю красою, його відвідували тисячі туристів. Вважають, що Дуб має вік більше 700 років. За сім століть його стовбур роздався на 6, 32 метра в обхваті, а висота сягала 36 метрів. Добровільний охоронець Дуба Н.А.Дейкун, хата якого була поруч, називав дерево «велика кураїна» (маючи на увазі траву перекотиполе) за незвичайною формою крони, яка мала 43 метри в діаметрі. Дуб у розквіті сил плодоносив через рік, даючи врожайної осені до чотирьох центнерів жолудів. Туристи охоче брали ці плоди на згадку і розвозили їх по Україні й по всьому світу, саджали вдома. І шумлять листям молоді нащадки в багатьох куточках планети, передаючи славу запорозьких дубів, яка продовжується з найдавніших часів.[21]

 Південний кордон розповсюдження  дуба черещатого, до якого належить  запорозький красень, збігається  з лінією, що відділяє лісостеп  від власне степу. Найпівденніший  виступ його в Україні –  біля впадання в Дніпро річки  Псьол, більш як за 200 км на  північ від Запоріжжя. В Надпоріжжі (від міста Дніпропетровська до  міста Запоріжжя) та Великому  Лузі (затоплених Каховським водосховищем  Дніпрових плавнях) утворюється  своєрідний острівець, де ростуть  дуби. Ще Геродот Галікарнаський, грецький вчений V століття до н.е., писав, що на берегах Борисфена (а йому була відома тільки нижня течія Дніпра до порогів) ростуть такі високі дуби, що до їхніх верхівок не долітає стріла, пущена з лука. Це, безумовно, художнє перебільшення, бо якості скіфського лука були широко відомі. Могутні дуби, що вростають корінням в історію, як символ мужності, сили і вірності рідній землі, згадуються більшістю літописців, що залишали нотатки про наші місця. З найдавніших часів запорозькі дуби найпівденніші і найвідоміші.

         Священний дуб запорозьких козаків, який засох в 1871 році, ріс в самій середині острова Хортиці, там де осьова хортицька дорога перетинає лінію мініховських редутів. Д.І.Яворницький, що бачив наприкінці XIX століття пень того дуба, вказує його окружність в три сажені (6 м 39 см), що дорівнює сучасному Запорозькому дубу. Безумовно, дуб, що був величезних розмірів в Х столітті, і Священний дуб запорозьких козаків це різні дерева. До речі, Д.І.Яворницький, вірогідно, бачив залишки дуба, який згадує К.Багрянородний. Зі слів найстарішого краєзнавця Івана Бічука, Яворницький при зустрічі з ним під час Дніпробуду згадував, що бачив на Хортиці в балці Ганнівці (вона ж Дубова) тлін від дубового пня окружністю до 13 метрів. Найстаріший дуб Європи, що росте в містечку Стельмуже в Литві і вік якого, вважають, від 1500 до 2000 років, має значно менший охват.[9]

         Отже, слава запорозьких дубів протягом часу передається від одного дерева до іншого і дійшла до сучасного 700-літнього Дубу в селищі Верхня Хортиця. Зовсім поруч від останнього росте його нащадок віком близько 300 років – пишний красень з високим стовбуром. Якщо доля буде до цього дуба ласкавою, він колись, можливо, успадкує славу Запорозького дуба. У плавневій частині о. Хортиця росте трьохсотлітній дуб, хоч зовсім непоказний, з покрученим стовбуром. Понад 200 років дають дубам, що у балці Ганнівці, серед яких є дуби-побратими. Кілька десятків дерев віком 270 – 250 років ростуть біля річки Мокра Московка у парку «Дубовий гай». На початку 60-х років їх налічувалось 119, тепер в живих зосталась, можливо, половина через підняті Каховським водосховищем грунтові води.

          Вже кілька років запорожці занепокоєні здоров'ям свого улюбленого дуба. Досвідчені фахівці стверджують, що, на жаль, Запорозький дуб приречений. Дерево тяжко захворіло, коли різноманітними спорудами перегородили русло річки Верхня Хортиця, незабезпечивши вільного протоку води. Піднявся рівень грунтових вод – підтопило будинки і Дуб. Місцеве населення теж не опікується чистотою річки: інтенсивно забруднює сміттям. Своєю передчасною смертю Запорозький дуб попереджає суєтних людців, що в гонитві за матеріальними благами вони забули про вищі цінності.

         Запорозький дуб не просто пам’ятник природи та історії. Він – жива ланка в ланцюзі століть. Тисячі років присутні священні дуби на нашій землі. Хай минають віки – на Запорожжі завжди стояв і стоятиме Дуб – могутнє гіллясте дерево, що символізує міць і любов до рідної землі. Був це, свого роду, Дуб-отець. За козацької доби був цей Дуб «Священним дубом запорозьких козаків». Довелося йому пережити славу і Січі Запорозької. Запорозький Дуб відомий далеко за межами держави. Унікальність його, популярність як в просторі так і в часі полягає в тому, що він є одним останнім із останніх представників овіяної тисячолітньою славою династії Запорозьких Дубів. Зараз Федерацією «Спас» ведеться активна робота по відродженню Комплекса та залученню коштів на його розбудову та відродження. Запорозький дуб не просто пам’ятник природи та історії, він – жива ланка в ланцюзі століть. Тисячі років присутні священні дуби на нашій землі. Хай минають віки – на Запорожжі завжди стояв і стоятиме Дуб – могутнє гіллясте дерево, що символізує міць і любов до рідної землі.[11]

         2.3.  Дніпрогес ім.В.І.Леніна

         Дніпровську гідроелектростанцію  ім. В.І. Леніна по праву можна вважати символом Запоріжжя та цілої епохи. Вже більш ніж 75 років вона працює на користь людям. З побудовою у Запоріжжі потужної гідроелектростанції стало можливим не тільки безперешкодне судноплавство Дніпром, але й будівництво і розвиток на півдні України колосального індустріального комплексу, що корінним чином вплинуло на розвиток південних, центральних та східних областей країни. Авторство технічного проекту греблі та шлюзу належить професору І.Г. Александрову, а архітектурне рішення електростанції В.О. Весніну. Будівництвом керував О.В. Вінтер. Підготовка будівництва гідроелектростанції розпочалася ще на початку 1920-х рр. В 1921 році була створена організація «Дніпробуд». Місце розташування греблі, запропоноване І.Г. Александровим, виявилося напрочуд вдалим.

          У травні 1928 р. взялися за зведення  греблі, що мала підперезати Дніпро  бетонним поясом довжиною 766 метрів  у вигляді дуги, радіусом 600 метрів. В березні 1932 р. в греблю  було вкладено останній кубометр  бетону. Після цього рівень води у Дніпрі піднявся на 37,5 метрів. Всього на Дніпробуді працювало більше 20 тис. чоловік. Вперше на будівництві такого масштабу людям допомагала сучасна техніка (переважно закордонна). Нарешті, 1 травня 1932 року Дніпровська гідроелектростанція дала перший струм. Офіційне же відкриття Дніпрогесу відбулося 10 жовтня 1932 року. Повна потужність станції в 30-і рр. дорівнювала 560000 КВт. 1 травня 1933 р. через трикамерний шлюз пройшов перший пасажирський пароплав «Соф'я Перовська». Так відкрилося наскрізне судноплавство Дніпром. У 1969 році почалось будівництво Дніпрогес-2 та нового однокамерного шлюзу, яке очолив М.О. Дубовець. Новий шлюз - унікальна інженерна споруда, він став вітчизняним аналогом славетних панамських шлюзів. Нині загальна потужність Дніпрогесу становить 1538,0 МВт.[17]