Історична спадщіна м.Запоріжжя

 Влітку 2005 року експедиція  пропрацювала два місяці на  Генералці-2. Цього року вдалося  відкрити перше кам’яне скупчення, що очевидно пов’язано із зовнішнім колом пам’ятника. Тепер, можна припустити, що рови були споруджені для тривалих вимірів. В якості поміток використовувалися камені, які укладалися на дно рову як орієнтири. Після того, як проходив певний період часу – рік або більше камені замінили стовпами, а самі рви зарили. Протягом часу, що залишилося, до стовпів приносили дарунки й жертви.[9]

 З монументальних хенджей  Англії широко відомий Стоунхендж  зі спорудженнями з величезних  каменів, які асоціюються в нас із цим пам'ятником. Однак, крім фахівців, мало кому відомо, що ранній Стоунхендж був відносно простим замкнутим спорудженням із земляних і дерев’яних конструкцій і відрізнявся від звичайних хенджей тільки своїми розмірамиРанній Стоунхендж (І етап) був споруджений в епоху середнього неоліту, що датується 2800 р. до н.е., більш ніж на тисячу років раніше кам’яного Стоунхенджа, що зберігся до наших днів.З першим етапом існування Стоунхенджа вірогідно зв’язують наступні спорудження: два кільцевих вали; рів між валами; групу стовпових ямок у розриві між ровом у проході; два камені в проході між кінцями внутрішнього вала; чотири потужних стовпи напроти проходу за межами вала; п’ятковий камінь напроти входу із зовнішньої сторони; кільце з 56 ям усередині кола. Передбачається також, що в центрі кола на першому етапі існувало й дерев’яне спорудження. Але оскільки в центрі Стоунхенджа розкопки ніколи непроводилися, це припущення залишається всього лише гіпотезою.Вали були споруджені із ґрунту, викинутого на обидві сторони при виїмці рову. Зовнішній вал у цей час майже зниклий, мав діаметр 115метрів, ширину – 2,5 метра, висоту –0,5-0,8 метра. Внутрішній вал був головним спорудженням і мав значні розміри: діаметр – 98 м, ширину – 6 м, висоту – не менш 1,8 м. Він був споруджений із твердої крейди, з якого складені верхні пласти навколо Стоунхенджа. У стародавності вал мав сліпуче білий колір, що добре помітно навіть сьогодні. Рів між валами являв собою кільце з окремих ям шириною 3-6 м, глибиною 1,3-2,1 м. Дослідники вважають, що рів служив свого роду кар’єром для спорудження валів і в систему спорудження не входив. На дні рову знайдені знаряддя (кирки з оленячих рогів, шкребки з бичачих лопаток, виробу з каменю й ін.), кераміка й кістки тварин, що датуються одночасно з будівництвом валів.[10]

РОЗДІЛ 4. ІСТОРІКО-КУЛЬТУРНА СПАДЩИНА ЗАПОРІЖЖЯ

       4.1 Запорізький обласний краєзнавчий музей

Запорізький обласний краєзнавчий музей був заснований у 1921 р. Першим його директором став Я.П. Новицький. Після смерті свого засновника музей поступово занепав, переїжджаючи з місця на місце.В 1930 р. виник музей історії Дніпробуду, що в 1939 р. отримав статус обласного краєзнавчого. Під час війни музейні експонати сильно постраждали. З довоєнної колекції збереглися лише дві гармати XVIII ст.Після звільнення м. Запоріжжя у 1944 р. від фашистських загарбників, обласний краєзнавчий музей поновив свою роботу, але під дахом Мелітопольського історико-краєзнавчого музею. В Обласний центр музей повернувся лише в 1948 р.У 1991 р. експозиція музею відкрилася в будівлі колишньої Земської управи (1915 р.), в якому перебуває і по сьогодні. В різний час в сучасній будівлі музею працювали Я.П. Новицький, Л.І. Брежнєв, з балкону Земської управи з промовою виступав Н.І. Махно.[22]

В Запорізькому обласному краєзнавчому музеї в чотирьох залах археології, в яких висвітлюється історія краю від найдавніших часів – понад 140 тис. років тому до 15 ст. н.е. демонструється понад 4300 експонатів. Найдавніші знаряддя було виготовлено з кременю та кістки в епоху раннього палеоліту. Набагато пізніше – в неоліті з’являється перший глиняний посуд. Давні люди полюбляли розмальовувати своє тіло і одяг природними барвами, використовували квіти та інші матеріали. Часто подібні дії та предмети мали магічний підтекст, граючи роль охоронних оберегів. До нашого часу збереглися вироби, виготовлені з річкової мушлі та зубів оленя, які використовувалися і як прикраси.В епоху енеоліту-бронзи, поряд з майстерними виробами з кістки та кременю: молоточкоподібними булавками, теслами, ножами та наконечниками стріл, з’являються свердленні та поліровані сокири, виготовлені з твердих порід каменю. Деякі з цих артефактів є зразками чудового мистецтва давніх майстрів. В той же час зароджується бронзоливарне виробництво, яке досягло найвищого розквіту наприкінці епохи.

Одну з найяскравіших сторінок в історії краю вписали іраномовні племена скіфів і сарматів. Обидва народи зробили значний внесок в світове мистецтво, завдяки винайденню так званого «тваринного» та поліхромного стилів. Вони часто покривали зображеннями звірів зброю та збрую. Найулюбленішими образами, які використовували в торевтиці були олені, грифони та інші хижі тварини та птахи.

Завдяки тому, що на Кримському півострові з’явилися грецькі колонії, в скіфське середовище проникає прекрасна чорнолакова кераміка, а також амфори та предмети культу іншого народу. Грецькі майстри часто були авторами відомих виробів золота та срібла, які знайдені в скіфських царських похованнях.

Перше тисячоліття нашої ери позначилося так званим великим переселенням народів. Зі сходу в степи Північного Причорномор’я просунулися перші тюркомовні племена гуннів, а з північного-заходу – слов’янські та германські племена. В кінці тисячоліття нові хвилі кочовиків: печенегів, торків, половців з мінили своїх попередників. Усі ці народи залишили помітний слід в історії нашого краю.[17]

В період XV – XVIII сторіч більшу частину території Запорізького краю займали кочовища ногайців, розрізнені групи яких кочували в нашому регіоні ще з XIII ст. Головним джерелом існування ногайців було напівкочове скотарство. Ногайці розводили коней, велику рогату худобу, овець, верблюдів. У невеликих розмірах займалися і землеробством. Вони сіяли просо і ячмінь. За віросповіданням ногайці були мусульманами. Водночас почався процес формування запорозького козацтва.Козацтво – це збірна назва козаків в Україні та в порубіжних державах з кінця XV ст. Слово «козак» на письмі вперше вжито в «Початковій історії монголів» (1240 р.) у значенні людини самітної, не зв’язаної ні з домівкою, ні з сім’єю. Перші документальні згадки про українських козаків належать до кінця XV ст. Винятково важливе військово-стратегічне й господарсько-економічне значення мав Великий Луг Запорозький. У 1555 р. на острові Мала Хортиця Дмитро Вишневецький звів потужне укріплення, звідси здійснив ряд успішних походів проти Османської імперії та Кримського ханства. Хортицький Замок був прямим попередником Запорозької Січі.

Втечі населення на Запорожжя посилились після заключення Люблінської унії у 1569 р., результатом якої було об’єднання Польщі та Литви в єдину державу – Річ Посполиту. Належність до козацького стану, участь козаків у війнах або їхнє перебування на державній службі засвідчував поіменний список – реєстр, який також був документом, за яким їм виплачувалася платня. Перша відома згадка про козацький реєстр датується 1568 р. Реєстровим козакам були надані і клейноди.Запорозькі козаки здійснювали морські походи проти наймогутнішого османського флоту на Чорному морі. Запорозька Січ за свій кошт будувала та оснащувала річкові та морські судна. В основі успішних дій козацького флоту була ретельно відпрацьована тактика – маневр, швидкість і несподіваність удару. Морські походи проводилися з метою звільнення невільників, знищення збройних сил противника і захоплення трофеїв.У середині XVII ст. український народ на чолі з Б. Хмельницьким розпочав війну проти національного і соціального гніту. Найважливішу роль у Визвольній війні українського народу відігравало козацтво. Згідно Зборівського договору 1649 р. польський уряд уперше визнав автономію козацької України на території трьох воєводств – Київського, Брацлавського і Чернігівського. На визволених землях формувалася українська національна держава – Гетьманщина.[16]

Запорожжя – назва земель, якими володіли запорожці. У 1734 – 1775 рр. запорожці займали велику територію з площею близько 80 555 кв. м. Володіння запорожців лежали в межах сучасних Дніпропетровської, частково – Запорізької, Херсонської, Кіровоградської, Миколаївської, Одеської та Донецької областей. Вся територія Запорожжя в цей час поділялася на паланки, яких спочатку було 5, а пізніше 8: Бугогардівська, Протовчанська, Орільська, Кодацька, Інгульська, Прогноїнська, Самарська, і Кальміуська. Запорожжя періоду Нової Січі стрімко набувало обрисів держави.

Козацтво приймало участь у російсько – турецькій війні 1736 – 1739 рр. Росія прагнула до виходу до Чорного моря, допомогти їй у цьому і мусили запорожці. Перший похід на Крим стався у жовтні 1735 р. За часів Нової Січі російські війська практикували побудову допоміжних фортифікаційних споруд–ретраншементів на запорозьких землях. Такий опорний пункт був споруджений в 1736 – 39 рр. на о. Хортиці. Побудова укріплень мотивувалася необхідністю захисту запорозьких козаків від татарських і турецьких вторгнень, але головним їх призначенням було «смотрение за своенравными запорожцями». Брали участь козаки і у морських та річкових походах. Необхідний же для того флот, за наказом командування, будувався на заснованій на о. Мала Хортиця корабельні, окрім того, будували судна і на Канцерівському острові та на Малашевських острівцях. Всього на 14 квітня 1739 р. на хортицькій військовій базі стояло 410 річкових кораблів і човнів. З кінця 1730-х р. в Російській імперії склалися внутрішньополітичні та зовнішньополітичні передумови ліквідації Вольностей Війська Запорозького Низового У 1775 р. російською армією проведена воєнна операція, внаслідок якої було знищено Нову Січ і Запорозька Січ перестала існувати. В XVII – XIX ст. найпопулярнішими стали народні картини «Козак Мамай». В Україні великого поширення набула ікона «Покрова Пресвятої Богородиці», в якій ідея небесного заступництва набула значення національної ідеї. Серед козацтва було багато талановитих музик, співаків і танцюристів.[6]

Експозиція залу починається з подій останньої чверті XVIII століття. Це був час, коли землі нашого краю в документах часто називали «пустопорожніми», бо жило тут дуже мало людей. В Приазовських степах кочували ногайці, а по берегах річок Дніпра, Конки, Жеребця, Терси, Московки засновували свої зимівники козаки. З Криму регулярно здійснювалися жорстокі набіги на територію сучасної України, яка входила до складу Російської імперії. Росія в той час прагнула отримати вихід до Чорного моря, щоб забезпечити собі найбільш зручні зв’язки з країнами Середземномор’я та західної Європи. Ці задачі і вирішувалися під час війн з Туреччиною, які велися в 1768 – 1774,1787– 1791 роках. В результаті Крим, Причорномор’я та Приазов’я були приєднані до Росії. Почався процес колонізації цих земель. Тому саме з цієї теми починається експозиція, де представлена зброя того часу, портрети визначних діячів. У воєнних діях в складі російської армії приймали участь і козаки. Про їхню мужність і військове вміння свідчить унікальний документ 1791 року «Аттестат черноморского казака Лалима». Поряд – медаль «Кагул» 1770 року, монета російсько-молдавська, яка карбувалася з трофейних турецьких гармат. Заселення нашого краю тісно пов’язане з будівництвом Нової Дніпровської укріпленої лінії, яке почалося закладенням 15 (28) серпня 1770 року Олександрівської фортеці, яка дала початок нашому місту. На копії карти XVIII століття позначені сім фортець – Олександрівська, Микитинська, Григорівська, Кирилівська, Олексіївська, Захарівська і Петровська. Перша – біля Дніпра, остання – на узбережжі Азовського моря. Залишки цих фортець і зараз існують на території Запорізької області. Фотографія однієї з них – Микитинської – представлена в експозиції. Поряд з фортецями створювалися поселення відставних солдатів.Ще під час боротьби за Крим, за розпорядженням Катерини ІІ, О. Суворов здійснив вивід звідти греків-християн, частина з них оселилася на нашій території. Про проживання греків поруч з кримськими татарами свідчать їхні побутові речі. В експозиції надаються матеріали, які присвячені Вітчизняній війні 1812 року – зброя 1813 р., медалі учасника війни та за взяття Парижа в 1814 році, хрест, яким нагороджували священників. Поміщиком Бердянського повіту був герой війни 1812 року В.В. Орлов, який отримав тут маєток у спадок від діда – батька матері – генерала від кавалерії Ф.П. Денисова. В 1799 році за указом Павла І Денисов отримав землю на узбережжі Азовського моря. А потім, за царським дозволом, передав графський титул та володіння онуку, який отримав подвійне прізвище – Орлов-Денисов. У пам’ять про перемогу у війні 1812 року новий власник збудував у с. Обіточному церкву, яка збереглася і зараз вважається пам’яткою.[8]

Яскравими барвами привертають увагу вбрання духоборів – сектантів православного толку, яких переселили з Росії на малозаселені землі на р. Молочній. В указі було сказано, що іх оселили тут «дабы не допустить распространения ереси в центральных губерниях». Духобори зайнялися тут вівчарством, тому багато речей виготовлено з домотканої вовни. Перебування їх на нашій території має цікаву історію – це і гостювання царя Олександра І, який їхав до Криму, і звільнення їх на перший час від податей, військової служби. А потім духоборів позбавили усіх привілеїв. У поселеннях, де спочатку господарство велося на комуністичних засадах, тобто усе було спільним, почалося розшарування, і як наслідок виникло непорозуміння. Духоборам запропонували зректися своєї віри і перейти в православ’я, або переселитися на Кавказ. Частина покинула цю територію і зберегла віру. А дехто залишився. Про це свідчать списки наведені в експозиції.

Бажаючи створити на Півдні господарства європейського рівня, Катерина ІІ запропонувала усім бажаючим жителям Європи переселятися сюди на пільгових умовах. Першими погодилися на це меноніти – сектанти-протестанти фрізи і фламандці, предки яких через релігійні переслідування на батьківщині у Голландії ще в XVI ст. переселилися в Прусію. В 1789 році, відчуваючи нестачу землі і маючи обіцянку російського уряду оселити їх у пониззі Дніпра в районі Бериславля, вони прибули по Дніпру до о. Хортиці. Їм запропонували тут зупинитися, мотивуючи це тим, що обіцяні раніше місця, знаходяться у зоні військових дій. Вони вимушені були залишитися, і тут заснували велику кількість поселень. На початку XIX ст.. прибували все нові групи менонітів і їх почали розселяти на р. Молочній. Так було створено Хортицький та Молочанський менонітські округи. Меноніти отримували по 65 десятин землі на сім’ю, мали свободу віросповідання, звільнялися від військової служби та військового постою, отримували кошти на переселення та на обладнання житла та ін. Багато цікавого про менонітів дізнаються відвідувачі під час екскурсій. А в експозиції їх чекають дитяча колиска, горизонтальна прядка, годинник, який виготовлений в колонії Хортиця, церковні менонітські книги, чавунна вафельниця для випікання традиційної менонітської страви. Серед іноземних колоністів були і німці з Вюртембергу, Баварії, Прирейнських земель. За віросповіданням вони були лютеранами, католиками. В архівах збереглися їхні паспорти, копії яких надані в експозиції. Тут і традиційні німецькі музичні інструменти – цитри, керамічні пивні кухлі, столові прибори.[22]

Експозиція залу «Нестор Махно та його час» Запорізького обласного краєзнавчого музею є найповнішим зібранням документів та фотоматеріалів, присвячених цій легендарній особі. Серед фотодокументів представлені як широковідомі відбитки, на яких Н.Махно серед членів «Спілки бідних хліборобів» (1906 р.), з командуючим 1-ю Задніпровською стрілецькою дивізією П.Ю. Дибенко, з донькою Оленою у Парижі, так і маловідомі фотокартки, на яких зображені махновські отамани та звичайні солдати повстанської армії. Документи, мабуть, найбільш повно розкривають характер і зміст подій Громадянської війни та діяльності Н.І. Махна. Серед найбільш цікавих відвідувачі можуть побачити запис в метричній книзі за 1888 р. про народження Нестора Махна, обвинувальний акт по справі селян Н. Зуйченко, Н. Махно (1909 р.), листи з щоденника Галини Кузьменко, дружини Нестора, що потрапив до рук червоноармійців під час бою у 1920 р.Справжніми окрасами залу стали бюст Нестора Івановича Махна та тачанка, відбита у махновців під час їхнього нальоту на Хортицю.