Історична спадщіна м.Запоріжжя

Ідея створення на Хортиці архітектурного ансамблю – узагальненого образу козацьких столиць XVI-XVIII ст. виникла ще у далеких шістдесятих і вперше офіційно була озвучена одночасно з наданням острову статусу Державного заповідника у 1965 р.[5]

Протягом другої половини 1960х років в країні неодноразово оголошувалися конкурси на оптимальне архітектурно-ландшафтне рішення облаштування меморіальної частини заповідника. Новостворена Січ повинна була стати одним з головних її об’єктів, поряд з Музеєм історії запорозького козацтва і скульптурними композиціями, що відображають героїку козацьких часів. В 1973р. вищі державні і партійні органи УРСР, виходячи з ідеологічних міркувань, приймають рішення про відмову від будівництва «Січі» на Хортиці. За часів Перебудови і набуття Україною незалежності забута ідея створення комплексу «Запорозька Січ» отримує друге дихання. Кошти на створення комплексу були виділені лише через десять років. В 2001р. інститут «Запоріжцивільпроект» приступив до розробки нової проектної документації будівництва «Січі». А 14 жовтня 2004р. відбулася урочиста закладка комплексу. Першу фінансову підтримку в обсязі 5 мільйонів гривень надав уряд Ю.Тимошенко у 2005р. Левову частину фінансування взяв на себе Запорізький металургійний комбінат «Запоріжсталь».

Загальна територія історико-культурного комплексу «Запорізька Січ» сягає трьох гектарів. Місцем розташування новостворюваної Січі стало мальовниче північно-східне узбережжя Хортиці, з якого відкривається чудовий краєвид на греблю Дніпрогесу, скелі та острови, що нагадують колишні грізні дніпровські пороги. Комплекс розділяється на дві частини: більша— «Внутрішній Кіш» та менша–«Зовнішній». В комплексі представлені шість козацьких «курені» двох типів, за архітектурою та матеріалом виконання; у великому курені зрубної конструкції поряд з В’їзною вежею під гонтовим дахом розміститься експозиція, в якій буде реконструйований інтер’єр житла рядових січовиків. Неподалік від нього, в турлучному курені під очеретяним дахом, буде створено виставкову залу. В двох «курінних скарбницях», невеличких зрубних будівлях з відкритим, вестиметься торгівля «січовими» сувенірами. Експозиція «будинку кошового» представлятиме собою реконструкцію інтер’єру помешкання козацького лідера. В одній з кімнат відвідувачі зможуть побачити світлицю-приймальню кошового, в іншій - його особисті покої. В двох експозиційних залах «військової канцелярії» знайдуть своє місце кімната канцеляристів та кабінет військового писаря. Класна кімната «січової школи», стилізована під старовину, зможе приймати слухачів лекцій про козацьку минувшину. В новоствореному січовому цейхгаузі - «пушкарні» розмістяться зразки артилерії козацьких часів. В центрі архітектурного ансамблю «Внутрішнього кошу» комплексу постала 22-метрова дерев’яна трибанна церква Покрови Пресвятої Богородиці, побудована в стилі українського бароко. Дах і куполи храму, відповідно до історичних джерел, вкриті міддю. Внутрішнє убранство церкви своїми стилістичними особливостями також відповідатиме церковним інтер’єрам часів запорозького козацтва. Передбачається, що в новоствореній січовій церкві на великі свята правитиметься служба.[3]

Вся територія «Внутрішнього кошу» обнесена ровами і земляними валами з укріпленим на них частоколом. Вони примикають до трьох високих (до 20 м) оборонних веж «В’їзної», «До Дніпра» і «Вежі-дзвіниці», з верхніх відкритих галерей яких відкриваються чудові краєвиди Хортиці, Дніпровських скель та панорама греблі Дніпрогесу. В «Зовнішнім коші», або «торговельно-ремісничім передмісті Січі», розташуються інтерактивні об’єкти – кузня і гончарня, в яких, за задумом, відвідувачі зможуть власноруч прилучитися до традиційних народних ремесел минулого. В постійно діючій корчмі відвідувачі комплексу зможуть поласувати справжніми козацькими стравами, а в «грецькій хаті» - гостьовому будинку, залишитись на нічний відпочинок, щоб продовжити знайомство з пам’ятками Хортиці вже наступного дня.

Не дивлячись на те, що попереду ще багато роботи з наповненням експозицій оригінальними предметами козацького часу або ж їх високоякісними копіями, та вже зараз можна сказати, що комплекс «Запорізька Січ» фактично відбувся і являє собою вельми цікавий об’єкт, який в змозі надати відвідувачу цілісне враження про традиційну архітектуру і фортифікаційну практику минулого, прилучити гостей Хортиці до героїчної історії нашого краю.[20]

3.2 Найвизначніші історичні пам’ятники острова Хортиця

Чорний камень. Є над чим поміркувати: величезна брила важить близько 5-ти тонн, матеріал – габбро, в наших краях такого немає. Найближче, де такий є – Черкаська область. А звідти треба було ту брилу доставити. Праця не з легких, особливо, коли врахувати, що виконувалась вона не менш ніж 4-6 тис. років тому, бо саме стільки, а може й довше, як гадають, лежить цей камінь на о.Хортиця. Мабуть, його везли по Дніпру. Тягли його сушею по острову, який тоді простягався аж до скель Три Стоги. Ця його частина, як і піщані коси інших островів, була змита після спорудження греблі Дніпрогесу. Отже, для транспортування каменю з далекого краю мали бути дуже серйозні підстави. Скоріш за все, камінь був призначений для одного з святилищ на о.Хортиця. А їх було тут чимало, і обслуговували вони численне населення з більш, ніж 40 тодішніх острівних поселень, їх розташування археологам відомо. Народ, який тоді населяв наш край, наші прямі предки, називався аріями, а наш край – Оріяною. Він входив до складу могутньої, високорозвинутої держави Аратти, яка була однією з попередниць України-Русі. З центром цієї держави, який розміщується північніше – від сучасної Полтавської області аж по Карпатські гори, археологи пов’язують трипільську культуру, названу так за першими знахідками при розкопках городища поблизу сучасного м.Трипілля, Київської області. З південними степами пов’язується середньостогівська культура, степовий варіант трипільської, названої за першими знахідками, які були зроблені при розкопках стоянки біля скелі Середній Стіг, що нижче греблі Дніпрогесу. Зараз на тім місці хлюпочуть хвилі Дніпра.[19]

 Формою він скидається  на велику рибу і це враження  підсилюється тим, що по всій  його поверхні продовбані борозни, які окреслюють невеликі випуклі  ділянки, наче це – луска. Комусь  здається, що це – короп, хіба безхвостий. Хвіст, мовляв, не зберігся, бо міг бути приставним з якогось м’якого матеріалу. На всій поверхні каменю видніються невеличкі заглибини, мов би камінь хтось подзьобав. Припускають, що то – сліди від ударів острогами і списами під час магічних ритуалів. Як історична реліквія камінь є унікальним. Досі пам’ятника в подобі риби не зафіксовано. Що правда, символічні зображення риби археологи зустрічали при розкопках стародавніх, ще доскіфських курганів. Але ті зображення мали вигляд викладених з каменю або глини малюнків. Якщо це справді риба, то вона має бути головною діючою особою одного з арійських міфів, створених на наших землях. У цьому міфі в алегоричній формі описується глобальна катастрофа, з якою пов’язаний всесвітній потоп, загибель великого материка і майже всього людства. Причиною гніву Богів було те, що люди, які досягли високого рівня знань, почали використовувати їх на шкоду всьому живому і неживому. Навчившись керувати темними силами Потойбіччя, стали небезпечними навіть для світу Небожителів. Боги вирішили потопити материк з тою расою людей, що його населяла. Підготовча робота описується в міфі. На той час уже було створено грунт для розвитку нової раси людей, її прабатьком судилося стати Ману, ім’я якого означає «Чоловік», «Людина». Йому було наказано збудувати ковчег, на борт якого взяти, сказати б по-сучасному, генетичний матеріал для майбутнього засіву Землі рослинами і тваринами. Напередодні потопу великий Бог арійського пантеону Вишень втілився в рибу. І ось, коли Ману перед довгою дорогою здійснив велике покаяння і мав піднятись на ковчег, він зачерпнув долонею воду з ріки і витяг маленьку рибку. Та попросила забрати її з собою. Ману помістив її в посудину. Рибка почала швидко рости і її довелось випустити в океан. Там вона досягла величезного розміру. Коли почався потоп, ковчег плавав по воді, припнутий до золотого плавника риби. Врятований Ману виконав свою місію – дав початок новій арійській расі людства. Цей міф, як і багато інших арійських міфів, був використаний авторами Біблії. Можливо, що пам’ять про ці події наші предки і зашифрували у вигляді Великої Риби з Чорного каменю.

 Неподалік на остові  розкидано ще шість невеликих  каменів з того ж матеріалу, можливо, фрагментів іншої скульптури, знищеної невігласами. Деякі з них теж покриті малюнками. Можуть бути й інші тлумачення. В хитросплетенні борозен хтось побачить карту о.Хортиця, а то й всієї Оріяни, не більш, не менш. Комусь ввижається голова лося, а комусь і корпус космічного корабля. Загадка є загадкою і ще не розгаданою. Тривожить, що сучасні невігласи таки дібрались до цього пам’ятника. Від каменя відбивали шматки. Можливо, за рахунок цього унікуму мали намір вирішити якісь свої нікчемні потреби. Влітку 7510 Чорний камінь перенесено до Музею історії козацтва, який знаходиться неподалік. Тепер його можна бачити в експозиції музею.[18]

 Символика святилища  обсерваторіїї. Наші предки жили  на рідній Руській землі тисячоліттями  та передавали з покоління  в покоління велику спадщину  духовних знань. Багато символів з минулого до нас дійшло через народне мистецтво. Одвічні символи стверджують безперервність світогляду нашого народу і підкріплюються археологічними знахідками.Упродовж 1993, 1998 та 1999 рр. на висоті Брагарня, у північній частині Хортиці, під керівництвом археолога Максима Остапенка проводилися розкопки однієї з найбільших, серед відомих на той час в Україні, кам’яних споруд культового призначення. Двома розкопами загальною площею близько 300 кв. м було виявлено орієнтовану з південного-заходу на північний-схід мегалітичну споруду, що складалася з трьох кромлехів та сімох закладок, серед яких знаходилися 15 стелеподібних каменів. Споруда знаходилася на плато, що підвищується над річищем Дніпра на 31 м й обмежується балками Совутиною зі сходу та Великою Молоднягою з півдня та заходу. Згідно виявленої під час розкопок кераміки, святилище використовувалася з кінця ІІІ і до початку І тис. до н.е. і було пов’язане з астрально-солярними культами та культами плодючості.

Перш за все звертає увагу загальна форма святилища – це два кола, роздвоєність кола на північному-сході не береться до уваги через нечітку форму або через накладку різних споруд. Орієнтація за лінією між центрами на північний схід – південний захід, наводить на думку про тотожність даної споруди з низкою вже відомих надпорізьких пам’яток подібного типу , а також із відомим англійським Стоунхенджем. Вирізняються зазначені святилища станом збереження: Стоунхендж має велике святилище і але, але відсутнє мале святилище на північному сході. Відсутність малого кола не руйнує загального значення, адже саме Сонце, що сходило, може ототожнюватися з другим колом. Аналогічна ситуація на деяких могилах, коли вихід робився у сонячний бік, що символізувало народження. Хортицьке святилище має два кола, але відсутня алея між ними. Форма святилища нагадує два двори – чоловічий (менше коло) і жіночий (більше коло), що поєднуються «калиновим мостом». У народних віруваннях «калиновий міст» сполучає цей світ з потойбічним світом, під ним – страшенна безодня. Одне із найважніших завдань у казках – побудувати за ніч великий чарівний міст – одна половина срібна, друга золота. Баба Яга зустрічає героїв на початку мосту, Змій – у кінці. Міст – перехід у зміїне царство, і його сторожують змії. У святочних ворожіннях міст і вода пов'язані із символікою кохання і шлюбу. Тому форма хортицького подвійного святилища вказує на шлюбний обряд або безпосередньо на статеві стосунки між чоловіком і жінкою. Сама алея може символізувати прутень, що поєднує чоловічу і жіночу калиту .

Ще один символ, який можна прочитати в жіночому дворі це Око Боже. Дивує асиметричність вівтаря, що символізує голову бика, відносно основної осі святилища з південного-заходу на північний-схід. Якщо дивитися на можливу форму Ока Божого, все стає на свої місця. Довший ріг (західний) може символізувати очницю або лунку в землі, центральний вівтар – це зіниця або зерно, а короткий, східний ріг символізує горбок над зерном, або кришку труни, яка ще називається віко що дійсно відповідає вікові Ока Божого. Віко привідкрите на сходження літнього сонця, а сходження зимового Сонця мало б початися біля початку рога. Тобто віко – це проміжок між сходом літнього і зимового сонця.[2]

 Особливу тотожність  із святилищем бачимо на давньоруських  фібулах. Вони складалися з двох  частин, які відрізняються певними модифікаціями, але явно несуть одне символічне навантаження. Фібули у своїй конструкції обов’язково мали перемичку, що можна ототожнити із фалічним символом. Верхня частина, часто позначалася півкруглим щитком з п’ятьма декоративними відростками. Нижня, видовжена частина, позначалася тулубом і завершувалася головою ящера. Іноді ці символи були означені людиноподібними зображеннями. Борис Рибаков описує одну з таких фібул: півкруглий верхній щиток, оформлений як чоловіча фігура в широкому каптані, поли якого означають контури щитка. Голова чоловіка обрамлена волоссям, підстриженим на рівні щік. На шиї чоловіка – гривна або збірчастий комір. Руки його плавно переходять в шиї двох водоплавних птахів -лебедів. Нижній щиток оформлений такими ж чотирма лебедями і завершується в самому низі головою ящера. Дослідник розшифровує композицію наступним чином.Верхній щиток: небесний ярус світу з чоловічим божеством нагорі. Лебеді підкреслюють в даному випадку небесну сутність центральної фігури. Широкий спідницеподібний одяг відомий за зображенням слов’янських статуй, де їх чоловіче єство виражене довгими вусами. Нижній щиток: земний і підземний світ ящера, злиті воєдино (як в реальності – підземне немислиме без земного). В перевернутому вигляді весь нижній щиток з його підземно-земним рівнем нагадують жіночу фігуру в довгій спідниці з головою ящера. Система стародавніх святилищ має схожість з пізнішими культовими спорудами Європи, що є діючими до сьогоднішнього дня. Серед найбільш відомих слід зазначити площу Святого Петра у Ватикані, яка має розподіл за сторонами світу і вулицю-алею в східному напрямку. Та найбільш тотожним до святилища на Хортиці є Св. Софія Київська, що поєднується через вулицю-алею Володимирську з Михайлівським Золотоверхим собором. Дзвіниці цих двох культових споруд орієнтовані з південного-заходу на північний-схід. Окрім того, назви соборів відповідають жіночому (Софія) і чоловічому (Михайло) двору. Є два варіанта цієї тотожності: або згадані культові споруди розташовані на місці стародавніх святилищ подібної форми, або традиція будівництва священних місць може передаватися крізь віки в етнічній (культурній) пам’яті багатьох поколінь.