Шпаргалка по "Психології"

Середньовіччя та Відродження

Богословські трактати та проповіді Середньовіччя містили деякі ідеї з античності. Зокрема, вчення про рефлексію, типологію й ієрархію психічних явищ Стагірита,вчення неоплатоників. Завдяки Каролінзькому Відродженню та спілкуванню з арабським світом, віднайдені та врятовані списки деяких античних першоджерел.

 Поряд з тим, церква вказує  задачею розуму доведення існування  Бога, а методом — дослідження  Святого Письма. Існує гіпотеза[7] про походження з цих юдейсько-християнських  студій сучасного поняття особистості.

Нова епоха, Відродження, руйнує деякі інститути середньовічного суспільства, які утискали людську особистість (цехова, феодальна структура), а перш за все, вносить зміни в педагогічну практику, що доти базувалась на схоластичній традиції та підносить інтерес до античного спадку.

 На межі XV–XVI ст. вперше у  друці з'являється слово «Психологія», в працях відомого магдебурзького  професора філософії Р. Гокленіуса і його учня О. Гасмана.

Новий час

За Нового часу психологія продовжує свій розвиток у межах філософських систем Рене Декарта, Лейбніца, Локка, Ґартлі та інших. Для цього періоду характерним є проникнення в гуманітарне знання концепцій та законів природничих наук.

 На українських теренах вивчення  психології розгортається в Києво-Могилянській  Академії. Курс цієї науки читав  І. Ґізель (1600-83), професори Академії Л. Баранович (1620-93) та Й. Ґалятовський († 1688) приділяли їй увагу в своїх творах, спираючись на філософію Арістотеля в її схоластичній інтерпретації. У 1868 році Климентій Миколайович Ганкевич видав перший підручник «Психологія», а в 1874 — «Короткий нарис психології для ужитку в школах середніх». Климентій Ганкевич викладав психологію у Чернівецькому університеті і в нього навчався Іван Франко, щоб докінчити студії перервані арештом. У Львові Іван Франко навчався у ще одного відомого психолога — Юліана Охоровича, котрий у 1889 році організував Перший Міжнародний Конгрес Психологів.

Досягненнями періоду XVII–XVIII ст можна вважати:

вчення про рефлексію та рефлекс, першу модель нервової системи, постановку питання про свідомість як предмет психологічної науки (Декарт);

теорії емоцій, свободи та вчення про людину як цілісну істоту (Спіноза);

концепції несвідомого в психічній структурі та психофізичного паралелізму (Лейбніц);

питання про набуте й наслідуване, розуміння ваги досвіду в формуванні психіки (емпірики Локк, Гоббс);

вчення про асоціації як основу психічних процесів, теорія виховання (Ґартлі);періодизація психічного розвитку та освітньо-виховна теорія заснована на ній (Руссо).

Філософський емпіризм XVIII ст. проголосив дійсним лиш те, що дане у безпосередньому чуттєвому досвіді. Така установка змушувала шукати об'єктивні основи психічних процесів, а в методологічному плані — відступити від звичного споглядання на користь експериментів. Лікар Кабаніс (1757–1808), Іржи Прохазка, Ф. Мажанді і Ч. Белл (див. Белла-Мажанді закон), Франц Галль (1758–1829), фізіолог Йоганес Мюллер (1801–1858) проводили перші анатомо-фізіологічні та експериментальні дослідження нервової системи. Ними з'ясовані особливості будови та функціонування рефлекторної дуги, головного та спинного мозку. Зроблений ними висновок про локалізацію перебігу психічних процесів у головному мозку живого організму залишається незаперечним до сьогодні.

Впродовж XVIII–XIX століть активний розвиток дістала асоціативна психологія, асоціація розглядалась у механістичному значенні як сполучення, з'єднання елементів в єдине ціле. Асоціативна психологія у свій спосіб прагнула побудови об'єктивного методу. Її представник, Джон Стюарт Мілль (1806–1873) сподівався створити щось на кшталт таблиці душевних елементів: відчуттів, думок та мотивів,- а плодами їх комбінування уявляв усю сукупність психічних явищ. Крім того, він запропонував концепцію психологізму, згідно з якою всі явища культури та громадського життя (виховання, право, політика, мистецтво тощо) мають розглядатись крізь призму психологічних законів. Психологія в рамках його вчення виступила як самостійна галузь наукового знання.

Розвиток психології наприкінці XIX — на початку XX ст.

Слід визнати, що своїми попередніми досягненнями психологія мала завдячувати інтуїції й умовиводам на основі спостережень, інтроспекції. Застосування наукових (в сучасному значенні) методів було спорадичним.

7) Методи дослідження  психологічної науки:організаційні  .емпірічні.методи обробки даних,інтерпретаційні методи?

групи методів:

організаційні;

емпіричні;

методи обробки даних;

інтерпретаційні методи.

До організаційних методів належать: порівняльний метод, який реалізується зіставленням груп піддослідних, які відрізняються за віком, видом діяльності тощо; лонгітюдний метод, що виявляється у багаторазових обстеженнях тих самих осіб упродовж тривалого часу; комплексний метод, коли той самий об´єкт вивчають різними засобами представники різних наук, що дає змогу різнобічно характеризувати особистість.

До групи емпіричних методів входять: спостереження і самоспостереження; експериментальні методи; психодіагностичні методи (тести, анкети, питальники, соціометрія, референтометрія, інтерв´ю, бесіда); аналіз продуктів діяльності; біографічний метод; трудовий метод.

Методи обробки даних - це кількісні та якісні методи. До кількісних методів належать, наприклад, визначення середніх величин і міри розсіювання, коефіцієнтів кореляції, факторний аналіз, побудова графіків, гістограм, схем, таблиць, матриць тощо. Якісний метод передбачає аналіз і синтез отриманих даних, їх систематизацію та порівняння з результатами інших досліджень.

До інтерпретаційних методів належать генетичний метод аналізу психологічних даних у процесі розвитку - з виокремленням стадій, критичних моментів, суперечностей тощо, а також структурний, системний метод, який передбачає встановлення зв´язків між усіма психічними якостями індивіда. Останній полягає в реалізації особистісного підходу, коли всі психічні властивості розглядаються у цілісній системі.

8) Відчуття ,їх роль  у житті  людини,класифікація і властивості?

Відчуття - пізнавальний психічний процес відображення в мозку людини окремих властивостей предметів і явищ при їх безпосередній дії на органи чуття людини.

Відчуття - це найпростіший психічний процес, первинна форма_ орієнтування живого організму в навколишньому середовищі. З відчуттів починається пізнавальна діяльність людини За допомогою різних аналізаторів вона відбирає, нагромаджує інформацію про об'єктивну реальність, про власні суб'єктивні стани й на підставі одержуваних вражень виробляє адекватні умовам способи реагування на зовнішні та внутрішні впливи. Органи чуття - це єдині канали, по яких зовнішній світ проникає у свідомість людини. Відображуючи об'єктивні характеристики предметів і явищ, відчуття існують у свідомості як суб'єктивні образи об'єктивного світу. Ця особливість відчуттів зумовлена, з одного боку, природою самих відчуттів як продукту відображувальної діяльності мозку, а з іншого - психічним складом особистості, що відчуває.

 

Для відчуттів характерне їх позитивне або негативне емоційне забарвлення. Приємні або неприємні відчуття сигналізують про позитивну чи негативну дію подразника й викликають відповідну дію на нього. Життєва і гностична роль відчуттів дуже важлива, оскільки вони є єдиним джерелом наших знань про зовнішній світ і про нас самих.

під відчуттям розуміють відображення окремих властивостей предметів та явищ об'єктивного світу, що виникає при їх безпосередньому впливові на органи чуття і збудженні нервових центрів кори головного мозку. За своїми фізіологічними механізмами відчуття є цілісним рефлексом, що об'єднує прямими і зворотними зв'язками периферійні і центральні відділи аналізатора. Аналізатор має три відділи: периферійний (рецепторний), передавальний (провідниковий) і центральний (мозковий).

 Периферійний (рецепторний) відділ  аналізаторів складають органи  чуття - око, вухо, ніс, шкіра, а також  спеціальні рецепторні апарати, розміщені в органах травлення, дихання, серцево-судинній системі  тощо. Цей відділ аналізатора  спеціалізований, реагує на дію  конкретного специфічного виду  подразника і переробляє його  у певне збудження. Для всіх  аналізаторів спільними є больові  відчуття, завдяки яким організм  одержує інформацію про руйнівні  для нього властивості подразника. Аналізатор є також системою  із зворотним зв'язком, який полягає  у зміні функціонального стану  рецепторів під впливом сигналів  з відповідних відділів мозку. Після дії подразника на рецептор  виникає рефлекторна перебудова  всього аналізатора і наступне  сприйняття подразника змінюється  внаслідок зміни діяльності аналізатора. Якість відчуттів - відмітна ознака  сенсорного образу, яка дозволяє  відрізняти його від такого  ж образу іншої модальності. Так, залежно від природи подразника  і відповідної спеціалізації  аналізатора зорові відчуття  будуть принципово іншими, ніж  слухові, нюхові та ін. Якість  відчуттів може змінюватись і  в межах одного виду.

 Просторова локалізація відчуттів - відтворення у відчуттях місцезнаходження  діючого подразника. Це вже неодноразово  згадуваний психофізіологічний  парадокс: властивість, дана у відчуттях, належить до предмета, а не  до рецептора. Відбувається це  завдяки рухам, які відтворюють  просторово-часові характеристики  подразників.

 Залежно від місця подразника  розрізняють відчуття: екстероцептивні (подразник міститься поза людиною); інтерцептивні (подразнення йде від внутрішніх органів); пропріоцептивні (подразнення йде від м'язів тіла).

 Однією з необхідних умов  нормальної психічної діяльності  людини є відомий мінімум подразників, що надходять у мозок від  органів чуття. Це потім підтвердилося  клінічно: якщо людина не одержує  необхідної кількості подразників  у зв'язку з патологією органів  чуття, то вона засипає або  поринає в забуття і нічого  з того, що відбувається з нею  в цей проміжок часу, не пам'ятає. Вплив обмеження кількості подразників (сенсорна ізоляція) на психічний  стан людини вивчався експериментально  на тваринах і на людях. Слід  зазначити, що вони виникають  не в кожної людини. За умови  значного збільшення терміну  ізоляції ці функціональні зміни  переходять у патологічні - виникають  нервово-психічні захворювання (неврози  і психози).

9)Увага та пам’ять : види та властивості ,поняття про уяву?

Поняття про увагу

Особистість, перебуваючи у бадьорому стані, активно, по-дійовому ставиться до предметів та явищ навколишньої дійсності, до власних переживань: щось сприймає, запам'ятовує, пригадує, про щось думає. Отже, увага -- це особлива форма психічної діяльності, яка виявляється у спрямованості та зосередженості свідомості на значущих для особистості предметах, явищах навколишньої дійсності або власних переживаннях.

Важливою закономірністю уваги є її вибірковість, яка виявляється в тому, що людина,зосереджуючись на одному, не помічає іншого. Вибірковість уваги пояснюється гальмівною дією значущих для особистості об'єктів і переживань стосовно менш значущих, які у цей час на неї діють. За такого стану об'єкти уваги яскравіше відображаються в нашій свідомості. Увагу викликають не лише зовнішні подразники, а й здатність людини довільно спрямовувати її на ті чи інші об'єкти. Цю здатність називають уважністю. Вона є характерологічною властивістю особистості, завдяки якій людина володіє власною увагою, а тому своєчасно й активно зосереджується, керує нею.

Отже, фізіологічним підґрунтям уваги с збудження, що виникає в корі великих півкуль головного мозку під впливом подразнень, які на нас діють.У процесі діяльності під впливом зовнішніх і внутрішніх подразнень у відповідних ділянках кори великих півкуль головного мозку виникають більш-менш стійкі оптимальні збудження.

Ці оптимальні збудження стають домінуючими й викликають гальмування слабших збуд. жень, що виникають в Інших ділянках кори великих півкуль.Домінанта -- це панівне осереддя, яке притягає до себе хвилі збудження з найрізноманітніших джерел.

Властивості уваги

В увазі виокремлюють такі її характерні властивості: зосередженість, або концентрацію уваги, стійкість, переключення, розподіл та обсяг. Зосередження уваги -- центральна її особливість.

Вона виявляється в мірі інтенсивності зосередження на об'єктах, що є предметом розумової або фізичної діяльності. Фізіологічним підґрунтям зосередженості є позитивна індукція нервових процесів збудження та гальмування.

Зосередження уваги тісно пов'язане зі стійкістю уваги. Стійкість уваги характеризується тривалістю зосередження на об'єктах діяльності. Стійкість, як і зосередженість, залежить від сили або інтенсивності збудження, що забезпечується і силою дії об'єктів діяльності, і індивідуальними можливостями особистості - значущістю для неї діяльності, інтересом до неї.

Зосередженість уваги та її стійкість у процесі діяльності можуть порушуватися: сила і тривалість зменшуються, увага слабшає, людина відволікається від об'єкта діяльності. Відволікання настає тоді, коли відсутні чинники, які сприяють зосередженості та стійкості уваги, про що вже йшлося.

Особливо помітно відволікання уваги виявляється у розсіяних людей. Розсіяність -- це негативна особливість уваги, яка зумовлюється ослабленням сили зосередженості. Фізіологічним підґрунтям її є слабкість збудження в ділянках кори головного мозку. Розсіяність виявляється і під час інтенсивного зосередження на чомусь.

Але така розсіяність пояснюється глибиною зосередження, а не його слабкістю та поверховістю. Відволікання уваги не слід плутати з її переключенням.

Переключення уваги -- це навмисне її перенесення з одного предмета на інший, якщо цього потребує діяльність. Фізіологічним підґрунтям переключення уваги є гальмування оптимального збудження в одних ділянках і виникнення його в інших.

Концентрація уваги може бути як вузькою, так і ширшою, людина зосереджується не на одному, а на кількох об'єктах. За ширшої концентрації уваги відбувається її розподіл. Він виявляється тому, що людина одночасно виконує кілька різновидів діяльності. Можна, наприклад, слухати пояснення вчителя й занотовувати їх' виконувати певне завдання та слухати радіо.

Увага людини різна за обсягом. Під обсягом уваги розуміють кількість об'єктів, які можуть бути охоплені увагою і сприйняті в найкорот-ший час. За цією ознакою увага може бути вузького та широкою.Широта обсягу уваги залежить від спорідненості сприйманого матеріалу, а також від вікових особливостей людини.Якщо сприйманий матеріал легко асоціюється, тобто взаємопо-в'язується, то обсяг уваги збільшується.