Біографія Адама Сміта

 Теорія вартості. Передовсім нагадаємо, що Сміт, як і інші економісти тієї доби, користується терміном “цінність”, а не “вартість”. Цінність у нього має два значення: корисність і можливість придбання інших предметів. Перше він називає “цінністю у споживанні”, друге — “цінністю в обміні”. Це фактичне визнання споживної й мінової вартості. На парадоксі води й діамантів Сміт пояснює різницю між споживною і міновою вартістю. Речі, що мають велику цінність у споживанні, зазначає він, часто мають невелику цінність в обміні, і навпаки. “Нема нічого кориснішого за воду, але за неї навряд чи щось купиш і навряд чи одержиш щось в обмін. А діамант майже не має жодної цінності у споживанні, але часто в обмін на нього можна одержати дуже велику кількість інших благ”.

 Для з’ясування основних  правил, що визначають мінову  цінність товарів, Сміт ставить  три завдання:

1) визначити справжнє мірило  мінової цінності, тобто визначити  справжню ціну всіх товарів;

2) показати, з яких частин вона  складається;

3) з’ясувати, через які обставини  відбувається відхилення ринкової  ціни від природної.

 Мінову, або природну, цінність  товару Сміт, як і Петті, визначає  через працю. “Праця, — писав  він, — є справжнє мірило мінової  цінності всіх товарів”. Але на  відміну від Петті, який вважав, що праця створює вартість лише в галузі видобутку золота і срібла, і фізіократів, котрі зв’язували цей процес із сільським господарством, Сміт стверджує, що праця є основою цінності в усіх сферах виробництва. Він говорить про рівноцінність усіх видів праці. Сміт розрізняє кваліфіковану й просту працю і зазначає, що кваліфікована праця в одиницю часу створює більше цінності, ніж праця проста, некваліфікована.

 У творах Сміта дивовижно  переплетені два погляди на  цінність — суб’єктивний і об’єктивний. Суб’єктивний полягає в тім, що, на його думку, робітники оцінюють свою працю як жертву, як вимушену відмову від свободи й відпочинку. Водночас він оцінює працю об’єктивно як основу багатства. Проте саму працю він не аналізує як субстанцію вартості, а звертає головну увагу на мінову вартість, тобто на кількісний бік вартості.

 Отже, у трактуванні теорії  вартості Сміт не був послідовним. Він заявляє, що трудова теорія  справедлива лише для “раннього, примітивного” суспільства. Коли  ще працю не було поділено, вона могла бути мірилом для обміну.

 З розвитком поділу праці  ситуація змінюється. По-перше, обмін  стає необхідним, тому що дає  змогу одержувати найрізноманітніші  товари. По-друге, як зазначає Сміт, багатство особи — це її  можливість одержувати продукти чужої праці в обмін на свій продукт. За цих умов мінова цінність товару для товаровиробника буде визначатись кількістю чужої праці, яку він може одержати в обмін на одиницю свого товару.

 Товаровиробник, обмінюючи свій  товар на якийсь інший, одержує, з власного погляду, більше праці, ніж віддає. Те саме відбувається і з супротивною стороною. Тобто кожний учасник обміну одержує більше праці, відносно своїх можливостей щодо виробництва одержуваного товару, ніж віддає. Тут ми знову маємо справу з поняттям суб’єктивної цінності, проте Сміт виводить його не з принципу корисності (австрійська школа), а з принципу праці.

 Отже, перше з поставлених  питань Сміт розв’язує цілком  однозначно. Основу цінності товару  становить праця, уречевлена в  товарах, які одержують з допомогою обміну на даний товар.

 Як же вирішує він питання  про окремі складові ціни товару? На перший погляд, нелогічною  є сама постановка такого питання. Які можуть бути складові ціни, якщо вона визначається працею?

 Річ у тім, що Сміт чітко  бачив різницю між обміном  товарів у первісному суспільстві  і за умов простого товарного  виробництва, коли виробники обмінювалися  працею, уречевленою в товарах, і  обміном за умов капіталізму, коли відбувається обмін живої  та уречевленої праці. Робітники стають продавцями товару “робоча сила”, а капіталісти — його покупцями. Щоправда, Сміт вважав, що робітники продають свою працю, що, так само, як і інші товари, має “справжню й номінальну ціну” (номінальна й реальна заробітна плата). За цих умов, пише Сміт, порушується закон еквівалентного обміну. Робітник віддає більше живої праці, ніж одержує уречевленої. Цінність, яку робітник додає до матеріалів, складається з двох частин: заробітної плати і прибутку капіталіста. Третьою складовою цінності, за Смітом, є рента. Отже, як пише Сміт, “три першооснови будь-якого доходу, як і будь-якої мінової цінності, — це заробітна плата, прибуток і рента”. Відтак цінність Сміт визначає доходами.

 Визначення цінності як суми  доходів свідчить про те, що Сміт, проявивши геніальну непослідовність, заклав основи теорії факторів виробництва, яка в ХІХ ст. стала панівною.

 Щодо третього завдання, то  воно зводиться до з’ясування  причин відхилення ринкової ціни  від природної. Природна ціна  у Сміта — це, по суті, грошове вираження цінності. Природна ціна включає повну величину ренти, праці і прибутку. Ринкова ціна — та, за якою продається товар.

 Сміт детально аналізує фактори, які впливають на відхилення  ринкової ціни від природної. За умов природного стану (вільної конкуренції) ринок працює як своєрідний регулятор природного тяжіння руху товарних потоків до стану ринкової рівноваги. Попит і пропозиція стають факторами встановлення ринкової ціни. Людське втручання у вигляді різного роду привілеїв, монополії, регламентів порушує природний стан. Воно, пише Сміт, призводить часто до результатів, протилежних тим, на які сподівались, і стримує зростання продуктивності праці. Щоправда, якась група або клас можуть мати вигоду від такого втручання, проте воно завжди зашкоджуватиме стратегічному завданню — економічному зростанню. Отже, Сміт постійно звертається до принципу природної свободи, до дії “невидимої руки”.

 Класи і доходи. Сміт прямо зазначає, що три складові ціни є видами доходів трьох різних категорій персоніфікованих економічних функцій, що відповідають трьом факторам виробництва: праці, капіталу й землі. Власники кожного із цих факторів утворюють відповідні класи: найманих робітників, підприємців і землевласників. Це основні класи суспільства, їхні доходи є первинними. Усі інші групи і прошарки отримують вторинні доходи внаслідок перерозподілу.

 Заробітна плата — це продукт праці, природна винагорода за неї. Коли виробник працює власними засобами виробництва і на своїй землі, він одержує повний продукт праці. За умов капіталізму найманий робітник отримує лише частину цінності, яку праця додає до матеріалу, що обробляється, іншу частину одержує власник капіталу як прибуток. Отже, Сміт бачив не принципову, а лише кількісну різницю між доходом простого товаровиробника і найманого робітника.

 Сміт визначає “нормальний”  рівень заробітної плати кількістю  засобів існування робітника  і його сім’ї. Нормальний рівень  заробітної плати підтримується  стихійним ринковим механізмом  і залежить від попиту і  пропозиції на ринку праці. Зниження заробітної плати до фізичного мінімуму загрожує робітникам вимиранням, а її значне підвищення, на думку А. Сміта, веде до зростання народжуваності, збільшення пропозиції робочої сили на ринку, посилення конкуренції. Відтак заробітна плата зрештою знову почне знижуватися.

 Провідну роль у визначенні  заробітної плати відіграють  капіталісти, які можуть, пише Сміт, змовитись і очікувати сприятливих  умов найму робочої сили, чого  не можуть робітники. Сміт був  прихильником високої заробітної  плати і вважав, що вона сприятиме зростанню продуктивності праці.

 Прибуток у Сміта теж має  трудове походження. Він писав, що  “цінність, яку робітники додають  до матеріалів, зводиться… до  двох частин, одна з яких оплачує  їхню винагороду, а друга —  прибуток їхнього наймача на весь авансований ним фонд матеріалів і заробітної плати”. Тобто прибуток — це різниця між заново створеною вартістю і заробітною платою, результат неоплаченої праці. Сміт заперечує тим, хто називає прибуток оплатою праці з нагляду й управління. Цей прибуток, зазначає Сміт, не схожий на оплату праці, він має інші джерела й визначається величиною капіталу, що використовується у виробництві.

 Праця з нагляду й управління  на двох підприємствах, пояснює  Сміт, може бути однаковою, а прибуток  абсолютно різним, тому що він залежить від величини авансованого капіталу. До того ж функцію управління можна доручити “якомусь головному службовцю” і винагорода за працю у такому разі набере форми звичайної заробітної плати.

 З прибутку Сміт виводить  і процент як похідний прибуток. Величина процента і його рух визначаються нормою прибутку, яка з розвитком промисловості й торгівлі має тенденцію до зниження. Зниження норми прибутку, а отже і процента, Сміт розглядає як прояв економічного здоров’я нації, котре забезпечується природним порядком. Протидіє такому порядку будь-яка монополія. Тому Сміт є непримиренним противником різних монополій і привілеїв.

 Земельна рента у  Сміта — це плата за користування землею. Її причиною він називає приватну власність на землю. Сміт відрізняє ренту від орендної плати, в яку включається і процент на вкладений капітал. Рента, підкреслює він, не зв’язана з витратами капіталу, оскільки їх, як правило, здійснює орендар. Що ж до землевласника, то він користується вигодами капіталовкладень, тому що за відновлення орендного договору вимагає підвищення плати.

 Виходячи з позицій трудової  теорії вартості, Сміт ренту (також  і прибуток) розглядає як відрахування  від праці робітника. Інше трактування  походження ренти зв’язане у  Сміта з його теорією витрат виробництва. Рента в цьому разі є природною винагородою за користування землею, подібно до того, як прибуток є природною винагородою за капітал, а заробітна плата — природною ціною праці. Рента поряд з прибутком і заробітною платою формує цінність. А це означає, що земля, як і праця, є джерелом цінності.

 Проте рента відрізняється  від інших ціноутворюючих факторів  — прибутку й заробітної плати. Вона не зумовлена жодною жертвою (як праця й капітал) з боку  власника землі. Відрізняється рента  від прибутку й заробітної плати і як складова ціни. Останні конституюють ціну, а рента є її функцією. “…Рента, — писав Сміт, — входить до складу ціни продукту інакше, ніж заробітна плата і прибуток. Висока або низька заробітна плата і прибуток на капітал є причиною високої або низької ціни; більший чи менший розмір ренти є результатом останньої”.

 Є у Сміта й елементи  фізіократичного трактування земельної  ренти як результату дії сил  природи, що їх землевласник надає  у користування фермеру. Праця  в сільському господарстві, писав він, продуктивніша, бо тут поряд з людиною працює природа.

 Сміт бачив різницю в родючості  й місцезнаходженні земельних  ділянок і її вплив на величину  ренти. Розглядав він також залежність  ренти від капіталовкладень. Проте  у Сміта ще немає розуміння понять диференційної й абсолютної ренти. Водночас він визначає монопольну ренту (хоч і не вживає цього терміна), що виникає тоді, “коли кількість землі, котра може бути пристосована під якусь особливу культуру, занадто незначна для задоволення реального попиту”. Оплачує її споживач.

 Учення про продуктивну й непродуктивну працю. Сміт, на відміну від попередників, не обмежується галузевим визначенням продуктивної й непродуктивної праці. У нього продуктивною є будь-яка праця, незалежно від того, до чого її прикладають. Проте Сміт зберігає ієрархію галузей стосовно їх продуктивності. На перший план він ставить сільське господарство, потім промисловість і торгівлю. Але не це головне в його вченні про продуктивну й непродуктивну працю.

 Сміт визначає продуктивну й непродуктивну працю не лише залежно від того, де вона застосовується, а й від того, що виготовляється з її допомогою. У нього є два підходи до визначення продуктивної та непродуктивної праці. Перший підхід — ціннісний. Продуктивною працею є та, що створює цінність. Непродуктивна праця цінності не створює. Так, праця мануфактурного робітника додає цінності матеріалам, які він обробляє. Водночас праця слуги не додає цінності ні до чого. На купівлю продуктивної праці витрачається капітал, а непродуктивної — дохід.

 Другий підхід до визначення  продуктивної і непродуктивної  праці зв’язується з її матеріалізацією, уречевленням. Продуктивна праця  — праця робітника, яка закріплюється  і реалізується в якомусь предметі  або товарі, що придатний на  продаж. А праця слуги не закріплюється і не реалізується в товарах. Його послуги зникають в момент їх надання. Згідно з таким визначенням продуктивної праці вся сфера нематеріального виробництва оголошувалась непродуктивною. До цієї сфери Сміт відносить діяльність держави, її чиновників, церкву, армію, флот тощо.

 Такий підхід Сміта до  визначення продуктивної і непродуктивної  праці був підданий критиці  багатьма його сучасниками, які  ширше трактували продуктивну  працю. Економісти класичної школи  навпаки — сприйняли такий підхід. З певними застереженнями сприйняв його і Маркс.

 Сміт надавав великої ваги  поняттям продуктивної та непродуктивної  праці, оскільки він зі збільшенням  кількості продуктивної праці  зв’язував зростання національного  багатства країни.

 Капітал у Сміта — це головна рушійна сила економічного прогресу. Під капіталом він розуміє запас продукції, що приносить прибуток, або за допомогою якого працею створюються нові блага. Запаси певної особи, писав він, поділяються на дві частини. “Та частина, від якої вона чекає одержання доходу, називається її капіталом. Друга частина — це та, яка йде на безпосереднє її споживання”.

 Капітал він поділяє на  основний і оборотний. До основного  капіталу належать машини й  різні знаряддя праці, промислові  й торговельні будівлі, склади, будівлі на фермах, “поліпшення землі” (розчищення, осушення, удобрення), “людський капітал” — капіталізована цінність “придбаних і корисних здібностей усіх жителів, або членів суспільства”. Віднесення Смітом людського капіталу до основного логічно випливає з того, що капітал у нього — це виготовлені матеріальні ресурси, а здібності робітників до праці також “виготовлені” за допомогою використання матеріальних ресурсів.