Шпаргалка по "Философія"

   Вищим досягненням  класичної німецької філософії  є вчення Гегеля.

Вихідний пункт філософської концепції Гегеля – тотожність буття і мислення. Мислення розглядається як процес безперервного розвитку пізнання, як процес сходження від нижчого до вищого. Абсолютна ідея є активною і діяльною, вона мислить і пізнає себе, проходячи в цьому розвитку три етапи. Ці три етапи Гегель сформував в самостійні складові частини філософської системи:

• Логіку
• Філософію природи
• Філософію духу

   Гегель сформулював  основні принципи діалектики:

• принцип переходу ккількісних змін у якісні і навпаки
• принцип тотожності протилежностей
• принцип заперечення заперечення

   Досліджуючи зростання  якісності у кількісних категоріях, Гегель приходить до категорії  міри. Міра – це єдність якості  і кількості.

   Особливий інтерес  становить гегелівське розуміння  історії, в основі якої лежить  поняття світового духу. На його думку: «Історія людства – це прогрес у пізнанні свободи, а ідеал історичного розвитку суспільства – досягнення свободи для всіх.» Відповідно до цього , Гегель поділив всесвітню історію на три періоди:

1. східний світ
2. греко-римський світ
3. німецький світ

  У пешому вільна  одна людина – деспот, а другому  – вільна певна група людей, а третьому – вільні всі.

   Взірцем втілення  свободи вважав німецьку монархію, державу тлумачив як втілення  Бога і розуму і світі. Таке  розуміння держави стало основою тоталітаризму.

   Період німецької  класичної філософії закінчується  філософською системою Людвіга  Фейербаха (1804 - 1872). Учень Гегеля  – Людвіг Фейєрбах першим перейшов  на позиції філософського матеріалізму.

   Головною справою  життя і філософії Фейєрбаха була критика релігії. Напритивагу гегелівській філософії релігії Фейєрбах розглядав філософію та релігію як світорозуміння, що взаємно виключають одне одного.

   Феєрбах постійно  протиставляє релігійному приреченню  та смиренню практичну активність  людей. Не в  релігії, а в практичній діяльності і духовній творчості людина долає ті незручності, які стоять на її шляху до справжньої свободи.

   Фейєрбах переконливо  показав органічний зв’язок релігії  та філософського ідеалізму. Логічне  джерело того й іншого полягає у відриві мислення від чуттєвого буття. Вважав, що Бог у монотеїстичних релігіях теж є загальним поняттям, відірваним та протиставленим світу.

Фейєрбах розглядав свою філософію, як завершення і разом з тим подолання вчення Гегеля. Фейєрбах виходить з того, що реальним суб’єктом розуму є людина. Людина ж у свою чергу є продуктом природи, найвищим предметом філософії.

   Фейєрбах вніс  багато і в теорію пізнання. Реальний світ є дійсністю, що  чуттєво сприймається. Першим об’єктом для будь-чкої людини є завжди інша людина.

   Досягненням філософії  Фейєрбаха є те, що вона відтворила  матеріалістичні принципи, піднесла  їх на вищий щабель і тим  самим здійснила значний вплив  на розвиток філософської думки.

17. Своєрідність філософії українського  духу Представники: Нестор, Іларіон, Смолятич, Турівський, філософи Відродження – Ю. Дрогобич, П. Русин, С. Оріховський, представники Острозької академії – Г. Смотрицький, І. Вишенський, Й. Княгицький, члени братств 16-17ст. –                        М. Смотрицький, І. Копистецький, К. Сакович. Вперше в Україні філософія почала викладатися в Києво-Могилянський академії і зазвичай мала схоластичний характер. І. Гізель, Т. Прокопович,      Г. Кониський розглядали проблеми матерії, простору, руху. Найвидатніші представники:                  Г. Сковорода (вчення про три світи, кожен з яких має матеріальну і духовну природу; нерівна рівність; теорії самопізнання й сродної праці; засновник «філософії серця» - хто хоче бути щасливим, той має спершу пізнати самого себе, тобто своє серце. У кожної людини своя природа, яку не можна змінити, а можна пізнати й обрати життєвий шлях, співзвучний її серцю); Памфіл Юркевич (філософські погляди – теологічний ідеалізм, тобто шлях до істини один – Біблія, суттю людини є не розум, а серце); Т. Шевченка (в центрі його світогляду стоять суспільні проблеми: є заклик до об’єднання славянських народів й проти національного гніту Росії; природа й матерія вічні й безкінечні; людина здатна пізнати світ, а джерелом пізнання є реальна дійсність); М. Драгоманов (позитивіст, хоч у розумінні природи стояв на матеріалістичних позиціях; протест проти «українського сепаратизму», головна одиниця суспільства – людина, критична оцінка християнства); І. Франко (предмет пізнання – природа, можливості пізнання – безмежні, пізнання починається звідчуттів, але повністю осягається «критичним розумом»). Ознаки укр. філософії: наскрізна екзистенційність, головна увага серцю, а не розуму, філософи є письменниками водночас.

18. Марксистська філософія: сучасне  осмислення основних положень Марксизм пов'язаний з іменами Карла Маркса і Фрідріха Енгельса. Теоретичні джерела: німецька класична філософія, англійська класична політична економія, французький утопічний соціалізм. Ідеї відчуженої праці в ранніх працях К. Маркса: 1) сировинний матеріал і вироби не належать працівникові, чужі йому; 2) сам процес трудової діяльності для трудящого примусовий; 3) праця віднімає у трудящого «родове життя», життя природне; 4) підневільна праця породжує відчуження між людьми. Соціальний порядок стає ще відчуженішим і пригнічує людину ще сильніше, чим інтенсивніше вона працює. К. Маркс і Ф. Енгельс роблять висновок, що перемогти відчуження можна тільки шляхом знищення приватної власності, що можливе лише за допомогою революційного перетворення суспільства і самої людини. Основа життя – матеріальне виробництво. В. Ленін розробив ряд принципових положень: 1) розвиток теорії відображення (відображення – це властивість матерії), 2) визначення процесу пізнання, піддав гострій критиці агностицизм; 3) обґрунтував ідею партійності філософії. Філософські ідеї марксизму одержали інтерпретацію і розвиток у країнах Європи, що не входять до так званого соціалістичного табору. Розробкою ідей марксизму займалися: Д. Лукач, Ж.-П. Сартр, Е. Фромм, Г. Маркузе, Ю. Хаберманс та ін. Є спроби синтезу марксизму з фундаментальними положеннями психоаналізу, екзистенціалізму, герменевтики, феноменології та ін.

19. «Філософська антропологія» як  напрям сучасної філософії  «Філософська антропологія» - течія західноєвропейської, переважно німецької філософії 1 пол 20 ст. Представники: М. Шелер, Г. Плеснер, А. Гелен, Е. Ротхаккер, Х. Хенгстенберг. Джерела: «філософія життя» (В. Дільтей) та феноменологія (Гуссерль). Започаткована працями М. Шелера «Становище людини в космосі» і Г. Плеснера «Ступені органічного світу і людина». Тут розглядається аспекти відношення людини до рослинного й тваринного світу й відмінності в способі існування людини і тварини. М. Шелер вважав, що людина не стільки біологічна, як духовна істота, яка здатна до «чистого споглядання речей». У Г. Плеснера підтверджується така риса людини, як «ексцентричність», завдяки якій людина втратила свою велич і тому «засуджена» до вічного пошуку і самовдосконалення. На думку А. Гелена людина внаслідок біологічної недосконалості приречена до діяльної активності, що реалізується в різних формах культури. У Ротхаккера людина – продукт певного стилю життя. Як бачимо, представники антропології вибирають одну рису і вважають її визначною, ігноруючи всі інші, не менш важливі, риси.У 60-70 роках філософська антропологія влилася в інші філософські напрямки: екзистенціоналізм, прагматизм, персоналізм, структуралізм і т.д.

20. Екзистенціоналізм  – загальна характеристика. Хоч історичні корені екзистенціалізму сягають Давньої Греції, як філософське вчення він був уголос артикульований починаючи з епохи Просвітництва. Викінчена філософія залежала від морального ставлення до певного методу.Уперше моральне ставлення було розглянуто в працях Серена К’єркегора(1813–1855). Цей данський філософ, певною мірою відповідаючи і Гегелю, рішуче відкинув універсальні й об’єктивні закони– і наукові, і моральні, обґрунтовуючи це тим, що вони перешкоджають індивідууму визнавати набагато глибшу реальність– реальність своїх суб’єктивних почуттів. Відмову приділяти увагу якимось почуттям К’єркегор затаврував як«неуважність». Він написав приголомшливі трактати про страх, вину й занепокоєння, намагаючись пояснити, чому і як це може відчуватися. К’єркегор стимулював розвиток індивідуальної суб’єктивності, турбуючись більше з приводу того, яким чином проявляється віра індивідуумів, аніж з приводу того, у що вони вірять. Як усім відомо, він розглядав християнство як віру, що залежить радше від«стрибка у віру», а не від раціональних уявлень чи формальних доказів. Фридрих Ніцше(1844–1900) був іще більш радикальним у своєму невизнанні позірно універсальних правил будь-якого роду. Він вважав, що такі погляди можна звести до претензій на владу з боку тих, хто їх пропагує. Ніцше пропонував послідовно переглянути всі філософські концепції і з піднесенням та незрівнянним пафосом змалював індивідуума, позбавленого визначеності і змушеного продумувати все заново. Він не зміг визнати жодної із християнських конфесій, розглядаючи християнство як рабське моралізаторство і схиляючись натомість до натуралізму на взірець Дарвінового. Однак своєї власної позитивної теорії він так ніколи і не розробив.Екзистенціалізм грунтується на етиці, а отже, веде своє походження з давніших філософських систем..Великими екзистенціалістами були Мартін Гайдеггер(1889–1976) і Жан-Поль Сартр(1905–1980). На основі їхніх славетних ключових праць«Буття і час» (1927) та«Буття і ніщо» (1943) можна вивести головні принципи екзистенціалізму. Існування не має форм і суті, тож індивідуум опиняється посеред хаосу випадковостей. Немає об’єктивних моральних правил, які б направляли індивідуума, як немає і наперед-існуючої суті людської, яка б указувала напрям життя. Завдання філософії в цій ситуації– вказати спосіб сприйняття світу. Найбільша глибочінь для екзистенціалістської думки міститься в аналізі почуттів жаху, власної нікчемності, страху перед іншими людьми та в усвідомленні своєї смертності. Можливо, головний парадокс екзистенціалізму полягає в тім, що екзистенціалісти відчувають себе здатними виробляти в рамках цього досить-таки похмурого погляду на умови людського буття більш позитивні настанови. Усе залежить від індивідуума– завжди вільного, дієздатного і змушеного робити вибір, а отже, ставати кимсь іншим, ніж тим, ким він був іще так нещодавно. У зв’язку з цим моральні настанови дуже сильно різняться. Гайдеггер висуває більш пасивну точку зору: прийняття конечності людського життя дозволить мовчки узгодити будь-яке життя із світом.

21. „Філософія  життя”: загальна характеристика. Одним із основних джерел філософії життя є ірраціоналістично-песімістична філософія Шопенгауєра. За Шопенгауером сутність особи становить незалежна від розуму воля– сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом психічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого.

Другу тенденцію вирижала позитивістська концепція Огюста Конта. Позитивізм, як філософський напрям заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Пізнання з погляду позитивізму потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації.

Ідеї Канта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Дж. Стюарта Мілля та Герберта Спенсера. Розвивали представники емпіріокритизму– Ерист Макс(1838-1916) та Ричард Авенаріус, а в20-му столітті випустив неопозитивізм та пост позитивізм.

Третя тенденція знайшла прояв в ірраціоналістичних ідеях християнського екзистенціалізму К’єркегора. Лише християнство за К’єркегором дає основу для правил поведінки, лише воно здатне навчити людину бачити істину, реальність. К’єркегор висуває концепцію екзистенціальної(особистісної) істини, змальовує осягнення істини як результат зіткнення протилежних„життєвих” позицій.

В історії філософії настає етап переосмислення її основних принцпів, нового неокласичного типу філософствування. Настає епоха анти раціоналістичного умонастрою. Виникають форми„ірраціоналістичного гуманізму”, які апелюють до підсвідомості.

Тепер істину вбачають в несвідомому. Ставлення філософії до розуму і раціоналістичних систем стає негативним, оскільки вони не здатні відповідним чином орієнтувати людину в житті та історії. „Філософія мислення” замінює„філософія життя”.

Основа життя, за концепцією Ніцше– це воля. Життя з проявом волі, але не абстрактної світової волі, а конкретної, визначеної волі– волі до влади.

Нцше прагне обґрунтувати культ людини, який ґрунтується на таких положеннях: по- перше, цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем„волі до влади”, по-друге, існує природня нерівність людей, по-третє, сильна людина природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв’язує себе ніякими моральноправовими нормами. Для Шпенглера життя– це„доля”. „доля”, „душа”, культура. Культура трактується тим, як організм, який з одного боку характеризуються твердою органічною єдністю, а з другого– відокремлений від інших культурних утворень. Шпленглер виділяє 8 культрур.

У наш час найбільш ірраціоналістичними течіями слід визнати екзистенціанолізм, франкфуртську школу, герменевтику. Основні принципи неокантіанства ґрунтується на трактуванні філософії виключно як критики пізнання. Неокантіанство розвивалося двома школами– марбурзькою та баденською.

22. Філософські  ідеї психоаналізу. Психоаналітичний підхід є однією із найвидатніших теорій особистості.Її розробив австрійський психоаналітик Зігмунд Фройд(1856-1939) наприкінці19-на початку20 ст.:

а) спершу для лікування психічних захворювань,

б) а згодом застосував для поясненняролі несвідомого у житті людини.

У анатомії особистості він виділяв три взаємодіючі компоненти:

1. «Воно» - несвідомий компонент,який є успадкуванням людською організацією глибинним шаром, «киплячим котлом інстинктів», невгамовним потягів людини, які підкоряються принципу задоволення.

2. »Я» - свідомий компонент, Який є посередником між«Воно» і зовнішнім світом. «Я» виконує функцію впливу цього світу на несвідоме.

3. «Над-я»- це сукупність  суспільних норм і стандартів  поведінки», які виконують роль»цензора» 

Аналізуючи «Воно», Фройд виділивдві основні природжені інстинктивні потреби, які визначають психічну діяльність людини:

1)лібідозну (інстинкт самозбереження, потяг до життя,л юбов, сексуальний  потяг);

2)агресивну (потяг до руйнування,смерті,війни).

Задоволення цих потреб стикається яз перешкодами з боку навколишнього світу, суспільства. Тому вони витискуються і створюютьс феру«несвідомого» Однак інстинктивні потреби все ж такипрориваються, обходячи цензуру«свідомого» і виявляються у вигляді«символів»:

а) все, що виробляє людина(твори культури, мистецтва) - це символізація«витіснених у підпілля несвідомих потреб»

б) вони можуть проявлятися у різних формах повсякденного життя (обмовки, снобачення);.

в) міфи, народні звичаї- це також наслідок символізації витіснених біологічних потреб.

Взаємодія трьох компонентів: «Я» звичайно перебуває у конфлікті, оскільки вимоги «Воно»і «Над –я»несумісні. Тому «Я» постійно звертається до механізмів психологічного захисту, роль яких виконують:

а) сублімація; б) проекція; в) заміщення; г) витиснення. 
Це відбуваєтьсянесвідомо, однак мотиви, переживання, почуття, що переміщуються у 
сферу несвідомого, виявляють себе у виглядісимволів, у формі діяльності, найчастіше, 
творчої.

Філософські ідеї психааналізу:

1Позитивні моменти: положення про складність та багатоплановість структури особистості; про свідоме та несвідоме; про внутрішні суперечності розвитку особистості.

2. Дискусійні моменти: мотивація людської поведінки пов»язується переважно з природженими, інстинктивними(сексуальними та руйнівними) потребами; визначається фатальний антагонізм між свідомим та несвідомим; між індивідом та суспільством. Далі виникла потреба у подоланні біологізаторських поглядів на особистість, у соціалізації фрейдистської теорії особистості, що і було здійснено неофрейдистами: К.Г.Юнг, А.Адлер, Е Фром та ін.