Шпаргалка по "Философія"

   Демокріт ( бл. 460 -370 рр. до н.е) висловив думку про те, що всі речі складаються з  найдрібніших частинок атомів, які  мають тільки кількісні відмінності. Він вважав, що першоосновою буття  є ідея неподільності атомів, стверджував, що живе виникло з неживого за межами природи без ніякого творця і розумної мети.

   II етап розвитку давньогрецької філософії (класичний період) – це 4 – 3 ст. до н.е, це період розквіту демократії, а в філософії – поворот мислителів від зовнішнього світу до людини, домінування політичної, етичної та гносеологічної проблематики.

   Увага мислителів  цього періоду перейшла від  об’єкта до суб’єкта, від світу  до людини, як джерела всіх  проблем філософії, до питань  теорії пізнання.

  Основним своїм завданням  філософи вважали не набувати  знань про світ, а виховувати  людей, а виховувати людей, навчати  їх жити.

   Платон (427 – 347 рр. до  н.е ). Його філософія характеризується  своєрідним протиставленням смертного  тіла і безсмертної душі. Тіло живої істоти створене із часточок вогню, землі, води і повітря, позичених у тіла космосу. Призначення тіла – бути тимчасовим вмістилищем душі, її рабом.

   Суть теорії пізнання  Платона полягає у тезі, що  « знання – це пригадування  того, що колись душа знала, а потім забула.»

   Згідно з Платоном  найвище втілення блага на  Землі – це досконала держава. А благо окремої людини полягає  у підпорядкуванні загальному  благу.

   Арістотель ( 384 – 322 рр. до н.е). Учень Платона, йому належать  відомі слова : «Платон мені друг, але істина дорожча». Залишив як і Платон велику творчу спадщину, яку можна розділити на 8 груп.

    Арістотеля вважають  батьком  формальної логіки, який  відкрив основні її закони, створив  вчення про правила умовиводів. Людину він визначає, як наділену розумом суспільну полісну істоту. Досягнення щастя індивіда можливе тільки через державу, яка є втіленням доброчесного життя.

   III етап розвитку (філософія епохи еллінізму) 3 ст. до н.е – 5 ст. н.е. Це епохи еллінізму та Римської імперії, криза рабовласництва, занепад держав-полісів. У філософії – замикання особи на собі, домінування етико-релігійної проблематики.

    Сенека ( 4 р. до  н.е – 65 р. н.е) ті імператор Марк  Аврелій ( 121 – 180 рр. н.е) належать до  школи стоїцизму у давньому  Римі, яка зосереджувалась на етичних проблемах, закликала мужньо переносити удари долі, не брати нічого близько до серця – ні втрати, ні успіхи.

   Ідеал мудреця  – свобода від пристрастей, апатія . Пізнання необхідне тільки для  практичного життя. На їхню думку соціальний стан (цар чи раб), походження (варвар чи грек) важать мало – головне мудрість людини. Мудрість по-справжньому поділяє людей на мудреців і дурнів. Ідея стоїків щодо самоцінності особи була згодом прийнята християнством

   Епікур ( бл. 342 – 270 рр. до н.е) відродив атономістичне вчення Демокріта. Атоми Епікура ( це його принципове нововведення), як і особи наділені свободою волі, можуть довільно відхилятися від траєкторії.

   Рецепт життєвого  ідеалу Епікура відрізняється  від стоїчного, етика прилаштована для інтелектуала-провінціала.

  Державу він вважав  необхідним злом. Хто хоче зберегти  спокій душі, повинен відійти  від громадського життя і жити  усамітнено. Ідеалом мудреця є  незатьмареність душі, відсутність  страху, хвилювань.

13. Специфіка філософської думки в період Середньовіччя. Виникненню середньовічної філософії передував ряд змін не тільки у сфері економічно-політичних відносин, а передусім у сфері світоглядної орієнтації тогочасного суспільства.

   Розвиток монотеїстичної  релігійності призвів до перемоги християнства, яке й стало пануючою ідеологією , прагнуло знайти філософське обґрунтування своїх основних ідей.

   Середньовіччя по-своему  уявляло і Бога і світ. Бог  творить світ з нічого, він  абсолютно перший, він – істинне  буття. Природа як творіння бога втрачає свою самоцінність. Формування християнської філософії має свої особливості. Як релігія, християнство підозріло ставилося до язичницької мудрості – античної філософії. Однак, вступивши з нею в дискусію, змушене було відповідати на аргументи аргументами. Завдяки цьому шляхом «заперечення» в лоно християнства принесений філософський стиль мислення.

   Носіями філософії  в цей період було вузьке  коло служителів церкви.

    Перший період ( II – VII ст..) у розвитку середньовічної філософії названий патристикою, що являє собою сукупність філософських доктрин християнських мислителів( отців церкви) 2 – 7 ст.

   Один із основних  принципів патристики – домінування  віри над розумом. Відновитись  до життя можливо було тільки  через віру, утвердження абсолютно нових цінностей.

   Одним із найбільш  яскравих представників патристики  був єпископ Августин Блаженний ( 354 – 430 рр. н.е), який вважав, що філософія  поза богослов’ям – ніщо і  нещадно воював з «язичництвом», як він називав античну філософію.

   Вся історія для  Августина  - це боротьба між  прихильниками християнської церкви, які будують «град Божий» на  землі і прибічниками сатани, який організував світське життя  на землі, світську земну державу. Августин пропагує верховенство  церковної влади над світською. Намагається виправдовувати рабство і соціальну нерівність.

   Аналізуючи співвідношення  віри і розуму, Августин віддає  перевагу вірі , бо розум може  помилятися,  а віра завжди  вказує людині шлях до істини (Бога). Погляди Августина справили  великий вплив на середньовічну філософію та формування її ідеології.

   Наступний період ( VIII – XV ст.) в розвитку середньовічної філософії називають схоластикою. Це – філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські основи з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами.

   Філософія викладалась  у школах, при монастирях, вона  була шкільною мудрістю.

   Видатний представник  середньовічної схоластики Фома  Аквінський (1225 – 1274 р.) в своїх працях  «Сума теології» та «Сума проти  язичників» намагається поєднати віровчення із формами здорового глузду, наблизити християнське вчення до людини.

   Основний принцип  філософії Фоми – гармонія  віри і розуму. Фома з повагою  ставиться до людини, віддає перевагу  інтелекту у порівнянні з волею. Він стверджує, що розум сам по собі вище волі, але в житті людини любов до Бога важливіша, ніж пізнання Бога.

   Фома дає декілька  доказів існування Бога, в яких  Бог – це першопричина, найвища  досконалість у світі й мета  руху у світі.

    Церква високо  оцінила вчення Фоми Аквінського. Він, як і Августин, був канонізований у святі. У 20ст. його вчення було поновлене церквою ( неотомізм ), проголошено офіційною філософією Ватикану.

14. Особливості  філософії епохи Відродження. XIV – XVI cт. в історії Європи називають епохою Відродження Ренесансу. Цей термін вживається на означення  відродження античної культури під впливом змін  в соціально-економічно (зародження буржуазних суспільних відносин) та духовному житті. Це епоха великих географічних відкриттів, епоха розвитку художньої культури, зародження гуманізму, епоха реформації і контрреформації, заміни геоцентричної системи геліоцентричною. 
   В центрі уваги цього періоду була людина, тоді як античність зосереджувала увага на природно-космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов’язана з Ним ідея спасіння.

   Головним критерієм  особистого благородства та гідності  людини була культура. Філософія  Відродження переглядає також  середньовічне ставлення до природи.

   Справжній світоглядний  переворот в цю епоху зробили Микола Коперник ( 1473 - 1543) та Джордано Бруно ( 1548 - 1600)

   Микола Коперник  змінив усвідомлення місця людини  в світі: Земля проголошується  однією з планет, що обертається  навколо Сонця, земля – центр  Всесвіту людина – вінець творіння. Концепція Коперника спонукала осмислювати світ крізь призму причинності, а не доцільності. Світ набував рис об’єктивності, незалежно від волі та бажання людини.

    Джордано Бруно, розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності Всесвіту  та множинності в ньому світів. Всесвіт – єдиний, безкінечний, він породжується і не знищується, не може збільшуватися  або зменшуватися. Здатність мислити, відчувати притаманна всім явищам природи.

   В епоху Відродження  з’являються перші паростки утопічного соцреалізму. Найяскравіше вони виявлені у творах канцлера Англії Томаса Мора (1478 - 1535) «Утопія» і Томазо Кампанеллі ( 1568 - 1639) «Місто Сонця».

   Соціалістичним утопіям  властива переконаність, що приватна  власність спричиняє всі суспільні  негаразди та злиденність більшої частини народу. Автори розробили основні принципи майбутнього суспільства: планове господарство, обов’язкова для всіх праця, пов’язану з трудовим вихованням.

   Проте в утопіях  зберігається багато пережитків  феодально-церковної ідеології: проповідується  надмірно сувора мораль, релігійний  культ, збереження рабства, ідеалізація  середньовічного ремесла.

    Не вказано  також реальні шляхи досягнення та побудови соціалізму.

15. Філософія Нового  часу. Новим час називають епоху (17 -18 ст.), яка розпочалася буржуазними революціями. На філософію нового часу впливали: наукова революція, формування буржуазного громадянського суспільства, становлення експериментального природознавства.

   Головне своє завдання  філософія Нового часу вбачає  в розробці та обґрунтуванні  методів наукового пізнання. На  цій основі формуються 2 протилежні  напрямки: емпіризм і раціоналізм.

   Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, розум не приносить ніякого нового знання, а лише систематизує дані чуттєвого досвіду.

   Раціоналізм наголошує, що основний зміст наукового  знання досягається через діяльність  розуму, розсудку та інтелектуальної інтуїції.

   Засновник емпіризму  англійський філософ Френсіс  Бекон (1561- 1626). Він стверджував, що  джерелом пізнання і критерієм  істини є досвід. Йому належить  відомий вислів: «Знання – це сила». Бекон запропонував метод індукції (хід думки від одиничного до загального), але не визнавав також дедукцію. Отримані через індукцію судження слід перевіряти фактами, зокрема експериментами.

   Основоположник раціоналістичного  напрямку у філософії – французький  філософ і математик Рене Декарт ( 1596 – 1650). Декарт підкреслює практичне значення науки як знаряддя прогресу. Свою методологію він будує на принципах раціоналістичної дедукції, а експеримент визнає лише як передумову пізнання. Підтримував дещо спрощену філософську систему: світ побудовано на раціональних, логічних задачах. Бог створив світ за принципами математики і логіки.

Розвиток раціоналістичної методології Р.Декарта продовжував також відомий французький математик, фізик і філософ Блез Паскаль(1623–1662), який, як Д.Юм щодо емпіризму, виявив непослідовність, суперечливість, однобічність та обмеженість раціоналістично-математичної методології.

СЕНСУАЛІЗМ: Поглибити і далі конкретизувати емпіричну методологію спробував видатний філософ-матеріаліст XVII ст. Джон Локк(1632– 1704).Основне завдання своєї філософії Локк вбачає в дослідженні пізнавальних здібностей та здатностей людини, у виявленні джерел походження людського знання. Дослідження даних проблем він починає з критики теорії вроджених ідей Декарта. Локк доводить, що всі ідеї і поняття людини виникають внаслідок дії речей зовнішнього світу на органи чуття людини. Він розробляє сенсуалістичну(зепзиз– відчуття) теорію пізнання, згідно з якою джерелом усіх знань є відчуття. Душа людини від природи є "чистою дошкою" {tabula rasa), на якій "чуттєвий досвід малює свої візерунки".Пізнання Локк розглядав як результат чуттєвого досвіду індивіда і поділяв його на дві сфери: зовнішній досвід, об'єктом якого є зовнішній світ, та внутрішній, об'єктом якогоє діяльність душі людини. Зовнішній досвід є основою чуттєвого пізнання природи, а внутрішній– рефлексивного пізнання діяльності душі. Із цих двох джерел, на думку Локка, ми дістаємо усі наші прості ідеї– найясніші і найочевидніші. Далі пізнання здійснюється через діяльність розуму, який сприймає прості ідеї, співставляє їх, поєднує, порівнює, класифікує, створюючи складні ідеї..Далі розвиток емпірико-сенсуалістичної гносеології вже уXVIII ст. продовжує Довід Юм(1711–1776) у працях: "Трактат про людське пізнання" (1748), "Дослідження про принципи моралі" (1751). Проте позиція Д. Юма відрізняється від концепції Д. Локка, зокрема в питанні про джерело наших відчуттів. Якщо Локк вбачав джерело відчуттів людини в природі світу, то Юм вважає, що ми, в принципі, не можемо знати, чи існує зовнішній світ, природа, чи ні.

16.  Класична  німецька філософія. Класична німецька філософія – значний і вагомий етап у розвитку світової філософії. Вона представлена сукупністю філософських концепцій Німеччини, такими оригінальними мислителями як: Іммануїл Кант (1724 - 1804), Йоган Готліб Фіхте (1762 - 1814), Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770 - 1831), Людвіг Файербах (1804 - 1872)

    Родоначальником  німецької класичної філософії  був Іммануїл Кант. В його творчості  умовно виділяють два періоди: докритичний ( до 1770) та критичний. Для першого властиве захоплення природничими науками, натурфілософською проблематикою. Другий період Присвячений вивченню походження пізнавальної діяльності, її  закономірностей.

   Кант створив цілісну  філософську систему, своєрідний  духовний пам’ятник епохи і людського розуму, який сконструював його за певними правилами на основі чуттєвого матеріалу, отриманого від речей у собі. Кант визнавав у людини наявність теоретичного і практичного розуму.

   Кант прихильник  суворих правил у сфері моралі. В етиці кант вимагає керуватися правилом, яке незалежно від морального змісту вчинка могла б стати всезагальним законом поведінки. (Категоричний імператив). В етиці проголошує самоцінність кожного індивіда, як особистості. Прогресивним було вчення Канта про необхідність вічного миру. Засобом для його встановлення він вважав розвиток міжнародної торгівлі та взаємовигідне спілкування різних держав.