Шпаргалка по "Философія"

Один із його представниківЕ. Фром (1900-1980) – німецько-американський психолог, заперечив біологізм Фройда, переглянув символіку несвідомого, зміщуючи акценти з придушення сексуальності на конфліктні ситуації, зумовлені соціальними причинами, Він уві поняття«соціального характеру », трактуючи його як сполучну ланку між психологією індивіда й соціальною структурою суспільства.

23. Герменевтика  як напрям сучасної філософії. Принципове положення про історичну конкретність теоретичної діяльності та про облік широкого контексту різноманітного практичного життя суб'єкта в рамках теорії пізнання було вперше чітко сформульовано в марксистсько-ленінській філософії. Критикуючи вузький методологізм попередньої буржуазної філософії, К. Маркс бачив її основний недолік в тому, що знання розглядається як єдиний акт свідомості, «його єдине предметне ставлення». Саме материалістична постановка питання про розуміння історії та історично конкретних явищ, зокрема, дозволила критично подолати одностороннього зведення пізнавальних відношення тільки до його абстрактно-теоретичним характеристикам. На цьому грунтується діалектико-матеріалістичний аналіз та виявлення об'ективізованних форм свідомості про дійсність, починаючи від ідеалістичних уявлень буржуазної свідомості про історію культури і закінчуючи самими рафінірованимі поглядами західних фахівців на науку, її заснування, передумови, джерела розвитку.

Одне з найбільш впливових в сучасної буржуазної філософії напрямків- герменевтична філософія- претендує на, не менш, ніж справді адекватне критичне розуміння наукового nізнання і самої проблеми розуміння. Межі цього напрямку, який складається з різних шкіл і концепцій, і його впливу на західне філософський світогляд виявляються сьогодні досить легко. Теорія герменевтичного розуміння в особистості таких її представників, як Г.-Г. Гадамер і К.-О, Апель в ФРН, П. Рікер у Франції, протиставляє себе науковому пізнанню і пояснення дійсності, а на підставі гуманітарного образу знання роблять спроби побудувати вже«некласичну» методологію і теорію філософії культури та історії.

25. Світогляд як  духовно-практичний спосіб освоєння  світу. Філософія має органічний зв’язок зі світоглядом. Що ж таке світогляд? Слід підкреслити, що у визначенні цього поняття немає чіткості. Воно не є загальновизнаним. У сучасних філософських працях про світогляд мовиться таке: “світогляд– це форма суспільної відомості; “світогляд– це форма самоусвідомлення особистості”; “світогляд– це система поглядів на світ і на місце людини у цьому світі”; “світогляд– це система принципів діяльності людини”; “ світогляд– це погляд людини на світ як ціле”; світогляд– це спосіб духовно-практичного освоєння світу”.

Ці визначення, безумовно, мають сенс. Вони свідчать про те, що поняття“світогляд” – багатогранне, відображає складні процеси духовно-практичного життя людини. З усіх вище наведених визначень найбільш узагальненим є таке: світогляд– це форма суспільної свідомості, спосіб духовно-практичного освоєння світу.

Філософія і світогляд в цьому контексті мають органічну єдність. Філософія теж є специфічним світоглядом. Певним способом духовно- практичного освоєння світу. Філософія як світогляд є системою найбільш загальних поглядів на світ, природу, суспільство, людину, пізнання. Філософія як світогляд теоретично обґрунтовує свої положення і висновки, основні принципи соціально-політичної, наукової, моральної, естетичної діяльності людини, тобто освоює світ як духовно(теоретично), так і практично.

Філософія і світогляд, безумовно, мають спільність. В чому вона полягає? Спільність філософії і світогляду полягає в тому, що вони:

1) є своєрідними формами  суспільної свідомості, способами  духовно-практичного освоєння світу;

2) мають однаковий предмет осмислення– відношення“людина– світ”;

3) дають цілісне уявлення про світ, людину, її походження і т.п.;

4) мають спільність за  деякими своїми функціями(наприклад, виховною).

26.Структура світогляду. Світогляд-це сукупність поглядів, оцінок, принципів, знань, ідеалів, переконань, надій та вірувань, котрі визначають діяльність індивіда або соціального суб’єкта, а також ціннісні орієнтації людей, їх життєві позиції. Якщо проаналізувати сукупність елементів світогляду, то можна виділити органічно взаємопов’язані підсистеми. Це – пізнавальна, ціннісна та підсистема поведінки.

Пізнавальна підсистема. Світогляд формується за допомогою знань(повсякденні і наукові). Також до складу світогляду входять різноманітні форми суспільної свідомості(політична, правова, моральна, естетична, релігійна). Запас знань особи чи суспільства в цілому створює надіцне підгрунтя для відповідного світогляду. Без узагальнення, широких та глибоких знань неможливо забезпечити чітке, послідовне обгрунтування своїх поглядів. Ступінь пізнавальної насиченості, продуманості, внутрішньої узгодженості елементів того чи іншого світогляду може бути різним.

Ціннісна підсистема. У свідомості людей формуеться конкретне ставлення до всього, що відбувається, залежно від їх цілей, потреб, інтересів розуміння сенсу життя. Відповідно виникають світоглядні ідеали(моральні, політичні, естетичні) Завдяки ідеалам здійснюеться оцінка, визначення цінностей того, що відбувеється. Одним із найважливіших понять, пов’язаних із ціннісною свідомістю, були і є поняття добра і зла, краси та потворності.

Підсистема поведінки. Від знань та системи ціннісних орієнтацій залежить поведінка людини, її життєва позиція, яка може бути як творчо-активною, так і пасивно-пристосовницькою. У зв’язку з цим слід підкреслити бажаність, навіть необхідність, гармонізації,узгодженості пізнавальних аспектів та ціннісного способу освоєння світу в людській свідомості. Від цієї узгодженості залежить єдність в діях особи і суспільства таких компонентів(аспектів, рівнів) світогляду, як почуття і розум, розуміння і дія, віра і сумнів, теоретичний і практичний досвід, осмислення минулого і бачення майбутнього.

Структура світогляду залежить від співвідношення інтелектуального та емоційного досвіду і поділяється на: 1.світовідчуття–це емоційно-психологічний бік світоляду на рівні настрою, почуттів. 2.світорозуміння–це пізнавально-інтелектуальний бік св. 3.світосприйняття–це досвід формування пізнавальних уявлень про світ за допомогою наочних образів(сприйняттів). За ступенам загальності розрізняють світогляд особистості, груповий(професійний,класовий,національний), загальнолюдський. За ступенем історичного розвитку-античний,середньовічний і тд. За ступенем теоретичної „зрілості” -  стихійно-повсякденний(житейський) і теоретичний (філософський). Світогляд виконує найважливіші функції в житті людини. Як активний духовний чинник світогляд є основою життя. Він забезпечує освоєння та зміну людиною навколишнього світу. Адже світогляд об’єднує знання і почуття у переконання. А це визначає певну поведінку та дії особистостей, соц.груп, націй, народів.

27. Історичні типи  світогляду. Історичні типи світогляду також вказують на його соціально-історичну структуру, але вже з іншого боку. Так, наприклад:

• Магічний акцентує увагу на пошуках гармонійного співіснування людини та природи шляхом освоєння сил останньої
• Міфічний базований на вірі в надприродні сили, абсолютизуючи досвід окремого роду, племені
• Філософський узагальнює досвід, знання, цінності людства в його ставленні до світу як цілого з метою «проникнення» в сутність буття Всесвіту та буття людини
• Релігійний ґрунтований на обмежуванні надприродних сил, природних і суспільних явищ
• Науковий уможливлює виявлення істинних (експериментальних та теоретичних) знань про світ загалом, як єдності природної та історичної дійсності
• Художній є способом самоствердження та самоусвідомлення людини у світі через реалізацію особистого творчого потенціалу у формі різноманітних творів мистецтва
• Синтетичний – характеризує персоніфіковано-індивідуальні переконання.

28. Класична  онтологія та її фундаментальні  проблеми. Питання щодо існування всього, характеризування його буття розглядають в онтології. Онтологія - це вчення про суще, про першооснови буття: система найзагальніших понять буття, за допомогою яких осягають дійсність. Під онтологією розуміють окрему галузь філософського знання, в якій досліджують сутність буття світу, основи всього сущого: матерію,простір,час,рух,розвиток,становлення,кількість,якість,міру,можливість,необхідність,причинність, порядок, хаос та ін.Термін Онтологія запровадили до     наукового вжитку Ґокленій Клауберґ. Як філософську категорію його закріпив Вольф, який вперше так позначив фундаментальний розділ метафізики поряд з космологією та раціональною психологією. Починаючи з Платона бутя ототожнюють з сущим, єдиним благом, наявним буттям предметами, субстанціями, трансценденціями. З XVII ст., розглядали: відношення буття і сутності, сутності й існування тощо. Тоді вважали, що буття має три основні визначення - єдине, істинне та добре.Філософське життя Європи першої половини XX ст. характеризують теоретичні пошуки та низку спроб створення загальної онтології. Про це свідчать не тільки неотомізм з його давніми теологічними трактуваннями буття, а й феноменологія Гуссерля з його відмовою від гносеологізму, і філософія М. Шелера, який прагнув слідом за Е. Гуссерлем здійснити «прорив» моральності. Найповніше ці спрямування втілилися у неореалістичній «новій онтології) Н. Гартманна, де пізнання постає вторинним началом. Представники екзистенціалізму, що набув значного поширення в 20-60-х роках XX ст., розвивали суб'єктивну онтологію. Так, у центрі філософії М. Гайдеґґера - проблема «сенсу буття», виявленого через аналіз суб'єктивного людського існування. Він розрізняє буття і суще. Для нього буття є горизонтом, всередині якого постає суще, розділене на роди і види, що виявляються у міркуванні людини. А тому способом самовиявлення буття є людська присутність у світі. Своєрідність присутності людини у світі М. Гайдеґґер визначає як екзистенцію, як виконання буття, як спосіб відношення сущого до буття, як історичне, спільне буття людей. Серед родів і видів сущого лише людина здатна піднестися над сущим до онтологічного виміру, через екзистенцію як спосіб буття у світі. Свою «феноменологічну онтологію» прагнув створити і екзистенціаліст Ж.-П. Сартр. Усі ці філософи намагалися протистояти значному впливу неопозитивізму, що нехтував будь-якою онтологією. У 60-ті роки Т. Адорно - філософський лідер старшого покоління Франкфуртської школи - розпочав діалог з неопозитивістами і за-пропонував «негативну діалектику», яка тлумачила онтологію як тотальну критику буття. Система зв'язків між категоріями онтології відображає найсуттєвіші, найзагальніші властивості буття. Вона дає змогу охопити мисленнєвим зором, сконцентрувати увагу на єдності багатоманітного і універсального у зв'язках та взаємодіях, що реально і об'єктивно, ідеально і суб'єктивно існують у світі, відображаються у свідомості і перетворюються нею у метод осягання сутності світу, щоб після оволодівання фундаментальними знаннями змінювати світ власного буття. Запам'ятаймо, що світ, який є, був і буде, набагато ширший, глибший, ніж знання про його сутність. Важливе значення в розкриті діалектичного взаємозв'язку людини і світу, визначенні їхньої сутності та конкретних форм прояву в дійсності має категорія «буття». Щоб зрозуміти її значення, необхідно враховувати зв'язок буття з повсякденною мовною практикою. Розглядаючи проблему буття, філософія починає з того, що світ існує. Філософія фіксує не просто існування світу, а складніший зв'язок всезагального характеру: взаємозалежність між предметами та явищами світу. Вони разом з усіма їх властивостями, особливостями існують і, таким чином, об'єднуються з усім тим, що є, існує у світі. За допомогою категорії «буття» здійснюється інтеграція основних ідей, що виділяються під час осягання світу «як цілого»: світ є, існує як безмежна та неминуща цілісність. Природне й духовне, індивіди й суспільство - існують у різних формах, що є передумовою єдності світу; об'єктивна логіка існування та розвитку світу породжує сукупну реальну дійсність, яка наперед задана свідомості, і дії конкретних індивідів та поколінь людей. Всезагапьні зв'язки буття проявляються через зв'язки між одиничними і загальними відношеннями предметів та явищ світу. Цілісний світ - це всезагальна єдність, що включає в себе різноманітну конкретність і цілісність речей, процесів, станів, організмів, структур, систем, людських індивідів тощо. За існуючою традицією їх можна назвати сущими, а світ загалом - сущим. Кожне суще - унікальне, неповторне в своїх внутрішніх і зовнішніх умовах існування. Визначеність сущого характеризує місце і час його індивідуального буття. Умови цього буття ніколи не відтворюються знову і завжди є плинними. Визнання унікальності кожного сущого особливо важливе для вчення про людину, оскільки воно спрямоване на визнання в кожній людині неповторної істоти. Разом із цим пізнання та практика ставлять своєрідну умову: для будь-якого одиничного явища віднаходять місце в системі зв'язків, подібні об'єднують у групи, узагальнюють у всеосяжну цілісність. Групування одиничних сущих за чинником подібності умов, способів існування. Згаданим групам характерна загальність форм буття. Останні є фундаментальною структурою світу.

29. Основні рівні  буття. Серед основних форм буття розрізняють:

1. Матеріальне буття (речі, тіла, процеси)

• Буття речей, процесів, стани неорганічної природи, буття Всесвіту загалом

• Буття органічної, живої (дикої) природи
• Буття неживих речей і процесів, вироблених людиною (штучних)
• Буття живого, виробленого людиною

2. Буття людини

• Буття людини в світі речей
• Специфічне людське буття

3. Буття духовного (ідеального)

• Суб’єктивне, індивідуальне духовне
• Об’єктивоване (позаіндивідуалізоване) духовне

4. Буття соціального

• Індивідуальне (буття окремої людини в суспільстві та в історичному процесі)
• Суспільне буття

Вони не існують окремо, а взаємопов’язані між собою, що спричинює утворення єдиної, загальної структури буття світу.

30. Філософський  зміст категорії «матерія». Поширене визначення матерії як філософської категорії для означення об’єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях, відображається ними та свідомістю й існує незалежно від них, до певної міри є обмеженим, оскільки зосереджене на гносеологічних аспектах матеріального, не враховуючи притаманний йому онтологічний зміст.

Справді, якщо не зосереджуватися тільки на гносеологічному визначенні матерії, а розглянути її, враховуючи розвиток сучасної науки і філософії, то можна виокремити:

• Онтологічні складові: рух та його форми, простір, час, детермінація
• Гносеологічні принципи: пізнаваність, об’єктивність, реальність

Таким чином, узагальнене визначення категорії «матерія» базоване на тому, що це – об’єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване та безпосередньо чи опосередковано пізнаване людиною.

31. Рух,як спосіб  простір та час як форми  існування матерії. Простір і час— це філософські категорії, за допомогою яких позначаються основні форми існування матерії. Філософію цікавить насамперед питання про відношення простору і часу до матерії, тобто чи є вони реальними, чи це тільки абстракції(феномени свідомості). ГЛейбніц вважав простір і час лише іменами. Простір— це ім'я, яким позначається координація речей одної відносно іншої. Іменем час позначається тривалість і послідовність процесів. Реально ж простору і часу немає, їх неможливо виміряти.