Шпаргалка по украинскому

Діалог - двосторонній обмін інформацією між двома людьми, людиною та ЕОМ в вигляді питань та відповідей. Відмінності в структурі мовленнєвої ситуації визначаються розподілом ролей між учасниками мовленнєвого акту. Діалогічний текст репрезентує альтернативний ланцюжок, що утворюється чергуванням висловлювань двох чи декількох учасників мовлення. 

В основі діалогу лежить діалогічна єдність: вираження думок  та їх сприйняття, реакція на них, що знаходить відображення у структурі  цього акту мовлення. Діалог складається  з взаємопов'язаних реплік співрозмовників.

Діалогічне спілкування  являє собою не один якийсь вид  мовленнєвої діяльності його учасників, а мовленнєвий акт (обмін інформацією), у якому говоріння і слухання – нерозривно пов'язані види мовленнєвої  діяльності. 

Основними ознаками діалогу є: намір, цілеспрямованість, правила ведення розмови.

Існує типовий набір  смислових частин розмови:

1)    установлення контакту із співрозмовником (зоровий – мовленнєвий, зоровий + мовленнєвий);

2)    початок розмови;

3)    розвиток теми (реакція співрозмовника + репліки);

4)    кінцівка розмови.

Істотним для діалогу  є той факт, що відповідач знає, про  що йдеться, що дуже важливо. Саме знання ситуації і є тією ознакою, яка  визначає граматичний лад усного діалогічного мовлення. 

Правила ведення діалогу:

Правила для того, хто  говорить:

–       доброзичливість, повага до партнера, з яким спілкуєтесь;

–       ввічливість, відсутність категоричності;

–       скромність у самооцінках, ненав'язливість;

–       орієнтація на партнера, створення для нього психологічного комфорту;

–       постійне стимулювання зацікавленості партнера до проблем спілкування;

–       логічність у викладі своїх поглядів та пропозицій;

–       підтримка уваги партнера, стимулювання його активності в сприйнятті;

–       вибір такого стилю розмови, який був би сприятливим не тільки для ситуації спілкування, а й для сприйняття партнером.

–       враховувати дистанцію в спілкуванні, систему жестикуляції і міміки тощо.

Правила для тих, хто  слухає:

–       не шкодуйте часу для того, щоб вислухати партнера;

–       терпимо й шанобливо ставтесь до того, хто говорить;

–       не перебивайте партнера, вислухайте його до кінця;

–       дайте партнерові виявити себе в спілкуванні, стимулюйте його активність;

–       використовуйте мовні, жестові, мімічні засоби емоційно-психологічної підтримки того, хто говорить.

Білет №17 Офіційно-діловий  стиль, його особливості. Мовні кліше. 

Офіційно-діловий стиль (ОДС) — функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю. Належить до виразно-об'єктивних стилів; виділяється найвищою мірою літературності.  

Ознаки офіційно-ділового мовного стилю:

1.     Офіційно-діловий стиль ґрунтується на логічній основі. Найважливішим у ньому є послідовність і точність викладу фактів, документальність, об'єктивність оцінок, гранична чіткість, емоційно-експресивна нейтральність вислову.

2.     Цей стиль відзначається суворими вимогами до лексики й фразеології (широке використання професійної термінології, канцеляризмів, абревіатур, відсутність діалектизмів, жаргонізмів, просторічних виразів, слів із суфіксами суб'єктивної оцінки тощо).

3.     Діловий текст характеризується як рівнем стандартизації мови (вживання усталених словесних формул, значна частота повтору слів, зворотів, конструкцій), так і своєрідністю синтаксису (прямий порядок слів: підмет — перед присудком і якомога ближче до початку речення тощо.)

4.     Високий ступінь одноманітності, стандарту форми, сувора регламентація розміщення та будови тексту. 

Мовне кліше — це мовний стереотип, готовий зворот, що вживається в текстах офіційно-ділового стилю. В офіційно-діловому спілкуванні використовують, наприклад, такі кліше: згідно з розпорядженням, на підставі наказу, відповідно до чинного законодавства, порядок денний, поставити питання на розгляд, довести до відома, взяти до уваги, вжити заходів, надати допомогу, з боку адміністрації та ін.

Білет №18 Поняття про  документ, його властивості та вимоги при його складанні.

 

 Документ (з лат. documentum – повчальний приклад, спосіб ведення) – це основний вид писемного ділового мовлення, що є засобом фіксації на спеціальному матеріалі інформації про факти, події, явища об’єктивної дійсності та результати розумової діяльності людини. Він оформлений у встановленому порядку і відповідно до чинного законодавства має юридичну силу.

Як джерело та носій  інформації документи широко використовують у повсякденному житті, вони сприяють удосконаленню внутрішньої організації  підприємств, установ та закладів різного  типу, є підставою для прийняття  рішень та проведення довідково-пошукової  роботи, є засобом засвідчення, спростування чи доведення окремих фактів. За допомогою документів налагоджуються офіційні, службові, ділові, партнерські  контакти між людьми та державами. 

У людському суспільстві  документи виконують багато функцій, основною з яких є інформаційна. Похідними від основної є функції доказова, облікова та управлінська.  

Документ має відповідати таким  основним вимогам:

–       видаватися уповноваженим органом або особою відповідно до її компетенції;

–       не суперечити чинному законодавству і директивним вказівкам вищих органів влади;

–       бути точним, достовірним і переконливим;

–       бути належно відредагованим та оформленим відповідно до чинних стандартів;

–       містити конкретні й змістовні вказівки та пропозиції;

–       бути придатним для тривалого зберігання. 

Білет №19 Стилістична система  української мови. Основні ознаки функціонування стилів.

 

 Стилістична система української  мови відповідає потребам спілкування, охоплюючи всі сфери її функціонування. Сучасна українська літературна  мова багатофункціональна. Це зумовлює її функціонально-стильове розмежування, тобто поділ на функціональні  стилі. Слово «стиль» — багатозначне, воно походить від латинського stilus — «паличка для письма». У літературі й у мистецтві стиль означає певну єдність художніх образів і форм їх вираження. Стиль означає також сукупність способів, прийомів, методів певної діяльності. 

Функціональний мовний стиль — це різновид літературної мови, що обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і відповідно до цього має свої особливості добору й використання лексичних, граматичних, фразеологічних та інших мовних засобів.  

Існують такі основні функціональні стилі: офіційно-діловий, науковий, публіцистичний, художній, розмовний.

1.     Офіційно-діловий стиль (законодавчий, адміністративно-правовий, дипломатичний), в якому оформляються різні акти державного, суспільно-політичного, економічного життя, ділових стосунків між членами суспільства, характеризується логізацією викладу, вживанням усталених конструкцій, зокрема безособових та наказових, відсутністю емоційного забарвлення, двозначних слів і висловів. Це мова законів, указів, розпоряджень, діловодства та листування.

2.     Науковий стиль (власне науковий, науково-навчальний, науково-популярний)обслуговує різні галузі науки й техніки. Йому властиве широке використання термінів та абстрактних слів, складних речень, зокрема складнопідрядних, за допомогою яких відтворюються причинно-наслідкові зв’язки між частинами тексту. Як правило, для цього стилю не характерна емоційно-експресивна лексика.

3.     Найхарактернішою ознакою публіцистичного стилю (стиль ЗМІ, художньо-публіцистичний, науково-публіцистичний) є поєднання логічності викладу, доказовості й переконливості з образністю та емоційністю. Завдання публіцистики полягає не лише в тому, щоб викладати певні факти, явища дійсності, а й давати їм оцінку, формувати громадську думку.

4.     У художньому стилі (епічний, ліричний, драматичний, комбінований), тобто в стилі художньої літератури, найяскравіше виявляється лексичне багатство мови. Для цього стилю характерне вживання слів у прямому й переносному значенні, використання лексичних, синтаксичних фразеологічних засобів виразності, широкий вияв авторської індивідуальності.

5.     Конфесійний стиль обслуговує потреби окремих людей і суспільства в цілому в сфері релігії та церкви. Реалізується в релігійних відправах, проповідях, молитвах, літературі релігійного характеру. Для цього стилю характерне вживання церковної термінології, включаючи слова старослов’янського походження, значної кількості метафор, алегорій, порівнянь, використання непрямого порядку слів у реченні, емоційність.

6.     Розмовний стиль (просторічний, літературний), або стиль розмовного мовлення, вдовольняє потреби безпосереднього спілкування людей у повсякденному житті. Крім суто мовних засобів (розмовні, а часом і просторічні варіанти слів, короткі прості, неповні, еліптичні речення й под.), складниками цього стилю є інтонація, міміка, жести, конкретна ситуація. В основному цей стиль представлений усною формою. У письмовому вигляді використовується як діалогічне або полілогічне мовлення в художніх творах.  

Кожен стиль має:

— сферу поширення (коло мовців);

— призначення;

— систему мовних засобів;

— стилістичні норми;

— підстилі;

— жанри реалізації.

Білет №20 Текст в теорії лінгвостилістики.

 

 Лінгвостилістика — наука про стильові різновиди мови, що визначені умовами, метою спілкування, мовними засобами і мірою їх використання. Завдання лінгвостилістики полягають у визначенні специфіки кожного із стильових різновидів, їхньому розмежуванні, встановленні умов функціонування і взаємодії стилів.  

Текст (від лат. textus — тканина, з'єднання) — загалом зв'язана i повністю послідовна сукупність знаків. 

Однією з основних задач лінгвістики тексту є виявлення, систематизація і опис категоріальних якостей тексту, що надають йому якісну своєрідність, зі своїми змістовими та формальними одиницями. Одним  з суттєвих параметрів будь-якого  тексту є приналежність його до певного  стилю і жанрова оформленість.

Можна виділити й описати  основні ознаки текстів:

–       Цілісність, або когерентність,розуміється як єдність таких цілісностей: змістової цілісності (єдність ідеї, теми, змісту), комунікативної цілісності (мети, намірів мовного спілкування) та структурної і формально-граматичної цілісності (мовленнєвих жанрів, їх комплексів, узгоджуваність і координація форм)

–       Зв’язність, або когезія, буває лінійна (послідовна) і вертикальна (пучковидна), 
забезпечується єдністю горизонтального і вертикального контекстів (семантично близька лексика).

–       Членованість тексту - властивість тексту бути комунікативно членованою одиницею свідчить про гармонійність його природи.

–       Лінійність тексту ніби організовує дискретні мовні одиниці у послідовність мовного викладу і спрямовує континуум у певному напрямку

–       Інформаційність тексту - встановлення у свідомості адресата характерний текст, як такий, що несе в собі нове.

–       Завершеність тексту - ця ознака притаманна лише конкретним текстам з визначеними межами.

–       Високий ступінь організованості, логічність, послідовність у викладенні думки, аргументованість висловлених думок.

Членування відбувається на базі виділення завершеного, когнітивного сегменту - тема і рема(дане - нове). Широко вживається цитування, яке засвідчує  обізнаність автора із тим пізнавальним полем в якому він творить, засвідчує виключність його думок  у певній тенденції пізнавального  процесу, які уже є усталеними.  

 

Білет №21 Український  лексикон і фразеологія. 

Фразеологізми — це іскрометні скарби мовної образності, «дозрілі квітки мислення», які надають висловленій думці національного колориту. До фразеології належать усталені в мові звороти та вислови, прислів’я, приказки та крилаті слова. Розрізняють три типи фразеологізмів: фразеологічні зрощення, фразеологічні єдності і фразеологічні сполучення. 

Фразеологічні зрощення — це стійкі звороти, специфічні для даної мови, що виражають єдине поняття і мають одне значення. Лексичне значення цього стійкого словосполучення не збігається з лексичним значенням слів, що входять до його складу. Наприклад: залицятися — пускати бісики; нічого не одержати — дуля з маком; бідна — як церковна миша  

У фразеологічних єдностях переносне значення певною мірою мотивується значенням тих слів, що до них входять: заливатися слізьми — безутішно плакати, крапля в морі — мало. 

У фразеологічних сполученнях складові компоненти характеризуються деякою самостійністю. Один з компонентів є стійким і не може замінюватись, а інші можуть мати взаємну заміну: розпочати обговорення (приступити, почати), злість бере — хтось починає злитися.  

Лексикон (грецьк. lexikon — словник) — запас слів, який виявляється у варіанті мовлення, пов'язаному з певною сферою людської діяльності, або характерний для якої-небудь особи. 

Основний словниковий  фонд української мови містить чотири пласти слов'янських слів: спільноіндоєвропейська лексика (батько, матір, сестра, дім, вовк, бути, жити, їсти тощо); праслов'янські слова (коса, сніп, жито, віл, корова, ловити тощо); власно українські слова, наявні тільки в українській мові (кисень, водень, мрія, зволікати, зайвий, байдуже, примхи, перекотиполе тощо); запозичення з інших слов'янських мов (з білоруської — розкішний, обридати, нащадок, з польської — перешкода, недолугий, дощенту, обіцяти, цікавий, гасло, міць, шлюб, раптом, принаймні тощо; з чеської — брама, огида, ярка, паркан, карк; з сербської — хлопець; з болгарської — храм, глава, владика, сотворити тощо). Решту лексики складають пізніші запозичення, серед яких найбільше з мертвих класичних мов — давньогрецької, латини і старослов'янської. За радянських часів до лексичного складу ввійшло багато русизмів.