Шпаргалка по "Языкознанию"

Тембр. Звук є складним утворенням, єдністю спектрів різних звукових коливань. Кожен звук складається з основного тону , який у різних людей є різним, а в різних звуках, що вимовляються однією людиною, — приблизно однаковим. Ще одним компонентом звука є обертони , або гармоніки , — нашарування на основний тон, вищі від нього в ціле число разів. Обертони виникають внаслідок коливання частин голосових зв'язок (половина, чверть і т. д.) і завжди є слабшими за основний тон. Вивчення спектрів звука виявило, що, крім основного тону і обертонів, він складається з кількох (до чотирьох) додаткових тонів (формант, або формантних зон) — груп, областей частот звукових коливань. Додаткові тони звука утворюються внаслідок явища резонансу— посилення, відбиття основного тону у надгортанних порожнинах (резонаторах) апарату мовлення. Зміна форми та обсягу резонаторів і дає різні додаткові тони для різних звуків. У приголосних звуках до додаткових тонів додаються ще й шуми. Отже, тембром є своєрідне поєднання основного тону, його обертонів та додаткових тонів.

Висота, сила, довгота звука, тон  і шум, тембр дають змогу з'ясувати  фізичну специфіку кожного звука, акустично розрізняти їх. Ці параметри характерні для звуків усіх мов світу, але в різних мовах вони виявляються неоднаково. Апарат мовлення людини здатен утворювати звуки всіх мов, які вона опанувала, може породжувати не лише мовлення, а й спів, передавати різноманітні звуки природи.

 

26. Характеристики суперсегментних  явищ.

Мовленнєвий потік членується на сегментні і суперсегментні фонетичні одиниці. До суперсегментних належать наголос, інтонація, паузи. Інтонація (від лат. intono — голосно виголошую), сукупність мелодики, ритму, темпу, інтенсивності, акцентних буд, тембру і інших просодичних елементів мови. Інтонація організовує мову фонетично, є засобом вираження різних синтаксичних значень і категорій, а також експресивного і емоційного забарвлення. Надсегментні одиниці накладаються на лінійне мовлення не по одному, а в цілому, формуючи таким чином явище, що дістало назву інтона́ція, одиницею якої часто називають інтонаційну конструкцію. Інтонація надає мовленню семантики, експресії, модальності, стилістичного забарвлення тощо. Відповідно виконує такі функції:

Комунікативна функція, тобто функція  реалізації комунікативних типів висловлення (розповідні, питальні, спонукальні  речення).

Функція модальності. Вираження ставлення  мовця до того, про що говориться.

Емоційна функція. Вираження за допомогою мови психічного стану  мовця, а також надання емоційних  значень висловлення.

Видільна функція. Полягає в  інтонаційному виділенні певних частин висловлення, напр., головніших порівняно з другорядними в інформаційному плані.

Конструктивна (конститутивна) функція. Завдяки інтонаційним засобам сегментні  одиниці мовлення формуються у висловлення.

Засобом об'єднання складів у  один такт (фонетичне слово) і відмежування його від інших тактів є наголос. Наголос — виділення складу чи слова посиленням голосу, підвищенням тону, тривалістю звучання.

За акустичною ознакою виокремлюють такі типи наголосу:

—музичний. Він виділяється висотою  тону.;

—кількісний. Характеризується кількістю, тривалістю наголошеного звука.

—постійний, або фіксований. Він завжди займає ту саму позицію в слові.

—змінний, або вільний. Зміна його місця виконує розрізнювальну функцію, оскільки забезпечує розрізнення слів з однаковим фонемним складом, а також граматичних форм одного слова.

У мовознавчій науці дослідженням наголосу займається акцентологія —  розділ мовознавства, що вивчає природу, типи і функції наголосу.

Деякі мовознавці відносять до компонентів  інтонації також паузи, тобто  зупинки мовлення, під час яких робота апарату мовлення на певний час припиняється. Чим довша така зупинка, тим вагомішою для вираження думки є пауза.Розрізняють смислові паузи, що розмежовують такти, синтагми, фрази, та паузи хезітації (обмірковування), які можуть виникати в будь-якому місці висловлювання і відображають вагання мовця, його бажання змінити хід висловлювання.Отже, пауза теж служить для організації мовленнєвого потоку. Вона є засобом смислового і емоційного його членування.

 

27. Типологія наголосу  в мовознавстві.

Засобом об'єднання складів у один такт (фонетичне слово) і відмежування його від інших тактів є наголос.Наголос — виділення складу чи слова посиленням голосу, підвищенням тону, тривалістю звучання.Фонетика розглядає словесний наголос , тобто наголос, яким виділяють такт. Як правило, такт збігається зі словом. Він може також включати: проклітики — короткі ненаголошені, переважно службові слова перед основним наголошеним словом (зі мною, як стріла); енклітики — ненаголошені службові слова, які стоять після наголошеного слова (ходив би, хотів же).Словесний наголос має певні різновиди. За акустичною ознакою виокремлюють такі типи наголосу:

—музичний. Він виділяється висотою  тону. Розрізняють монотонічний та політонічний наголоси. Монотонічний наголос лише розмежовує наголошені і ненаголошені склади, а різні типи політонічного наголосу виконують смислорозрізнювальну функцію. Динамічний, або силовий, наголос притаманний українській, польській, мадярській, турецькій та ін. мовам. На відміну від музичного він не має варіювання;

—кількісний. Характеризується кількістю, тривалістю наголошеного звука. Кількісний наголос притаманний небагатьом мовам, зокрема індонезійській, новогрецькій, російській.За позицією у слові розрізняють такі типи наголосу:

—постійний, або фіксований. Він завжди займає ту саму позицію в слові. Постійний наголос властивий, зокрема, французькій, вірменській, узбецькій мовам (завжди на останньому складі), чеській, ісландській, естонській (на першому складі), польській, грузинській, малайській (на передостанньому складі). Цей наголос малопомітний у мові, ледве відчувається;

—змінний, або вільний.. Притаманний вільний наголос українській, російській, англійській, німецькій та багатьом іншим мовам. Він більш істотний для мови, більш помітний у ній. Зміна його місця виконує розрізнювальну функцію, оскільки забезпечує розрізнення слів з однаковим фонемним складом, а також граматичних форм одного слова. Музичний наголос, якщо він представлений у мові кількома варіаціями, стає значущим і без рухомості, адже розрізняє слова варіаціями. Складний наголос виявляється у пониженні і наступному підвищенні тону, а простий — лише в пониженні. Ці варіації музичного наголосу характерні для скандинавських мов. Наголос набуває в мові додаткового функціонального навантаження в тих випадках, коли йому властива хоч якась варіативність.

Крім словесного, існують інші види наголосу. У деяких мовах наявний  складовий музичний наголос (тон) —  притаманний не слову загалом, а  кожному його складу. Тон є, як правило, етимологічним, тобто властивим  складові за його походженням (бірманська, в'єтнамська мови). Наголос бере участь в організації також і більших за слово одиниць, зокрема фраз і їх семантично об'єднаних компонентів — синтагм. Фразовий наголос є звуковим виділенням одного зі слів фрази (словосполучення або речення). Словесний наголос цього слова стає більш виразним. Логічний наголос є перестановкою фразового наголосу в незвичне місце для вираження потрібних нюансів думки, для актуального членування речення. У мовознавчій науці дослідженням наголосу займається акцентологія — розділ мовознавства, що вивчає природу, типи і функції наголосу.

 

28. Інтонація, основні  складники, функції.

Інтонація  — звуковий засіб смислової організації та емоційно-експресивного оформлення мовленнєвого потоку.Створюється інтонація зміною всіх акустичних параметрів звуків: висоти, сили, довготи, тембру. Але визначальними її показниками є зміна основного й додаткового тонів, тобто їх підвищення та зниження.Інтонація властива будь-якому усному висловлюванню і виражає його настанову (розповідна, запитальна інтонація тощо), різні семантичні та емоційні відтінки.У мовленні інтонація виконує й інші функції, зокрема оформляє висловлювання в цілісність, розмежовуючи при цьому його частини за їх інтонаційною вагомістю, розкриває підтекст висловлювання, передаючи ту частину інформації, яка не виражена словами.Інтонація має складну будову. її основою є мелодика — зміна частоти основного тону в процесі говоріння. Мелодика створює основні контури інтонації, що залежать від підвищення чи пониження тону, стрімкості та зіткнення цих тональних рухів і їх рівнів (ярусів), яких існує від трьох до шести. Мелодика породжує ритм інтонації, тобто регулярне повторення співмірних мовленнєвих одиниць, найпомітніше в художньому мовленні. Для інтонації характерні й такі параметри, як інтенсивність, що зумовлюється силою голосу, та темп — ступінь швидкості чи повільності говоріння. Усі ці параметри мають відносні виміри й сприймаються у зіставленні: вище — нижче, голосніше — тихіше, швидше — повільніше, плавно — різко. Яскравого індивідуального забарвлення інтонації надає тембр голосу, що залежить передусім від основного тону та додаткових тонів.Деякі мовознавці відносять до компонентів інтонації також паузи, тобто зупинки мовлення, під час яких робота апарату мовлення на певний час припиняється. Чим довша така зупинка, тим вагомішою для вираження думки є пауза.Розрізняють смислові паузи, що розмежовують такти, синтагми, фрази, та паузи хезітації (обмірковування), які можуть виникати в будь-якому місці висловлювання і відображають вагання мовця, його бажання змінити хід висловлювання.Отже, пауза теж служить для організації мовленнєвого потоку. Вона є засобом смислового і емоційного його членування.Кожна мова має певну кількість типів інтонаційних конструкцій: українська — сім, французька — десять. Центром інтонаційної конструкції є наголос фрази, пониження або підвищення тону складу, на який падає фразовий наголос.Вагомість інтонації і наголосу виразно ілюструє відома фраза: Казнить нельзя помиловать. У письмовому варіанті зміст фрази залежить від місця коми, а в усному — від логічного наголосу на слові казнить або на слові нельзя та відповідної інтонації.Оформлення думки й вираження почуттів завдяки інтонації є не менш важливим, ніж звукове, сегментне наповнення мовленнєвого потоку. Саме інтонація дає змогу адекватно виразити думку та ставлення мовця до неї. Кожній живій мові (якою розмовляють) властива інтонація. Попри специфіку інтонаційних властивостей кожної мови, у всіх мовах виявляються єдність інтонаційної структури, спільність функціонального навантаження інтонації.

 

29. Лінгвістичний аспект  дослідження звукової будови  мови.

 

30. Фонема, її функції,  принципи виділення. 

Фонема – це найменша одиниця  звукової будови мови, яка є в  певній мові носієм смислу і служить для розрізнювання слів і форм слів.Функції фонем:1)Конститутивна(твірна) функція : фонема утворює морфеми і слова.2)Ідентифікаційна (опізнавальна) : людина за допомогою фонеми розпізнає слова у звуковому потоці.3)Деструктивна (розрізнювальна) : полягае у тому,що  фонеми виступають засобом розрізнювання морфем і слів.Отже, фонема як найменша одиниця мови реалізується в алофонах — варіаціях, варіантах і головному вияві.Фонема – найменша одиниця звукової системи. Тієї чи іншої мови,за допомогою якої розпізнаються значущі одиниці мови.Фонеми є єдиним матеріалом для побудови слів і морфем.Оскільки фонема є незалежною величиною, а звук — залежною, позиційно зумовленою, то одна фонема у мовленні представлена сукупністю звуків, тобто фонемним рядом. До нього входять варіації та варіанти фонем. Варіації притаманні лише одній фонемі, а варіанти можуть втілювати в собі дві чи більше фонем. Якщо в слові виступає варіант фонеми, то відбувається нейтралізація протиставлення фонем, оскільки варіант є виразником ще й іншої фонеми. Коли в слові наявна варіація певної фонеми, вона не нейтралізується. Варіації в мові є нормою, а варіанти фонем — винятком.Позиція фонем, у якій можлива нейтралізація їх протиставлення, є слабкою (для голосних — не під наголосом, для приголосних — наприкінці слова чи складу), а позиція фонем, у якій їх протиставлення зберігається, є сильною (для голосних — під наголосом, для приголосних — перед голосним). Явище нейтралізації протиставлення фонем визнають представники Московської фонологічної школи. Ленінградська фонологічна школа заперечує нейтралізацію і визначає фонему в цій позиції за звуком, який у даному випадку вимовляється (звуковий тип).Варіації й варіанти фонеми кваліфікують ще як її алофони.

 

31. Фонема та її алофони.

Фонема і її алофонифонема як найменша одиниця мови реалізується в алофонах — варіаціях, варіантах і головному вияві.Фонема – найменша одиниця звукової системи. Тієї чи іншої мови,за допомогою якої розпізнаються значущі одиниці мови.Фонеми є єдиним матеріалом для побудови слів і морфем.Оскільки фонема є незалежною величиною, а звук — залежною, позиційно зумовленою, то одна фонема у мовленні представлена сукупністю звуків, тобто фонемним рядом. До нього входять варіації та варіанти фонем. Варіації притаманні лише одній фонемі, а варіанти можуть втілювати в собі дві чи більше фонем. Якщо в слові виступає варіант фонеми, то відбувається нейтралізація протиставлення фонем, оскільки варіант є виразником ще й іншої фонеми. Коли в слові наявна варіація певної фонеми, вона не нейтралізується. Так, усі звуки, з яких складаються українські слова хата, вода, зірка, сонце, рід, являють собою варіації відповідних фонем. Варіації в мові є нормою, а варіанти фонем — винятком.Позиція фонем, у якій можлива нейтралізація їх протиставлення, є слабкою (для голосних — не під наголосом, для приголосних — наприкінці слова чи складу), а позиція фонем, у якій їх протиставлення зберігається, є сильною (для голосних — під наголосом, для приголосних — перед голосним). Алофони — звукові різновиди фонеми, які реалізуються у варіаціях і варіантах.Під час аналізу фонемного складу слів важливо розрізняти фонеми і алофони однієї фонеми. Вирішальним для розмежування фонем є принцип їх взаємозамінності при відповідній зміні значення слова. Алофони наявні в таких випадках:1)коли різні звуки взаємозамінні при збереженні значення слова. Вони перебувають у відношеннях вільного варіювання і є алофонами однієї фонеми. 2)коли різні звуки не є взаємозамінними. У різних мовах не виявляють взаємозамінності і, отже, виступають алофонами однієї фонеми різні звуки.3) коли взаємозамінність звуків теоретично можлива, але на практиці немає пари слів, де б вона реалізувалася. Деякі мовознавці виокремлюють головний алофон (вияв) фонеми — найуживанішу її варіацію (значно рідше — варіант). Головний алофон фонеми визначають статистично, тобто за частотою використання. Головним виявом фонеми є алофон, який уживається найчастіше. Коли необхідно назвати фонему, вимовити її окремо, використовують саме її головний вияв.

 

32. Дистрибуція фонем і алофонів.

Дистрибуція фонеми — це сукупність всіх можливих алофооточень, в яких виступає певна мовна одиниця,можливість їїсполучуваності. Алофони однієї фонеми знаходяться в стосунках додаткової дистрибуції. Два різних алофони однієї фонеми не можуть існувати в одній позиції.

Фонеми характеризуються дистрибуцією, тобто здатністю виступати в певній позиції. Тут спостерігаються такі закономірності:

не всі фонеми можуть стояти будь-де в слові: наприклад, колись в українській  мові слова не могли починатися фонемою а; не всі фонеми можуть сполучатися одна з одною: наприклад, в українських незапозичених словах немає звукосполучень на зразок мб, нг, нт, нд і под. Саме за наявністю таких невластивих для української мови звукосполучень часто й розпізнаємо запозичені слова: тембр, орангутанг, диктант, уїкенд.

Алофони (різнозвучання) — це різні  вияви тієї самої фонеми в мовленнєвому потоці. Коли підставляємо різні алофони  один замість одного, значення слова не змінюється (наприклад, [зимл'а] і [земл'а]). Коли підставляємо різні фонеми одну замість одної, значення слова змінюється (наприклад, сом, сам, сім, сум; грати, грати).

Серед алофонів розрізняють варіації й варіанти фонем. Варіації — це такі алофони, які зберігають усі  диференційні ознаки своєї фонеми (наприклад, різнозвучання фонеми у в українських словах тут і тюль чи фонеми ж у словах межа і стежка). Варіанти фонеми набувають ознак, невластивих цій фонемі (наприклад, фонема с' у слові просьба [проз'ба] чи фонема ж у слові на стежці [стез'ц'і]).

 

33. Система фонем мови. Диференційні та інтегральні ознаки фонем.

Фонеми не можна розглядати поза системою певної мови. Щоб описати  фонологічну систему, необхідно  протиставити кожну фонему всім іншим. Отже, кількість фонем у певній мові залежить від здатності фонем творити фонологічні опозиції. Так, в українській мові нараховуємо 38 фонем:

6 голосних: а о у е и і та 32 приголосних.  

Фонемі властиві диференційні (розрізнювальні) та недиференційні (нерозрізнювальні) ознаки.

Диференційні ознаки – ознаки фонеми, за якими розрізняють значення слів чи морфем (бік – пік – тік – сік – лік). Диференційними ознаками можуть бути:

-ознаки за участю голосу і  шуму

-ознаки за місцем творення

-ознаки за способом творення

-твердість/м якість

-короткість-довгота

-назальність-неназальність

-відкритість-закритість

Недиференційні, або інтегральні, ознаки – ознаки фонем, які не розрізняють значень слів чи морфем. Наприклад, довгота / короткість є інтегральними ознаками в українській мові, оскільки вони не розрізняють значень слів, а для англійської – диференційними (sit [s i t] – сидіти, seat [s i: t] – місце для сидіння.