Шпаргалка по "Языкознанию"

Афікси:

- Закінчення, або флексія (словозмінний афікс, що розташований найчастіше в кінці слова і виражає реляційне граматичне значення; є також нульва флексія);

-Суфікс (це словотвірний, рідше  словозмінний, афікс, що розташований  після іншого суфікса перед  закінченням і виражає дериваційне або реляційне значення);

-Постфікс (розташований після  закінчення: укр. смію-сь, кого-небудь);

-Префікс (цей афікс розміщений  перед коренем або іншим префіксом  і виражає дериваційне або  реляційне значення: на-писати, до-писати);

-Інтерфікс (Він розташований між коренями в складному слові: пар-о-плав);

-Інфікс (цей афікс, вставлений  всередину кореня: dam - заджати, domnam - рослина);

-Трансфікс (він розриває корінь  на окремі звуки і сам теж  розривається на звукові компоненти. Вони властиві семітським мовам, зокрема арабській);

-Конфікс (цей афікс складається  з двох компонентів, розташованих  перед і після кореня: gesagt);

 

54. Синтетичні та аналітичні засоби вираження граматичного значення.

У кожній мові граматичні значення слова  виражаються  певними способами. Залежно від використовуваних мовних засобів розрізняють два типи способів вираження граматичних значень - синтетичні і аналітичні.Синтетичні способи вираження граматичних значень. Граматичні значення слова можуть виражатися за допомогою мовних засобів, які знаходяться у його межах. Ці способи вираження граматичних значень є синтетичними. До синтетичних способів належать афіксація, внутрішня флексія, редуплікація, суплетивізм, синтаксичне словоскладання, наголос.Афіксація. Вона полягає у вираженні граматичних значень з допомогою різних афіксів. Виокремлюють такі різновиди афіксації:а) суфіксація - вираження граматичних значень за допомогою суфіксів. б) префіксація - полягає у вираженні граматичних значень префіксами.Існують мови, у яких вираження граматичних значень здійснюється тільки способом префіксації (мови банту в Африці) або лише способом суфіксації (тюркські, фінно-угорські мови). Це означає, що префікси й суфікси можуть виконувати однакові функції, виражати ті самі значення. Наприклад, вираження найвищого ступеня порівняння прикметників здійснюється з допомогою суфікса в російській мові (добрейший, высочайший), а в українській - з допомогою префікса (най-добріший, найвищий). У мовах з перевагою префіксації префікси утворюють дериваційну та реляційну групи,тобто мають словотвірне або словозмінне значення, чим подібні до суфіксів і закінчень;в) інфіксація - вираження граматичних значень за допомогою інфіксів;г) трансфіскація - полягає у вираженні граматич них значень трансфіксами.;ґ) конфіксація - вираження граматичних значень за допомогою конфікса. У слов'янських мовах конфікси виконують дериваційні функції: син - пасинок. Крім цих різновидів афіксації, виокремлюють ще й такі її типи, як аглютинація  і фузія. Ці два типи афіксації розрізняються не в складі однієї мови, як, наприклад, суфіксація і префіксація, а в різних мовахПрикладом аглютинативної мови є казахська, а фузійної - українська. При аглютинації одна словозмінна морфема є носієм тільки одного граматичного значення.При фузії злиття морфем виражається не тільки на звуковому рівні, а й на рівні змісту. Внутрішня флексія. Цей синтетичний спосіб вираження граматичних значень полягає у зміні звукового складу кореня. Внутрішня флексія наявна в усіх індоєвропейських мовах, хоч у жодній з них вона не є основним граматичним Редуплікація. Вона виявляється у повному чи неповному повторенні кореня або цілого слова. Редуплікація є досить поширеним способом вираження граматичних значень. Суплетивізм. Полягає він в утворенні різних форм одного слова від різних коренів: погано - гірше, добре - краще, я - мене, він - його; Виявом суплетивізму (як граматичного, так і лексичного) вважають також близькозначні групи різно-кореневих слів, які в більшості випадків реалізуються похідними від одного кореня. Синтаксичне словоскладання. Цей синтетичний спосіб вираження граматичних значень передбачає поєднання двох коренів, основ або слів у одному слові: працездатний, всюдихід. Основоскладання в багатьох мовах, у тому числі слов'янських, є одним зі способів словотвору. Наголос. Цей граматичний спосіб виявляється у варіюванні наголосу, в результаті якого розрізняються форми слів. Наприклад, розрізнення називного відмінка множини та родового однини: руки - руки, голови - голови, недоконаного і доконаного виду: насипати – насипати.Аналітичні способи вираження граматичних значень. До аналітичних способів належать службові слова, порядок слів,інтонація.Службові слова. Граматичний спосіб службових слів полягає у вираженні граматичних значень за допомогою сполучників, прийменників,часток, допоміжних дієслів, артиклів. Службові слова цілком або частково звільняють повнозначні слова від необхідності виражати граматичні значення. Це функціонально наближає службові слова до морфем. Порядок слів. Граматичне значення може залежати від місця слова у реченні. У мовах з розвинутими флексіями, зокрема українській та російській, речень такого типу небагато (при збігу форм називного та знахідного відмінків), оскільки граматичні значення слів виражаються переважно закінченнями, а не місцем цих слів у реченні. У тих мовах, де афіксація представлена слабо, порядок слів є дуже важливим граматичним способом. Однак відсутність значного граматичного навантаження не означає, що порядок слів є цілком довільним. Не виражаючи регулярних граматичних значень, він набуває стилістичного навантаження, відіграє важливу роль в актуальному членуванні речення, внаслідок чого кожна зміна розташування слів у реченні стає значущою.Інтонація. Цей спосіб вираження граматичних значень виявляється на синтаксичному рівні, тобто є носієм синтаксичних значень. інтонація властива кожній мові, кожному усному висловлюванню.В інтонації як граматичному способі виокремлюють універсальний і специфічний шари. Універсальний шар притаманний усім мовам або значній їх кількості. Так, у всіх мовах запитальне речення передається висхідною мелодикою - рухом основного тону голосу, його підвищенням, а розповідне речення - низхідною мелодикою. Специфічний шар інтонації характерний для певної мови і залежить від фонетичної організації та історії цієї мови. Навіть кількість інтонаційних конструкцій (інтонем) у різних мовах різна

 

55. Частини мови, принципи їх виділення.

Частини мови — великі за обсягом класи слів, об'єднаних спільністю загального граматичного значення і його формальних показників.Частини мови — одне з найважливіших понять у граматиці. Без нього неможливо вивчати граматичну будову будь-якої мови. За допомогою частин мови людина диференціює речі, їх якості, процеси, дії і стани та їх ознаки, виявляє відмінності в реальному світі й здійснює його категоризацію. Частини мови, таким чином, є важливим способом розуміння й інтерпретації дійсності.три основні критерії: семантичний, морфологічний і синтаксичний.СЕМАНТИЧНИЙ КРИТЕРІЙ — критерій, який передбачає віднесення до однієї частини мови слів із спільним загальним граматичним значенням, як, наприклад, предметність, дія, якість тощо. Так, зокрема, слова зі значенням предметності утворюють клас іменників, хоча до такого класу, як іменники, в українській мові належать слова, які позначають предмет (стіл, книжка), якість (краса, сила), дію (ходіння, крик), кількість (сотня, тисяча) та ін., але більшість непохідних іменників позначає саме предмети. Отже, граматичні значення частин мови не рівнозначні поняттям, що виражаються словами, не рівнозначні й логічним узагальненням цих понять. мова не тільки відображає дійсність, а й інтерпретує її. Дієслово також є розуміння чого завгодно в дійсності як дії: працювати — дія, сприйнята як дія; порозумні-ти — якість, інтерпретована як дія; подвоїти, подесятерити — кількість, інтерпретована як дія.значення і форма існують у єдності, тому при класифікації слів на частини мови потрібно враховувати й форму, тобто формально-граматичний (морфологічний) критерій виділення частин мови.ФОРМАЛЬНО-ГРАМАТИЧНИЙ (МОРФОЛОГІЧНИЙ) КРИТЕРІЙ — критерій, за яким до уваги береться своєрідність змінювання слів, тобто інвентар їх форм і парадигм, які є виразниками певних морфологічних категорій. Так, наприклад, іменники змінюються за відмінками і числами, дієслова — за особами і часами, прислівники не змінюються. Кожна частина мови характеризується особливою системою граматичних категорій. в українській мові іменнику властиві категорії роду, числа й відмінка, прикметнику — категорії ступеня порівняння, роду, числа та відмінка, дієслову — категорії способу, часу, особи, стану, виду тощо. Крім значення і форми, слово має здатність функціонувати в реченні, причому різні слова виконують не однакові синтаксичні функції, тому при класифікації слів на частини мови використовують синтаксичний критерій.СИНТАКСИЧНИЙ КРИТЕРІЙ — критерій, за яким до однієї частини мови відносять слова, здатні стояти в реченні в однакових синтаксичних позиціях і виконувати однакові синтаксичні функції (йдеться головним чином про первинні синтаксичні функції). Наприклад, однією з ознак, за якою розрізняють іменник і дієслово в українській мові, є здатність бути головним компонентом атрибутивної конструкції. Однак для іменника функція підмета є первинною, а присудка — вторинною, тоді як для дієслова функція присудка є первинною, а підмета — вторинною. Вторинні синтаксичні функції мають деякі обмеження. Синтаксичним за своєю суттю є критерій сполучуваності, який як додатковий стали активно використовувати при класифікації слів на частини мови в останні десятиліття. Не всі слова можуть поєднуватися одне з одним.СЛОВОТВІРНИЙ КРИТЕРІЙ — критерій, за яким для кожної частини мови виділяють властивий тільки їй набір словотвірних моделей та інвентар словотвірних засобів. В українській мові можна назвати ряд словотвірних афіксів, наявність яких засвідчує належність слова до групи іменників: -тель, -ник, -щик, -ар тощо. для різних за будовою мов провідними є різні критерії.не всі частини мови виділяють за одним принципом. Зокрема, займенник і числівник виокремлюють на основі виключно семантичного критерію, тоді як інші частини мови в українській мові — за морфологічним критерієм.

 

56. Повнозначні та службові  частини мови.

Вступ какой нибудь)) я не придумала)))

1) Повнозначні:

-Іменник: назви предетів у  широкому розумінні цього слова

-Прикметник – назви ознак  предметів

-Числівник – назви кількості  або порядку предметів при  лічбі

-Займенник – вказує на предмет,  ознаку, кількість, але не називає  їх.

-Дієслово – назви дій предметів  у часі або їхнього стану

-Прислівник – назви ознак дії, стану або іншої ознаки.

2) Службові:

-Прийменник – визначає відношення  між словами в реченні.

-Сполучник – сполучає однорідні  члени речення і прості речення  в складному.

-Частка – надає певних смислових  відтінків реченню або його  членам, утворює окремі граматичні форми чи нові слова.

 

57. Предмет синтаксису. Одиниці синтаксичної системи мови.

Граматика як розділ мовознавства, крім морфологічного рівня мови, досліджує і синтаксичний. Основними одиницями цього рівня є словосполучення, синтагма і речення. Нині деякі мовознавці виокремлюють також більші за речення одиниці, які є компонентами тексту.

1) Словосполучення і синтагма

-Словосполучення – синтаксична  одиниця, яка утворюється поєднанням  повнозначних слів за допомогою  підрядного граматичного зв’язку.

-Синтагма – інтонаційно організовані  чатсини, на які поділяється  вже утворене речення. Вони  мають лінійний характер, тобто  не можуть бути розірваними

Отже, синтагма є окремою мовленнєвою  одиницею, відмінною від словосполучення  і такту. Її виокремлення зумовлене інтонаційним оформленням речення.

2) Речення – мінімальна комуніікативна  одиниця, для якої характрені  інтонаційна оформленість, організованість  на основі структурної схеми,  система синтаксичних категорій.

3) Текст:

-складне синтаксичне ціле  або надфразова єдність

-абзац – відносно завершена  одиниця тексту

-дискурс – одиниця тексту, більша  за абзац, для якої характерна  єдність змісту, або взагалі будь-який  текст чи його частина, яким  притаманна семантична пов’язаність (діалог, обмін висловлюваннями)

 

58. Речення, як основна одиниця синтаксису, її ознаки та функції.

Найменшою одиницею спілкування є  речення. Речення — це осмислене сполучення слів або окреме слово, граматично й інтонаційно оформлене як відносно закінчена цілість, що несе певну інформацію.

Наприклад, сполучення слів На порозі вже стоїть літо (О. Донченко) є реченням, бо несе думку, уявлення про певний факт. А цю функцію воно виконує  тому, що слова в ньому об'єднані граматично за допомогою закінчень  і службових слів відповідно до змісту висловлювання. 1 тому, що воно в усній мові вимовляється з певною інтонацією, а на письмі починається великою буквою й закінчується крапкою (крім того, у середині може мати різні розділові знаки). Основною функцією речення є комунікативна функція, тобто повідомлення інформації та вираження емоцій і волевиявлення мовця.

Речення від слова й словосполучення  відрізняється трьома основними  ознаками: комунікативністю, модальністю  й предикативністю.

Комунікативність — це спрямованість  висловлювання на слухача, яка виражається за допомогою інтонації (підвищення й пониження тону, інтонаційне виділення окремих слів тощо), вставних слів на зразок чуєте, знаєте, майте на увазі, уявіть собі, підсилювальних часток, звертань тощо. Той, хто говорить, хоче, щоб його слухали й реагували на його мову.

Модальність — це особисте ставлення  мовця до власного висловлювання, яке (ставлення) виражається за допомогою  інтонації (інтонація може бути стверджувальною  й заперечною, серйозною й іронічною  тощо); вставних слів на зразок на жаль, Мабуть, може, здається, безперечно, справді; часток, таких, як невже, авжеж, ніби, начебто, таки; способу дієслова (дійсний, Умовний чи наказовий). За допомогою цих засобів ми можемо адати своєму повідомленню різних відтінків, часом навіть протилежного значення.

Предикативність — це прив'язка висловлювання  до дійсності, що виражається за допомогою  часових форм дієслові (минулий, давноминулий, теперішній чи майбутній час) та обставин місця й часу (просторова й часова віднесеність).

Неодмінним компонентом речення є інтонація. Вона виконує комунікативну (спрямовану на увиразнення висловлювання) і модально-емоційну (призначену для передавання відтінків різних почуттів) функції.

 

59. Предикативність і модальність як основні ознаки речення.

Категорія об'єктивної модальності. За своїм змістом вона фактично збігається з категорією синтаксичного способу. Категорія об'єктивної модальності реалізується за допомогою категорії синтаксичного способу. Проте різновидів об'єктивної модальності є більше, ніж синтаксичних способів. Так, в українській мові О. Мельничук розрізняє сім модальних значень речення: розповідність, питальність, спонукальність, бажальність, умовність, імовірність і переповідність.Категорія суб'єктивної модальності. Вона виражає відношення мовця до повідомлення. модальність виражається різними засобами: спеціальними модальними частками (ніби, либонь, навряд), модальними (вставними) словами (можливо, імовірно), вигуками, інтонацією, порядком слів тощо.

Будь-яка оцінка, будь-яке ставлення  мовця до свого висловлювання легко можуть бути виражені в реченні: (виважена оцінка); (міркування); звернення-побажання); (осуд); (передчуття любові). Однак значна частина речень має нульову суб'єктивну модальність, тобто вказує на нейтральне ставлення мовця до висловленого.

Нині у мовознавчій літературі беруться під сумнів засади розмежування об'єктивної і суб'єктивної модальностей, оскільки між їх значеннями та способами  вираження немає чіткої межі.

 Категорія предикативності співвідносить речення з дійсністю, надаючи йому комунікативної здатності. Вона є найістотнішою синтаксичною категорією. Відношення предикації пов'язують підмет і присудок, але головним носієм предикативності в двоскладному реченні є присудок, який, як правило, виражений дієсловом. Особові форми дієслова (як і інші предикативні одиниці) мають здатність породжувати речення. Ця здатність і є предикативністю. Вона пов'язана з валентністю.

З точки зору сполучуваності, тобто  можливих при дієслові порожніх клітин, дієслова можуть бути одновалентними (неперехідні дієслова: ліс шумить, сонце світить), двовалентними (мати любить дочку), тривалентними (Командир нагороджу є солдата медаллю) — аж до семивалентних.

 

60. Граматичне членування  речення на головні та другорядні  члени. 

Крім синтаксеми як найабстрактнішого рівня граматичного значення речення, існує ще один, менш абстрактний рівннь його змісту – граматичне членування речення, тобто члени речення. Вони не притаманні реченню загалом, як, гаприклад, категорія предикативності, а є його складниками.

Членами речення є абстрактні синтаксичні категорії, усталені форми для опису ситуацій, вираження типових компонентів реального змісту речення. Їх поділяють на головні (підмет і присудок у двоскладному реченні, головний член в односкладному реченні) і другорядні (означення, додаток, обставина). (Підмет - раматично незалежний, означає предмет, ознака якого виражається присудком. Найчастіше підмет виражається називним відмінком іменника. Присудок - пов'язаний координацією з підметом, що виражає стан предмета, названого підметом. Найтиповіша форма присудка — дієслово в особовій формі, що означає дію чи стан суб'єкта, названого підметом. Означення —вказує на ознаку предмета. Воно відповідає на питання чий? який? яка? які? котрий? скільки?. Додаток - значає предмет, на який спрямована дiя і відповідає на питання усіх відмінків, крім називного. Додаток виражається тими ж частинами мови, що й підмет. Обставина - пояснює слово зі значенням дії або ознаки, виражає якісно-означальну характеристику дії, стану чи позначає, за яких обставин відбувається дія, вказує на спосіб, міру або ступінь вияву дії або ознаки.) У сукупності члени речення здатні відобразити будь-яку інформацію.

Існування членів речення обумовлене валентністю дієслова. Як носій предикації, воно доповнюється актантами, тобто членами речення. Якщо всф актанти є членами речення, то не всі члени речення є актантами, оскільки існують члени речення, що входять у групу підмета чи підпорядковуються іншим актантам (не залежать безпосередньо від дієслова). Наприклад, майже щодо кожної дії можна сказати, де, коли і як вона протікала, виразивши цю інформацію спеціальними членами речення – різними обставинами. Такі уточнення, іноді дуже устотні для змісту речення, не являють собою окремих «учасників» цього змісту. Вони не пов’язані з валентністю дієслова. Такі обставинні компоненти речення Л. Теньєр назвав сиконстантами (франц. Circonstance - обставина).