Становлення і розвиток теорії націй. Перш, ніж заглибитись в аналіз західних теорій нації, автор вважає за потрібне спробувати розібратись

2. Національна  держав і державна нація

Діалектика цих понять все більше привертає увагу думаючої громадськості, оскільки стосується і  нашої історії, і нашого нинішнього буття, а ще більше – нашого майбутнього. Сьогодні попри шалену комуністичну демагогію про принади колишнього життя в колишньому Союзі, в якій головним арґументом виступає ковбаса по 2.20; попри економічні негаразди та зубожіння більшості населення; попри зерна зневіри, якими посилено засіваються людські душі, – попри все це, усвідомлення необхідності будувати самостійну незалежну державу, стало переважаючим у суспільстві.  
Побудувати самостійну державу, позбутися багатовікової колоніальної залежності – безумовно, велика справа. Однак для нас не байдуже, яка це буде самостійна держава – українська чи без українців. Ось чому надактуальним нині постає проблема національної держави і державної нації. 
На жаль, у сучасній українській філософії та політології ці питання розроблені недостатньо, принаймні до читацького загалу такі праці не доходять. А в марксистсько-ленінській, з дозволу сказати, науці, як відомо, вони трактуються однобічно, суб’єктивно, з цілком зрозумілою метою обґрунтування комуністично-інтернаціональних догм. Перегорніть будь-які енциклопедичні довідники, політичні словники (на жаль, більшість з них радянського періоду): ніде не знайдете термінів ні національна держава, ні державна нація. І це зрозуміло: адже більшовизм сповідував інтернаціоналізм та світову революцію і, як чорт ладану, боявся навіть згадки про національне чи націоналізм у їх справжньому розумінні. Якщо й згадувався націоналізм, то лише у негативному значенні буржуазний; прогресивний націоналізм марксизм-ленінізм допускав лише по відношенню до пригноблених націй. Оскільки ж всі нації, силою зігнані до спільної кошари під назвою СРСР, вважалися соціалістичними, а значить, у більшовицькому розумінні, – «вільними» і «щасливими», то щодо них ніякого іншого визначення націоналізму, крім як буржуазного, не допускалося. 
Що це суперечить практиці історичного розвитку, здається, сумніву не викликає ні в кого. Адже практично всі унітарні держави, які ми знаємо, утворені на національній основі. Не може бути Франція німецькою, Англія іспанською, Німеччина угорською. Титульна нація, як правило, дає назву державі. Таким чином, титульна нація є нацією державною, оскільки саме вона утворила національну державу і саме вона дала їй державну мову. 
Противники української державності, нерідко говорять, що, мовляв, українська нація ще не сформована, а якщо вона і є, то недорозвинена. Тому потрібно спочатку збудувати державу, яка вже потім сформує націю. Це настільки ж облудна, наскільки й шкідлива теза. Вона випливає із сумнозвісних марксистсько-ленінських постулатів, що нація є продуктом класових суперечностей і породженням капіталізму. Ніби до епохи розвинутого капіталізму не існувало етнічних структур, ніби існуючі імперії не мали титульної нації, ніби за феодалізму сильніші і організованіші етноси не об’єднували слабкіші племена у феодальні імперії. Ця суперечка нагадує дискусію про те, що з’явилося на світ першим – яйце чи курка. Насправді ж і формування держави, і формування нації, як правило, відбувається паралельно і водночас. Як дотепно завважив Лев Силенко, «Жінка родить дитину, щоб вона зробила її матір’ю. Нація будує Державу, щоб Держава будувала Націю» . 
Щоправда, вчені-дослідники вважають, що класичні національні держави беруть свій початок з Великої французької революції: саме вона стала першою маніфестацією націоналізму, який небавом поширився по всьому світу. ХІХ століття називають добою націоналізму в Європі, саме тоді почали утворюватися національні держави, які стали ідентифікуватися з нацією. Після Другої світової війни націоналізм стає могутнім фактором в Азії й Африці, коли під його натиском розвалилася світова колоніальна система. Відомі події 80 – 90-х років ХХ століття засвідчили третю могутню хвилю національно-визвольних рухів на терені радянської імперії, під ударами яких розпався Радянський Союз і на місці колишніх колоній-республік постали незалежні національні держави.  
Не витримує жодної критики також твердження, що без держави не існує нації. Якщо виходити з того ж комуністичного постулату, що основною рисою нації є її економічна та територіальна організація, то нібито справді випливає неможливість існування нації без існування держави, оскільки держава є саме такою формою самоорганізації суспільства, яка справді неможлива без території і без єдиної економіки. Але ж суть якраз у тому й полягає, що провідною характеристикою нації є не тільки і не стільки територія та економіка, скільки ментальність етносу, його органічна духовна єдність, своєрідність психічного складу, історичний характер – все це тривкі компоненти, що сягають своїм корінням у глибінь віків. Про приклад євреїв уже говорилося. 
На триста з лишком років і українці також утратили свою державність, але це зовсім не означає, що цих триста з лишком років не було української нації. Щоправда, вона ці триста з лишком років не була державною, а отже, – політичною нацією, бо дійсно не мала власної самостійної держави. У надзвичайно складних і несприятливих умовах жорстокої колонізації, русифікації, полонізації тощо, а нерідко – відвертого етноциду українці зберегли свою мову, свою звичаєвість, свій менталітет, свою неповторність, свої традиції, свою культуру. Тепер українці стали державною нацією і отже, їхнє історичне призначення і їхній святий обов’язок збудувати національну державу.

3.Феномен України  або сім її див за Братком-Кутинським

Коріння українського етносу, власне, української нації, сягає  доісторичних часів. Нам треба знати  наше минуле, щоб правильно оцінювати  сучасне і прогнозувати майбутнє. Нашу історію відібрали колонізатори, обмеживши її середньовіччям (ХІУ – ХУІ століттями). Насправді ж древність української нації підтверджується численними археологічними розкопками, зокрема, біля села Мезин Чернігівської області, де наші предки жили ще 20 тисяч років тому, Кам’яної Могили під Мелітополем (ХХ – ІІ тисячоліття до нової ери), нарешті, під Трипіллям на Київщині (ІУ – ІІ тисячоліття до Різдва Христового), так звана епоха Трипільської культури, відомої нині всьому світові. Тут, за визнанням світової науки, була колиска індоєвропейської культури, тут з’явилися перші землероби, приручено коня, винайдено колесо, що на той час великою ознакою прогресу тодішньої цивілізації. 
Нині правда про нашу історію повертається до нашого народу. Однією з перших праць, яка ставила все з голови на ноги, було дослідження психолога Олексія Братка-Кутинського «Феномен України», оприлюднене у «Вечірньому Києві» і видане редакцією газети окремою книгою, на жаль, посмертно. Того, хто хотів би детальніше ознайомитися з оригінальними думками автора, відсилаю до самої книги. Тут же зупинюся лишень на стислому викладі семи особливостей України. 
Перша – особливості території. Наша земля є однією з найзагадковіших у світі. Попри відсутність фізичних рубежів (гірські пасма, острівне положення тощо), попри перебування на перехрестях шляхів «великого переселення народів», попри тюркське сусідство і тюркський тиск, монгольську, а потім російську навалу, попри усе це – наш етногенез триває в одних і тих же межах – протягом десятків тисячоліть. Аналіз українських традицій, способу життя, світосприймання, мислення, народних свят, звичаїв, обрядів, казок, міфів та народного мистецтва, зіставлений з даними археології, історії, антропології, етнографії, світової міфології свідчить: багато тисячолітній етногенез на терені України охоплює один і той же сталий народ, себто, наші пращури, праукраїнці. Стародавній грецький історик Геродот називав ці краї Скитією. Вчені доводять, що українці й росіяни належать до різних типів – за генною характеристикою крові. На давній італійській карті (1508 р.) територію сучасної України подано під назвою Русь, Московське царство не визнавалось Руссю, писалося Московія. Так що міф про старшого брата розсипається в прах.  
Друга особливість України полягає в тому, що планета Земля, як доводять вчені, має ікосаедро-додекаедричний силовий каркас, який проектується у вигляді мережі з величезних трикутників і п’ятикутників. Так от, у центрі європейського силового трикутника міститься Київ. Індійські йоги зафіксували наявність особливо чистих полів високих енергій в районі Києва. Звідси – святість (близькість до високих космічних енергій) нашої землі забезпечила формування українського етносу. Звідси – феномен Києво-Печерської Лаври до якої здавен тягнулися віруючі на прощу і в печерах якої зберігаються сотнями років нетлінно мощі реальних людей. 
Третє українське диво – унікальні ґрунти. Наддніпрянщина і Наддністрянщина – єдине у світі місце, де ширина чорноземної зони досягає 500 км. Недарма німці вагонами вивозили наш чорнозем. 
Четвертий феномен – значний масив українських земель (Вінниччина, Житомирщина) з часу появи на земній кулі перших рослин та тварин (Силурійський період) ні разу не був затоплений водами морів чи океанів. Отже, протягом сотень мільйонів років тут зберігався та нагромаджувався родючий ґрунт і найбагатший у світі генетичний фонд. Протягом усієї історії планети ця земля відігравала роль недоторканої генетичної скарбниці. Саме терен України є тим містичним місцем планети, на якому відбувається передача естафети знань від послідовно змінюючих одна одну рас (цивілізацій) земної кулі – лемурійської, атлантичної, арійської. 
П’ята загадка України полягає в повній невідповідності надзвичайно високих ідеологічних засад формування світогляду українського етносу і примітивних умов його життя. Цей парадоксальний факт ще чекає свого дослідника. 
Шосте чудо – багатство етнотворення. Якщо переважна більшість індоєвропейських народів сформовані з однієї-двох підрас, то у формуванні українського етносу брали участь усі п’ять нині існуючих підрас аріїв: індоарії, пелаги, скитоіранці, кельти-гали, тевтонці-слов’яни. 
І, нарешті, сьоме диво – загадкова пасіонарність української культури, ідеології, символіки і її прив’язаність до українських земель. Таких нещадних ударів і спроб тотального винищення та асиміляції, що їх зазнали українці, не витримала б жодна із нинішніх націй.  
Отже, наша історія, наша земля, наш народ справді є унікальними. Нам є чим пишатися. І ще ми повинні затямити: в усі часи Україну заганяли в могилу дві речі – розбрат і зрада. У княжу добу міжусобиці роз’єднували нашу силу. Яскравий приклад – поразка на Калці від монголо-татар. Занепад української (руської) державності починається із удільних чвар князів за київський престол – надто після Ярослава Мудрого. На початку ХІІІ ст. з’являється «Слово про погибель Руської землі». Волання про єдність звучать і з Велесової книги, і зі Слова про Ігорів похід, і з Поучення Мономаха. На жаль, ці волання не знайшли та й досі не знаходять відгуку. Чи буде успішною ще одна спроба – Помаранчева революція – покаже час…  
Вочевидь, саме в притупленості національної самосвідомості, у недостатності національної гордості, у відсутності почуття самоіндентичності українців і слід вбачати причини живучості синдрому меншовартісності, хохляцтва та національного самоприниження, які прищеплювалися віками і, на жаль, ще досі часто подибуються у нашому суспільстві. Ось чому треба раз і назавжди кожному громадянинові України усвідомити, що ми є Українською національною державою, а українці є державною нацією. Інакше не мусить і не може бути – така логіка розвитку світової цивілізації. Тоді не виникатиме жодних сумнівів, яку державу ми мусимо збудувати, яку державну ідеологію мусимо мати, які духовні цінності мусимо відстоювати, яку відсіч повинні давати українофобству. А будемо мати свою справді національну державу – будемо мати все: доброжиток, високу культуру, умови для духовної самореалізації для всіх громадян України, незалежно від їхньої національності.

22222Етнічний націоналізм[ред. • ред. код]

Етнічний  націоналізм — форма націоналізму, в якому «нація» визначається з погляду етнічної приналежності. Етнічний націоналізм завжди включає в себе деякі елементи походження від попередніх поколінь і припускаються вимоги етнічного есенціалізму, тобто розуміння етнічності як сутності, яка залишається незмінною з плином часу.

Центральна тема етнічних націоналістів в тому, що «.. нації визначаються спільною спадщиною, яка зазвичай включає спільну мову, спільну віру і загальне етнічне походження». Вона також включає ідею культури, що розподіляються між членами групи і з їхніми предками, і, як правило, спільну мову; однак вона відрізняється від чисто культурного визначення «нації» (яке дозволяє людям стати членами національної культурної асиміляції) і чисто лінгвістичного визначення. Геродот був першим, хто заявив про основні характеристики етнічної приналежності.

символ української  націоналістичної партії - ОУН-Б

Цивільний націоналізм[ред. • ред. код]

Цивільний націоналізм стверджує, що легітимність держави визначається активною участю її громадян в процесі прийняття політичних рішень, тобто, ступенем, в якій держава представляє "волю нації". Основним інструментом для визначення волі нації є плебісцит, який може мати форму виборів, референдуму, опитування, відкритої суспільної дискусії і т. д. При цьому приналежність людини нації визначається на основі добровільного особистого вибору і ототожнюється з громадянством. Людей об'єднує їх рівний політичний статус як громадян, що дорівнює правовий статус перед законом, особисте бажання брати участь у політичному житті нації, прихильність загальним політичним цінностям і загальної цивільної культурі. Суттєво, щоб нація складалася з людей, які хочуть жити поруч один з одним на єдиній території.

Експансіоністський  націоналізм[ред. • ред. код]

Експансіоністський  націоналізм — агресивна і радикальна форма націоналізму, яка включає автономні патріотичні настрої з вірою в експансіонізм. Термін був введений в кінці дев'ятнадцятого століття, коли європейські держави брали участь у колоніальному розподілі Африки в ім'я національної слави, але найчастіше асоціюється з мілітаристськими урядами XX ст., включаючи уряди нацистської Німеччини та Японської імперії. Американське поняття, доктрина «явне призначення» (англ. Manifest Destiny), також часто наводиться як приклад.

Експансіоністський  націоналізм відрізняється від ліберального у тому, що перший приймає шовінізм, віру в перевагу або панування. Нації, таким чином, не вважаються рівними на своє правосамовизначення, а деякі країни, згідно з точкою зору експансіоністських націоналістів, мають характеристики і якості, які роблять їх вище за інших. Тому експансіоністський націоналізмстверджує, що держава має право на збільшення своїх кордонів за рахунок своїх сусідів.

З точки зору агресивності і типу дій експансіоністський націоналізм є найвищою формою радикального націоналізму, що ставить його чи не на один щабель з нацизмом.

Романтичний націоналізм[ред. • ред. код]

Романтичний націоналізм (також національний романтизм, органічний націоналізм, ідентичний націоналізм) - форма націоналізму, в якому держава отримує свою політичну легітимність, як наслідок органічної єдності тих, хто нею керує. Це включає, залежно від конкретного способу, мови, раси, культури, релігії і звичаї націй в їхніх первинних почуттях, тих, хто «народився» в рамках своєї культури. Ця форма націоналізму виникла як реакція на династичну або імперську гегемонію, яка оцінювала легітимність держави «зверху вниз», починаючи з монарха або іншого органа, який виправдовував своє існування. Подібна концепція в кінцевому рахунку, з точку зору тієї еліти, є похідною від Бога або богів.

Серед ключових тем романтизму і його спадщини культурне затвердження романтичного націоналізму також займає центральне місце в постпросвітництві мистецтва і політичній філософії. З найперших моментів хвилювання, з акцентом на розвиток національних мов і фольклору, духовна цінність місцевих звичаїв і традицій, рухів, які б перекроїти карту Європи і привести до закликів до«самовизначення» національностей, націоналізм був одним із ключових питань в романтизмі, в визначення його ролі, виразів і значень.

Культурний націоналізмом[ред. • ред. код]

Культурний  націоналізм - форма націоналізму, в якому нація визначається за загальною культурою. Це проміжне положення між етнічним націоналізмом, з одного боку і ліберальним націоналізмом, з іншого. Культурний націоналізм робить акцент на національній ідентичності, що формується культурною традицією і мовою, але не на концепції загального походження або раси.

Легітимність держави  виходить з її здатності захищати націю і сприяти розвитку її культурного і суспільного життя. Як правило, це означає державну підтримку культури і мови етнічної більшості, а також заохочення асиміляції етнічних меншин для збереження одноманітності нації.

Загалом «культурний  націоналізм» не прагне проявити себе в незалежних рухах, це поміркована позиція в більш широкому спектрі націоналістичної ідеології. Таким чином, наприклад, фламандський націоналізм і хіндутва можуть бути «культурним націоналізмом», хоча ці ж рухи також включають форми етнічного націоналізму і національної містики.

Існує і більш  спрощена форма поняття культурний націоналізм. Це протидія негативним тенденціям вторгнення чужорідної культури з боку нації - наприклад, музичний націоналізм.

Пан-африканський прапор

Прапор Арабської  ліги

Постколоніальний  націоналізм[ред. • ред. код]

Процес деколонізації, який відбувся після Другої світової війни, супроводжувався зростання націоналізму Третього світу. Націоналізм Третього світу виник в тих країнах які були колонізовані та експлуатовані. Невідємною частиною цього націоналізму був опір метрополіям.

Прикладами націоналізму Третього світу можуть слугувати африканський та арабський націоналізми. До інших важливих націоналістичних рухів в країнах, що розвиваються були включені: індійський націоналізм, китайський націоналізм, ідеї мексиканської революції і гаїтянської революції.

Національно-визвольний націоналізм[ред. • ред. код]

Подібний до постколоніального  націоналізму. Супроводжується національно-визвольними  війнами.

Лівий націоналізм[ред. • ред. код]

Лівий націоналізм — форма націоналізму, що заснована офіційно на рівності, народному суверенітеті і національному самовизначенні. Він має свої витоки в якобінства Великої французької революції. Лівий націоналізм зазвичай дотримується антиімперіалізму. Він противник правого націоналізму і часто відхиляє расистський націоналізм і фашизм, хоча і малими формами лівого націоналізму включає нетерпимість і расизм.

Відомі ліві націоналістичні  рухи в історії включали Індійський національний конгрес, що, відповідно до Мохандаса Ганді, сприяв незалежності Індії, Шинн Фейн в Ірландській війні за незалежність і під час Смути й Африканський національний конгрес Південної Африки Нельсона Мандели в тому, що оскаржував апартеїд.

Ліберальний націоналізм[ред. • ред. код]

Ліберальний націоналізм — тип націоналізму певних політичних філософів, які вірять у нексенофобну форму націоналізму, який є сумісним з ліберальними цінностями, такими як свобода,терпимість, рівність і права людини. Ернеста Ренана і Джона Стюарта Мілля часто вважають ранніми ліберальними націоналістами. Ліберальні націоналісти часто захищають цінність національної ідентичності, кажучи, що люди потребують національну ідентичність для того, щоб привести життя до автономного гармонійного ладу, і що демократичним державам необхідна національна ідентичність для того, щоб нормально функціонувати.

З ліберальним націоналізмом дуже схожі також «громадянський націоналізм» і «поміркований націоналізм».

Національний консерватизм[ред. • ред. код]

Національний консерватизм політичний термін, що використовується в основному в Європі, щоб описати варіант консерватизму, який концентрується більше на національних інтересах, ніж стандартному консерватизмі. Багато національних консерваторів виступають за обмеження імміграції.