Автор работы: Пользователь скрыл имя, 05 Ноября 2013 в 19:02, лекция
По-друге, "термінологічним хаосом", який віддавна запанував в етнополітичній науці, на що ще в 30-х роках звернув увагу відомий український вчений О. Бочковський. Сьогодні навіть фахівцям, не говорячи вже про пересічних громадян, важко пробитись крізь "термінологічні джунглі", які виникли внаслідок підміни слів і понять, їх некоректного та/чи неадекватного застосування. Західні дослідники не раз відзначали, що посилення тенденції використовувати терміни "нація", "держава" та "суспільство", як такі, що взаємно замінюються, "становить серйозну концептуальну проблему".
Тут слід звернути увагу на те, що, конспектуючи роботи К. Каутського, В. І. Ленін в одному із своїх рефератів записав: "Каутський. Мова і територія. Головне. /Економічна ознака/. Історичний характер".
Пізніше колишні радянські суспільствознавці викинуть із цього запису прізвище К. Каутського, а решту слів почнуть приписувати В. І. Леніну. доводячи при цьому, що він "всебічно розвинув історико-економічну теорію нації К. Маркса та Ф. Енгельса". Однак, то були думки не основоположників марксизму, а Каутського. До того ж вони були далеко не ідентичні думкам К. Маркса і Ф. Енгельса. Принаймні К. Каутський, на скільки нам відомо, не характеризував націю як соціально-класову спільноту, не вважав пролетаріат єдиним творцем нації, не абсолютизував жодної із ознак нації і не намагався довести, що в разі відсутності однієї з них, нація не виникне чи припинить своє існування.
Є всі підстави вважати, що першим плагіат здійснив Й. Сталін. Своє пресловуте визначення нації він побудував на засадах, "запозичених" у Каутського, додавши до них одне з положень О. Бауера та К. Реннера. Показово, що він не зробив при цьому посилань на джерела. Більше того, К. Каутського було оголошено "дилетантом у національному питанні". "Нація, - писав ИСтапін 1913 p., - є усталена спільність людей, яка склалась історично, виникла на базі спільності мови, території, економічного життя та психічного складу, що виявляється в спільності культури". При цьому, він особливо підкреслював: "Лише наявність усіх ознак, взятих разом, дає нам націю"
Пізніше, вже 1929 p., И. Сталін повторить всі ці міркування /із незначними змінами /, назве їх "російською /русекой/ марксистською теорією нації" і оголосить її "єдино правильною теорією". Тим самим буде накладене "вето" на будь-які дискусії щодо проблем теорії нації на цілі десятиліття.
Отже, розроблена К. Каутським історико-економічна теорія нації, яка, на думку багатьох вчених, мала деякі "раціональні зерна", була певною мірою спотворена И. Сталіним і покладена в основу т. зв. "марксистсько-ленінської теорії нації". Звичайно, були в ній і нові "перли", зокрема, твердження про існування "двох культур у кожній національній культурі", розподіл націй на "буржуазні" та "соціалістичні", вищість останніх над першими тощо.
Водночас, як це не парадоксально звучить, але зазначена теорія, на нашу думку, увібрала в себе чимало положень етнічної теорії нації. І саме у такому комбінованому вигляді вона проіснувала до середини 80-х років, спричинившись певною мірою до дезінтеграції колишнього СРСР та ескалації цілої низки етнополітичних конфліктів. Тому, розгляд етнічної теорії нації становить не лише теоретичний, а й практичний інтерес.
Етнічна теорія нації
Коріння цієї теорії, за нашим переконанням, слід шукати у далекій давнині, коли народжувались й існували перші державні утворення та держави, що базувались на спільному етнічному походженні та культурі. Сама теорія почала складатись десь наприкінці XVIII ст. шляхом поєднання деяких положень психологічної та культурологічної теорій нації. В Західній Європі та Північній Америці їй вдалось скласти конкуренцію історико-економічній теорії нації, але вона поступилась пануючій тут політичній теорії нації. Проте, етнічна теорія нації швидко поширилась на Німеччину та країни Східної Європи.
На нашу думку, у Німеччині цьому сприяли її запізнення із переходом до індустріального суспільства, а також поява праць таких вчених, як Гердер. Фіхте та Гегель, котрі романтизували родоплемінний дух давніх часів з його культом крові й ґрунту. Щодо країн Східної Європи, в тому числі й Росії, то їх майже не торкнувся процес переходу до індустріального суспільства, тобто там ще не склались відповідні умови для розуміння й сприйняття нації як політичної спільноти.
Пізніше, вже в 20-30-х роках XX ст. у Німеччині ця теорія була абсолютизована лідерами націонал-соціалізму і використана для підготовки до другої світової війни. В колишньому СРСР, і на це слід звернути увагу; у теоретичній царині з нею повели рішучу боротьбу, а в повсякденному житті взяли на озброєння, ввівши в паспорти радянських громадян пресловуту "п'яту графу" -"національність", яка встановлювалась "за законом крові", тобто за походженням одного з батьків та створивши низку союзних та автономних республік на етнічних засадах.
З кінця 50-х років етнічна теорія нації почала швидко набирати популярності в США та Канаді, потім перекинулась на Західну Європу та решту світу. Почався т. зв. "етнічний ренесанс" та "політизація етнічностей", про що докладно йтиметься у наступному розділі.
Аналіз праць західних вчених свідчить: найбільший вклад у розвиток етнічної теорії нації внесли Г. Нільссон, М. Новак, Е. Сміт та багато інших, кого сьогодні називають "стніцистами".
Суть цієї теорії стає зрозумілою вже із назви однієї із надзвичайно популярних робіт Е. Сміта "Етнічні походження націй", яку можна перекласти і як "Етнічні коріння націй". Останніми роками, пише він, все більше етнічностей поза Західною Європою стали домагатися статусу нації, почали виходити на арену політичного життя і повели боротьбу за створення або відродження своїх власних держав. Так роблять всі етнічності, не дивлячись на свою чисельність, рівень економічного розвитку; запаси природних ресурсів тощо. Це відбувається тому, підкреслює Е. Сміт, що "для того, щоб вижити, етнічність має набути деяких атрибутів нації".
Цю точку зору поділяє і П. Ван Ден Берг. При цьому він дає наступне визначення: "нація - це політично свідома етнічність, яка домагається права на державність завдяки тому, що є етнічністю".
І саме ці етнічності отримали в західній етнополітологи назву "нація - група", "етнічна нація" або просто "етнонація". "Нація-група, І пише професор Південно-Каліфорнійського університету Гуннар Нільссон, - це етнічна група, яка стала політично мобілізованою на засадах етнічних групових цінностей. Ми прийняли термін "нація-група" для того, щоб підкреслити відмінності між нашою /етнічною - O. K. / концепцією та поширеною серед вчених і політиків практикою вживати термін "нація-держава" або "нація" як синоніми терміну "держава".
Такої ж думки і професор політології університету в Глазго Джеймс Келлас. "В багатьох роботах, - свідчить він, - термін "етнонація" вживається для того, щоб відрізнити етнічну націю від "нації" в розумінні "держава'... "Етнічна нація" вживається там, де нація складається із однієї етнічної групи; "соціальна нація" - там, де кілька етнічних груп становлять одну націю".
Отже, як слушно визнає Е. Сміт, етніцисти, тобто прихильники етнічної теорії, "розглядають націю як велику політизовану етнічну групу; котра характеризується спільною культурою та спільним уявним походженням. Автор поділяє точку зору Е. Сміта щодо уявності спільного походження членів будь-якої нації і приєднується до думки К. Дойча, який з певною долею гумору і іронії писав: "Нація - це група людей, об єднаних спільною помилкою щодо свого походження та спільною нелюбов'ю до своїх сусідів".
Як би там не було, але введення у науковий обіг терміну "етнічна нація", розподіл націй на етнічні та політичні /соціальні/ став загальновизнаним і зручним підходом. Він дає можливість більш чітко зрозуміти, про що конкретно йдеться, а це надзвичайно важливо для запобігання зайвих непорозумінь і конфліктів.
На наш погляд, цей підхід може бути досить корисним і для пострадянських країн, де теж панує "термінологічний хаос". Термін "етнічна нація" може і вже почав вживатись замість таких не досить вдалих і до того ж дискусійних понять як "корінна" та "автохтонна нація".
Так, наприклад, українці в Україні, латиші в Латвії, литовці в Литві, становлять відповідно українську, латиську та литовську етнічні нації й водночас є ядрами своїх відповідних етносів. Щодо всього населення кожної з цих країн, то його краще називати українська, литовська та латиська політичні нації. Однак, при цьому слід виходити з того, що згадані тут етнічні нації вже склались, а політичні нації - лише формуються.
Варто також враховувати, що прикметники "етнічна" та "політична" часом можуть бути зайвими і недоречними. Це стосується країн із моноетнічним складом населення, таких як Ісландія, Японія та інші, бо тут поняття "етнічна" та "політична" нації співпадають. Крім того, термін "політична нація" може бути не зовсім коректним, а для декого і образливим. Це стосується багатонаціональних держав, зокрема, Росії. На думку відомого російського вченого Е. Баграмова, яку ми повністю поділяємо, термін "російська політична нація", а, тим більш, "російська нація" не повинен вживатись по відношенню до всього населення Росії, оскільки:
Таким чином, проведений нами аналіз свідчить, що у сучасній західній націології існує кілька різних підходів до визначення поняття "нація", тлумачення ії сутності й характеру.
Узагальнюючи ці підходи, Г. Айзекс писав:"У кожного автора свій перелік частин, які становлять націю. Однією ознакою більше, однією ознакою менше, але усі вони включають спільну культуру: історію, традиції, мову, релігію, деякі додають "расу", а також територію, політику і економіку - елементи, які тією чи іншою мірою входять до складу того, що зветься "нацією". При більш уважному вивченні створюється враження, що жодну частину окремо не можна розглядати як єдино необхідну; або обов'язавши для статусу нації, за виключенням, мабуть, того чи іншого різновиду ідеї спільного минулого і спільної волі.
Отже, за нашими підрахунками, сьогодні в західній націології та етнополітологи існує біля десятка різних теорій нації (окрім вище розглянутих можна також назвати біологічну, расову, атомістичну та інші). Плюралізм підходів, існування конкуруючих теорій має як позитиви, так і негативи. З одного боку, це перешкоджає встановленню догм і сприяє висвітленню всіх сторін такого вкрай складного і багатовимірного феномену, яким є нація. Але з іншого боку; заважає накопиченню і поглибленню наукового знання про націю, оскільки чимало вчених просто ігнорують роботи своїх колег, відкидають геть їх теоретичний доробок тощо.
Толерантно ставлячись до розглянутих вище теорій нації, спираючись на їх окремі положення, спробуємо дати власне визначення. Нація - це велике, модерне, динамічне, цивілізоване співтовариство громадян, часто поліетнічне, але об'єднане навколо якогось одного етносу, із національною мовою державного рівня/та можливо однією чи кількома локальними офіційними мовами/, як правило, із власною територією, спільними інтересами, назвою, національною культурою /як синтезом кількох етнічних культур/, волею бути єдиним тим, усвідомленням спільності /а подекуди і самобутності/ минулого, сучасного і особливо майбутнього.
Ознайомлення із західними теоріями нації сприятиме, по-перше, пожвавленню дискусій серед вітчизняних вчених навколо цього дивовижного феномену; а, по-друге, розумінню актуальності й складності завдань національного будівництва в незалежній Україні, з'ясуванню його напрямків і цілей.
Типологізація націй
Значний науковий інтерес становлять проблеми класифікації націй. Як відомо, тут існувало, а подекуди й досі існує два основних підходи: догматичний, тобто формаційно-класовий та критичний, або цивілізаційно-гуманістичний.
Перший підхід було започатковано основоположниками наукового комунізму ще в середині XIX ст. Він передбачав розподіл націй на "історичні" та "неісторичні", а також на "революційні" та "контрреволюційні", про що вже йшлося. Подальший розвиток цей підхід отримав у працях класиків марксизму-ленінізму В. І. Леніна та Й. В. Сталіна.
"Різні бувають нації на світі", - мудро зауважував "батько всіх країн і народів" И. Сталін, наказуючи своїм адептам "не валити до однієї купи" всі існуючі нації, а шукати "принципові відмінності між ними". Сам же він, з подачі В. І. Леніна, поділяв нації на дві групи: капіталістичні та соціалістичні. При цьому капіталістичні нації оголошувались зосередженням всіх зол і нещасть, зокрема, націоналізму, агресивності, експансіонізму, ненависті до чужих націй, придушення національних меншин тощо.
Соціалістичні ж нації зображувались як уособлення добра і щастя, зокрема, вільними від класових протиріч, націоналізму і національного гноблення, рівноправними й незалежними, збагаченими інтернаціоналізмом, більш загальнонародними і життєздатними. Щоправда, це не завадило тому ж Сталіну знищити національну інтелігенцію багатьох народів колишнього СРСР, а біля двох десятків з них позбавити державності, репресувати і депортувати до Сибіру та Казахстану.
В багатонаціональних країнах, зокрема у колишньому СРСР, виділявся і такий тип нації як "корінні" або "титульні" нації. Це стосувалось, перш за все. провідних націй, за назвами яких давались назви колишнім союзним республікам - білоруська, грузинська, латиська, українська тощо.
Проведений автором аналіз показує, що в західній націології віддавна панує критичний підхід до проблем типологізації націй. Тут нації розподіляються за іншими критеріями і, зокрема, засадничими, часовими, територіальними тощо. За засадничим критерієм нації поділяються на кілька груп, головними з яких є політичні та етнічні нації. І хоча про них вже йшлося досить докладно, нагадаємо, що перша - політична нація - охоплює всіх громадян певної держави попри всі їх відмінності, а до другої - етнічної нації - належать представники лише якогось одного етносу.