Становлення і розвиток теорії націй. Перш, ніж заглибитись в аналіз західних теорій нації, автор вважає за потрібне спробувати розібратись

В 50-х - першій половині 60-х  років у західній етнополітології  намітилась тенденція недооцінки або  ігнорування етнічних факторів. Це одразу ж відбилось у підходах, визначеннях і тлумаченнях феномену "нація". Підтвердженням цього може служити визначення нації, зроблене авторами колективної монографії "Націобудівництво" - прихильниками політичної теорії нації. Нація, - стверджували вони, - це будь-яка велика група населення або група осіб, яка може бути названа:

• незалежною, в розумінні, що нею не правлять із зовні;
• згуртованою соціальними комунікаціями;
• політично організованою, у розумінні, що вона забезпечує конституційність для уряду, який здійснює ефективне керівництво нею;
• автономною у тому, що стосується цього уряду;
• внутрішньо легітимною.

Однак, починаючи із кінця 60-х років, прихильники політичної теорії нації знов почали звертатись до етнічного фактору, що сталось, на наш погляд, під впливом етнічного ренесансу та політизації етнічності. Це добре видно із визначення, яке дає "Американська енциклопедія" /1980 р. /: "Нація-велика кількість людей, котрі вважають себе спільнотою або групою і які загалом ставлять лояльність до групи понад будь - які інші конфліктуючі лояльності. Вони часто мають одну або більше наступних ознак: мову, культуру; релігію, політичні або інші інституції, історію, з якою вони себе ідентифікують і віру у спільну долю. Вони, як правило, займають визначену територію.

Часто, хоча і не завжди, група  міститься у політичному організмі, відомому як нація-держава або просто держава, або нація".

Ще одним прикладом  включення етнічного та/чи етнокультурного  фактору до характерних рис політичної нації може служити її тлумачення англійським вченим Е. Смітом. За його твердженням, нація - це група людей з наступними рисами:

• культурними відмінностями;
• відносно великою чисельністю;
• досить великою суміжною територією;
• зовнішніми політичними відносинами конфлікту або союзництва із подібними групами;
• значними груповими почуттями і лояльністю;
• рівними громадянськими правами; II вертикальною економічною інтеграцією навколо спільної системи праці.

Проте, головною особливістю  політичної теорії нації, і це слід особливо підкреслити, було і лишається те, що вона трактує націю, перш за все, як політичну спільноту; котра має власну державу або прагне реалізувати своє право на самовизначення і змагається за її утворення чи відродження.

Показово, що довгий час західні  вчені вважали націями лише ті людські спільноти, які вже мали власні держави. Проте, останнім часом  до націй почали відносити і ті народи, які вели й ведуть боротьбу за створення власної держави. "Політична нація, - писав Г. Сетон-Уотсон, - це спільнота, яка на додаток до культурних уз має також правову державну структуру". Такої ж думки був і К. Дойч, твердячи, що "нація - це народ, який володіє державою". На думку ж відомого німецького дослідника Ернеста Гааза, яку ми повністю поділяємо, "нація - це група людей, які бажають здійснити самовизначення" або "намагаються створити чи зберегти свою власну державу".

Слід відзначити, що сьогодні більшість вчених є прихильниками  політичної теорії нації. їх часто називають "етатістами від франц. etat - держава / або стейтістами /від англ. state - держава/, "оскільки вони визначають націю як територіально-політичне утворення".

Отже, згідно політичної теорії, нація - це, перш за все. політична /соціальна/ спільнота, яка об'єднує всіх громадян якоїсь однієї держави незалежно від їх етнічного та соціального походження, культурно-мовних та інших особливостей. Недарма, таку спільноту західні вчені давно називають "соціальною нацією", "нацією-державою" та/чи "політичною нацією". Але, і це добре видно із вищенаведеного, політична нація - то не просто населення якоїсь країни і не просте співгромадянство, а дійсно спільнота, об'єднана /часто, але не завжди/ спільною мовою, спільними символами, спільною лояльністю до держави та її законів, спільною волею, спільними інтересами, спільними надіями на майбутнє тощо.

Психологічна теорія нації

Окрім політичної теорії нації, ще однією досить давньою і популярною є психологічна теорія нації її "батьком-засновником" вважається один із лідерів австромарксизму Отто Бауер. Проте, автор вважає це не досить точним.

Справа у тому, що окремі положення психологічної теорії нації були сформульовані ще десь у першій половині XIX ст. головним чином  представниками інтелігенції в країнах Західної Європи. А її справжнім засновником був французький філософ та історик Ернест Ренан/1823-1892 pp. /. Про це свідчить аналіз лекцій, прочитаних ним у Сорбоні навесні 1882 року. Пізніше ці лекції /під назвою "Що таке нація?"/ увійшли до його шеститомного видання "Зібраних творів", перевиданих 1902 року у Києві.

Досить цікавими і оригінальними  були не лише думки Е. Ренана, а й їх аргументація та форма викладу. "Нація, - стверджував він, - це душа, духовний принцип. Дві речі, що по суті є однією, складають цю душу, цей духовний принцип. Одна - в минулому, інша - в майбутньому. Одна - це володіння багатою спадщиною спогадів, інша - спільна згода, бажання жити разом, продовжувати спільно користуватись неподільною спадщиною, що дісталась".

Розвиваючи цю думку, французький  вчений продовжував: "Поділяти в  минулому спільну славу і спільний жаль, здійснювати в майбутньому  ту ж саму програму, разом страждати, насолоджуватись, сподіватись - ось  що краще за спільні митниці й  кордони... ось що розуміється, не дивлячись  на відмінності раси і мови".

"Отже, нація, - підсумовував Е. Ренан, - це велика солідарність, що встановлюється почуттям жертв, які вже зроблені та які мають бути зроблені у майбутньому.

Нація передбачає минуле, але  у сучасному вона резюмується  цілком помітним фактом: це ясно висловлене бажання продовжувати спільне життя. Існування нації - це /якщо можна так висловитись/ повсякденний плебісцит, як існування індивідуума - довічне утвердження життя". А заключним акордом були його слова: "Велика сукупність людей із здоровим глуздом і палаючим серцем створюють моральну свідомість, що називається нацією".

Отже, за твердженням Е. Ренана, нація - це, перш за все, велика група  людей, об'єднаних духовним принципом, великою солідарністю та моральною  свідомістю.

Подальший розвиток психологічна теорія нації дійсно отримала вже  в працях О. Бауера. Щоправда, при  цьому вона набула дещо іншого забарвлення. "Нація, - писав теоретик австромарксизму, - завжди є "нічим іншим, як культурною спільнотою". Але тут під культурою мався на увазі головним чином національний характер. У свою чергу, національний характер трактувався як "комплекс притаманних нації фізичних і психічних ознак, які об'єднують всіх членів даної нації й відрізняють їх від інших націй".

В національний характер австрійський вчений включав також те чи інше спрямування волі, а нація визначалась ним і як "спільність долі". Ці та інші свої міркування О. Бауер підсумував наступним чином: Тепер ми прийшли нарешті до повного визначення нації.

Нація - є сукупність людей, спільністю долі з'єднаних у спільність характеру". Слід відзначити, що О. Бауер  був не у захваті від власної  тсорії, бачив її вади й вразливі місця і навіть піддавав критиці. Зокрема, він вважав її "незадовільною", /що, на нашу думку, відповідає дійсності/, оскільки вона не давала відповіді на запитання, звідки і як виникає свідомість приналежності до тих, а не інших людей. Врешті решт, він дійшов висновку, що національна свідомість породжується національним почуттям, тобто почуттям власної самобутності й відмінності від інших націй. Отже і тут нація зображувалась переважно як психологічний феномен.

Активними прихильниками  психологічної теорії нації були й залишаються такі відомі західні  вчені, як Уолтер Сульцбах, Рупер Емерсон, Уолтер Коннор та чимало інших. Для  У. Сульцбаха, зокрема, нацією була велика група людей, об'єднаних, перш за все, спільністю національного характеру  та національною свідомістю. Професор Гарвардського університету Р. Емерсон вважав нацією групу людей, які "відчувають, що вони є нацією". "Все, що можемо сказати про націю, - писав він, - це те, що нація існує тоді, коли активна і досить багато чисельна частина її членів переконана, що вона існує. Не зовнішні об'єктивні риси, а суб'єктивне переконання є вирішальним фактором".

При цьому Р. Емерсон стверджував, що "нації можуть виникати швидко і легко", оскільки кожна з них  є "сплячою красунею, приспаною  злим духом" і якій для повернення до активного життя досить "належного поцілунку".

Серед сучасних прибічників психологічної теорії нації можна назвати відомого американського вченого Уолкера Коннора. Він теж вважає націю, перш за все, психологічним феноменом, оскільки її головною рисою /при важливості інших рис/ є "інтуїтивні почуття спорідненості та унікальності".

Таким чином, прихильники  психологічної теорії вважають нацією - велику групу людей, об'єднаних  спільною національною психологією, національним характером, національною солідарністю, національною волею, національною свідомістю та іншими рисами суто психологічного плану.

Культурологічна теорія нації

Досить цікавою і поширеною, на наш погляд, є культурологічна  теорія нації. її засновником цілком слушно вважається один із відомих  теоретиків австромарксизму Карл Реннер /літературні псевдоніми –Р. Шпрингєр, Сіноптікус та ін. /. Хоча, заради справедливості, зауважимо, що у нього були досить талановиті попередники в особі Й. - Гердсра та Мозеса Гесса. Перший - в своїх чисельних працях доводив, що нація базується на засадах спільної культури і особливо мови. Другий - у своїй роботі "Рим та Ієрусалім" /1862 p. / визначив націю, як значну групу людей, об'єднаних спільною культурою та/чи культурними цінностями.

Розвиваючи ці ідеї, К. Реннер досить переконливо доводив, що "нація - це культурне співтовариство". Для  її виникнення потрібна "спільна  літературна мова'', "розвинута національна література" та "національно-духовна культура". На думку К. Реннера, бажано, щоб у державі існувала одна мова. Проте, застерігав він, спроби ввести одну державну мову в багатонаціональній країні, буде "проявом панування, а не рівноправ'я і може викликати в суспільстві ворожнечу та сепаратистські настрої. Підсумовуючи свої міркування, К. Реннер писав: "нація - це союз, однаково мислячих і однаково розмовляючих осіб. Це культурна спільнота... "

Загалом, за висновком автора, найбільшого поширення культурологічна  теорія нації набула в німецькомовній літературі, де віддавна і по сьогоднішній день вживається спеціальний термін "культурна нація" /kultur-nation/.

Проте, проведений нами аналіз західної літератури показує, що палкими прихильниками культурологічної теорії нації були і деякі британські та американські вчені: Ф. Гертць, Е. Кедорі, Г. Кон, К. Гейєс, Г. Сетон-Уотсон та ін. Карлтон Гейєс, наприклад, вважав нацією велику групу людей із спільною культурою, які об'єднуються для "взаємо захисту і процвітання".

Щоправда, таку групу людей  він, як правило, називав не "культурною нацією", а "культурною національністю" /cultural nationality/. Пояснюючи свій вибір, він відзначав, що вживання терміну "культурна національність" виключає можливість ототожнення цієї групи з державою. 132 Гью Сетон-Уотсон, навпаки, вживав термін "культурна нація". "Культурна нація, - підкреслював він, - це спільнота, об'єднана мовою або релігією, або історичною міфологією, або іншими культурними узами".

Таким чином, розглянута культурологічна  теорія в основу розуміння і трактування  нації покладає головним чином культурну  сферу її життя, різноманітність і особливості її культурного розвитку.

Історико-економічна теорія нації

У колишньому радянському  суспільствознавстві ця теорія пов'язувалась  виключно з прізвищами класиків марксизму - ленінізму, зокрема К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна та И. Сталіна. Такий підхід, на погляд автора, є не досить коректним. Адже, за свідченням абсолютної більшості західних учених, класики марксизму-ленінізму проблемами теорії нації не займались. Для них, заклопотаних проблемами класів, класової боротьби та світової пролетарської революції, питання нації завжди, за виключенням окремих поодиноких випадків /під тиском якихось обставин/, були справою другорядною, зайвою, а часто й шкідливою. Хоча окремі думки з національної проблематики вони висловлювали і часом досить слушні.

Але стрункої завершеної теорії нації основоположники наукового  комунізму так і не виробили. Для  К. Маркса і особливо Ф. Енгельса нація  була історичною категорією, яка виникає  внаслідок розвитку капіталізму. Головною умовою формування нації, її основними ознаками вважались спільні економічні зв'язки та спільні класові інтереси. До ознак нації вони також відносили територіальну цілісність та спільну літературну мову. При чому завоювати політичне панування, піднятись до становища національного класу, конституюватись як нація міг лише пролетаріат.

Коротко говорячи, для основоположників марксизму нація була не загальнонаціональною спільнотою, а національною класовою спільнотою. Якщо ж до цього додати їх сумнозвісні помилкові твердження про існування т. зв. "історичних" та "неісторичних" націй, а також вкрай некоректний поділ націй на "революційні" та "реакційні", то стане зрозумілим, чому західна етнополітологія так скептично-іронічно ставиться до марксистської історико-економічної теорії нації.

На Заході більшого поширення  набула історико-еконамічна теорія нації, розроблена відомим німецьким соціал-демократом Карлом Каутським. Згідно з цією теорією, нація - це "дуже рухоме суспільне утворення", "продукт суспільного розвитку", "один з найбільш могутніх факторів суспільного прогресу". Націю утворює група людей, які, по-перше, розмовляють однією мовою "незалежно від свого характеру і соціального становища". По-друге, проживають на одній території. І, по-третє, мають міцні, "повсякденні економічні стосунки".