Становлення і розвиток теорії націй. Перш, ніж заглибитись в аналіз західних теорій нації, автор вважає за потрібне спробувати розібратись

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 05 Ноября 2013 в 19:02, лекция

Краткое описание

По-друге, "термінологічним хаосом", який віддавна запанував в етнополітичній науці, на що ще в 30-х роках звернув увагу відомий український вчений О. Бочковський. Сьогодні навіть фахівцям, не говорячи вже про пересічних громадян, важко пробитись крізь "термінологічні джунглі", які виникли внаслідок підміни слів і понять, їх некоректного та/чи неадекватного застосування. Західні дослідники не раз відзначали, що посилення тенденції використовувати терміни "нація", "держава" та "суспільство", як такі, що взаємно замінюються, "становить серйозну концептуальну проблему".

Вложенные файлы: 1 файл

1111Становлення і розвиток теорії націй.docx

— 202.24 Кб (Скачать файл)

Говорячи про  український націоналізм як про явище, ми можемо визначити його передусім як форму колективної свідомості, як політичну доктрину (політичну ідеологію) і, зрештою — як політичний рух. У загальному плані український націоналізм — це світогляд, центральним елементом якого є визнання незаперечності, природності права на існування та легітимності націй загалом і української нації зокрема.

 

 

 

 

 

Історична генеза

 

Проблема історіогенези  українського націоналізму безпосередньо  пов’язана з проблемою націогенези  і передусім становленням національної свідомості. Щоправда, тут ми маємо відразу вивести за рамки нашої дискусії питання про давність походження українського націоналізму. Якщо з’ясування генеалогії української нації залишає простір для аргументів як модерністів, так і примордіалістів, то спроби задавнити, архаїзувати поняття «український націоналізм» (хоч як це не дивно, але такі спроби мають місце) виглядають просто анекдотичними. Нашим першим і головним засновком буде те, що український націоналізм у будь-якій його формі і незалежно від того, в рамках якої інтелектуальної традиції ми вживаємо відповідний термін, є явищем модерної доби. /308/

Спочатку історичний сценарій (чи, може краще сказати, макросценарій) генези українського націоналізму мало чим відрізнявся від європейського. Націоналізм виникає в середовищі інтелектуальної еліти як почуття, сентимент, зусиллями цієї еліти оформлюється в набір доктринальних принципів і, зрештою, виходить на рівень політичної організації, стає рухом.

Як це виглядає на конкретнішому рівні? Протягом XIX ст. український націоналізм пройшов у своєму саморозвиткові три фази: зародившись на зламі XVIII—XIX ст. на соціально-психологічному рівні як суміш станових амбіцій нащадків козацько-шляхетської еліти та культурницьких інтересів нової, «різночинської» інтелігенції, він під впливом дії зовнішніх чинників, про які йтиметься далі, оформився в нову форму етнічної,а згодом національної ідентичності інтелектуальної еліти українського суспільства (у цьому значенні ототожнення понять «націоналізм» і «національна свідомість» буде справедливим). Через кілька десятиліть він став елементом світогляду певної її частини — саме тоді й виникає «український проект», а наприкінці XIX ст. почалося оформлення українського націоналізму в ідеологію і політичний рух, завдання якого було «класичним» для східноєвропейських націоналізмів — «покликати» до політичного буття маси, перетворити їх на «націю». Щоправда, становлення українського націоналізму як політичної доктрини, як сформованої політичної ідеології відбувалося головним чином у рамках його радикального відгалуження, так званого «інтегрального націоналізму».

На «політико-ідеологічному» етапі своєї генези український націоналізм став елементом політичних програм практично всіх напрямів українського руху початку XX ст., передусім тих, що не визнавали себе «націоналістичними», навіть більше, поборювали «націоналізм». Лише радикально-націоналістична течія обрала назву «націоналістичної», тоді як інші, трактуючи «націоналізм» з позицій домінуючих у цих течіях ідеологій, відмовлялися від неї.

Як уже згадувалось  вище, ідеологічне і політичне  оформлення українського націоналізму на зламі XIX— XX ст. було спровоковане також  могутніми соціальними чинниками. В руслі «модернізаційної» теорії сучасні дослідники сформулювали підхід, який ми умовно назвемо гіпотезою «опосередкованого впливу» (Р. Шпорлюк, /309/ І. Хімка та ін.). У загальних рисах вона виглядає так: перехід імперій до індустріальної модернізації і виникнення у пануючих націй відповідних типів націоналізму (як доктрини модернізації) викликали кризу архаїчно-аграрного українського суспільства. Фактично розгортався процес зміни типу суспільства в імперіях, до складу яких входили українські землі. Для українців ці зрушення були зумовлені не внутрішніми чинниками органічного розвитку (зокрема, соціально-економічними), а зовнішніми — потребою центра-метрополії в модернізації. Індустріальна модернізація (перехід від традиційно-аграрного суспільства до індустріально-модерного) призводила до розбалансування традиційної соціальної структури, властивої українцям, породжувала серйозні соціальні, соціально-психологічні й культурні проблеми і змушувала політично активну частину українського суспільства, передусім інтелігенцію, шукати адекватну відповідь. Оскільки на цей час національна ідентичність української інтелектуальної (вона ж і політична) еліти вже існувала у достатньо сформованому вигляді (також значною мірою як наслідок «інтелектуального імпорту»), то, хоча ця відповідь й формулювалася у термінах різних ідеологій, елементи націоналістичної доктрини в ній у більшості випадків були присутніми. Щоб упевнитися в цьому, досить уважніше розглянути програми українських політичних партій початку XX ст. 74

Звідси можна  зробити такий висновок: український  націоналізм, як ідеологія і форма  політичного руху, був опосередкованою реакцією на модернізаційні процеси, а не їхнім наслідком. Модернізація, яка здійснювалася під егідою панівних щодо українців націй, підсилювала асиміляційні процеси, відчуження сільської культури від міської, провокувала кризу традиційних цінностей, зосереджених для більшості української інтелігенції в ареалі традиційно-аграрної культури. Захист і спроби переоцінки цих цінностей у термінах модерної доби на ідеологічному рівні призводили до визрівання «культурницького», а з ним і «політичного» націоналізму, безпомилково охарактеризованих охоронцями імперської неподільності Росії як «современный этап южнорусского сепаратизма» 75.

Отже, можна  зробити висновок, що модернізаційна теорія у варіанті Е. Ґелнера «спрацьовує» при аналізі українського націоналізму, якщо застосовувати її не як догматичну конструкцію. /310/

Аналізуючи  становлення національної свідомості українців, ми дійшли висновку, що цей  процес розвивався за схемою «згори вниз»: інтелектуальна еліта (яка деякий час  була й політичною елітою) вироблялановий тип світогляду, що надавав іншої якості попередньому почуттю етнічно-культурної «окремішності» українців від сусідів, яку З. Когут характеризує як «малоросійську ідентичність» і яка на початку XIX ст. зійшла на рівень місцевого патріотизму (йдеться про Лівобережну Україну) 76. Безперечно, цю схему не варто розцінювати як лінійну: мав місце і зворотний вплив та взаємодія. Зокрема, була наявною та «етнографічна маса», що розглядалася спочатку як аргумент на користь «окремішності» українського народу та його еліти від польського і російського народів, а згодом — як об’єкт перетворення в націю.

Цей новий тип  світогляду (чи суспільної свідомості) можна охарактеризувати як націоналізм уже тоді, коли одним із центральних його елементів стає ідея суверенності українського народу, але як ідея демократична. Згідно з програмою кирило-мефодіївців, як відомо, Україна мала стати незалежною республікою у складі слов’янської федерації — і це ми трактуватимемо як елемент націоналістичної доктрини.

Взагалі еволюцію українського націоналізму як світогляду можна розглядати також як процес накопичення певних елементів цього світогляду в колективній свідомості: усвідомлення себе як окремої культурно-мовної спільноти, культивування цих аспектів «окремішності», протиставлення і порівняння себе із сусідами і концептуалізація такого стану речей, усвідомлення територіального ареалу власної спільноти, виникнення ідеї політичної суверенності українців тощо.

Ця схема, так  само як і згадана вище ідея про  «фази» розвитку українського націоналізму, має суттєвий недолік, на який слід звернути увагу: вона, як і багато розглянутих  раніше теорій націй і націоналізму, побудована на телеологічному принципі «самодостатньої еволюції». Складається  враження, що існують «гени», які  задають програму майбутнього розвитку організму під назвою «українська нація», чи «український націоналізм». У ході цього розвитку має з’явитися типовий набір ознак, спільний для будь-якого націоналізму. Внутрішній розвиток українського націоналізму постає в даному варіанті як закономірність, а всі зовнішні впливи — як низка випадковостей, /311/ що заважають чи, навпаки, сприяють внутрішньому розвиткові. Неважко помітити, що ця ідея закладена в основу багатьох сучасних теоретичних досліджень націй і націоналізму (Е. Сміт, Б. Андерсон, Е. Гобсбаум, Л. Ґрінфелд та ін.), отже, український націоналізм не виглядає тут оригінальним — ані як явище, ані як аналітична категорія.

Утім зауважимо, що, по-перше, йдеться не про те, чи є згадані аналітичні конструкції  адекватним відображенням певних історичних реалій. Вони є узагальненнями того, що ми вважаємо реаліями, виходячи з нашого знання про минуле. По-друге, в даному випадку йдеться про націоналізм як про світоглядну систему, а такі системи, безперечно, відповідають саме еволюційному способові розвитку.

Досить продуктивною у науково-теоретичному осмисленні генези українського націоналізму видається  також теорія «нерівномірного розвитку»  в різних її варіантах. Україна була, як доводить Р. Шпорлюк, периферією імперій, які, у свою чергу, були периферіями Заходу. Отже, існувала своєрідна «багатоступенева нерівномірність» розвитку, що спровокувала нерівномірний і опосередкований вплив модернізаційних процесів на українське суспільство, яке опинилося в «аутсайдерах». Це викликало відповідну реакцію його еліт, про яку вже йшлося.

Інший аспект застосування теорії «нерівномірного розвитку» — це «територіальна нерівномірність» у внутрішньому розвиткові українського націоналізму. Йдеться про, якісні відмінності цього процесу на західноукраїнських землях і на Наддніпрянщині, що були наслідком квазіколоніального становища цих земель. Історичний час плинув неоднаково в різних історичних просторах, відрізнялися політичний та інтелектуальний клімат, тому український націоналізм у цих регіонах настільки відрізнявся, що можна стверджувати про наявність двох українських націоналізмів. Цікаві спостереження щодо цього можна знайти у згаданих вище статтях П. Маґочія та Р. Шпорлюка 77 (хоча ці автори користувалися іншою термінологією). Цей аспект генези українського націоналізму, досить добре досліджений емпірично, потребує теоретичних узагальнень, що, очевидно, є справою майбутнього.

Утім, уже й  сьогодні можна помітити, що на західноукраїнських землях, де надзвичайно великий вплив/312/ на формування національної свідомості справили контакти з наддніпрянцями, розпочався процес побудови чогось на зразок «громадянського суспільства», що відповідним чином позначилося на генезі українського націоналізму. Загальновідомо, що в цьому регіоні він мав значно більше можливостей для легального існування в рамках громадянських інститутів, аніж на Наддніпрянщині. Водночас конкуренція з польським націоналізмом, що значно загострилася внаслідок дії соціально-економічних чинників, сприяла виникненню радикальних тенденцій, які остаточно сформувалися під час української революції 1917—1921 pp. та після її поразки.

На Наддніпрянській  Україні розвиток націоналізму в  легальних формах був неможливим унаслідок протидії політичного  режиму. Це, з одного боку, перешкоджало ідеологічному та організаційному  оформленню першого, послаблювало його, а з іншого — привело до виникнення національного радикалізму, найвідомішими  речниками якого були М. Міхновський  і Д. Донцов (згадаємо також, що у  формуванні деяких радикально-націоналістичних організацій провідну роль відіграли саме «наддніпрянці»).

Повернімося до аналітичного поділу, згідно з яким генезу і функціонування українського націоналізму можна розглядати на трьох  рівнях: соціально-психологічному (націоналізм як настрої, почуття), ідеологічному (націоналізм як доктрина, світогляд, система ідей) і політичному (націоналізм як політичний рух). Тут ми можемо знайти ще один аспект «нерівномірності розвитку», цього разу з погляду внутрішнього розвитку націоналізму. Зокрема, в радянській Україні націоналізм фактично був позбавлений можливості конституюватися на політичному рівні або ж функціонувати як ідеологія: про це свідчить доля українського «націонал-комунізму», ОУН після анексії західноукраїнських земель, нечисленних нелегальних організацій чи окремих постатей, які наважувалися сповідувати націоналізм у 1950 — 80-ті роки. Навіть більше, загальновідомо, що націоналізм переслідувався і на соціально-психологічному рівні, натомість відбувалася масштабна індоктринація масової свідомості ідеологією «інтернаціоналізму», прихована й відверта русифікація і насадження «радянського патріотизму», в основу якого був покладений адаптований радянським режимом новий варіант російського великодержавного націоналізму.

На Західній Україні, передусім у Східній  Галичині, в міжвоєнний період, незважаючи на досить жорсткі політичні /313/ умови, в яких перебував український рух, він усе ж таки мав можливості для легальної діяльності, навіть для формування представницьких інституцій. Тут український націоналізм до певного часу, а саме до анексії Західної України Радянським Союзом, досить успішно функціонував на всіх трьох згаданих рівнях. Приєднання західноукраїнських земель до СРСР призвело до поступової ліквідації українського націоналізму в цьому регіоні на рівні політико-ідеологічному, проте на соціально-психологічному рівні він виявився тут досить життєздатним.

У цій ситуації надзвичайно велику роль почала відігравати  українська діаспора. Тут націоналізм  досить успішно функціонував на всіх трьох рівнях, хоча, за вже відомою традицією, самоназву «націоналістичної» перебрала лише одна політична течія. Проте елементи націоналістичної доктрини традиційно залишалися компонентами політичних програм більшості політичних напрямів у діаспорі. Варто пам’ятати й те, що саме націоналізм діаспори став одним із потужних чинників ідеологічного та інституційного оформлення націоналістичного руху в Україні наприкінці 1980-х — на початку 90-х років.

Саме в цей  період внутрішня структура українського націоналізму в Україні знову  стає «повною». Найменше послаблення  ідеологічного диктату правлячої  партії за часів «перебудови» дало простір для виходу саме націоналістичного сентименту, а незабаром — відновлення українського націоналізму в Україні на рівні як ідеології, так і політичного руху. В сучасній Україні він функціонує на всіх згаданих рівнях (деякі його постулати стали навіть базовими елементами політики держави), очевидною є його поширеність на соціально-психологічному рівні у традиційно «націоналістичних» регіонах країни.

Информация о работе Становлення і розвиток теорії націй. Перш, ніж заглибитись в аналіз західних теорій нації, автор вважає за потрібне спробувати розібратись