Становлення і розвиток теорії націй. Перш, ніж заглибитись в аналіз західних теорій нації, автор вважає за потрібне спробувати розібратись

Природною формою самоствердження  нації та найвищим щаблем її розвитку проголошувалася держава, у цьому  ОУН слідувала принципам класичного націоналізму, і цей елемент залишався  незмінним у її програмах до початку 1990-х років. Майбутня форма державного устрою визначалася досить туманно  і мала змінюватися відповідно до трьох етапів "державного будівництва  України". На першому етапі - "національного визволення" чи "визвольної боротьби" - йшлося про встановлення національної диктатури (в яких формах буде реалізовано цю диктатуру, не згадувалося). В перехідний період побудови основ державності, після перемоги національної революції, "голова держави" мав "підготовити створення найвищих законодавчих органів на засаді представництва всіх організованих суспільних верств". Зрештою, із закінченням "перехідного періоду", із стабілізацією держави мав утворитися "представницький орган", який призначав би голову держави. Останній мав формувати найвищий орган виконавчої влади, відповідальний перед ним та "найвищим законодавчим тілом".

Макар Кушнір

Надто загальний характер формулювань щодо такого важливого  компоненту політичної програми, як майбутній  державний устрій, можна пояснити або тим, що автори програмних настанов навмисно вживали загальники, які  можна було б трактувати в різний спосіб, або тим, що вони самі остаточно не визначилися з цим. Цікаво, що і в програмі ОУН 1939 p., і в програмних документах"мельниківців" другої половини 1940-х років майже без змін повторювалась теза про згадані три етапи державного будівництва.

Зрештою, не варто забувати й того, що до руху на всіх його етапах приєднувались люди, світогляд яких не вповні підпадав під гасло "інтегрального націоналізму". На першому конгресі висловлювалося чимало ідей і пропозицій, які часом мали взаємно суперечливий характер - ігнорувати їх було неможливо, але й взяти їх усі до уваги означало б перетворення програмних документів на еклектичний набір гасел. Потрібний був або компроміс, або відповідна тактика. У листі (16 липня 1929) до Макара Кушніра (Богуша) член Проводу ОУН і редактор журналу "Розбудова нації" Володимир Марганець писав: "Біда в тому, що Конгрес не висловився ясніше про майбутній державний устрій України. Під тим оглядом ми на Конгресі вели досить макіявелістську лінію: якби всі устрої взяли до нашої програми, то з ніяким не зв'язалися на життя і смерть”. ^[11]

Отже, формування ідеологічної платформи ОУН (всіх трьох течій) відбувалося під впливом різних мислителів та теоретиків, в процесі тривалих дискусій, конфліктів та розколів. Цей процес розтягнувся на декілька десятиліть. Одне лиш можна стверджувати з впевненістю: ідеологія ОУН пішла далеко від вузькопартійної ідеології українських партій першої половини XIX ст., надовго визначивши розвиток право-радикальної думки не лише в Україні а й далеко за її межами.

Націоналізм в незалежній Україні[ред. • ред. код]

Один з лідерів УНА-УНСОАнатолій Лупиніс

1991-1994 рр.[ред. • ред. код]

Процес національного  відродження 1989-1991 рр. в УРСР ознаменувався появою нових, альтернативних до КПУ політичних партій та рухів, переважно націонал-демократичного спрямування:«Народний Рух за перебудову», Українська Республіканська Партія та інші. Однак, в короткий час значна частина найбільш політично активних громадян, переважно молодь, розчарувалась у новітніх націонал-демократичних течіях, закидаючи їм політичну нерішучість та надмірну поміркованість у поглядах. Так 19 серпня 1989 року члени молодіжного крила Української Гельсінської Групи на горіМаківка проголосили створення Спілки Незалежної Української Молоді. Снумівці відкрито маніфестували вихід України зі складу СРСР як мету своєї діяльності; виховання молоді в дусі патріотизму на прикладах національно-визвольних змагань ОУН та УПА тощо. Хоча СНУМ й була організацією нелегальною і діяла в умовах ідеологічних табу та заборон, проте, вона швидко знайшла прихильників по всій Україні. Менш ніж за рік з дня свого утворення СНУМ у своїх лавах об’єднала близько тисячі націоналістично налаштованих молодих людей з усіх регіонів України. У травні 1990 року загальна кількість обласних організацій СНУМ збільшується до 18. Існував осередок СНУМ у Перемишлі, Польща.

Головним засобом діяльності Спілки була агітаційна та просвітницька  робота, організація мітингів, страйків, голодувань та пікетів. На своїх перших нелегальних мітингах у Києві та Львові снумівці збирали гроші для друку своїх маніфестів та періодичних видань (свої газети та листівки СНУМ друкувала в Литві та нелегально завозила до УРСР), що дало можливість поширювати свої ідеї в масах. Члени спілки влаштовували театралізовані дійства зі спаленням комсомольських квитків у Києві, Львові, Тернополі, Рівному, Дубно. Снумівці зорганізували бойкот весняного призову доРадянської Армії.З цією місією влаштовувались пікетування та голодування біля військкоматів. Жоден антирадянський мітинг в УРСР в період 1989-1990 рр. не відбувався без участі СНУМу. На весні1990 р. СНУМ бере активну участь у парламентських виборах. Депутатом від СНУМ стає Ігор Деркач. У 1990 р. організація все виразніше поляризується на два табори: радикальний (формується навколо О. Вітовича та Д. Корчинського) та демократичний. Демократичне крило СНУМу реформувалось у Спілку Української Молоді, яка взяла за зразок діаспорну організацію СУМ, що відродилась у Німеччині у 40-х роках ХХ ст. СУМ не була радикальною організацією і ставила на меті виховання молоді на ідеалістичних засадах в дусі християнства та патріотизму.

Бійці УНА-УНСО 1997 р.

Іншою була доля радикальної  фракції СНУМу. Вона оформлюється (3-4 листопада 1990 року) в нове організаційне тіло: Українську Націоналістичну Спілку. Того ж 1990-го року УНС згуртувавши довкола себе найрадикальніших членів націонал-демократичних партій та організацій утворює Українську Міжпартійну Асамблею, яка згодом реформується в Українську Національну Асамблею. У 1991 році як реакція на путч в СРСР на заклик УНА формуються перші підрозділи Української Народної Самооборони, що ставлять собі на меті збір зброї та формування воєнізованих підрозділів з метою збройної протидії ГКЧП. Хоча УНСО формально й не було структурною частиною УНА, проте діяло як воєнізоване крило партії. З поширенням право-радикальних ідей на Заході України та в Києві лави УНСО швидко поповнюються. УНСО бере участь у збройних конфліктах: у Придністров’ї (1992 р.) на боці придністровських сепаратистів, у грузино-абхазькому конфлікті (1993 р.) на боці Грузії, у Нагірному Карабасі, у Косово на стороні Сербії.

Ярослава  Стецько

1990 року до України переїхав один із лідерів ОУН (мельниківців) Павло Дорожинський. Того ж року в Україні з’явилася лідер ОУН (бандерівців) Слава Стецько. В українських вищих школах з циклом лекцій виступали лідери “двійкарів” Анатоль Камінський і Тарас Гунчак. Стратегічна мета у всіх була спільна — Українська Самостійна Соборна Держава. Отже, на 1991 рік в Україні було три націоналістичні організації з одним брендом - ОУН. Варто зазначити, що згодом “двійкарі” вирішили відмовитися від діяльності в Україні, зосередившись на культурно-просвітницькій праці в країнах перебування української діаспори. Ідеологія "двійкарів" трансформувалася в ідеологію так званого ліберального націоналізму, який є дуже близьким до ідеології мельниківців. Часто ці організації виступають як союзники. Одним з небагатьох проявів діяльності ОУН (з) в Україні було продовження видання часопису "Сучасність" в Києві (з 1991 р.), співредакторами якого виступили Тарас Гунчак та Іван Дзюба. ^[12]

Однак тактичні й особистісні  розбіжності призвели до протистояння між мельниківцями та бандерівцями. ОУН (революційна), залишивши незареєстровану й нелегалізовану структуру ОУН, заснувала легальну партійну надбудову, яка діяла згідно з чинним законодавством України, — Конґрес Українських Націоналістів. Він був зареєстрований Міністерством юстиції України 26 січня 1993 року. КУН в цілому стоїть на право-консервативних позиціях та орієнтується на тих, хто визнає ідеологію українського націоналізму. Крім того, з ініціативи ОУН (р) було створено ряд громадських організацій, таких як: "Тризуб" ім. С.Бандери, «Меморіал» ім. В. Стуса тощо.

ОУН (мельниківців) оголосила  себе «громадсько-політичною організацією»  — такою собі сумішшю політичної партії і громадської організації. Дарма що в українському законодавстві  не були передбачені такі форми об’єднань  громадян, однак їй Мін’юст вручило свідоцтво про реєстрацію як громадської організації. А отже — висування депутатів і активної участі у виборчих компаніях ОУН не могла собі дозволити.

Восени 1993 року Міністерство юстиції зареєструвало ще одну партію – Організацію українських націоналістів в Україні (ОУНвУ), головою якої був Микола Сливка. Партія складалася переважно зі старих членів ОУН, які діяли лише вУкраїні. Протестуючи проти засилля представників діаспори, вони створили партію «ОУН в Україні». Нова партія ставила за мету об'єднати націоналістичні сили (хоча її виникнення часом пов'язують із непризнанням Слави Стецько як лідера бандерівського націоналізму) з метою опору комуністичній ідеології, розвитку української економіки, поліпшення правового становища українців. Але невдовзі ОУНвУ почала ділитися на безліч дрібних угруповань.

Левко Лук'яненко

Також до правих партій, які  виникли на початку 90-х років і  заявляли, що їх ідеологією є український  націоналізм, можна зарахувати Українську республіканську партію Левка Лук’яненка; Українську консервативну-республіканську партію Степана Хмари, партію «Державна Самостійність України» Романа Коваля.

УРП утворилася з кількох  політичних сил і була однією з  перших політичних партій України. Почалося все з Української Гельсинської спілки. 29-30 квітня 1990 року на базі УГС було створеноУкраїнську республіканську партію. УРП була зареєстрована 5 листопада 1990 року. Її головою було обрано Л.Лук'яненка.

Українська консервативно-республіканська партія виникла після розколу УРП. Частина делегатів третього з'їзду УРП, що відбувався 1-2 травня 1992 року, на чолі з колишнім заступником партіїСтепаном Хмарою заявила про свій вихід. Пізніше більш радикально налаштовані республіканці створили УКРП.

Всеукраїнське політичне  об'єднання «Державна Самостійність України» було створено у Львові 1990 року. Об'єднання прагнуло до побудови націократичної держави “в етнографічних кордонах демократичними засобами, до її інтеграції в європейські економічні структури”. На думку ідеологічної референтури ДСУ, націократичний державний устрій означає: а) владу Проводу нації, владу політичної аристократі (так званні еліти), яка дієво прагне добра нації; б) стрижень проводу повинні становити українські військовики та діячі національно-визвольного руху різних років; в) добро нації здобувається у жорстокій боротьбі з ворогом; г) благо нації досяжне лише у своїй державі, де панує національний закон, а не закон інших країн, у державі, в якій неможливе панування національних меншин. ДСУ виступало за входження її членів у владні структури держави.

Окремою силою 1991 року постала Соціал-національна партія України, яка зайняла крайню праву позицію і була зареєстрована як політична партія 1995 року. Головою партії був обраний Ярослав Андрушків. СНПУ - радикальна партія крайнього правого напрямку, яка керується ідеологією соціал-націоналізму, ставить за мету взяти політичну владу в Україні для побудови нового суспільства; виступає за створення "Великої України" як унітарної держави української нації з президентською формою правління, з багатопартійністю; непримиримий противник комуністичної ідеології; вважаєРосію причиною всіх бід в Україні; підтримує існування різноманітних форм власності; прихильник гармонійного поєднання інтересів суспільства і держави.

1994 - 1998 рр.[ред. • ред. код]

1994 рік став випробувальним для націоналістів, які взяли участь парламентських виборах. Але часті розколи націоналістичного табору не додавали позитивних емоцій потенційним виборцям. У підсумку все це обернулося незначною кількістю завойованих мандатів для націоналістичного табору. У Верховній Раді України II скликання націоналістів представляли: семеро депутатів від КУНу, двоє УКРПістів та троє від УНА-УНСО.

На виборах 1998 року (Верховна Рада України III скликання) націоналістичний табір був представлений трьома конкуруючими виборчими суб’єктами: КУН спільно з УРП і УКРП створили блок «Національний Фронт», СНПУ та ДСУстворили блок «Менше слів» і окремо йшла партія УНА-УНСО. Найбільш потужним і реальним для об'єднання націоналістичного табору в Україні з метою участі у парламентських виборах вбачався Український національний фронт у складі КУН, УКРП, УРП, який підтримали ОУН (мельниківці) та ОУНвУ. Хоча націоналістична карта й розігрувалася на виборах 1998 року, але результати були не втішні. Народний Рух України проводячи кампанію не стільки проти ідеологічних опонентів, скільки проти “Національного фронту”, переміг, отримавши 51 депутатський мандат. Все це поховало надію націоналістів на повернення у велику політику. Таким чином, у Верховній Раді України III скликання націоналісти були представлені чотирма КУНівцями та одним членом СНПУ Олегом Тягнибоком. Та трьома депутатами від УНА: Олегом Вітовичем, Юрієм Тимою та В. Ілясевичем

444Свій життєвий шлях людина проходить у суспільстві. З моменту народження і до смерті її включено в соціальну сферу, яка охоплює все, що безпосередньо стосується людини в процесі її спільної з іншими людьми життєдіяльності. Саме так людина всебічно взаємодіє з тими, хто її оточує, засвоює встановлені норми життя суспільства і згідно з цими нормами будує власну поведінку.

Соціальне життя — це природно-історичний процес розвитку суспільства, який здійснюється за об’єктивними законами, це форма існування суспільства. Воно відбиває безперервний розвиток суспільства через взаємодію всіх складових його елементів, частин, структур. Нормальний стан соціального життя — це впорядковане функціонування всієї системи соціальних відносин між людьми, їхніми соціальними спільнотами.