Шпаргалка по "Политологии"

Принцип суверенітету народу реалізується через принципи більшості і представництва.

Принцип більшості визнається всіма: лібералами, консерваторами, комуністами, соціалістами. В історії політичної думки цей принцип пов'язаний з протилежними тлумаченнями народовладдя.

Руссоїстська і марксистська теорії розуміють цей принцип як вираження  єдиної, неподільної волі народу-суверена, волі колективного цілого. Інтереси окремих  громадян не можуть суперечити інтересам усього народу. Про таке І. Кант казав, що подібне розуміння демократії створює виконавчу владу, при якій все вирішують про одного і в будь-якому випадку проти одного.

Ліберальна теорія трактує принцип  більшості зовсім інакше, де загальний інтерес і загальна воля — це сума приватних інтересів і воль. Мета держави щастя для найбільшої кількості людей, а поскільки абсолютно справедливого рішення для всіх знайти неможливо, тоді основою для справедливого прийняття рішення визнається воля більшості.

Принцип більшості в будь-якому  теоретичному розумінні є головним елементом сучасної демократії. Демократія в розумінні як панування більшості  протилежна будь-яким формам авторитарної влади меншості. Цей принцип розуміється  і реалізується завжди в межах конкретної системи політичних відносин, потребує певного обмеження і сфера його застосування не безмежна.

Аналіз демократії з позиції  народовладдя і визнання народу як джерело влади в суспільстві  виводить на принцип представництва. У сучасному суспільстві неможлива безпосередня участь кожного члена суспільства в прийнятті всіх політичних рішень. Історично суспільство пройшло довгий шлях до розуміння необхідності представницьких установ як демократичних, це був крок до прогресу політичної організації. Принцип представництва означає, що народ делегує свою владу представникам, які вибираються. Така форма здійснення політичної влади має переваги порівняно з прямою владою народу (безпосередня демократія). Цей принцип має певні правила взаємовідносин між народом і його представниками — довіра, відповідальність, компетентність, ініціатива в межах реалізації своїх повноважень, конституційне обмеження влади, контроль за діяльністю представників з боку народу.

Представницька форма демократії є основною на сучасному етапі, вона втілюється у парламентаризмі. Принцип представництва реалізується через механізм виборчої системи.

Принцип представництва має можливість втілити сутність демократії в суспільне  життя, за умов рівності громадян в  участі в політичному процесі. Тому-то рівність прав в управлінні державою і суспільством є одним з принципів демократії. Його складовою є сукупність прав вибирати, бути обраними, брати участь у контролі за владою. Рівність у політичному житті є реальною тільки тоді, коли соціальні умови забезпечують можливість демократичної рівності.

Передумовою рівності є принцип  свободи, демократія неможлива без  свободи індивіда і свободи соціальних груп від панування над ними будь-яких політичних сил. Але демократія —  це не свобода від влади взагалі. У демократичному суспільстві свобода реалізується через права людини, що означає правові норми взаємовідносин між індивідами, державою і суспільством.

Права, які забезпечують можливість вибору в поведінці і діяльності людини в політичному суспільстві, становлять свободу. Право на голосування, свободу слова, свободу на отримання інформації, право займати будь-яку державну посаду, створювати партії і громадські об'єднання і брати участь у них — усе це є політичне і правове поле, де має можливість діяти особистість.

Сучасна політико-правова концепція  прав і свобод людини закріплена в  документах ООН. У 1948 р. було прийняття  Загальну декларацію прав людини.

Якщо демократія передбачає для  індивідів і груп вільний вибір  щодо можливості і форм поведінки  й діяльності, свободи думок і вчинків, то за таких умов постає необхідність застосувати принцип плюралізму. Політичний плюралізм має такі суттєві ознаки: багатоманітність соціальних і політичних інтересів; розподіл влад, система стримувань і противаг; багатопартійна чи двопартійна система; гласність, свобода інформації; можливість зміни еліти через вільну політичну боротьбу; у межах загальних цінностей і законності — альтернативність політичних поглядів і дій.

Принципи демократії реалізуються через систему політичних і суспільних інститутів, таких як інститути представницької й прямої демократії, установи законодавчої, виконавчої і судової влади, інститути права, політичні партії, суспільно-політичні об'єднання, засоби масової інформації, система місцевого самоуправління.

Політична демократія найвиразніше представлена інститутом парламентаризму, який є  комплексним інститутом державного устрою і управління, що базується  на представницькій демократії.

Практика парламентаризму має  різноманітні функції:

— представницька функція, реалізується через виборчу систему;

— владна функція конституційно  гарантована, найважливіша її складова — законодавча діяльність;

— функція легітимності режиму, саме парламент є інститутом легітимізації  державної влади. Політична легітимність реалізується через прийняття політичних рішень, у яких зацікавлене суспільство;

— функція вирішення соціальних і політичних конфліктів.

Реальна влада, роль парламенту залежать від розподілу влади, що є базою  парламентаризму.

Принцип розподілу влади потребує: визнання автономності трьох гілок влади; неможливість втручання одної гілки влади у сферу впливу іншої; визнання взаємодії самостійних гілок влади. Кожна влада обмежує поле діяльності іншої, але разом вони становлять єдине ціле — державну владу як систему

49. Основні теорії соц структури суспільства. Сутність і політичне значення поняття “середній клас”.

Людське суспільство завжди було і  є розшарованим, розділеним за безліччю ознак на групи, які розрізняють  за ознаками фаху і професії, освіти, відношення до власності, за обставинами життя, походженням, етнічною чи расовою приналежністю тощо. Спільність умов життя людей, схожість виконуваних ними функцій тягне за собою подібність інших ознак – способу мислення, сприйняття світу й ставлення до оточення, вартісних домінант, інтересів тощо. Розмаїта сукупність людських особистостей поділяється на певні спільноти – класи, стани, верстви, нації, касти тощо. Це соціальні групи, тобто цілісні соціальні утворення, що виникають об’єктивно і характеризуються сталими зв’язками людей, спільністю їхніх інтересів та властивостей, схожістю ставлення до інших соціальних угруповань, сповідуваних ідеалів, способу життя, тенденцій та перспектив розвитку.

Соціальна структура суспільства — ієрархічно упорядкована сукупність індивідів, соціальних груп, спільнот, організацій, інститутів, об'єднаних стійкими зв'язками і відносинами. Іншими словами, це внутрішній устрій суспільства, який складається з відповідно розташованих, упорядкованих елементів, що взаємодіють між собою. Поняття «соціальна структура» охоплює системно-організаційний і стратифікаційний аспекти.

Згідно із системно-організаційним аспектом головний зміст соціальної структури створюють соціальні  інститути, насамперед економіка, політика (держава), наука, освіта, сім'я, зберігаючи і підтримуючи існуючі в суспільстві відносини і зв'язки. Ці інститути нормативно регулюють, контролюють і спрямовують поведінку людей у життєво важливих сферах, а також визначають стійкі, регулярно відтворювані їх рольові позиції (статуси) у різних типах соціальних організацій. Соціальний статус є первинним елементом соціальної структури суспільства, що розкриває місце особистості в соціальній структурі суспільства. Він зумовлений професією, віком, освітою, матеріальними статками тощо. Наприклад, структура сім'ї утворюється взаємозалежною мережею позицій: чоловік, дружина, діти; у системі освіти — учитель, учень; в економіці — підприємець, робітник і т. д. Соціальні позиції (статуси) та зв'язки між ними визначають характер соціальних відносин. На основі близькості соціальних статусів, що встановлюють потенційну можливість участі індивідів у відповідних видах діяльності, формуються складніші структурні елементи суспільства — соціальні групи.

Поняття суспільства і системи. Упродовж усієї історії соціології однією з найважливіших її проблем була проблема: що являє собою суспільство? Соціологія всіх часів і народів намагалася відповісти на запитання: яким чином можливе існування суспільства? Які механізми соціальної інтеграції, що забезпечують соціальний порядок усупереч величезному розмаїттю інтересів індивідів і соціальних груп?

Соціологія по-різному тлумачить  поняття “суспільство”. Е. Дюркгейм розглядав суспільство як надіндивідуальну духовну реальність, яка основана на колективних уявленнях. За М. Вебером, суспільство — це взаємодія людей, яка є продуктом соціальних, тобто орієнтованих на інших людей, дій. Американський соціолог Т. Парсонс визначав суспільство як систему відносин між людьми, основою якої є норми й цінності. З точки зору К. Маркса, суспільство — це сукупність, що історично розвивається, відносин між людьми, які складаються в процесі їх спільної діяльності.

Зрозуміло, що в усіх цих визначеннях  так чи інакше відбито підхід до суспільства як до цілісної системи  елементів, що знаходяться в стані тісного взаємозв’язку. Такий підхід до суспільства називається системним. Основна задача системного підходу в дослідженнях суспільства полягає в поєднанні різних знань про суспільство в цілісну систему, яка могла б стати теорією суспільства

Прихильники системного підходу до аналізу суспільства відповідають, що ні. З їхньої точки зору суспільство  — це не сумативна, а цілісна система. Це означає, що на рівні суспільства  індивідуальні дії, зв’язки і  відносини створюють нову, системну якість.

системна якість — це особливий  якісний стан, який не можна розглядати як звичайну суму елементів. Суспільні  взаємодії й відносини носять надіндивідуальний, надособистісний характер, тобто суспільство — це деяка самостійна субстанція, яка відносно індивідів є первинною. Кожен індивід, народжуючись, застає певну структуру зв’язків і відносин і в процесі соціалізації включається до неї.

Цілісній системі притаманна багатоманітність зв’язків, взаємодій та відносин. Найбільш характерними є корелятивні зв’язки, взаємодії та відносини, що включають координацію і субординацію елементів. Координація — це певна злагодженість елементів, той особливий характер їх взаємної залежності, який забезпечує збереження цілісної системи. Субординація — це підлеглість і сопідлеглість, що вказує на особливе специфічне місце, неоднакове значення елементів у цілісній системі.

Детерміністський підхід найбільш яскраво виражений у марксизмі. З точки зору цього вчення, суспільство як цілісна система складається з таких підсистем: економічної, соціальної, політичної та ідеологічної, кожну з яких, у свою чергу, можна розглядати як систему. Щоб відрізняти ці підсистеми від саме соціальної, їх називають соцієтальними. У взаємовідносинах між цими системами головну роль відіграють причинно-наслідкові зв’язки. Це означає, що кожна з цих систем існує не сама по собі, а, згідно з марксизмом, перебуває у причинно-наслідковій залежності від інших систем. Усі ці системи являють собою ієрархічну структуру, тобто знаходяться у співвідношенні субординації, підлеглості в тому порядку, в якому вони перераховані. У марксизмі чітко вказується на залежність і зумовленість усіх систем від особливостей економічної системи, в основі якої лежить матеріальне виробництво, що базується на певному характері відносин власності.

Ідеї функціоналізму більшою мірою  притаманні англо-американській соціології. Основні положення функціоналізму були сформульовані англійським соціологом Г. Спенсером у його праці “Основа соціології” і розвинуті англійським етнографом А. Редкліфф-Брауном і американськими соціологами Р. Мертоном і Т. Парсонсом.

Так само, як і прихильники системного підходу, функціоналісти розглядали суспільство  як цілісний, єдиний організм, що складається  з багатьох частин: економічної, політичної, військової, релігійної та ін. Але при цьому підкреслювали, що кожна частина може існувати тільки в рамках цілісності, де вона виконує конкретні, цілком визначені функції. Функції частин завжди означають задоволення певної суспільної потреби. Усі ж разом вони спрямовані на підтримку стійкості суспільства і відновлення людського роду. Оскільки кожна з частин суспільства визначає тільки їй притаманну функцію, то у випадку порушення діяльності цієї частини чим більше функції відрізняються одна від одної, тим складніше іншим частинам виконувати порушені функції.

Головною вимогою збереження суспільної цілісності є згода більшості  суспільства з прийнятою в  ньому системі цінностей.

Основна ідея методології і індивідуалізма зводиться до наступного: будь-яке  соціальне явище, у тому числі суспільне життя, може бути пояснене через сукупність індивідуальних дій. Отже, завдання соціологічної науки полягає, перш за все, у поясненні, що таке індивідуальна дія і що таке сукупність індивідуальних дій.

середній клас - це особливий тип  особистості, що з“являється в результаті соціального добору за умов ринку, найбільш активна в економічному відношенні частина населення, яка вирізняється насамперед такими ознаками, як характер прибутку, освіта, спосіб життя, тип мислення, соціальний престиж тощо. Він є найбільш гетерогенним соціальним утворенням щодо соціально-економічних і соціально-політичних позицій його складових елементів, характеризується надзвичайно високим рівнем соціальної мобільності й взаємообмінами

50. Партійні  системи та їх типологія. Особливості партійної системи України.

Партійна система - структура, що утворюється із сукупності політичних партій різних типів з їх стійкими зв’язками і взаємовідносинами  між собою, а також з державою та іншими інститутами влади, характером, умовами діяльності, поглядами на базові цінності політичної культури суспільства та ступенем узгодження цих поглядів у ході реалізації прийнятих ними ідеологічних доктрин, форм і методів практичної політичної діяльності. У політології партійні системи характеризуються як невід’ємна складова частина політичної системи суспільства в цілому, характер якої визначає різновид політичного режиму, механізм та ефективність функціонування демократичних інститутів суспільства. Під терміном партійна система розуміють: право партій на формування власної системи правління; сукупність політичних сил, представлених у парламенті, або таких, що прагнуть до представництва в ньому; сукупність відносин між легально діючими політичними партіями, що виявляються у спільній боротьбі, або в суперництві за владу в суспільстві; сукупність політичних партій, що існують у країні, незалежно від форм діяльності та ступеня інституціалізації згідно з чинним законодавством. Одним з найпоширеніших підходів до типології партійних ситем є виділення одно-,двох- і багатопартійних систем. У нормально функціонуючій державі цивілізованого типу загальним критерієм визначення кількості партій є кількість партій, що мають своє представництво у парламенті. У багатопартійній політичній системі парламентська  більшість побудована на комбінації основних партій, представлених і парламенті, змінюється після кожних виборів відповідно змінюються і уряди. Найчастіше у світі використовується система з трьох-п’яти партій, жодна з котрих не перважає. Вони змушені ти на компроміси. При наявності великої кількості дрібних партій, вони утворюють на час виборів блоки. Практика свідчить, що у стабільних суспільствах існує тенденція до зменшення політичних партій, концентрації політичних сил у невеликої кількості партій.