Шпаргалка по "Политологии"

— конкуруючі інтереси взаємно контролюють  один одного і обмежують владу;

— плюралістична конкуренція інтересів  веде до суспільної рівноваги, щонайкраще враховує суспільні і групові  інтереси під час прийняття політичних рішень.

Концепція Р. Даля підтримує систему  політичного управління, яка забезпечує відкрите суперництво політичних груп за владу.

У західній політологічній теорії є  різні варіанти концепції плюралістичної демократії. Наприклад, А. Лейпхарт досліджує демократію в багатоскладових суспільствах; він назвав цей тип демократії, співсуспільною демократією. Ця форма демократії дає можливість досягти стабільного правління в умовах полі-етнічних, багатонаціональних суспільств. її характерні ознаки: влада здійснюється коаліцією політичних лідерів, через що досягається союз інтересів (ліберальні моделі побудовані на принципі конкуренції інтересів); «взаємне вето», що є гарантом інтересів меншості; пропорційність — головний принцип представництва; автономність кожної групи коаліції у вирішені внутрішніх справ. Ця форма демократії має елемент елітаризму, тому що передбачає співробітництво політичної еліти.

Елітарна теорія демократії виходить з того, що в умовах досягнення панування  демократичної більшості, політичні рішення приймаються меншістю — демократичною елітою і це є недоліком демократичного режиму. Концепція елітарної демократії по суті стверджує, що в дійсності ідеал народовладдя у сучасну епоху не реалізується. У системі політичної влади народ представляє еліта. Отже, для демократії в такому випадку характерним є відкрите формування еліти і підконтроль-ність її діяльності у здійсненні влади і управління. Соціальну базу елітарної демократії становлять суспільства з нерозвинутою соціальною структурою, коли більшість населення не володіє необхідним рівнем політичної культури для демократичної участі.

У якості альтернативи щодо концепції  елітарної демократії виступає теорія пар-типаційної демократії. Вона тяжіє  до безпосередньої форми демократії і обґрунтовує необхідність участі більшості народу в усіх видах політичного процесу, включаючи формування правлячих груп і висування політичних лідерів. Партипаційна концепція — за всезагальну демократизацію суспільного життя, її політизацію і право участі особистості в прийнятті рішень у всіх сферах життя через право голосу, і в цьому є її утопічність.

Соціалістична концепція базується  на визнанні соціально і політично  єдиного народу як основи його влади. Розглядає природу і зміст  демократії з класових позицій. Розуміє демократію як державу, де управляє сам народ, самоуправління народу — це і є демократія. Соціалістична концепція виходячи з класової природи демократії, об'єднує політичну демократію із соціальною і саме остання розглядається як умова і гарант політичної демократії. Такий підхід надав політологам можливість у сучасних умовах висунути тезу про демократичну соціальну державу.

39. Національно-радикальний  напрям української політичної  думки (Д.Донцов, М.Міхновський).

Ідея незалежної української державності була центральною не тільки у творчості представників консервативного напряму української політичної думки. Головну увагу обгрунтуванню цієї ідеї приділяли також ідеологи ще двох напрямів політичної думки — націоналістичного і націонал-демократичного. Найвідомішими представниками націоналістичного напряму є М. Міхновський, Д. Донцов. Вони вважали, що до революції 1917 p., коли Україна отримала реальний шанс здобути політичну самостійність, нація прийшла ідеологічно непідготовленою, а найголовніше — неготовими виявилися її провідники, які часто поступалися національними інтересами на користь соціальних демагогів і маніпуляторів привабливими гаслами. Ідеологи націоналізму вважали за свій обов'язок формувати національну свідомість українського народу, всебічно сприяти усвідомленню ним необхідності здобуття незалежної державності. Однак при цьому вони негативно ставилися до деяких інших народів, особливо російського, у тій чи іншій формі пропагували ідею національної винятковості українців. Засновником українського націоналістичного руху вважається М. Міхновський.

Микола Міхновський приєднався до таємної студентської націоналістичної групи «Братство Тарасівців» і розробив її основні політичні засади. Метою групи проголошувалося досягнення повної державної незалежності України.

У 1900 p. М. Міхновський виголосив  у Полтаві й Харкові промову, що вийшла окремою брошурою у Львові під назвою «Самостійна Україна» і стала програмним документом утвореної  в цьому ж році у Харкові  Української революційної партії. «Самостійна Україна» вважається першим програмним документом українського націоналізму. Зазначивши, що світ вступив у нову фазу свого розвитку — боротьбу народів за самовизначення, а український народ перебуває в становищі «зрабованої нації», М. Міхновський порушує питання про можливості її національного визволення. Та самих лише юридичних підстав, зауважує М. Міхновський, замало, необхідні ще достатні фізичні й матеріальні засоби. Головною проблемою української нації є відсутність провідної національно свідомої верстви — інтелігенції. Інтелігенція польського походження розбудовувала Польщу, діяла в інтересах Росії. Лише нинішня інтелігенція не хоче миритися з пануванням чужинців на своїй землі й виступає з вимогами захисту інтересів власної нації. 
Однією з основних причин втрати українцями державності М. Міхновський вважав відсутність внутрішньої єдності й висував ідею національного солідаризму, яка має об'єднати окремі частини нації в єдине ціле: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ». Ідея національного солідаризму найповніше була сформульована в «X заповідях УНП» — заснованої М. Міхновським Української народної партії.

М. Міхновський був одним із авторів  конституційного проекту «Самостійна  Україна» (1905), за яким Україна мала бути президентською республікою з двопалатним парламентом — Радою представників і Сенатом. Парламентські вибори мали відбуватися з урахуванням національно-економічних особливостей дев'яти вільних і самоуправних земель. Передбачалися широкі громадянські свободи, суд присяжних, націоналізація землі за викуп і розподіл її за національною ознакою. Для М. Міхновського розв'язання національного питання мало передувати вирішенню питання соціального. Хоч би якими великими не були завдання соціальної революції, вона, на його думку, не принесе справжнього звільнення поневоленій нації.

Якщо М. Міхновський був засновником  українського націоналістичного руху, то публіцист і громадсько-політичний діяч Дмитро Донцов (1883—1973) виступив його головним ідеологом. Він був членом Української соціал-демократичної робітничої партії, Партії хліборобів-демокра-тів.

Філософським фундаментом поглядів Д. Донцова був ідеалізм з його приматом духовного над матеріальним. Відповідно до своєї філософської позиції  мету існування нації він убачав не в матеріальних, а в духовних благах. Ідея добробуту й матеріального блага приноситься ним у жертву ідеї честі та слави, благополуччя одиниці — величі нації в цілому, тому що тільки в межах національного організму існують і творяться духовні цінності. Ідея примату духовного над матеріальним обґрунтовує і принцип ієрархічності у внутрішньому устрої держави. Належність до того чи іншого стану визначається не за соціальною, а за психологічною ознакою.

Д. Донцов заперечував традиційний український націоналізм XIX ст. за раціоналізм, лібералізм і соціалізм, федералістичні та автономістичні ідеї. Натомість він сформулював концепцію нового — інтегрального, або чинного, українського націоналізму. Інтегральний націоналізм передбачає пристрасне ставлення до світу і є своєрідною формою світогляду, покликаною об'єднати населення в народ і перетворити його в націю. Чинність націоналізму означає дійовість, а не пасивну споглядальність.

Вихідною ідеєю інтегрального  націоналізму є ідея переорієнтації українства на Захід, відхід його від Росії, як несумісного з нею за історичними політичними традиціями, національними звичаями, способом життя. Росіянам, доводив Д. Донцов, природно притаманні абсолютизм і правовий нігілізм, тоді як Україна культурою, засадами в соціальному й політичному житті залишилася з Європою. Тому основною заповіддю зовнішньої і внутрішньої політики України мусить бути «повна сепарація від Росії». У праці «Підстави нашої політики» Д. Донцов стверджував, що призначення України — бути аванпостом захисту культури Заходу від російського впливу. У цьому він вбачав зміст української національної ідеї.

Політична та ідеологічна концепція  Д. Донцова найповніше викладена  у його праці «Націоналізм». У  ній він писав, що починаючи з XVIIT ст. в Європі відбувся поділ на дві частини, в одній з яких панувала воля, а в іншій — інтелект. Українські політичні мислителі та діячі XIX ст. апелювали до інтелекту, раціоналізму, тому й не досягли успіху в національному визволенні. У XX ст. назріла потреба в такому націоналізмі, головною рушійною силою якого були б не інтелект, а воля як інстинктивне прагнення нації до життя, влади і панування. Воля має бути зорієнтована на боротьбу за поширення української ідеї та національне визволення.

Націю Д. Донцов розумів як об'єднання мільйонів воль довкола спільного ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона дістала в спадщину від батьків і яку хоче залишити своїм дітям. Розуміючи, що традиції минулого українців не дуже сприяють державотворенню, Д. Донцов переорієнтовує увагу на майбутнє. Головною ознакою нації стає ідеал політичного владарювання, державної незалежності. На відміну від В. Липинського, для якого створення держави було підставою для формування нації, для Д. Донцова саме поява нації, її прагнення до самостійного політичного життя є необхідною передумовою створення власної держави.

Боротьба за формування нації і  державну незалежність повинна грунтуватися на романтизмі, фанатизмі та аморальності. Романтизм є догматичним, отже, релігійним за своїм характером відчуттям, що в історії часто постає у формі різних легенд і міфів. Фанатизм випливає з релігійного характеру догматизму, бо віруючі дивляться на свої ідеї як на правду, обов'язкову для всіх. Фанатизм є аморальним, він суперечить буденній моралі, оскільки звичайні люди керуються у своїх діях не загальнонаціональними, а передусім власними інтересами, що виправдовує існуюча мораль. Аморальність у політиці означає можливість використання будь-яких засобів для досягнення політичних цілей.

Необхідною умовою національного поступу, перетворення маси в націю Д. Донцов вважав формування національної політичної еліти як державотворчого елемента. Цей елемент він називає по-різному: аристократією, провідною верствою, ініціативною меншістю, правлячою кастою. Говорячи про головну причину всіх історичних бід українців, Д. Донцов зазначає, що вона полягає не в географічному розташуванні України, не у власне національній свідомості широких мас, а у виродженні державотворчого елемента, відсутності власної провідної верстви. У найвідповідальніші історичні моменти українська еліта виявлялася не гідною свого народу і свого призначення. Тому першочерговим завданням українського націоналізму є формування саме провідної верстви, гідної завдань, що стоять перед нацією.

Маси не можуть творити державу, оскільки їх покликанням є фізична  праця, і вони прив'язані до землі  як до засобу виробництва. Це люди земних інтересів і земної праці, які  приносять суспільству користь  тим, що сумлінно виконують своє призначення. Правляча ж верства — це аристократи духу, для яких земля — передусім арена боротьби й захисту інтересів усього суспільства. Аристократ б'ється за землю й віддає за неї своє життя; межі своєї землі він встановлює не плугом, а мечем.

Крім відчуття духу землі, для належності до провідної верстви необхідні ще й інші ознаки. Це, по-перше, шляхетність, яка виявляється в домінуванні духовного над матеріальним, прагненні до високих ідеалів, цінуванні ідеалів честі, слави й морального обов'язку. По-друге, мудрість, здатність до розуміння тих одвічних законів, на яких тримається світ у цілому й суспільство зокрема. По-третє, мужність, що проявляється здатністю жертвувати своїм життям в ім'я загального блага, виконувати своє призначення, незважаючи ні на що. Методом реалізації провідною верствою ідейних настанов інтегрального націоналізму, за Д. Донцовим, мало бути «творче насильство», що означає орієнтацію на примус у процесі боротьби за державну незалежність.

Д. Донцов рішуче заперечував ідею федералізму, яка була провідною в українській політичній думці XIX ст. Він виступав за повну незалежність української держави у формі селянської дрібнобуржуазної республіки і вважав, що політичний сепаратизм, спрямований насамперед проти російської державності, є необхідною умовою виживання української нації.

Д. Донцов поділяв нації на панівні  і непанівні і вважав, що сильніші нації мають перемогти слабших  і «накинути» їм свій спосіб життя. Він виходив з того, що гуманізм і демократія несумісні з національною волею, національною ідеєю і тому на них не слід зважати.

У 20—30-х роках, коли в Європі поширювалася фашистська ідеологія і в деяких країнах були встановлені фашистські режими, ідеї Д. Донцова набули популярності в середовищі галицької молоді. Його націоналізм став ідеологічною основою програми Організації українських націоналістів (ОУН). Однак сам Д. Донцов не належав до націоналістичних організацій.

Особливого звучання ідеї Д. Донцова  набувають у праці «Націоналізм», у якій він обґрунтовує власний  підхід до утвердження нації, вказує на необхідність цілеспрямованого виховання національне наснажених людей, які б визнавали моральним і етичним лише те, що утверджує націю. Обґрунтовуючи необхідність перетворення національної ідеї в націоналістичну, Донцов прагне витворити українську ідеологію, піднести «стяг, навколо якого гуртувалася б ціла нація». Він не приховує свого захоплення більшовиками, фашистами, янкі, вказує на те, що вважає прийнятним для української боротьби за державність. Головним у житті окремої людини, на його думку, є не інтелект, а воля з її виявами самолюбства, ненависті, любові тощо. Позитивними вважає ірраціоналізм, експансію, насильство і фанатизм, проповідує створення «нової людини», яка б горіла любов'ю до своєї нації, визнавала моральним лиш те, що зміцнює її силу та забезпечує зростання.