Шпаргалка по "Политологии"

У зв'язку з цим стрижневим елементом політичної системи виступає політична організація суспільства, що включає державу та її установи, політичні партії, громадсько-політичні організації та рухи, групи тиску.

Важливим елементом політичної системи є політична свідомість як невід'ємний компонент політичної діяльності людей. Вона є відображенням політичного життя суспільства в ідеях, поглядах, уявленнях, традиціях, соціально-політичних почуттях людини, соціальної групи, нації, народу. Політична свідомість — це розуміння суспільством самого себе як політичної цілісності; в реальному житті вона виступає як сукупність відповідних знань і оцінок.

Значну роль у політичній системі  відіграє політична культура, яка  характеризує якісний стан політичних відносин і діяльності в суспільстві, а також розкриває ступінь соціально-культурного розвитку людини та міру її активності у перетворенні політичної дійсності.

Політичні і правові норми виступають важливим регулюючим елементом політичної системи. Якщо політичні норми діють  і реалізуються у вигляді принципів і установ, що регулюють діяльність політичних інститутів і громадян як суб'єктів політичного життя, то правові норми — це сукупність затверджених або санкціонованих державою загальнообов'язкових правил політичної поведінки (норм), дотримання котрих забезпечується певними заходами державного впливу (кримінальне, адміністративне, державне, громадянське право). На основі політичних і правових норм утворюються регулятори суспільних відносин щодо влади і закріплюються основні принципи діяльності суб'єктів політики.

Визнаним елементом політичної системи суспільства є засоби масової інформації як засоби духовного  спілкування великих мас людей, духовно-політичного спілкування  держави і суспільства, людини і  держави, держави з іншими політичними  інститутами та іншими державами і міжнародними організаціями. Засоби масової інформації використовуються, насамперед, для політичного та ідеологічного впливу на електорат з метою легітимізації влади або її захоплення, зміцнення і реалізації в інтересах певних соціальних сил.

політична система — це жива, відкрита, динамічна система, що виконує свої функції.

У науковій літературі є різні точки  зору щодо функцій політичної системи, але є й певні спільні наукові  підходи. Одна з таких точок зору узагальнює погляди більшості вітчизняних  учених щодо функції політичної системи. Вони збігаються в тому, що кожна  функція повинна відбивати певну системну якість. У зв'язку з цим можна виокремити такі основні функції політичної системи суспільства: 1) визначення цілей і завдань суспільства; 2) мобілізація ресурсів; 3) владно-політична інтеграція суспільства; 4) регулювання режиму соціально-політичної діяльності; 5) легітимізація, під якою розуміється досягнення необхідного ступеня відповідності реального політичного життя офіційним політичним і правовим нормам.

Головні функції політичної системи — це визначення цілей і завдань суспільства, а також мобілізація всіх ресурсів для досягнення цих цілей і регулювання режиму політичної діяльності.

Функції інтеграції, легітимізації  є функціями не лише політичної системи, а й духовно-культурної, економічної  та інших систем.

Виконуючи свої функції, політична система забезпечує цілісний керівний вплив на суспільство як єдиний організм, що ефективно управляється політичною владою

Політичні системи можна класифікувати, застосовуючи певну типологію.

1. Залежно від політичного режиму розрізняють такі політичні системи: тоталітарні; авторитарні; демократичні.

2. За характером взаємодії з зовнішнім середовищем виділяють: відкриті системи; закриті системи.

3.  В історичному аналізі використовується характеристика систем з позицій формаційного підходу.

Відповідно виділяються системи: рабовласницькі; феодальні; капіталістичні; командно-адміністративні.

Політологи звернули увагу на те, що політична культура США за характером цінностей відрізняється від  культури, що склалася в Європі.

Це дозволило Д.Алмонду і С.Вебер виділити такі типи політичних систем:

·  англо-американську з секулярною, плюралістичною і гомогенною культурою, що означає: більшість громадян поділяють спільні базові цінності і норми;

·  континентально-європейську, яка характеризується фрагментарною політичною культурою;

·  до індустріальні і частково індустріальні з диференційованою політичною культурою;

·  тоталітарну з гомогенною політичною культурою, причому сама гомогенність визначається відсутністю плюралізму і можливістю реалізації власного інтересу.

Нині Україна тільки починає  розбудову своєї нової політичної системи — системи демократичної  діяльності й відносин, правових гарантій та політичної відповідальності всіх суб'єктів демократичного процесу.

Тому в реальному житті нашої країни, як і в інших країнах, що формують свої нові політичні системи, відбувається постійне суперництво двох факторів, двох основних тенденцій. З одного боку, фактор випадковостей, тенденція до дезорганізації, до руйнування старої політичної системи. З іншого — фактор управління і самоуправління, тенденція до організованості, впорядкування та стабілізації розвитку і прогресу політичної системи. Важливо, щоб усі ці процеси і явища були вузько детермінованими і мали можливість для різних ліній розвитку. Можливість управління визначається самим існуванням випадковостей, що дає змогу уникнути одно-варіантного призначення. Тому одна з основних умов управління — це умова мати певний вибір; друга умова — щоб управляти, треба мати зворотний зв'язок між усіма елементами політичної системи.

Нинішній етап перехідного процесу  відбувається в кризовій ситуації, яка охопила політичну, економічну, соціальну та духовну сфери. Після  прийняття нової Конституції  України вищі органи законодавчої і  виконавчої влади не зуміли уникнути нового протистояння. Зростає політична апатія людей до діяльності владних структур. Негативні процеси спостерігаються і в розвитку економіки України. За роки незалежності Україна втратила майже половину свого промислового і сільськогосподарського потенціалу.

У соціальній сфері спостерігається  зростання майнової нерівності, зубожіння  переважної частини населення та небаченого зниження життєвого рівня. В умовах економічної нестабільності суспільства масова свідомість шукає  винуватців такого стану. Серед них, насамперед, називають ділків тіньової економіки, на другому місці — представники колишньої і нинішньої номенклатури, яких небезпідставно підозрюють у корупції. І, нарешті, у сфері ідеологічній — криза духовності, невпевненість переважної більшості населення в завтрашньому дні, втрата політичних і соціальних орієнтирів, ідеалів. Монополізація владними структурами преси, радіо, телебачення, виникнення заборонених для критики зон, а також обмеженість, збідніння інформаційної сфери.

Головною метою формування нової політичної системи є перехід до справжньої, діючої народної демократії. Для того щоб нова політична система була завжди здатною до самооновлення й адаптації, необхідно, згідно з положенням Конституції України, докорінно відпрацювати механізм представницької та безпосередньої демократії, широко втілити в суспільне життя елементи самоврядування, зламати бюрократичну машину, обравши справді професійний, кваліфікований парламент. Виконавча влада повинна бути також

исококваліфікованою, а її аппарат — невеликим, але здатним ефективно працювати.

Україна обрала демократичний тип  політичної системи, що й визначено  в Конституції країни. Згідно з  її основними положеннями, зараз  відбувається активний процес формування нової політичної системи. Складовими елементами цього процесу є:

1) утвердження принципів демократії, парламентаризму і політичного  плюралізму

2) забезпечення прав і свобод  громадян;

3) поділ державної влади на  законодавчу, виконавчу і судову;

4) запровадження інституту президентської  влади;

5) визнання засобів масової інформації  важливим елементом політичної  системи;

6) формування системи самоврядування  народу тощо.

Деякі з цих елементів уже  увійшли в життя, а деякі тільки наблизилися до виконання.

Крім того, докорінного реформування потребує економіка України. Вона потребує переходу на ринкові відносини. Але щоб ринкове саморегулювання не перетворилося на розгул ринкової стихії, держава та її законодавчі органи, партії та профспілки повинні доповнити його системою законодавчих та інших заходів, спрямованих насамперед на забезпечення соціального захисту громадян держави.

38. Сучасні теорії демократії.

Проблеми демократії на її сучасному  рівні — одне з головного в  політології. Нині в західному світі  їх багатоманітність, складність, безпосередня зумовленість політичною практикою, неоднаковість у різних країнах визначають різноманітність і суперечливість як підходів до вивчення, так і існуванням численних концепцій у науці. Усі вони так чи інакше враховують характер суспільства як постіндустріального. Більшість політологів виходять з того, що основною характеристикою демократії є відкритий характер прийняття рішень через представницькі органи влади, тобто процес цей на будь-якому рівні здійснюється за участю обраних представників народу.

Теоретики демократії на підставі досліджень дійшли висновку, що індивід набуває свої ідеї, цінності і мотиви діяльності та творчості лише в групах і взаємодіє з цими групами. Тобто в політичній сфері індивід реалізує себе через ідентифікацію з групою. У цьому випадку досить значну увагу привертає до себе проблема участі в політичному житті і політичному процесі.

Класична теорія демократії формувалася  в умовах руйнування станового поділу суспільства і пошуку форм народовладдя. Представники класичного напряму цю проблему зводили до обгрунтування відносин громадян і держави у визначенні народом завдань держави. За концепцією Руссо, суверенітет народу може бути реалізований лише самим народом. Тільки завдяки безпосередній участі в прийнятті рішень громадянин не відділяється від держави і виступає її частиною.

Передача суверенітету народу передбачала  відчуження усіх прав людини на користь  общин, народ на загальних зборах вирішує всі питання. Руссо вважав, що при такому відчуженні людина має  більше можливостей розвиватися та духовно збагачуватися. Добре відомо, що ідея досягнення загального блага самим народом абстрактна та утопічна і веде до деспотизму, який прикривається турботою про благо народу. До сучасного розуміння демократії дійшов не Руссо, а Локк, який попереджував, що деспотична влада загрожує безпеці і життю людини. Тому-то стали приділяти більше уваги не тому, хто править, а тому, як здійснюється влада. Народ складається з груп, які об'єднуються і мають своїх представників, котрі виражають їх інтереси. Демократія зводиться до механізму представництва, режиму конституціоналізму, гарантування прав меншості.

Класична теорія демократії наповнюється системою представництва народу. Визначається, що влада може здійснюватися не суспільством у цілому, а тими, яким участь делегована. Прийняття ідеології представницької демократії спонукало до розроблення критеріїв вільних виборів. Загальне виборче право і рівність виборців, вільні вибори, парламентаризм, розвиток партійних систем стали організаційною основою сучасних західних демократій.

Сучасні концепції демократії сформувалися на базі двох альтернативних напрямах: руссоїстському, що мало розвиток у  соціалістичній (марксистській) теорії, і ліберальному; перші відносяться  до колективістського, другі — до конкурентного типу.

В основі колективістського типу демократії — визнання соціальної єдності, панування  єдиної загальнодержавної волі над  волею громадян, корінних суспільних і особистих інтересів, колективізм, забезпечення державою соціальних гарантій, прав і свобод кожного члена суспільства, що є основою соціалістичної демократії як теоретичної її моделі. Таким чином, ця модель демократії абсолютизує роль загальної волі народу, відкидає автономність окремих суб'єктів у системі демократичних відносин, нехтує свободу вибору і політичного самовизначення особистості, а це є основою демократії.

Теоретична модель конкурентної демократії лежить в основі сучасних західних ліберальних концепцій демократії. Основа цих теорій — пріоритет  особистості над суспільством і  державою, вона є первинною, становить основу держави і є джерелом влади. Представницька демократія є головною рисою цього напряму, коли встановлюються відносини, які ґрунтуються на повноваженнях і довірі, створюються реальні основи для прийняття рішень, впроваджується принцип відповідальності при меншій увазі до принципу співучасті.

Сучасні ліберальні демократії частіше  розглядаються як плюралістичні. Ця теорія виходить з необхідності ширшого  представництва в системі політичної влади і управління інтересами різних соціальних груп. Рівновага політичних сил встановлюється в демократичному процесі завдяки несприйняттю монополізації політичних рішень. Сучасне розуміння плюралістичної демократії включає права людини, конкуренцію легальних політичних сил, правотворчість парламенту, розподіл влади, федералізм.

Прихильником плюралістичної теорії демократії є політолог Р. Даль. Сутність його аргументів зводиться до таких  положень:

— демократія плюралістична допускає існування великої кількості  організованих інтересів;

— організовані інтереси конкурують між собою у володінні політичною владою і впливом;