Націоналізму ліберальному (культурному)
Донцов протиставляє витворений ним
«чинний націоналізм». Інтелектові
в ньому протиставляється «воля
до життя» і «воля до влади»; знанням
і раціоналізму — ірраціоналізм
і романтизм; вселюдському розумінню
свободи — ідея боротьби, експансії і
насильства; скептицизму й відсутності
віри — догматизм, винятковість, твердість
і фанатична віра в «свою правду»; ліберальному
демократизму — інтереси нації будьякою
ціною.
Зі своїми ідеями він передусім
апелював до молоді, оскільки вважав, що
вона уособлює в собі рух, дію і життєздатність
— якості, потрібні українській нації.
Розрахунок Донцова виявився точним. Йому
таки вдалося привернути увагу до свого
вчення значної частини галичан та емігрантської
молоді. Більше того, він «сформував,—
за висловом професора Колумбійського
університету О. Мотиля,— цілу міжвоєнну
генерацію галичан і визначив інтелектуальні
категорії, якими вони керувалися в своїх
оцінках дійсності». Закономірність такого
впливу ідей Д. Донцова пов'язана з молодіжною
потребою якось компенсувати поразку
старшого покоління у національновизвольних
змаганнях з необхідністю виходу із задухи
і тісноти польської дійсності.
В ідеології «чинного» (донцовського)
націоналізму є чимало рис, притаманних
фашизмові та більшовизму (ставка на ірраціоналізм,
фанатизм тощо). Те, що він зміг завоювати
розум і серця цілого покоління, як писав
О. Мотиль, не є показником глибини його
вчення, а лише «свідченням злиденності
міжвоєнної української політичної думки».
Націоналістична ідеологія в творчості
Д. Донцова дала поштовх розвитку
тієї суспільнополітичної думки, що
сповідувала принцип: мета виправдовує
засоби. Цієї думки дотримувались
Є. Коновалець, А. Мельник, С. Бандера
та інші проповідники українського націоналізму.
Однак націоналізм ніколи не був ані першим,
ані основним носієм української національної
ідеї.
40. Історичні умови
та шляхи формування націй.
Особливості формування української
нації.
Найбільш відомі теорії походження
націй. Насапмеред це атомістична теорія,
що бере свій початок у XVIII ст. із пануючого
тоді атомістичного розуміння суспільства.
Суть цієї теорії полягає в тому, що нація
— це ніщо інше, як група людей, які відрізняються
від інших лише зовнішніми ознаками. Прихильники
цієї теорії Ш. Л. Монтеск'є та Вольтер
вважали, що нація — це спільність до певної
міри однакових за походженням одиниць,
а не якась вища цілісність, що об'єднує
ці одиниці. Тобто нація базується на антропологічних
зв'язках, традиціях, звичаях.
Основи психологічної теорії
нації сформував Е. Ренан. На його думку,
національну спільноту формують мова,
інтереси, раса, релігійні переконання,
територія тощо. До найвагоміших елементів,
що утворюють націю, мислитель відніс
духовну спільність, яка базується на
єдиній історичній пам'яті. За Е. Ренаном,
нація — це духовна сім'я, результат глибоких
взаємодій. Одним з найпомітніших послідовників
психологічної концепції нації поправу
вважається відомий австромарксист О.
Бауер. Він визначає націю як «сукупність
людей, пов'язаних спільністю характеру
на основі спільності долі». При цьому
під національним характером Бауер розуміє
суму духовних та фізичних властивостей,
які відрізняють одну націю від іншої,
а різниця національних характерів проявляється
в різному відчутті і реагуванні, в різному
мисленні з приводу певних явищ. Отже,
в основу психологічної теорії нації покладене
розуміння того, що індивіди мають спільні
психологічні риси та способи поведінки
— «національну душу», «національний
характер».
Засновником культурологічної теорії
походження нації слід вважати відомого
австромарксиста К. Реннера. Він вважав,
що нація — це союз осіб, які однаково
розмовляють, «культурний союз», так звана
духовна спільнота, основу якої становлять
духовні інтереси. Створення нації є необхідною
умовою для ідентифікації людей за національною
належністю.
Наступною є марксистсько-ленінська
теорія походження націй. Обмеженість
марксистсько-ленінської теорії особливо
яскраво проявляється у визначенні
капіталістичних та соціалістичних
націй і в подальшому поділі їх
на дві окремі нації. Ф. Енгельс так писав
з цього приводу: «Робітники говорять
іншим діалектом, мають інші ідеї та уявлення
... іншу релігію та політику, ніж буржуазія.
Згідно з марксистською теорією,
важливою об'єднуючою силою нації
постає економічна єдність. Саме вона
покликана забезпечити політичну централізацію,
звести всіх в одну націю з одним класовим
інтересом. За Марксом і Енгельсом, зміцнення
буржуазних відносин та економічних зв'язків
підносять їх на рівень провідної умови
генези нації, яка домінує над мовним і
територіальним факторами. В. Ленін проводить
думку, що розвиток суперечностей капіталізму
спонукає до об'єднання всієї нації в межах
одного класу. Це дає змогу провести паралель
із постулатом марксистської теорії про
єдиний класовий інтерес. Висновки К. Маркса,
як і В. Леніна, були однозначні: сучасні
нації є продуктом буржуазної епохи суспільного
розвитку, перемога капіталізму над феодалізмом
пов'язана з національними рухами, економічну
основу яких становлять державне об'єднання
території за населенням, що говорить
однією мовою. Безумовно слабким місцем
у марксистсько-ленінській теорії є обґрунтування
залежності розвитку націй від розвитку
класів. Насправді ж національні процеси
розвиваються поза межами класових. З
цього приводу слід погодитися з М. О. Бердяєвим:
«Національна єдність глибша за єдність
класів, партій та інших минущих історичних
утворень у житті народів».
Деякі політологи, які керуються
етнічними засадами при визначенні
нації, вважають, що у своєму розвитку
національний процес проходить три
стадії: академічну, культурну й політичну.
На першій із них певна національна група
збирає й публікує народні пісні, легенди,
прислів'я, досліджує історію, звичаї та
вірування, укладає словники. До культурної
стадії віднесено становлення літературної
національної мови, функціонування її
в освітніх закладах, розвиток преси, широке
впровадження мови в науку, технічну літературу,
політику, громадське життя, побут і т.
ін. Третій, політичний, етап — це той період,
коли нація, об'єднана спільною мовою,
прагне державного самовизначення, незалежності
Міжнаціональний мир та злагода
між етнонаціональними спільностями
залежить від політики і політиків,
обов'язком яких і є розроблення
науковообгрунтова-ної етнонаціональної
політики.
Формування етнічної культури
нерозривно пов'язане з формуванням самого
народу (етногенезом). Тому, розглядаючи
українську культуру, не можна не зупинитися
на проблемах етногенезу українців. Нагадаємо
основні точки зору:
1) теорія “споконвічності” - українці
існують стільки, скільки взагалі
існує людина сучасного типу, тобто від
30-40 тис. до 2-3 млн. років;
2) теорія автохтонності (М.Грушевський),
згідно з якою етнічну основу
українців складало населення
пізнього палеоліту, яке проживало
на території України, а росіяни
і білоруси мали свою окрему етнічну
основу і територію проживання;
3) теорія “єдиної колиски” (яка
була загальноприйнятою в СРСР
у 30-80-і рр. ХХ ст.): зародження
і розвиток трьох близьких
слов'янських народів з єдиної
древньоруської народності;
4) теорія “незалежного розвитку
окремих східнослов'янських народів”,
тобто українців, росіян, білорусів, яка
набула поширення останнім часом.
Сьогодні підкреслюється, що Київська
Русь була поліетнічною, тобто багатонаціональною
державою. В основному в сучасній
літературі початком націогенезису
українців вважається період Київської
Русі, хоч він і не досяг тоді завершення.
Згодом внаслідок несприятливих історичних
обставин цей процес був перерваний і
поновився на повну силу в XV-XVII сторіччях.
У цьому, імовірно, і полягає специфіка
етногенезу українців.
Український етнос остаточно сформувався
на рубежі XVI-XVII ст., причому каталізаторами
цього процесу стали загроза
фізичного знищення з боку Степу
(утворення Кримського ханства - васала
Османської імперії), національний
гніт польської шляхти і внутрішня зрада
еліти - перехід аристократії до католицтва
і укладення церковної унії. На хвилі національної
боротьби росла національна самосвідомість.
Остання виявилася на побутовому рівні
в усвідомленні своєї приналежності до
“руського народу”, а на вищому, ідеологічному
рівні - у боротьбі за національні права,
за православ'я, за створення національних
державних інститутів і атрибутів.
в етнічній історії українців можна
виділити три ключові етнооб'єднуючі
самоназви: 1) слов'яни (словени); 2) руси
(руські, роси, русичі, русини); 3) українці
(козаки).
Сьогодні внаслідок національно-державного
розмежування сотні тисяч українців
виявилися за межами України, в суміжних
з нею регіонах - Кубані, Приазов'ї,
Центрально-Чорноземній області
РФ. Значне число українців переселилося
до Сибіру і на Далекий Схід (східна діаспора).
У колишніх радянських республіках проживає:
в Російській Федерації (Кубань, Приазов'я,
Центрально-Чорноземний район) - 4,4 млн.
етнічних українців, Казахстані - біля
2 млн., Молдові - 561 тис., Бєларусі - 291 тис.
На американський континент
еміграція відбувалася в основному
з українських земель, які входили
до складу Австро-Угорщини. Тільки в
кінці XIX - початку ХХ ст. вона склала
понад 700 тис. чоловік. Сучасні еміграційні
процеси активізувалися після розпаду
СРСР. У далекому зарубіжжі найбільше
українців живе у США - приблизно
1 млн., Канаді - понад півмільйона, в Аргентині
і Бразилії по 200 тис., Польщі - близько
300 тис. чоловік. Потрібно зазначити, що
потужна компактна етнічна маса українців,
яка існувала на території Польщі (Холмщина,
Підляшшя), після проведеної в 1947 р. операції
“Вісла” по переселенню їх в західні
воєводства фактично перестала існувати.
Всього за офіційними даними, на середину
1989 р. кількість українців у світі становила
46,2 млн. За деякими сучасними оцінками,
кількість українців тільки в діаспорі
досягає 20-30 млн, а загальна кількість
становить 60-70 млн.
41.Погляди Н. Макіавеллі
на державу і методи державного
управління.
Головний об'єкт вивчення Макіавеллі
- держава. Це він вперше ввів термін «держава»Державу
Макіавеллі розглядав як якесь відношення
між урядом і підданими, що спирається
на страх або любов останніх. Держава непорушна,
якщо уряд не дає приводу для змов і обурень,
якщо страх підданих не переростає в ненависть,
а любов - в презирство. Всі держави Макіавеллі
ділить на наступні види: «всі держави,
всі держави, що володіли або володіючі
владою над людьми, були і суть або республіки,
або держави, керовані єдиновладно»
Якнайкраща форма правління,
вважає Макіавеллі, - республіка, але
державі, «де государ править
в оточенні слуг, які милістю і
зволенням його поставлені на вищі
посади, допомагають йому управляти
державою», також віддані симпатії
автора.
Змішану республіку Макіавеллі вважав результатом і засобом
узгодження прагнень і інтересів соціальних
груп, що борються. В кожній республіці
завжди бувають два протилежні напрями:
одне - народне, інше - вищих класів; з цього
розділення витікають всі закони, що видавалися
на користь свободи.
Держави, керовані одноосібно,
у нього діляться на успадковувані
і нові. Наслідному государю набагато
легше утримати владу, ніж новому,
тому як для цього достатньо не
переступати звичаї предків і
без поспішності пристосовуватися
до нових обставин. «Наслідному государю, чиї піддані
встигли зжитися з правлячим будинком,
набагато легше утримати владу, ніж новому,
бо для цього йому достатньо не переступати
звичай предків і надалі без поспішності
застосовуватися до нових обставин. При
такому образі дій навіть посередній правитель
не втратить влади, якщо тільки не буде
повалений особливо могутньою і грізною
силою, але і в цьому випадку він відвоює
владу при першій же невдачі завойовника.
Важко утримати владу новому государю».І
завойоване і успадковуване володіння
можуть належати або до однієї країни
і мають одну мову, або до різних країн
і мати різні мови.. Для цього достатньо
всього лише викоренити рід колишнього
государя, бо при спільності звичаїв і
збереженні старих порядків ні від чого
іншого не може відбутися турботи.
Колишні ж закони і
податі слід зберегти. Тоді завойовані
землі в «найкоротші терміни
зіллються в одне ціле з відвічною
державою завойовника». В другому
ж випадку для збереження влади
потрібні і великий успіх, і велике
мистецтво. Один з найвірніших засобів, по Макіавеллі,
переселитися туди на проживання, «бо
тільки живучи в країні, можна помітити
смуту, що починається, і своєчасно її
присікти. Інакше дізнаєшся про неї тоді,
коли вона зайде так далеко, що буде пізно
вживати заходів».
Ще один спосіб - заснувати
в одному-двох місцях колонії, пов'язуючі
нові землі з державою завойовника.
Колонії не вимагають великих
витрат і розоряють вони лише ту
жменьку людей, чиї поля і житла
відходять новим поселенцям. Колонії
дешево обходяться государю і вірно йому служать. Якщо ж замість
колоній розмістити в країні військо,
то зміст його обійдеться набагато дорожче
і поглине всі доходи від нової держави,
унаслідок чого придбання обернеться
збитком. Ще один недолік в цьому - постої
війська, які обтяжують все населення,
отчого кожний, випробовуючи тяготи, стає
ворогом государю.
В чужій по звичаях
і мові країні завойовнику слід зробитися
також главою і захисником більш
слабких сусідів і постаратися
ослабити сильних. Крім того, новий
государ повинен стежити за тим, щоб в країну не проник такий
же сильний, як і він, чужоземний правитель.
Тому що коли могутній государ входить
в країну, менш сильні держави відразу
примикають до нього. Звичайно це відбувається
через заздрість до тих, хто перевершує
їх силою. Сильному государю немає потреби
схиляти жителів в свою користь, вони самі
охоче приєднаються до створеної їм держави.
Отже якщо государ про все цьому не поклопочеться,
він скоро позбавиться завойованого. Макіавеллі
виділяв також церковні держави, про які
можна сказати, що оволодіти ними важко,
бо для цього потрібна доблесть або милість
долі, а утримати легко, бо для цього не
вимагається ні того, ні іншого. Держави
ці спираються на освячені релігією засади,
такі могутні, що вони підтримують государів
у влади, незалежно від того, як ті живуть
і поступають. Тільки там государі мають
владу, але її не відстоюють, мають підданих,
але ними не управляють. І, проте ж, на владу
їх ніхто не робить замах, а піддані їх
не обтяжуються своїм положенням і не
хочуть, та і не можуть від них відпасти.
Отже лише ці государі незмінно перебувають
в благополуччі і щасті.
42. Базові засади лібералізму
як політичної ідеології.
Лібералізм як напрям
європейської політичної та правової
думки бере свій початок у творчості
визначного англійського мислителя Джона Лока. Термін
"лібералізм" з’являється на початку
XIX ст. і походить від латинського "libertas",
тобто "свобода". Основою цього напряму,
засадничою вартістю лібералізму є свобода,
яка, згідно з класичною дефініцією Декларації
прав людини і громадянина, розуміється,
як "право робити все, що не порушує
свободи іншої людини; використання природжених
прав кожною людиною не має інших меж,
ніж ті, які забезпечують іншим членам
суспільства змогу користуватися такими
самими правами". У XIX ст. лібералізм
стає однією з найвпливовіших політичних
та інтелектуальних течій. Концептуальну
основу лібералізму складають дві головні
тези. Перша полягає у твердженні, що особиста
свобода і приватна власність є найвищими
соціальними цінностями. Друга - у твердженні,
що реалізація цих цінностей не тільки
забезпечує розквіт усього творчого потенціалу
особи та її благополуччя, але й водночас
веде до розвитку як суспільства в цілому,
так і держави зокрема. Поряд з цими двома
ідеями є низка інших елементів ліберальної
ідеології, зокрема ідея прогресу, загального
блага, правової держави, конституціоналізму,
розподілу влад, представництва, самоврядування.