Теорія літератури з-поміж інших літературознавчих дисциплін. Поетика

Поняття “інтертекстуальність”, уведене до наукового обігу Юлією Кристевою і генетично пов’язане з роботами Михайла Бахтіна, стало визначальним у літературі постмодернізму.  
Терміном “інтертекстуальність” (фр. intertextualité, англ. intertextuality), запропонованим 1969 р. Ю.Крістєвою для позначення “текстової інтеракції в межах самого тексту”, означають взаємодію різних кодів, дискурсів чи голосів всередині тексту, а також метод дослідження тексту як знакової системи, що перебуває у зв’язку з іншими системами. Конкретний зміст терміну суттєво видозмінюється залежно від теоретичних і філософських засновків, якими керуються різні дослідники. Спільним для всіх є постулат, що будь-який текст є “реакцією” на попередні тексти.

Витоки теорії інтертекстуальності філологи вбачають у трьох основних джерелах — діалогійній  концепції М.Бахтіна, теоретичних  поглядах Ю.Тинянова та теорії анаграм  Ф. де Сосюра.

Ключові поняття в теорії інтертекстуальності  Крістєвої —фено-текст і гено-текст. Фено-текст є готовий, твердий, ієрархічно організований, труктурований семіотичний продукт, який має досить стійкий зміст. Фено-тексти — це реально існуючі фрази природної мови, призначені для прямого впливу на партнера по комунікації. Гено-текст — це суверенне царство “різності”, де немає центру і периферії, це неструктурована смислова множинність, яка набуває структурної впорядкованості лише на рівні фено-тексту, своєрідний “культурний розчин”, що кристалізується в фено-тексті. Близькими до концепції Крістєвої є погляди Ролана Барта. Поняттю фено-текст у Барта відповідає поняття твір, а поняттю гено-текст — текст: “твір є матеріальним фраґментом, що займає певну частину книжкового простору, а текст — поле методологічних змагань”

Ж.Женет, запропонував п’ятичленну класифікацію різних типів взаємодії текстів:

1) інтертекстуальність як “співприсутність”  в одному тексті двох або  більше текстів (цитата, алюзія, плагіат  тощо);

2) паратекстуальність як відношення  тексту до свого заголовку,  післямови, епіграфу тощо;

3) метатекстуальність як коментар, критичне посилання на свій  передтекст;

4) гіпертекстуальність як пародіювання  одним текстом іншого;

5) архітекстуальність — жанровий  зв’язок текстів. Ці основні  класи інтертекстуальності дослідник  поділяє на численні підкласи  і типи й простежує їхні  взаємозв’язки.

17. ПЕРСОНАЖ У ХУДОЖНЬОМУ СВІТІ. ЗАСОБИ ХАРАКТЕРИСТИКИ. ДІАЛОГ І МОНОЛОГ. ПОНЯТТЯ ПОЛІФОНІЇ (М.БАХТІН).

Персонажем називається образ дійової особи, що виступає у творі як об'єкт розповіді і сприймається насамперед як певна жива або умовно жива істота. По суті поняття «персонаж» є збірною назвою тієї сукупності засобів зображення, завдяки яким окреслюється конкретно-чуттєва даність, образ дійової особи, яку творять її портрет, костюм, мова, вчинки, характеристики з боку інших персонажів, що ведуть розповідь. В тому ж значенні, що й «персонаж», часто використовуються поняття «герой» та «дійова особа». окремі літературознавці намагаються аргументувати наявність між ними певних внутрішніх відмінностей, як це робить, наприклад, Л. Чернець, яка пише: «У тому ж значенні (що й персонаж) в сучасному літературознавстві використовуються словосполучення літературний герой, дійова особа (переважно в драмі, де список дійових осіб традиційно подається за назвою п'єси). У цьому синонімічному ряду слово „персонаж:"найбільш нейтральне, його етимологія маловідчутна. Героєм в певних контекстах недоречно називати того, хто не має героїчних рис, а дійовою особою — бездіяльну.

В епічних  творах персонажі — це герої, що діють в епічних фабульних  лініях твору (див.: Фабула), які сприймаються як об'єктивована картина життя, умовно-реальна  дійсність. У сценічній драмі, виставі ми спостерігаємо їх візуально — у вигляді акторів, що грають перед нами на сцені. В ліриці, де епічна фабульна лінія постає не об'єктивовано, а у свідомості ліричного героя, персонажем виступає не цей останній, а уявлювані ним особи, які, на відміну від аналогічних осіб епічних і драматичних творів, подаються пунктирно, фрагментарно. Персонаж літературного твору не обов'язково людина.

Стосовно  художніх функцій, виконуваних ними у творі, персонажі поділяються  на два різко відмінні типи, перший з яких умовно можна назвати суб'єктом  дії, другий — суб'єктом свідомості:

Суб'єкт дії — це персонаж, який виступає у творі як дійова особа в буквальному розумінні цього слова. Його основна функція полягає в тому, щоб бути ініціатором дії, носієм певної «зав'язки» або «перешкоди», тобто таких «життєвих» обставин, що мотивують початок і подальший розвиток події, новий оберт подієвого розгортання. Даний тип персонажа найхарактерніший для ранніх етапів історичного розвитку літератури, коли предмет основного інтересу творів словесності становила зображена в ньому подія.

Суб'єкт свідомості — це персонаж, основна функція якого полягає в тому, щоб розкривати сутність внутрішнього світу людини, певних типів людської поведінки. Інакше кажучи, цей тип персонажа виступає у творі не як носій та ініціатор дії, а як носій характеру, який, з одного боку, сповільнює дію (як і все інше у творі, що не є «чистою» дією — пейзажі, інтер'єри і т. п.), переакцентовуючи увагу читача з подієвості на внутрішній світ зображуваних персонажів, з іншого боку — більшою чи меншою мірою програмує розвиток дії у творі. При цьому вже не характер дії вимагає у творі появи певного персонажа, а навпаки, характер персонажа мотивує відповідний — той, а не інший — розвиток дії, що з логічною наслідковістю випливає з об'єктивної даності його вольової позиції та світоглядних переконань. Цей тип персонажа характерний для пізніх історичних етапів розвитку літератури. Як цілком сформований і сталий тип він простежується, починаючи з епохи романтизму.

Літературний персонаж розкриває себе через монологи й діалоги. Можна виділити як зовнішні (звернені до кого-небудь), так і внутрішні монологи (від грец. monos - один і logos - слово, мова). Мета зверненого монологу - переконати в чому-небудь співрозмовника, викласти йому свою точку зору, розкрити свої погляди. Звернений монолог може носити і характер сповіді. Внутрішні монологи розкривають самосвідомість героїв. Вони часто будуються як ланцюг питань, звернених до себе і спроба дати на них відповіді. Особливо складно співвідношення між думкою і словом у романах Ф.М. Достоєвського. Внутрішні монологи героїв тут часто переростають в діалоги і навіть полілоги - багатоголосі суперечки героя з самим собою, точніше, з іншими людьми в своїй свідомості. Прикладом цього може служити монолог Раскольникова після того, як він отримує лист від матері і дізнається про історію Дуні та пропозицію Лужина. Особливим прийомом передачі внутрішнього монологу є невласне-пряма мова. Так відбувається, коли автор передає думки і мова персонажа від свого обличчя. Прийом невласне-прямої мовлення дозволяє створити в читача відчуття присутності автора поряд з героєм. Діалог, на відміну від монологу, будується як регулярний обмін висловлюваннями-репліками. На відміну від монологу, він спонтанний, не продумується заздалегідь, дозволяє зіштовхнути різні думки, системи цінностей. Діалог відкриває в герої не тільки уміння висловити свою точку зору, але і здатність почути іншого.

Поняття поліфонії було введене М. Бахтіним для позначення одного із проявів діалогізму в художніх творах як одночасного звучання багатьох голосів, репрезентації багатьох свідомостей. Вчений розглядав поліфонію у двох основних площинах: з одного боку, він вбачав прояв поліфонії в різного роду гібридних конструкціях, в яких зливаються голоси автора і персонажів, а з іншого боку – у відчутті множинності присутніх у тексті рівноправних свідомостей. Поняття "поліфонія " було введено в філологію М.М-Бахтіним. У книзі "Проблеми творчості Достоєвського" ​​/ 1929 / він вперше метафорично вжив музикознавчий термін "поліфонія" стосовно творів словесної творчості. "Множинність самостійних голосів і свідомостей, справжня поліфонія повноцінних: голосів дійсно є основною особливістю романів Достоєвского" писав М. М. Бахтін / 1979,3 /. З тих пір термін "поліфонія" став використовуватися у філології при описі художнього ефекту, який виникає в літературних, творах, одночасно передавальних, декілька різних, точок зору на зображуване.

«полифония создает плюралистическую картину мира, в которой «на равных» присутствуют все голоса персонажей, находящиеся в состоянии потенциально бесконечного диалога, который сам по себе является источником неисчерпаемой художественной глубины.» 

18. ЧАС І ПРОСТІР У СВІТІ ЛІТЕРАТУРНОГО ТВОРУ. ВЧЕННЯ М. БАХТІНА ПРО ХРОНОТОП

Літературні твори пронизані часовими і просторовими уявленнями нескінченно різноманітними і глибоко значущими. Тут наявні образи часу біографічного (дитинство, юність, зрілість, старість), історичного (ха-рактеристики зміни епох і поколінь, великих подій в житті суспільства), космічного (подання про вічність і вселенської історії), календарного (зміна пір року, буднів і свят), добового (день і ніч, ранок і вечір), а також уявлення про рух і нерухомість, про співвіднесення минулого, теперішнього, майбутнього. За словами Д.С. Лихачова, від епохи до епохи, в міру того як ширше і глибше стають -уявлення про змінності світу, образи часу знаходять у літературі все більшу значимість: письменники все ясніше і напруженіше усвідомлюють, все повніше відображають «різноманіття форм руху», «опановуючи світ в його часових вимірах ».

Не менш різнопланові присутні в літературі просторові картини: образи простору замкнутого і відкритого, земного і космічного, реально видимого і уявного, уявлення про предметності близькою і віддаленою. Літературні твори мають можливість зближувати, як би зливати воєдино простори самого різного роду. За словами Ю.М. Лотмана, «мова просторових уявлень»у літературній творчості «належить до первинних і основних ». Звернувшись до творчості Н.В. Го-голя, вчений охарактеризував художню значимість просторових кордонів, спрямованого простору, простору побутового і фантастичного, замкненого і відкритого.

 Часові й просторові уявлення, що втілюються в літературі, становлять певну єдність, яке за М.М. Бахтіним прийнято називати хронотопом(от др. -гр. chronos – время и topos –место, пространство). «Хронотоп, –утверждал ученый, –определяет художественное единство литературного произведения в его отношении к реальной действительности <...> Временно-пространственные определения в искусстве и литературе <...> всегда эмоционально-ценностно окрашены». Бахтін розглядає хронотопи ідилічні, містеріальні, карнавальні, а також хронотопи дороги (шляхи), порога (сфера криз і переломів), замку, вітальні, салону, провінційного містечка (з його монотонним побутом). Вчений говорить про хронотопічні цінності, сюжетноутворюючої ролі хронотопу і називає його категорією формально-змістовою.

Він підкреслює, що художньо-смислові (власне змістовні) моменти не піддаються просторово-тимчасовим визначенням, проте разом з тим «будь-який вступ до сфери смислів здійснюється тільки через ворота хронотопів». До сказаного Бахтіним правомірно додати, що хронотопічне начало літературних творів здатне надавати їм філософського характеру, «виводити » словесну тканину на образ буття як цілого, на картину світу - навіть якщо герої і оповідач не схильні до філософствування.

Час і простір втілюються в літературних творах двояко. По-перше, у вигляді мотивів і лейтмотивів (переважно в ліриці), які нерідко набувають символічного характеру і позначають ту чи іншу картину світу. По-друге, вони складають основу сюжетів

19. ОБРАЗИ-ХАРАКТЕРИ ТА ЇХ СМИСЛОВА  КЛАСИФІКАЦІЯ (ІНДИВІДУАЛЬНІ, ХАРАКТЕРНІ, ТИПОВІ). ПОНЯТТЯ «ВІЧНОГО» ОБРАЗУ. ПРИКЛАДИ.

Художній образ - особлива форма естетичного освоєння свiту, при якiй зберiгається його предметно-чуттєвий характер, його цiлiснiсть, життєвiсть, конкретнiсть, на вiдмiну вiд наукового пiзнання, що подається в формi абстрактних понять. Загальноприйнятим у сучасному літературознавстві є визначення художнього образу, яке дав у свій час Л. Тимофеев: «Образ — це конкретна і водночас узагальнена картина людського життя, що створена за допомогою вимислу й має естетичне значення»

За смисловою узагальненостю образи діляться на індивідуальні, характерні, типові, образи мотиви, топоси, архетипи. Індивідуальні образи створені самобутньою, часом химерною уявою художника. Характерний образ, на відміну від індивідуального, є узагальнюючим. У ньому містяться загальні риси характерів і звичаїв, властиві багатьом людям певної епохи та її суспільних сфер (персонажі «Братів Карамазових» Ф. Достоєвського, п'єс О. Островського).

Типове - це зразкове, показова для певної епохи. Зображення типових образів було одним з досягнень реалістичної літератури XIX століття. Типовий образ, вбираючи в себе суттєві особливості конкретно-історичного, соціально-характерного переростає в той же час межі своєї епохи і знаходить загальнолюдські риси, розкриваючи стійкі вічні властивості людської натури. Досить згадати батька Горіо і Гобсека Бальзака, Анну Кареніну і Платона Каратаєва Л. Толстого, мадам Боварі Г. Флобера та ін Часом у художньому образі можуть бути відображені як соціально-історичні прикмети епохи, так і загальнолюдські риси характеру того чи іншого героя (так звані вічні образи) - Дон Кіхот, Дон Жуан, Гамлет, Обломов ... Вічний образ - образ до такої міри неоднозначний суперечливий, що кожна генерація знаходить у ньому відпов іді на певні "свої " питання т. н., образ, який створений давно, але не втратив своєї актуальност до цього часу вийшов за межі того твору епохи, де він "народився.

Наступні три різновиди: мотив, топос, архетип. Мотив - це образ, який повторюється в кількох творах одного чи багатьох авторів. Такі образи хуртовини та вітру у Блоку, моря - у Пушкіна. Топос («загальне місце ») - це образ, характерний для цілої культури даного періоду, даної науки. Топоси «дороги» або «зими» у Пушкіна, Гоголя. Некрасова. Топос (грец. topos - місце, місцевість, буквально означає - «загальне місце») позначає загальні і типові образи, створювані в літературі цілої епохи, нації, а не в творчості окремого автора. Прикладом може служити образ «маленької людини» у творчості російських письменників - від Пушкіна та Гоголя до М. Зощенка і А. Платонова. 
Останнім часом в науці про літературу дуже широко використовується поняття «архетип». Вперше цей термін зустрічається у німецьких романтиків на початку XIX століття, однак справжню життя в різних сферах знання дали йому роботи швейцарського психолога К. Юнга (1875-1961). Юнг розумів «архетип» як загальнолюдський образ, несвідомо передається з покоління в покоління. Найчастіше архетипами є міфологічні образи Образ «архетип» містить в собі найбільш стійкі і всюдисущі схеми або формули людської уяви, які проявляються як у міфології, так і в мистецтві на всіх стадіях його історичного розвитку (фонд сюжетів і ситуацій, що передаються від письменника до письменника).

20. ПОНЯТТЯ АРХЕТИПУ ТА ЙОГО ВИКОРИСТАННЯ У ВИВЧЕННІ ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ ПРЕДСТАВНИКАМИ РІЗНИХ ШКІЛ.

Архетип (від гр. Archetypes - прототип, модель)-поняття, що зародлося й обгрунтоване в роботах швейцарського вченого К.Г. Юнга, який займався вивченням психіки, особливо співвідношення свідомої і несвідомої сфер.

Під архетипом ми розуміємо  початкові, фундаментальні образи і  мотиви, що лежать в основі загальнолюдської символіки міфів, казок та інших  продуктів художньої уяви. Архетипи мають символічний, а не алегоричний характер, це широкі, часто багатозначні метафори, а не знаки. Архетипічний образ - це образ художнього твору, в якому архетип отримує конкретне втілення.

У ході аналізу психіки  у всій її повноті Юнг обгрунтував  поняття «архетипу». Воно визначалося їм по-різному, але формулювання фактично доповнювали й уточнювали один одного. Архетип – це інстинктивні форми що знаходяться апріорі в основі індивідуальної психіки, які виявляються тоді, коли входять у свідомість і проступають у ньому як образи, картини, фантазії, досить важко визначені. Архетипи, закладені в психіці, реалізуються в різних формах духовної діяльності, але найбільше дають про себе знати в ритуалі та міфы.

Як джерело архетипів  розглядають міфи різних народів. У  їх числі космогонічні міфи (про  походження світу), антропо-, тонічні (про  походження людини), теогонічні (про  походження богів), календарні (про  зміну пір року), есхатологічні (про  кінець світу) та ін При всьому різноманітті міфів основна спрямованість  більшості з них - опис процесу  творення світу. При вивченні архетипів  і міфів використовується цілий  ряд понять і термінів: міфологема (зміст поняття близько архетипу), архетипова (або архаїчна) модель, архетипічні  риси, архетипічні формули, архетипічні  мотиви. Найчастіше архетип ототожнюється  або співвідноситься з мотивом.