Шпаргалка по "Правоведению"

1. Предмет  і метод загальної теорії Д  і П

Предмет ТДП – загальні і специфічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування державно-правової організації суспільства, Д і П, що розглядаються як цілісні соціальні інститути.

Метод ТДП – сукупність способів і прийомів дослідження предмета науки.

В залежності від визначеності предмета дослідження всі методи поділяються на загальні і спеціальні.

Загальні:1. Системно-функціональний метод – необхідний через системно-функціональну природу Д і П; 2. Статистичний – вивчення кількісних змін у  державно-правовому житті і опрацювання цих спостережень у наукових і практичних цілях; 3. Історичний і логічний – враховується і аналізується все позитивне, накопичене історичним досвідом; 4. Метод сходження від абстрактного до конкретного – на першому етапі пізнання об ‘єкт сприймається як деяке нерозчленоване ціле. На другому – за допомогою аналізу об’єкт уявно розчленовується на частини і описується за допомогою багатьох абстрактних визначень.

Спеціальні: 1. Порівняльний метод державотворення і правотворення – процес відображення і фіксації відношень тотожності і подібності в державно-правових явищах; 2. Спеціально-юридичний – аналіз змісту чинного законодавства і практики його застосування Д органами; 3. Державного і правового моделювання – між різними державними та правовим явищами є спільності, а тому, знаючи властивості і ознаки одного з них(моделі), можна з певною ймовірністю судити про інше. 4. Конкретно-соціологічний – виявляє ступінь ефективності функціонування всіх гілок Д влади, правового регулювання, стану законності та правопорядку в країні.

35. Поняття та  сутність права

Право — це система або сукупність формально виражених норм (правил поведінки), які відображають і регулюють найбільш важливі економічні, політичні та інші соціальні відносини (закономірності їх розвитку), встановлені або санкціоновані державою, мають загальнообов’язковий характер, державною владою від порушень, закріплюють юридичні права і обов'язки суб'єктів правовідносин

Підходи до розуміння П: нормативний ( с-ма загальнообов’язкових, формально-виражених норм), генетичний (осн увага – на процесах виникнення і форм П, його соціальній детермінованості умовами життя сусп-ва), інструментальний (специф регулятор сусп відн, за доп якого заб-ся держ управління сусп-вом), аксіологічний (прав дійсність вивч крізь призму її відповідності досягнутому сусп-вом рівню соц прогреса), системний (прав дійсність як сук-ть пов’яз між собою прав явищ)

Сутність  права – П має загальносоціальну сутність, слугує інтересам всіх без виключення людей, забезпечує організованість, впорядкованість, стабільність та розвиток соціальних зв’язків. Сутністю П є свобода людини, але не будь-яка, а певним чином визначена і забезпечена. Свобода суб’єкта включає свободу вибору певного варіанта діяння, свободу волі як властивість суб’єкта приймати відповідне рішення.

8. Поняття: правоздатність, дієздатність та деліктоздатність.

Суб'єкти правовідносин  повинні володіти правосуб'єктністю, тобто здатністю бути носіями  прав та обов'язків, здійснювати їх від свого імені та нести юридичну відповідальність за свої дії.

Правоздатність  — здатність суб'єкта бути носієм суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. З моменту народження і припиняється зі смертью.

Дієздатність  — здатність суб'єктів своїми діями набувати і самостійно здійснювати суб'єктивні права і виконувати юридичні обов'язки.  Повною мірою виникає з 18 років. Дієзд-ть є:

1. повна - з 18 років або з моменту одруження.
2. Часткова - з 15 до 18 р. Можуть вчиняти дрібні угоди, розпоряд-сь першою ЗП, здійсн-ти авторські права, вносити вклади і розпоряжатись ними, бути засновниками і членами молодіж-х орган-цій, нести від-ть (батьки несуть додаткову від-ть - субсідіарна).
3. Мінім-на – до 15 р. Можуть вчиняти дрібні побутові угоди, вносити вклади і розпоряжатись ними.
4. Обмежена – коли громад-н зловживає спиртними напоями або наркотиками і ставить себе та сімю у тяжке матер-не становище. За рішенням суду.
5. Визнання недієздат-м – внаслідок душевної хвороби або недоумства. За рішенням суду.

Првоздатність юрид-ї ос-и з моменту реєстрації до її зникнення. Співпадає з дієзда-тю. Існує спеціал-а правоздат-ть – юр-і ос-би не мають прав громад-н, здійсн-ть діял-ть відповідно до статуту, можуть бути спец-ні обмеж-я: відчуження майна держ-о підп-ва може бути лише у порядку визнач-го законом. 

Деліктоздатність  — здатність суб'єктів правовідносин нести відповідальність (юридичну) за скоєне правопорушення.

3. Поняття  та стадії застосування П

Застосування – спрямована на реалізацію норм П і здійснювана в спеціально встановлених формах державно-владна, творчо-організуюча діяльність держ органів і уповноваж д-вою гром органів щодо прийняття індивідуально-конкретних правових приписів з метою вирішення конкретної справи.(умови: законність і обґрунтованість)

Процес застосування завершується прийняття правозастосовчого акта, в якому фіксуються індивідуально-конкретні правові приписи. Ініціатива може належати: самому правозастосовувачу, вказівка вищестоящого органу, заяви зацікавлених суб’єктів.

Стадії:

 1. Встановлення та аналіз фактичних обставин справи або ситуації, що потребує врегулювання чи вирішення. Це збирання, перевірка та оцінка відповідних доказів по справі та їх джерел. Обставини: фактичні, характеристика особистості причетних суб’єктів, обставини, що спонукали суб’єкта до певної поведінки.

2. Юридична кваліфікація – на основі змісту якої норми П повинна розглядатися дана ситуація. Це встановлення тотожності ознак конкретної поведінки суб’єкта тим ознакам, які зафіксовані в нормі П.

Тлумачення норм П  – переклад його абстрактних приписів на більш зрозумілу мову конкретних понять і висновків (усвідомлення і роз’яснення). Види:

за суб’єктами: офіційне(нормативне і казуальне), неофіційне (доктринальне, компетентне, повсякденне);

з точки зору обсягу і  змісту: буквальне, розширене, обмежувальне.

Прийоми і засоби Т: мовне (граматичне), логічне, систематичне, історичне.

3. Прийняття рішення по справі – застосування норм П. Видається індивідуальний акт владного хар-ру, що встановлює П і О конкретних суб’єктів (вирок, наказ, рішення …)

4. здійснення фактичних дій, завдяки яким норма П провадиться в життя.

6. Об'єктивне  і суб'єктивне право.

Об’єктивне право - це право , що діє в державі як загальна об’єктивна закономірність необхідності регулювання суспільних відносин людей . Це сукупність чинних у країні норм.

Суб’єктивне право - це закріплені правом певні юридичні можливості особи . Оскільки право в більшості норм так або інакше стосується людей - суб’єктів права ( носіїв прав та обов’язків ) , то можна сказати , що право переважно має суб’єктивні властивості .

 Термін "суб’єктивне"  вказує на приналежність права  певному суб’єкту, на його певні  юридично визнані можливості, якими  він на свій розсуд може  скористатися або не скористатися.

        У загальному вигляді зміст  будь-якого суб’єктивного права можна звести до того, що воно надає уповноваженому суб’єкту такі можливості:

а) поводити себе відповідним  чином (право на свої дії);

б) вимагати відповідної  поведінки від інших суб’єктів (право на чужі дії);

в) звертатися до держави  за захистом свого юридичного права.

Суб’єктивне право —  міра можливої поведінки уповноваженого. Реалізовувати чи не реалізовувати  цю можливість цілком залежить від  волевиявлення суб’єкта.

12. Теорія держави  і права в системі юридичних  наук.

У системі юридичних наук теорія держави і права дає найширше за обсягом і глибиною знння державно-правових явищ. Вони викоистовуються галузевими й іншими юридичними науками як важливі, з методологічного аспекту, вихідні пункти дослідження, що дозволють уникнути однобокості у вирішенні галузевих наукових проблем. Тим самим теорія держави і права вносить методологічну єдність у дослідження шалузевих та іеших юридичних наук. Тому вона иступає в системі юидичних наук як наука методологічна за своїм характером. ТдіП виступає фундаментальною, методологічною, інтегруючою наукою.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

9. Поняття і структура системи юр-них наук.

Теорія держави і  права не ставить перед собою  завдання вивчити всі сторони  діяльності держави, зміст конкретних юридичних норм, практику їх застосування. Таке завдання виконує вся система наук про державу і право.

Предмет загальної теорії держави і права складає,  практично, вся система юридичних наук.

Теорія держави і  права:

1 це фундаментальна  наука. Фундаментальна, тобто така, яка напрацьовує найбільш широкі за обсягом і глибокі за змістом знання про державу і право.

2 це методологічна  наука. На основі  ТДП  і  її положень  розробляються інші  юридичні науки.

3 це інтегруюча наука  тому, що вона узагальнює дані  інших наук і сприяє розвитку  юридичних знань в цілому.

Усі юридич-і науки  – це окрема галузь сусп-х наук, які  вивчають суспільно- правові інстутути, а також спіцифічні форми їх відбиття в свідомості людей (прав-а ідеологія, прав-а психологія, прав-а свідомість). Усі юрид-і науки поділ-я на:

1. Історико-теоритичні юридичні науки: ТДП, історія держави і права України, історія держави і права зарубіжних країн, історія вчень про державу і право
2. Галузеві юридичні науки: державне право, адміністративне право, кримінально-процесуальне право та інші… та міжгалезуві науки: господарське, сімейне…
3. Науки, які вивчають організацію і діяльність державних органів: прокурорський нагляд, суд та правосуддя, Адвокатура України.
4. Науки, які вивчають міжнародне право: міжнародне право, морське право, повітряне право, космічне право
5. Прикладні юридичні науки: криміналістика, судова медицина, кримінологія, бухгалтерський облік, кібернетика, які використовують дані точних наук для вирішення юридич-х проблем
6. Загально – теоритичні юридич-і науки: філософія права, прав-а психологія, соціологія права.

Юриспруденція - це сукупність усіх юридичних наук.

10. Основні сучасні аспекти праворозуміння.

Право – це специфічна форма регулювання поведінки  людей, сукупність правил поведінки  санкціон-х або встанов-х держ-ю, які виражають інтереси або всього сус-ва або пануючого класу.

При нормативному підході – право відносять до нормативних сис-м сус-ва. Право розгляд-я як сис-ма загальнообовязкових, формально визначених норм, що відображують по-державному організ-у волю народу, гарантуються і охороняються держ-ю, виступають регулятором сусп-х відносин.

При генетичному підході – основна увага зосередж-я на процесах виникнення і форм-я права, його соціальної детермінованості об'єкт-ми і суб'єкт-ми умовами життя сус-ва.

Інструментальному підходу властиве дослідження права як специфічного регулятора соціал-х відносин, за допомогою якого здійсн-я і забезп-я державне управління сус-вом.

Дослідження права як феномена кул-ри, соціа-ї цінності складає  основу аксіологічного підходу. Правова дійсність вивч-я крізь призму її відповідності досягнутому сус-вом рівню соціального прогресу, ща дає можливість виділити питому вагу «права в праві», тобто дати оцінку прогресивності прав-х явищ, відображує регресивні тенденції.

Системному  підході відповідає відображення прав-ї дійсності як сис-ми прав-х явищ, що певним чином повязані між собою і утворюють єдине ціле – прав-у сис-му. Статичний аспект – норми права, правопорядок, суб'єкти прав. А динамічний – правотворчість, реаліз-я і застос-я норм прав.

Соціологічне  праворазуміння визнає право певним чином упорядковану взаємодіє соціальних суб'єктів, «живе» право, як конкретне, динамічне, фактично існуюче явище, що лежить в основі створення законів і прийняття інших юридичних рішень.   

11. Реалізація норм П: поняття  і форми

Реалізація норм П – втілення положень П норм у фактичній поведінці (діяльності) суб’єктів П.

Форми реалізації:

1. Додержання – узгодження  суб’єкта ми своєї поведінки  з нормами-заборонами (пасивна поведінка  суб’єкта)

2. Виконання – дії  суб’єкта щодо здійснення зобов’язуючого припису П (активна поведінка суб’єкта)

3. Використання – зд-ня  суб’єктами повноважень, наданих  їм нормами П. (суб’єкт сам  вирішує використовувати чи утримуватись  від використання суб’єктивного  П, що йому належить )

4. Застосування – спрямована на реалізацію норм П і здійснювана в спеціально встановлених формах державно-владна, творчо-організуюча діяльність держ органів і уповноваж д-вою гром органів щодо прийняття індивідуально-конкретних правових приписів з метою вирішення конкретної справи.(умови: законність і обґрунтованість)/

4. Організація публічної влади у первісному суспільстві.

Існує 3 етапи розвитку общини як форми орган-ції людей  – праобщину (первісне людське стадо), родову та проселянську общину. В період праобщини люди об'єднувались в досить сталі колективи (20-30 чоловік та декілька десятків підлитків і дітей). Була властива наявність основ соціальної організованості, яка базувалась на владі вожака, мала безпосер-й хар-р, існувала у вигляді візуального чи звукового спілкування, відображувала спільність інтересів первісних людей.