Історико-культурні заповідники в сучасній Україні

 

Виходячи з означених  умов охорони, збереження й використання території о. Хортиця, інститутом "Запорожцивільпроект" за матеріалами історико-архітектурних досліджень Державного інституту НДІТІАМ, розроблено «Генеральний план розвитку Національного заповідника "Хортиця"», де (на думку фахівців) враховуються відомості про історико-культурну та архітектурну цінність всіх об’єктів і відомості щодо меж зон охорони території пам’яток, історичних ареалів та археологічних територій, які мають охоронятися, а також вимоги щодо збереження традиційного характеру цінної історичної місцевості, якою є острів Хортиця [16].

 

Зважаючи на те що о. Хортиця  є унікальним природним комплексом в межі Національного заповідника  доцільно, на думку фахівців, включити всі острови з наближеними  порогами, затопленими водою, а режим  його охорони й використання має  відповідати затвердженому статусу Національного історико-культурного заповідника [16].

 

Тільки за таких умов можна бути впевненим, що земля тут  відродиться. Саме оздоровленню хортицького  природного середовища приділятиметься  найбільша увага. Адже відомо, що для  того, аби геологічні та геофізичні процеси в надрах нашої планети відбувалися природно і послідовно, 20 відсотків її суші мають зберігатися бодай у відносно недоторканному стані. Йдеться не лише про заказники та заповідники, а й звичайні толоки, вигони, балки, сквери та парки. Такої землі в США близько 18 відсотків, Англії — 17, у Швейцарії — 20. Острівна Японія має 16 відсотків, а ми ледь наскрібаємо жалюгідні 5 відсотків. Тож, треба рятувати українську землю від невмілого господарювання, непродуманих забудов, нарешті просто від бруду. Оздоровлення Хортиці має стати сигналом і зразком для всеукраїнського очищення нашого довкілля.

 

Тут слід зазначити, що дуже багато чого залежить від працівників  заповідника. Наприклад, треба зупинити автомобільну експансію. Хіба це нормально, коли автомобілі їздять по острову куди заманеться? Їх слід залишати на стоянках і пішки ходити по Хортиці. Але ж щоб привчити до цього людей, треба повсюди повісити таблички, встановити білборди, які б допомагали їм орієнтуватися на місцевості і корегували їхню поведінку в заповідній зоні. Це все слід робити негайно. Треба, щоб люди відчували, перебуваючи на Хортиці, що це їхня земля, вона ні від кого не приховується, тоді і ставитися до неї будуть дбайливо. А для цього треба не тільки вести роз’яснювальну роботу, але весь час звітувати перед людьми про все, що робиться на Хортиці [17].

 

Ще одна гостра проблема – проблема фінансування. Де ж шукати реальні джерела фінансування заповідника? – запитують у пресі. Звісно, можна  жити надією на те, що згодом у держави буде достатньо коштів для утримання заповідника. Та поки цього немає, єдиний вихід — створення умов для самоокупності Хортиці. Інакше проблеми й надалі замикатимуться у зачароване коло.

 

У пошуках відповіді  на це запитання не зайве пригадати досвід радянських часів. Тоді відвідання музею на Хортиці було обов’язковим елементом у туристичних програмах. І діяв закон, відповідно до якого всі туристичні організації відраховували кошти на розвиток музеїв і пам’яток. А коли сьогодні хтось вважає, що культуру вдасться підняти лише за рахунок державного фінансування і так званих добровільних пожертвувань, то він глибоко помиляється.

 

Усі згодні із тим, що заповідник має заробляти гроші. Але для  цього багато його об’єктів – як наявні, так і заплановані – мають стати не суто музейними, а функціональними, особливо якщо це муляжі-новороби. От, скажімо, комплекс "Запорізька Січ", що нині будується. На його базі необхідно створити гнучку госпрозрахункову структуру, доходи якої спрямовуватимуться на розбудову заповідника. Коли ж ні, вважають фахівці, то та ж "січ" за кілька років розвалиться, оскільки не знайдеться грошей на охорону.

 

Ідея функціональності передбачає широке залучення відвідувачів. Час від часу доводиться чути про  план представлення Хортиці та Запоріжжя  як туристичної Мекки. Проте, схоже, на практиці ця ідея не виходить за межі декларації. Адже туризм — серйозний  вид бізнесу. Та чомусь при розробці плану розвитку заповідника думку професіоналів-туроператорів ураховано не було.

 

Хоча у Запоріжжі  вже створено спеціальну робочу групу, готуються відповідні плани з  урахуванням досвіду головних туристичних  центрів. Що ж до заповідника, то його розвиток передбачено в комплексі з будівництвом низки торговельних, культурних і спортивних об’єктів у місті. Тоді як на самій Хортиці має бути створена мінімально необхідна інфраструктура, що забезпечує комфортні умови перебування туристів протягом дня.

 

Тож, питання про туризм надзвичайно актуальне, та, як вже  зазначалося, на думку фахівців, воно практично не враховане в концепції  розвитку заповідника [17].

 

Колізія, що виникла навколо  клубка хортицьких проблем, широко проявилася та вийшла на сторінки преси після того, як 29 квітня 2005 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ, спрямований на забезпечення збереження острова Хортиця як одного з унікальних духовних та історико-культурних центрів України, розвитку Національного заповідника "Хортиця", ширшої популяризації його в державі та поза її межами. Зокрема, Указом було започатковано Загальнонаціональну акцію "Відродимо Хортицю!", головною метою якої є вдосконалення механізму взаємодії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємців, учених, широкої громадськості, організацій закордонних українців у вирішенні питань збереження об’єктів історії та культури запорозького козацтва, для всебічного врахування пропозицій під час формування та реалізації відповідних програм, проектів та планів. Указом Президента передбачаються детальні археологічні, екологічні та інші наукові дослідження території заповідника, розвиток музею "Хортиці", а також збереження природних комплексів Державного геологічного заказника "Дніпровські пороги" [17, 18, 19].

 

Ці заходи, безумовно, є важливим кроком на шляху вирішення  проблем заповідника. Але, на думку  деяких журналістів, акція "Відродимо  Хортицю!" не стала обнадійливою, швидше, загострила тривогу за майбутнє дніпровського острова – святині українського народу [19].

 

У пресі відзначалося, що близько 40 років Національний заповідник "Хортиця", що розміщується в центрі великого міста Запоріжжя, уособлює хронічне нездужання нашої культури. Місцева влада завше вбачала  в національній святині звичайну комунальну територію, де можна було споруджувати мости, житло, розвивати інноваційний бізнес тощо. Рік у рік патріотично налаштована громадськість міста веде запеклу боротьбу з владою за Хортицю, а та впевнено прибирає до рук хортицьку землю, зневажаючи історико-культурний і експозитивний потенціал легендарного острова [19].

 

Тож і сьогодні, незважаючи на серйозну увагу з боку громадськості  та влади майбутнє унікальної природно-історичної пам’ятки, як і раніше, викликає побоювання [18].

 

Достойне місце серед  аналогічних закладів України займає і Державний історико-архітектурний  заповідник у місті Збаражі (Тернопільська  область). Заклад було утворено у 1994 році. І вже з перших років існування  Державний історико-архітектурний  заповідник у місті Збаражі (ДІАЗ) став не лише суто будівельною і реставраційною організацією, а взяв на себе і інші, не менш важливі завдання. Зокрема, він став продовжувачем справи вивчення і відродження історичної спадщини нашого народу, започатковану Збаразьким музеєм.

 

Державний заповідник впродовж 10 років налагодив наукову, збиральницьку, виставочну і екскурсійну роботу. Було проведено ряд цікавих наукових міжнародних конференцій, налагоджено  плідну співпрацю з науковими  установами Києва, Львова, Тернополя, Санкт-Петербурга (Росія), Вроцлава і Варшави (Польща).

 

Впродовж ряду років  у заповіднику діяв свій друкований орган – газета "Вісник історії  краю". Періодично виходить в світ журнал "Збараж – місто в Медоборах". Але напевно, найбільш вагомою стала  робота по збору предметів старовини, в якій приймають участь наукові працівники заповідника. Організація цих робіт мала важливе значення ще і тому, що стала реальною альтернативою в хаотичній скупці у населення безцінних експонатів різного роду "комерсантами", ціль яких – перепродати ці експонати (головним чином за кордон) задля зиску. Заповідник буквально врятував для майбутніх поколінь тисячі предметів, які могли бути втрачені назавжди [20].

 

Зараз замок є окрасою  міста. Сьогодні в замку розміщені  виставкові зали з тематичними експозиціями, виставками, картинною галереєю, музейними відділами. У двох великих залах першого поверху розмістилися експозиції "Археологія і етнографія". Тут відвідувачі побачать велику кількість експонатів, які були знайдені під час численних археологічних розкопок і зібрані в етнографічних експедиціях. Розкопки на території комплексу тривають і сьогодні. Два інших зали першого поверху займає експозиція "Килимарство краю" та "Історія архітектури міста Збаража". В залах другого поверху розміщено відділ землеробства [20].

 

Виставкові зали Збаразького  замку дають повну картину  історії ремесел, мистецтва та історію  краю в цілому. На сьогодні у запасниках заповідника зберігається понад 50 тисяч  експонатів. Надзвичайно цікавою  є колекція ікон, вишивок, килимів, скульптур тощо. Також зали Збаразького замку стали місцем, де жителі міста і його гості змогли познайомитися з творами багатьох сучасних художників, скульпторів, фотографів.

 

Тут слід зазначити, що заповідник починав роботу не на порожньому місці. У Збаражі діяв краєзнавчий музей, працівники якого закладали основи музейної справи у Збаражі, збирали і вивчали експонати, створювали експозиції тощо. Тож не випадково, що їх досвід став основою для формування фондових зібрань заповідника [21].

 

Але перед колективом нового закладу постало непросте завдання: створити музейний комплекс сучасного типу, який би став крайовим центром відродження національної історії і був би привабливим  не лише для українських, а й зарубіжних туристів. Для здійснення цих планів, а також з метою інформації громадськості про наукову діяльність заповідника, поширення історичних знань серед населення краю і залучення нових ентузіастів краєзнавства до співпраці у збиральницькій і науково-дослідній та краєзнавчій роботі було засновано періодичні видання: газету "Вісник історії краю" і журнал-альманах "Збараж – місто в Медоборах" [21].

 

Керівництвом заповідника  було визначено основні завдання щодо створення фондової бази: пошук  і збір експонатів для музейних експозицій підготовка і обладнання приміщень для запасників і залів для експозицій налагодження фондооблікової роботи. Почалася кропітка і повсякденна праця. Постійно тривали пошуки нових джерел поповнення експонатами. Налагоджувалися зв’язки із колекціонерами, краєзнавцями, любителями старовини, сільськими і шкільними музеями, діячами культури тощо. Ця робота мала успіх. Також принесли здобутки зв’язки працівників з митцями краю [21].

 

Важливу наукову інформацію несуть археологічні пам’ятки різних культур та епох. У заповіднику відкрито постійно діючі експозиції: археології, етнографії, ікон, скульптур, ремесел краю. Проводяться реставраційні роботи. Організуються екскурсії по замку, проводяться лекції, бесіди, тематичні вечори [20, 21].

 

Взагалі, за 10 років науковцями заповідника зібрано, систематизовано і вивчено понад 11000 експонатів. Значна частина їх доступна відвідувачам музею для огляду. Також слід зазначити, що заповідник сьогодні – це визнаний центр туризму Тернопільської області. Замок і його численні виставочні зали не залишають байдужими жодного із відвідувачів, а кількість їх з кожним роком збільшується.

 

Тож, на думку фахівців, – Державний історико-архітектурний  заповідник у місті Збаражі є  одним з кращих серед подібних закладів, утворених за останні десятиріччя. Це багато до чого зобов’язує і спонукає. Вкрай важливо сьогодні, – вважають у заповіднику, – не втратити здобутого, зуміти зберегти і примножити набуте для майбутнього України [20].

 

Цікавим є також досвід роботи Національного історико-культурного  заповідника "Давній Галич" (Івано-Франківська область). Заклад створено 8 лютого 1994 року у місті Галичі на базі пам’яток історії та культури старовинного міста. 11 жовтня 1994 року Указом Президента України йому було надано статус Національного заповідника і присвоєно назву "Давній Галич". Відтоді почалося відродження історичної справедливості щодо відомого у минулому Галича. Заповідник охоплює історичну частину княжого міста і займає територію близько 80 кв. км. За часи існування Заповідник сформувався у дієву структуру, головним завданням якої є дослідження, відновлення, збереження та популяризація історико-культурної спадщини Галича. Під опікою Заповідника низка історико-архітектурних пам’яток – церква св. Пантелеймона, Успення Богородиці, Різдва Христового, Княжа криниця, Митрополичі палати, Галичина могила. У Заповіднику постійно діє комплексна науково-дослідницька експедиція, яка щорічно поповнює фонди знахідками з доісторичного та літописного минулого нашого народу. Тут проводять наукові конференції, видають монографії, каталоги, альбоми, путівники, виходить тижневик "Дністровська Хвиля". За 10 років існування науково-дослідної установи зроблено чимало: створено матеріальну та наукову базу, досліджено і музеєфіковано пам’ятки історії та культури, що знаходяться на території колишньої столиці Галицько-Волинського князівства, видано ряд науково-популярних книг, збірників наукових матеріалів, буклетів тощо [22].

 

До святкування 1100-ліття  Галича було відреставровано низку  будівель заповідника, було розгорнуто нові виставки. Зараз оновлено експозицію в Музеї історії давнього Галича. У кількох залах представлено різні періоди історії краю – від найдавніших часів до епохи пізнього середньовіччя. Експозицію збагатили численні знахідки, виявлені останніми роками під час досліджень території давнього Галича археологічними експедиціями [23].

 

Показовим у плані  висвітлення проблем та здобутків  історико-культурних заповідників України  є робота Луцького державного історико-культурного  заповідника "Старе місто" (Волинська область). Площа заповідника 41 гектар – два відсотки території міста. Та без оцих відсотків Луцьк втратив би більшість своїх зваб. Це, зокрема, замок Люберта, руїни оборонної стіни і вежі князів Чарторийських у Нижньому замку, старовинні церкви тощо. У заповіднику часто проходять різні культурно-мистецькі заходи, зокрема, Всеукраїнський фестиваль "Меч Луцького замку" (рицарські змагання), Національний фестиваль флористики, Міжнародний фестиваль "Поліське літо з фольклором", Всеукраїнський фестиваль "Берегиня", фестиваль дзвонарського мистецтва "Благовіст Волині". У вежах замку і на фортечних мурах організовують виставки [24].