Історико-культурні заповідники в сучасній Україні

 

Колектив Державного музею-заповідника "Битва за Київ у 1943 році" веде велику роботу з дослідження  матеріалів часів війни. У музеї-заповіднику постійно створюються стаціонарні та пересувні виставки. На території заповідника щороку відбувається ряд акцій по вшануванню пам’яті героїв Битви за Дніпро, мітинги, зустрічі ветеранів тощо. За час існування заповідник відвідало більше 10 мільйонів чоловік з 85 країн світу [12].

 

Унікальною історичною пам’яткою Київської області  є м. Вишгород. 1994 року, згідно з Указом Президента України та Постановою Кабінету міністрів України тут засновано  Вишгородський історико-культурний заповідник. Мета закладу – збереження пам’яток історії, археології та культури Вишгорода.

 

В експозиційних залах  заповідника створено постійно діючу  виставку за матеріалами археологічних  розкопок "Давній Вишгород". У  краєзнавчому відділі облаштовано  три експозиційні зали, де відвідувачі можуть ознайомитися з історією Вишгорода та околиць з найдавніших часів. В залах розміщено значну частину фондових, археологічних, етнографічних матеріалів, творів народно-ужиткового мистецтва [13].

 

Слід також зазначити, що саме історико-культурні заповідники мають перспективне значення для розвитку туризму в області. Туризм, зокрема, є чинником збільшення платних послуг та джерелом коштів для збереження історико-культурного середовища [6].

 

Заповідною землею центрального Подніпров’я України є Черкаська область. Тут працює сім історико-культурних заповідників, двом з яких надано статус національних. Це – Національний історико-культурний заповідник "Чигирин", Шевченківський національний заповідник у м. Каневі, Державний історико-культурний заповідник "Батьківщина Тараса Шевченка", Державний історико-культурний заповідник "Трахтемирів", Державний історико-культурний заповідник у м. Корсуні-Шевченківському, Державний історико-культурний заповідник у м. Кам’янці, Державний історико-культурні заповідник "Трипільська культура".

 

Тож, історико-культурні цінності Черкаської області вимагають до себе уваги не тільки науковців, краєзнавців  чи туристів, а й держави. З усією  гостротою постає проблема збереження пам’яток регіону. Їх тут так багато, що можна сміливо називати область музеєм просто неба. Цікаво, що тут є пам’ятки майже всіх історичних епох: від доби неоліту – мідно-кам’яного віку і до рубежу ХІХ і ХХ століть. На Черкащині, приміром, знаходиться восьма частина всіх пам’яток археології (7,2 тисячі одиниць). Однак через недостатнє фінансування належного зберігання об’єктів забезпечити не вдається, пам’ятки руйнуються, зникають. Майже кожен об’єкт архітектури, що являє собою історико-культурну цінність, нині перебуває в незадовільному стані, потребує реставрації [2].

 

За підрахунками фахівців, для невідкладних реставраційно-ремонтних робіт пам’яток архітектури, які розташовані на території заповідників, потрібно 77 мільйонів гривень, тобто вчетверо більше за ті кошти, які виділялися за останні три роки для функціонування самих заповідників (а вони необхідні ще й на утримання персоналу, поповнення фондів тощо) [2].

 

Внаслідок хронічного недофінансування кількість пам’яток історико-культурної спадщини, яка потребує негайного  ремонту та реставрації, рік у рік збільшується. Якщо на початку 2002 року їх потребувала кожна сьома пам’ятка, то 2005 року – вже кожна шоста. Незважаючи на те, що 34 пам’ятники історико-культурних заповідників сьогодні потребують негайного втручання реставраторів, 2005 року було передбачене фінансування таких робіт лише на 73 відсотки від потреби. У місцевому ж бюджеті кошти для цього не передбачені взагалі.

 

Покрівля будинку управителя, який є пам’яткою архітектури місцевого  значення і розміщений на території  державного історико-культурного заповідника у м. Кам’янка, перебуває в аварійному стані. Під загрозою руйнації й експонати, які в ньому розміщені [2].

 

Не лише обмаль коштів, а їхнє неритмічне надходження, відчутно б’є по пам’ятках. Реставрація затягується, а кошти йдуть на утримання та охорону. Так, реставраційно-відновлювальні роботи дерев’яної церкви святого Миколая, перенесеної з метою порятунку від остаточної руйнації з села Сеньківка Золотоніського району на територію етнографічного комплексу "Козачий хутір" у селі Стецівка Чигиринського району, ведуться ще з 2000 року. За цей час сюди, як підрахували працівники контрольно-ревізійного управління в Черкаській області, вкладено 412 тисяч гривень. Для повного завершення потрібно ще 550 тисяч гривень. Тим часом у кошторисі витрат на 2005 рік ніяких коштів не було закладено [2].

 

Звичайно, самі працівники частини  заповідників, ураховуючи ситуацію, не чекають манни небесної, а намагаються  зацікавити відвідувачів, аби збільшити  надходження до спеціального фонду. Але так діють далеко не всі. Аудитори контрольно-ревізійної служби області звернули увагу, скажімо, на те, що державні історико-культурні заповідники "Трахтемирів" та "Трипільська культура" туристи відвідають безплатно. За три роки тут побувало 7537 осіб. Ось і прорахуйте, – пропонують у пресі, – як би міг поповнитися той фонд, якби відвідувачі вносили навіть мінімальну плату.

 

Та й самі об’єкти культурної спадщини могли б "заробляти" на себе в руках дбайливих господарів. Ось, приміром, на території Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника, де розміщено комплекс будівель садиби Лопухіних-Демидових (пам’ятки палацо-паркового ансамблю ХVІІІ-ХІХ століть), три з них використовуються різними організаціями. Зокрема, приміщенням лазні користується державна служба охорони МВС у Черкаській області, приміщення контори управителя перебуває з 1959 року на балансі міського виробничого житлового ремонтно-експлуатаційного управління і використовується як восьмиквартирний житловий будинок, а приміщення манежу тривалий час використовувалося як спортивна школа і тільки недавно передане на баланс заповідника в незадовільному стані. Крім того, у швейцарському будинку, який є пам’яткою архітектури й перебуває на балансі заповідника, з 1955 року проживають сім’ї. Одна з них навіть має ордер, виданий міською радою. Однак охоронних договорів та договорів оренди з мешканцями будинку заповідник чомусь не уклав [2].

 

Подібна ситуація і з маєтком  пана Енгельгарта в с. Будище Звенигородського району, де служив малий Тарас Шевченко. Незважаючи на те, що пам’ятка входить до державного історико-культурного заповідника "Батьківщина Тараса Шевченка", на балансі заповідника вона не значиться, а використовується як приміщення сільської школи. Не укладені й договори про оренду та охорону.

 

Як відзначають фахівці, єдиного  підходу до фінансування заповідників як на державному, так і на регіональному  рівнях, немає. Одному з невідомих  причин припадає коштів на порядок  більше, іншому – менше [2].

 

Ускладнює ситуацію відсутність електронної паспортизації об’єктів культурної спадщини. Саме тому органи виконавчої влади не володіють повною інформацією про наявність пам’яток та їхній стан. Знову ж таки через брак коштів на виготовлення документів та відсутність кваліфікованих експертів не зроблено грошової оцінки пам’яток. Та й у цілому облік заповідниками об’єктів культурної спадщини нормами законодавчих актів не регламентований. А неврегульованість питання передачі заповідникам у постійне користування земель призводить до пошкодження та руйнування згаданих об’єктів. Ще в 1965 році Мотронинське городище, яке входить до складу Національного історико-культурного заповідника "Чигирин", оголошене пам’яткою археології національного значення. Однак і досі землі городища заповіднику не відведено. Натомість, всупереч вимогам Земельного кодексу Мельниківська сільська рада перевела цю територію до складу земель запасу, а кілька років тому передала на правах оренди Мотронинському Свято-Троїцькому монастирю для ведення підсобного господарства строком на десять років. Нині внаслідок оранки руйнується археологічний культурний шар, а самі археологічні предмети перестають бути достовірними свідками своєї епохи [2].

 

Особливо кричуща ситуація склалася в державному історико-культурному  заповіднику "Трахтемирів". Ще 1994 року комплекс пам’яток історії та культури між селами Трахтемирів та Бучак Канівського району було оголошено державним заповідником. До нього входила територія 4465 гектарів, на якій знаходилися 81 пам’ятка археології, дев’ять пам’яток історії та дев’ять – природи. Однак право володіння землею так і не було оформлене, а частина земель території Григорівської сільської ради Київського району перейшла до категорії лісового фонду і була передана під створення ландшафтного парку акціонерному товариству закритого типу "Трахтемирів". Рішенням Черкаської облдержадміністрації в 1999 році площу переданих державному заповіднику земель було зменшено до 590 гектарів, а на решті у 2000 році створено згаданий ландшафтний парк. Ось так і з’явився приватний заповідник у державному [2].

 

Проте Постанову Кабінету міністрів  України про створення державного заповідника ніхто не скасовував. Просто статус держзаповідника вже  не має оновленого законодавчого  забезпечення, на відміну від статусу  приватного ландшафтного парку. Як наслідок, на території першого залишилося тільки 18 пам’яток, а решта (це переважно поселення скіфського та давньоруського часу) – на території приватного. Відповідальність же за стан збереження всіх пам’яток покладено на державний заповідник. Капітальне будівництво, що велося в приватному ландшафтному парку без проекту забудови території (нині воно припинене), інші новації нових власників великої частини заповідної зони залишають чимало запитань, відповіді на які ще доведеться шукати. Як вважає директор державного заповідника "Трахтемирів" М. Довгий, ситуацію з двома заповідниками потрібно добре обміркувати і знайти прийнятне рішення. В усякому разі заповідник повинен працювати на всіх, бути доступним відвідувачам та науковцям [2].

 

Не можна обійти увагою й кадрову проблему. Богданову  гору в заповіднику "Чигирин", приміром, доглядає два наукових та чотири технічних працівника. Тобто  на кожного працівника припадає в  середньому по 4,5 гектара, які потрібно прибрати, доглянути лісові насадження. Це, зрозуміло, нереально. Тільки технічних працівників тут потрібно як мінімум 55. Зовсім не зайвими будуть наукові працівники та екскурсоводи.

 

Як зауважують у Шевченківському  заповіднику, тут просто необхідний відділ ландшафтно-паркової зони, в якому б працювали фахівці. Витративши чималі кошти на реставрацію археологічного музею в заповіднику "Чигирин", його не мають змоги відкрити через відсутність штатних працівників. Через неукомплектованість штатами розпочаті роботи на комплексі "Резиденція Богдана Хмельницького" можуть привести в подальшому до безповоротної втрати значних сум державних коштів.

 

Загалом, на думку керівників історико-культурних заповідників, для  нормальної роботи цих установ додатково  потрібно ще 136 штатних одиниць. Та й  якісний склад наявних наукових працівників та екскурсоводів також залишає бажати набагато ліпшого. Не повністю укомплектовані установи технічним персоналом. Головна причина – низька заробітна плата.

 

Щоб заповідники та їхні пам’ятки ефективно "працювали" на нинішнє та майбутні покоління, потрібні увага з боку держави, бажання й уміння зберегти та донести до людей усі культурно-історичні цінності [2].

 

Слід зазначити, що певні  позитивні зрушення у Черкаській області вже розпочалися. Тут  приступили до реалізації розпорядження Кабінету Міністрів України «Про створення концепції державної програми "Золота підкова Черкащини"» на 2005 – 2007 роки. Головна мета проекту – збереження і якомога повніше використання унікальних історико-культурних пам’яток регіону у процесі патріотичного виховання, формування національно-історичної свідомості. Програма „Золота підкова Черкащини” передбачає не вибіркові, а комплексні заходи щодо створення сучасної інфраструктури історико-культурних об’єктів та включення їх до міжнародних туристичних маршрутів [14].

 

Однією з найблискучіших перлин нашої культурної спадщини є  і Національний заповідник "Хортиця" (Запорізька область), створений ще 18 вересня 1965 р. Кабінет Міністрів  України надав заповіднику статус національного у 1993 році. До Національного заповідника "Хортиця" включено території острова Хортиця та прилеглі острови і скелі. Загальна площа території заповідника складає 2386,86 гектарів.

 

На території заповідника  знаходиться 36 пам’яток історії та археології, які пов’язані з історією запорозького козацтва, а також кургани та поселення доби бронзи, раннього заліза, скіфського часу та ін. Фондова збірка заповідника складається з колекцій ікон, одягу, зброї та предметів побуту [15].

 

На сьогодні Національний заповідник "Хортиця" є культурно-освітнім та науково-дослідним закладом, який здійснює охорону пам’яток історії та культури, природних об’єктів, їх комплексне наукове дослідження, проводить популяризацію знань, організовує рекреаційне обслуговування населення. Крім того, заповідник здійснює забезпечення режиму території геологічного заказника загальнодержавного значення "Дніпровські пороги".

 

Отже, острів Хортиця  являє собою комплексну пам’ятку історії та культури України, яка  потребує відповідного до неї ставлення  й засад правової охорони та збереження на державному рівні [16].

 

Відповідно до Закону України "Про охорону культурної спадщини" охорона ансамблів і  комплексів пам’яток історії та культури, оголошених згідно з чинним законодавством архітектурними та археологічними історико-культурними заповідниками, здійснюється на підставі окремого про кожний з них положення з обов’язковими умовами:

 

а) на території заповідників забороняється будь-яке будівництво, не пов’язане з прокладанням інженерних мереж, необхідних для заповідників, впорядкуванням територій і реставрацією пам’яток історії та культури

 

б) всі будівельні, реставраційні, земляні та інші роботи в межах  заповідників здійснюються відповідно до положення про даний заповідник на підставі єдиного проекту, в кожному  конкретному випадку затвердженого і погодженого з державними органами охорони пам’яток та Українським товариством охорони пам’яток історії та культури.

 

На території заповідників і охоронних зон до початку  будь-яких будівельних робіт повинні  бути проведені археологічні дослідження, а в разі виявлення археологічних об’єктів – забезпечити їх консервацію [16].

 

В зоні охоронного природного ландшафту не дозволяється будь-яке  будівництво, що негативно впливає  на характер ландшафту, адже національній містобудівній культурі України завжди було притаманне тактовне ставлення до природної підоснови. Звичайно, заповідна територія повинна мати грунтовно визначені й затверджені межі.