Трудові правовідносини

 

На невеликому приватному підприємстві власник (тобто його засновник) може повністю взяти на себе всі  функції управління підприємством. У цьому випадку власник чітко  персоніфікований. На дещо більшому приватному підприємстві власник (засновник) змушений не лише запроваджувати спеціальні посади, необхідні для здійснення функцій  організації, а й призначати на ці посади найманих працівників. Призначений  таким чином керівник (директор) підприємства буде виконувати роль уповноваженого власником органу. Відносно працівників  підприємства він буде виконувати функції  власника, а відносно цього керівника  функції власника буде виконувати сам  засновник (власник) підприємства. З  урахуванням величини підприємства, його організаційної структури, чисельності  працівників одна особа, як правило, об’єктивно не здатна виконувати всі функції власника. Тому ці функції можуть розподілятися між посадовими особами підприємства. Ці посадові особи відображаються поняттям „адміністрація” – це коло посадових осіб, наділених владно-розпорядчими повноваженнями і які здійснюють оперативне управління процесом праці на підприємстві. Адміністрація також виконує функції уповноваженого власником органу. Стосовно підприємств типу ВАТ, ЗАТ, то власником тут виступають акціонери, а вищим органом – збори акціонерів (членів). Уповноваженим власником органом в даному випадку слід вважати Правління (Раду) такого підприємства та Голову правління. На державних і комунальних підприємствах функції власника, головним чином, виконують керівники підприємств.

 

Саме керівник підприємства найчастіше являється тією особою, яку КЗпП та інші законодавчі акти про працю називають власником  або уповноваженим ним органом. (Правда, є відмінності між керівником з однієї сторони і власником (уповноваженим ним органом) –  з іншої. Керівник – це завжди фізична  особа, а власник (уповноважена ним  особа), у розумінні КЗпП, може бути на лише фізичною особою, а й особою юридичною).

 

Як видно з викладеного  вище власник здійснює управління виробництвом як безпосередньо, так і за допомогою  уповноваженого ним на управління органу. Це може бути одноособовий орган (посадова особа) або колегіальний орган (правління, комітет). Структуру органів управління визначає сам власник (засновник). Уповноважений  власником орган виступає суб”єктом  трудового права, будучи стороною у  відносинах з трудовим колективом і  уповноваженими на представництво трудовим колективом органами по встановленню умов праці, застосуванню чинного законодавства  про працю.

 

Крім цього роботодавцем може виступати і фізична особа. Таких роботодавців можна поділити на дві групи:

 

1) фізичні особи, які можуть реалізувати своє право на найману роботу. Однак використання праці інших осіб не передбачає одержання доходів (громадяни, які використовують найманих працівників для особистого обслуговування: для роботи в домашньому господарстві, для догляду за малими дітьми, хворими членами сім’ї і т.д.);

 

2) фізичні особи – роботодавці, вид занять яких потребує використання найманої праці і здебільшого діяльність таких роботодавців пов’язана з одержанням доходу (суб’єкти підприємницької діяльності без створення юридичної особи).

 

Зазначені роботодавці зобов’язані  вести трудові книжки на працівників, котрі працюють у них за трудовим договором. Крім цього в даному випадку  обов’язковою є письмова форма трудового  договору, який також підлягає реєстрації в державній службі зайнятості за місцем проживання роботодавця.

 

Власник зобов’язаний забезпечити  громадянинові, праця якого використовується, соціальні, економічні гарантії і права, передбачені законом.

 

Гарантіями щодо виконання  власником зазначених вище обов’язків є здійснення нагляду і контролю за додержанням власником або  уповноваженим ним органом законодавства  про працю і нормативно-правових актів про охорону праці. Такий  нагляд і контроль здійснюють спеціально уповноважені на те державні органи та інспекції, які не залежать у своїй  діяльності від власника або уповноваженого ним органу.

 

Вищий нагляд за додержанням  і правильним застосуванням законодавства  про працю здійснюється Генеральним  прокурором України та підпорядкованими йому прокурорами.

 

Центральні органи державної  виконавчої влади здійснюють контроль за додержанням законодавства про  працю на підприємствах, в установах  і організаціях, що перебувають у  їх функціональному підпорядкуванні.

 

Крім цього для здійснення державного контролю за додержанням  законодавства про працю та нормативно-правових актів про охорону праці державою створено ряд органів. Такими органами є:

 

- Державний комітет України  по нагляду за охороною праці.  Цей орган здійснює нагляд  шляхом проведення періодичних  перевірок підприємств, установ,  організацій з точки зору організації  роботи по охороні праці, відповідності  споруд, устаткування і обладнання, технологій вимогам нормативних  актів про охорону праці. Такі  перевірки залежно від їх конкретних  завдань, мети і тривалості  поділяються на три види: оперативні, цільові, комплексні. Контроль за  технічним станом підприємств,  установ, організацій здійснюється  експертно-технічними центрами Державного  комітету України по нагляду  за охороною праці;

 

- Державний комітет України  з ядерної та радіаційної безпеки;

 

- органи держаного пожежного  нагляду управління пожежної  охорони Міністерства внутрішніх  справ України;

 

- органи та заклади  санітарно-епідеміологічної служби  Міністерства охорони здоров’я  України.

 

Ці органи, здійснюючи свої повноваження по нагляду за додержанням  законодавчих актів по охороні праці  відповідно виступають як суб’єкти трудового  права.

 

Місцеві державні адміністрації  у межах відповідної території  також виступають суб’єктами трудового  права, коли забезпечують реалізацію державної  політики в галузі охорони праці; формують за участю профспілкових органів  програми заходів з питань безпеки, гігієни праці і виробничого  середовища, що мають міжгалузеве  значення; здійснюють контроль за додержанням нормативних актів про охорону праці, встановлюють квоту для прийому на роботу молоді, інвалідів.

 

Відповідно до діючого  законодавства України під роботодавцем розуміють власника підприємства, установи, організації незалежно від форми  власності, виду діяльності та галузевої  належності або уповноважений ним  орган чи фізична особа, які відповідно до законодавства використовують найману  працю. Але з аналізу статей КЗпП випливає, що ця сторона представлена двома суб’єктами – власником (або  уповноваженим ним органом), а  також підприємством, установою, організацією. В даному питанні нас цікавить саме підприємство (установа, організація) як суб’єкти трудового права.

 

Відповідно до законодавства  України під підприємством слід розуміти самостійний господарюючий  статутний суб’єкт, який має права  юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідницьку і комерційну діяльність з метою отримання  відповідного прибутку (доходу). Підприємство створюється за рішенням власника (власників) майна, підприємства-засновника або  за рішенням трудового колективу. Також  підприємство може бути створене шляхом поділу, виділення, приєднання, злиття чи перетворення. Підприємство вважається створеним і набуває права  юридичної особи з дня його державної реєстрації. Діє воно на підставі статуту, який затверджується власником (власниками) майна, а для  державних підприємств – власником  майна за участю трудового колективу.

 

Трудова правосуб’єктність  підприємства виникає з моменту  його державної реєстрації і продовжується  до ліквідації. Підприємство як суб’єкт  трудового права, як правило, є юридичною  особою. Виділяють два критерії трудової правосуб’єктності підприємства:

 

- оперативний і

 

- майновий.

 

Оперативний критерій зводиться  до наявності здатності здійснювати  підбір і розстановку кадрів, організовувати працю працівників і управляти  процесом праці (встановлення режимів  робочого часу, часу відпочинку, систем оплати праці, заходів щодо охорони  праці, забезпечення трудової дисципліни і т.д.), створювати їм умови праці, необхідні для виконання роботи. Трудова правосуб’єктність підприємства є спеціальною – підприємства можуть приймати на роботу працівників, які володіють такими професіями і спеціальностями, що необхідні  для досягнення цілей і задач, вказаних у статуті підприємства.

 

Майновий критерій зводиться  до наявності майна підприємства – основних фондів і оборотних  коштів, а також інших цінностей, вартість яких відбивається в самостійному балансі підприємства. Майно підприємства відповідно до законодавства, статуту  підприємства і укладених угод належить йому на праві власності, повного  господарського відання або оперативного управління. Що стосується трудової правосуб’єктності, то значення має наявність фонду  оплати праці, з якого працівникам  виплачується заробітна плата, надбавки і доплати, премії та інші виплати. Відповідно до КЗпП підприємства самостійно встановлюють форми і системи оплати праці, норми праці, тарифні сітки, розцінки, схеми посадових окладів, умови  запровадження і розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших  заохочувальних, компенсаційних і гарантійних  виплат; режим робочого часу і часу відпочинку. На всіх підприємствах  створюються безпечні і нешкідливі умови праці, повинні бути забезпечені  мінімальна заробітна плата та інші соціальні гарантії працюючим громадянам.

 

Трудова правосуб’єктність  підприємства не збігається з ознаками юридичної особи. Так, навіть підприємство, яке не володіє ознаками юридичної  особи, може виступати суб”єктом  трудового права (наприклад, філія  підприємства може не бути юридичною  особою, але мати трудову правосуб’єктність, право приймати і звільняти працівників).

 

Припиняється трудова  правосуб’єктність підприємства у  зв’язку з його ліквідацією. Ліквідація підприємства проводиться з дотриманням  вимог чинного законодавства. Вона може відбуватися: за рішенням власника, за рішенням власника за участю трудового  колективу та за рішенням суду. При  ліквідації підприємства вивільненим працівникам гарантується додержання їх прав та інтересів відповідно до трудового законодавства України.

 

Індивідуальна трудова діяльність при певній кількості виконавців забезпечує перехід до більш складного  соціального явища – спільної діяльності. Спільна праця в тій  чи іншій сфері суспільно корисної діяльності об’єднує працюючих в  трудові колективи. Підприємство, установа, організація і трудовий колектив – поняття невід’ємні один від  одного, оскільки підприємство не можливе  без трудового колективу, а останній, в свою чергу, неможливий без наявності  засобів виробництва, якими користується в процесі праці, незалежно від  того чию власність вони становлять, яка організація трудової діяльності застосовується. Трудовий колектив виникає  разом з створенням підприємства, установи, організації. До нього входять  усі громадяни, які своєю працею беруть участь у діяльності підприємства на основі трудового договору, а  також інших форм, що викликають виникнення трудових правовідносин.

 

Відносини трудових колективів з роботодавцями належать до колективних  трудових відносин, так як своїм  змістом мають не працю, а її організацію  та умови, при яких ця праця здійснюється.

 

Повноваження трудових колективів усіх видів підприємств, де використовується наймана праця, реалізуються, якщо інше не передбачено статутом, загальними зборами трудового колективу. Такі безпосередні відносини можливі  тоді, коли підприємство, установа, організація  невеликі за своїми розмірами, і для  розв’язання конкретних питань у  кожному випадку є можливість зібрати всіх працюючих. В умовах же великого підприємства вирішення  питань виробництва безпосередньо  всіма працюючими є досить складним, у зв’язку з чим виникає  необхідність використання представницької  демократії. В таких випадках повноваження трудового колективу можуть реалізовуватися  конференцією або виборними органами трудового колективу (рада, комітет  трудового колективу, страйковий комітет  та ін.).

 

До повноважень трудового  колективу чинне законодавство  відносить наступні:

 

- участь в укладенні колективних договорів;

 

- участь у впровадженні досягнень науки і техніки, розвитку творчої ініціативи працюючих;

 

- участь в організації, нормуванні і оплаті праці;

 

- участь у використанні фондів економічного стимулювання;

 

- участь в діяльності пов’язаній з покращенням умов і охорони праці, соціально-культурних та житлово-побутових умов працюючих;

 

- участь у затвердженні правил внутрішнього трудового розпорядку підприємства;

 

- застосування громадського стягнення до порушників трудової дисципліни.

 

Конкретна правосуб’єктність  трудового колективу закріплюється  в статутах підприємств, установ, організацій.

 

Відповідно до ч. 3 ст. 36 Конституції  України громадяни мають право  на участь у професійних спілках  з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Для реалізації цих завдань  профспілковим органам надані певні  права та гарантії діяльності.

 

1) В залежності від  порядку реалізації цих прав  їх можна класифікувати на  три групи:

 

а) Спільні з роботодавцем права. Спільне вирішення питань означає, що роботодавець на рівних засадах  з профспілковим органом розглядають  визначені законом питання, а  документ, що приймається, підписують обидві сторони. При розбіжності  точок зору по суті питання рішення  не може бути прийняте. До таких спільних прав можна віднести: розподіл фонду  матеріального заохочення, соціально-культурних заходів і житлового будівництва; визначення розміру премій, матеріальної допомоги і винагороди за річними  підсумками роботи підприємства і т.д. незалежно від того, хто проявив  ініціативу при спільному вирішенні  питань, обидві сторони мають рівні  права в прийнятті рішення. Але  тут не має рівності в компетенції  сторін у відповідальності за проведення прийнятих рішень в життя. Особливістю  такої форми взаємовідносин є  те, що роботодавець вправі здійснювати  той чи інший захід у галузі трудових відносин лише разом, спільно  з профспілковим органом;