Права людини: поняття, види. Юридичні гарантії, їх забезпечення

     Прихильниками  такої класифікації є О. В. Зайчук, Н. М. Оніщенко та ін.[7].

     Щоправда, іноді  в літературі трапляється й  інші класифікації, наприклад,       за видом суб’єкта:

а) індивідуальні – здійснюються одноосібно. Наприклад: право на свободу віросповідання, право на одержання вищої освіти і т.п.;

 б) колективні – можуть  реалізуватися тільки колективними  діями суб’єктів права. Наприклад: право на страйк, на шлюб і  т.п.;

за часом здійснення:

а) постійні – право на життя, честь і гідність та т.п.;

 б) тимчасові – право  на військову службу та т.п.;

      Прихильниками цих класифікацій є: Колодій А.М., Олійник А.Ю., Погорілко В.Ф., Скакун О.Ф., Тодика Ю.М., Фрицький О.Ф., Шемшученко Ю.С. та ін.[11]

     Висловлюючи  точку зору щодо існування  різних класифікацій конституційних  прав і свобод людини та  громадянина, такі вітчизняні фахівці, як Скакун О.Ф., Шемшученко Ю.С., пропонують їх також поділяти  [11]

за значенням їх для особи:

а) основні (життєво необхідні) – необхідні для нормального існування та розвитку. Наприклад: право на життя, здоров’я і т.п.;

б) допоміжні – не є життєво необхідними, але надають додаткові можливості. Наприклад: право на освіту, свобода вибору професії і т.п.;

     Як випливає із сучасних досліджень, доцільно також запропонувати такі критерії класифікації, як за ступенем абсолютизації, за складом,за дією у просторі,за способом закріплення.

Отже, за ступенем їх абсолютизації їх прийнято поділяти на:

а) права і свободи, що підлягають законодавчому обмеженню. Наприклад: обмеження права на збирання, зберігання, використовування та поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб (ст. 34 КУ) і т.п.[1,c.8];

б) права і свободи, що не підлягають законодавчому обмеженню. Наприклад, ст. 33 Конституції України говорить, що громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну[1,c.8];

за складом:

 а) прості – це права, які можливо реалізувати внаслідок  вчинення однієї дії. Це право  на життя, на свободу світогляду  і віросповідання та т.п.;

б) складні – це права, які можливо реалізувати внаслідок вчинення двох або більше дій (прав). Це право бути Президентом України (ч. 2 ст. 103 КУ ), народним депутатом України (ч. 2 ст. 76 КУ) і т.п.[1,c.16];

 за дією у просторі:

а) загальні – це права і свободи, що діють на всій території України;

б) місцеві – це права і свободи, що діють на певній території;

за способом закріплення:

 а) прямо закріплені  у Конституції України;

б) витікають з тлумачення її норм;

за способом (характером) здійснення:

а) активні – це можливість людини обирати. Це право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України (ст. 33 КУ) і т.п.[1,c.8];

б) пасивні – це можливість бути обраною. Це право бути Президентом України (ч. 2 ст. 103 КУ), народним депутатом України (ч. 2 ст. 76 КУ) і т.п[1,c.27].

 

 

 

РОЗДІЛ 3

ЮРИДИЧНІ ГАРАНТІЇ ПРАВ ЛЮДИНИ.

 

     Проголошення будь-якого права людини, навіть закріпленого відповідними актами держави та її органів, ніщо без реальних гарантій його здійснення. Під гарантіями прав, свобод і обов'язків людини та громадянина розуміють систему соціально-економічних, моральних, політичних, юридичних умов, засобів і способів, які забезпечують їх фактичну реалізацію, охорону та надійний захист. 

     Без гарантій права свободи та обов'язки людини і громадянина перетворюються на своєрідні «заяви про наміри», що не мають ніякої цінності ні для особи, ні для суспільства.

     Ефективність  гарантій залежить від рівня  розвитку загальноправових принципів, стану економіки, рівня розвитку  демократичних інститутів, реальності  політичної системи суспільства, наявності системи досконалих  законів у державі, ефективності  механізмів реалізації законоположень, ступеня правової свідомості, правової  культури населення, узгодженості  інтересів населення та суспільства  в цілому і наявності високоефективного  органу конституційного контролю.

     Гарантії являють собою систему узгоджених факторів, що забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод людини.

     Багатоманітність  факторів, які забезпечують реальність  прав та свобод, визначає різноманітність  їх гарантій. Найпоширенішою у юридичній літературі є класифікація гарантій за наступними критеріями:

1. за сферою дії:

а) національні (внутрішньодержавні), які закріплюються нормами національного законодавства та гарантуються державою. Вони, у свою чергу, існують як:

— державний захист прав і свобод людини, проголошений ст. 3 Конституції України та визначений як обов'язок держави здійснювати правове регулювання прав і свобод, а також забезпечувати правовими засобами дотримання, виконання та захист прав і свобод;

— судовий захист прав людини, який є демократичним, об'єктивним і справедливим засобом вирішення справ, пов'язаних з правами та свободами людини і громадянина;

— право людини на самозахист, що надає можливість суб'єктам захищати свої права і свободи від порушень та протиправних посягань будь-якими, не забороненими законом, засобами;

б) міжнародні, що встановлюються міжнародними актами з прав людини (закріплюють стандарти прав людини) та забезпечують можливість кожному після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до міжнародних судових установ чи органів міжнародних організацій.

2. за практичним спрямуванням:

а) загальні, що охоплюють всю сукупність об'єктивних та суб'єктивних факторів, спрямованих на забезпечення реалізації прав і свобод людини, їх захист та поновлення у разі порушення.

У свою чергу, загальні гарантії класифікують за сферами суспільних відносин на:

— економічні, які складають спосіб виробництва, існуючі форми власності, наявність ринкових відносин, економічну свободу громадян, вільний вибір форм та видів трудової діяльності, наявність різноманітних форм підприємницької діяльності тощо;

— політичні, до яких належить діяльність держави, представництво політичних інтересів інститутами політичної системи, наявність реально діючих інститутів безпосередньої та представницької демократії, можливість населення звертатися за захистом прав до спеціальних органів держави тощо;

— організаційні, що характеризуються як реально діючі повноваження органів держави, посадових осіб та громадських об'єднань із створення необхідних для реалізації прав та свобод умов;

б) спеціальні гарантії, які визначаються як система юридичних засобів, що сприяють процесу реалізації, захисту та поновлення прав і свобод суб'єктів права, їх змістом є надання державно-владної загальнообов'язковості як правам особи, так і їх захисту. Юридичні гарантії мають конституційну та законодавчу форми закріплення. Так, основними конституційними гарантіями є:

— оскарження у суді рішень органів держави та посадових осіб;

— право на відшкодування збитків, завданих незаконними рішеннями осіб чи органів, що діють від імені держави;

— право на правову допомогу;

— можливість отримувати інформацію про зміст прав та обов'язків;

— принцип презумпції невинуватості людини;

— можливість обмеження конституційних прав та свобод.

3. за характером гарантії класифікують на:

а) норми та принципи матеріального і процесуального права, що у процесі реалізації забезпечують реальність прав та свобод людини;

б) судовий захист порушених прав і свобод та можливість їх судового поновлення;

в) контроль за дотриманням законодавчими, виконавчими та судовими органами положень Конституції про права та свободи людини і громадянина. Важливе значення у сфері парламентського контролю належить Уповноваженому з прав людини;

г) відповідальність за порушення прав та свобод людини, що поширюється на всіх суб'єктів права без винятку.

    Отже найвищою гарантією прав і свобод людини і громадянина є конституційний лад України, заснований на неухильному дотриманні Конституції України та законів України, приписах природного права та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.

    Згідно з принципом  гарантованості прав і свобод  людини і громадянина закріплення  найважливіших з них у Конституції  України здійснюється одночасно  з фіксацією відповідних гарантій  як безпосередньо в статтях  Конституції, так і в чинному  законодавстві.

     Суб'єктом, на якого покладаються обов'язки щодо гарантування прав і свобод людини і громадянина, є держава. Роль держави як головного гаранта прав і свобод людини і громадянина випливає зі змісту статей 3, 22, 42, 49, 51, 53 та інших статей Конституції України, і ця функція реалізується за допомогою різних правових засобів через усю систему органів державної влади[1,c.4].

     Особливе місце в цій системі посідає Президент України - гарант прав і свобод людини і громадянина (ст. 102 Конституції України)[1,c.27]. Верховна Рада України здійснює захист прав і свобод людини і громадянина через відповідну законодавчу діяльність (ст. 92 Конституції України)[1,c.24], призначає на посаду та звільняє з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ст. 101 Конституції України)[1,c.27]. Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ст. 116 Конституції України)[1,c.32].

     Парламентський  контроль за додержанням конституційних  прав і свобод людини і громадянина  та захист прав кожного на  території України і в межах  її юрисдикції на постійній  основі здійснює Уповноважений  Верховної Ради України з прав  людини. Зокрема, Закон України «Про  Уповноваженого Верховної Ради  України з прав людини» від 23 грудня 1997 р. визначає метою парламентського  контролю, що його здійснює Уповноважений[4,c.3]:

1)  захист прав і свобод людини і громадянина, проголошених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України;

2) додержання та повагу  до прав і свобод людини  і громадянина органами державної  влади, органами місцевого самоврядування  та їхніми посадовими і службовими  особами;

3) запобігання порушенням  прав і свобод людини і громадянина  або сприяння їх поновленню;

4)  сприяння приведенню законодавства України про права і свободи людини і громадянина у відповідність із Конституцією України, міжнародними нормами у цій галузі;

5)  поліпшення і подальший розвиток міжнародної співпраці в галузі захисту прав і свобод людини і громадянина;

6)  запобігання будь-яким формам дискримінації щодо реалізації людиною своїх прав і свобод;

7)  сприяння правовій інформованості населення та захист конфіденційної інформації про особу.

     Уповноважений  представляє Верховній Раді України  щорічну доповідь про стан  додержання та захисту прав  і свобод людини і громадянина  в Україні органами державної  влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, підприємствами, установами, організаціями незалежно  від форми власності та їхніми  посадовими і службовими особами, які порушували своїми діями (бездіяльністю) права і свободи людини і  громадянина, та про виявлені  недоліки в законодавстві щодо  захисту прав і свобод людини  і громадянина.

У разі необхідності Уповноважений може представити Верховній Раді України спеціальну доповідь (доповіді) з окремих питань додержання в Україні прав і свобод людини і громадянина.

     Важливу роль у гарантуванні прав і свобод людини і громадянина в правовій державі відіграють суди. Правова держава - це держава, влада якої має певні межі, встановлені конституцією, і саме суд виступає важливою гарантією дотримання цих меж. Згідно зі ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом[1,c.13]. При цьому судовий захист прав і свобод людини і громадянина здійснюють як суди загальної юрисдикції, так і Конституційний Суд України. Зокрема, Закон України «Про Конституційний Суд України» (ст. 43) передбачає, що суб'єктами права на конституційне звернення з питань подання висновків Конституційним Судом України у справах щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України є громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи[3,c.5]. Конституційне звернення - це письмове клопотання до Конституційного Суду України про необхідність офіційного тлумачення Конституції України та законів України з метою забезпечення реалізації чи захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав юридичної особи.

      Водночас функції щодо створення належних умов для реалізації прав, свобод і обов'язків виконують не лише органи державної влади. Відповідну роль відіграють також органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян.

     Право звертатися зі скаргою до міжнародних організацій обумовлено наявністю відповідних міжнародних договорів України і може бути використане лише після того, як буде вичерпано всі національні засоби правового захисту.

     Сучасний міжнародно-правовий  механізм захисту прав і свобод  людини охоплює міжнародні організації  та установи, що безпосередньо  розглядають питання, пов'язані з  порушенням прав і свобод людини, а саме:

1. Центр з прав людини  Економічної і Соціальної Ради  ООН.

2. Комісію з прав людини  ООН.

3. Спеціальні органи ООН - Комітет із прав людини (міжнародний  пакт про громадянські і політичні  права), Комітет з економічних, соціальних  та культурних прав (Міжнародний  пакт про економічні, соціальні  та культурні права), Комітет з  прав дитини (Конвенція про права  дитини), Комітет із ліквідації  расової дискримінації (Конвенція  про ліквідацію всіх форм расової  дискримінації), Комітет проти застосування  катувань (Конвенція проти катувань  та інших жорстоких, нелюдських  або принижуючих гідність видів  поводження і покарання).

4.  Верховний комісар ООН із заохочення і захисту всіх прав людини (з прав людини). За розпорядженням Верховного комісара ООН з прав людини встановлено «лінію прямого зв'язку з питань прав людини» - постійно діючу лінію факсимільного зв'язку, яка дозволяє Центру з прав людини ООН контролювати надзвичайні ситуації в галузі порушень прав людини. Лінія прямого зв'язку доступна для жертв порушень прав людини, для їхніх родичів і неурядових організацій.