Права людини: поняття, види. Юридичні гарантії, їх забезпечення

 

 

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Юридичний факультет

Кафедра теорії та філософії права

 

 

 

 

 

 

Курсова робота

На тему:

«Права людини: поняття, види. Юридичні гарантії, їх забезпечення»

 

Виконала

Студентка I курсу

Денної форми навчання

Дорош Анна

 

Науковий керівник:

Стецик Н.В.

 

 

Львів 2013

ЗМІСТ

 

 

 

 

ВСТУП

 

     Ідеї природного права, що сформувалися у далекій давнині, стали джерелом сучасного розуміння прав людини. 

     Формування  уявлень і понять про права  людини почалося з найдавніших  часів людської історії, з витоків  людської цивілізації. Першим і, безумовно, найважливішим письмовим  свідченням цього тривалого процесу  є Біблія, у якій стверджувалося  найголовніша істина - людина - найцінніше з - поміж усього створеного Богом. У Біблії часто зазначається про необхідність забезпечення рівності людей; неабияка увага приділяється праву на власність і її охорону; регулюються людські взаємини; чільне місце посідають правила судового розгляду суперечок, конфліктів. Біблія є, безперечно, одним із визначних джерел, з яких поступово розвинулися існуючі нині уявлення про права людини.

      Згодом, у  VI-V ст. до н. е. ідеї рівності усіх людей обстоювалися давньогрецькими філософами - софістами (Лікофрон, Антифон, Алкідам). Вони доводили, що всі люди від народження мають одинакові, зумовлені природою права, оскільки створені Космосом і над усіма “рівно тяжіє доля”. Відомий філософ Сенека, наприклад, вважав, що всі люди є співтоваришами як раби долі. Аналогічні ідеї з’явилися і на Сході. Так, китайський мислитель Мо-Цзи (V ст. до н. е.) доводив, що всі люди рівні перед  Всевишнім; держава ж є результатом їх угоди. Відстоюючи й захищаючи права, властиві людині від народження і, насамперед, її право на приватну власність, Арістотель відзначав, що це право має основою саму природу людини і ґрунтується на її початковій любові до самої себе.

     Становлення та розвиток прав людини має тривалу історію і супроводжується боротьбою доктрин й традицій, характерних для тієї чи іншої країни.

     Перше закріплення ряду ідей щодо прав людини у законодавстві пов’язується з англійською Великою хартією вільностей (Маgna Сharta Libertatum), яку підписав у 1215 році в Англії король Іоан Безземельний внаслідок угоди між ним і повсталими проти нього англійськими баронами. Статті хартії захищали право на приватну власність, недоторканість та свободу особистості від абсолютизму - таким чином обмежувалася влада монарха над людиною. Петиция про право 1628 р. поклала на англійського короля певні обов'язки, що повинні були захищати підданих від сваволі королівської адміністрації. Подальшим кроком на шляху забезпечення прав людини став Хабеас корпус акт 1679 p., що вперше ввів поняття «належної» процедури, передбачив гарантії недоторканності особи, принцип презумпції невинуватості. Актом, що забезпечив компроміс соціальних інтересів у Англії, став Білль про права 1689 p., який встановив свободу слова у парламенті, свободу виборів та право звернення підданих з петицією до короля.

     Згадані документи визначали окремі права, які можна було обстоювати за певних обставин. Але вони ще не містили всеосяжної філософської концепції особистої свободи. Свободи розглядалися здебільшого як такі, що випливають із станового статусу (чи звання) людини. Лише  у XVII - XVIII ст. у працях видатних мислителів лібералізму й просвітництва - Локка, Монтеск'є, Руссо, Канта, Джефферсона, Мілля, Бентама було закладено основи сучасного розуміння прав людини - на життя, свободу, власність тощо - як священних імперативів і норм взаємовідносин особи і влади. Ці природні права мають бути священними, що тлумачилось як найбільша шана і повага до прав людини, як найвищий статус їх у суспільній системі цінностей, та невідчужуваними - невідривність, невід”ємність від людини, оскільки без них вона не зможе проявити себе як саме людська істота взагалі, незалежно від місця і часу її існування. Погляди Локка і Монтеск”є, насамперед про розподіл влади та забезпечення прав і свобод громадян, справили політичний вплив не тільки на наступні наукові концепції, але й на державно-правову практику, яка здійснювалася на основі ліберального світогляду.

     Подальшому розвитку ідеалів свободи та прав людини сприяли великі історичні документи США. Серед них — Декларація прав Вірджинії 1776 p., що проголосила рівність людей у користуванні природними правами; Декларація незалежності США 1776 p., яка визначила перелік невідчужуваних прав людини.

     Ще більшого значення у цьому відношенні набула прийнята у 1789 році в Парижі, після перемоги Великої Французької революції Декларація прав людини і громадянина. У ній у самому вступі зазначалося, що причиною будь-якого суспільного лиха є забуття прав людини і зневага до них.

     Вирішального значення для процесу становлення прав людини мала природно-правова доктрина, що утвердила пріоритет прав людини та визначила нові параметри взаємовідносин між індивідами і владою. Таким чином, індивід, що раніше повністю був підкорений державі та залежний від неї, набув автономії, отримав право на невтручання держави у сферу свободи особи, окреслену правом, та отримав гарантії державного захисту в разі порушення прав і свобод. Цінність природно-правового вчення характеризується опорою на моральні принципи, а також категорії справедливості, свободи та людської гідності.

      Цю ідею пестували, відстоювали, збагачували, поглиблювали, боролися за її реальне втілення в життя видатні мислителі України: П. Орлик, Т. Шевченко, М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський, О. Кістяківський та ін. Вже в проекті Конституції П. Орлика (1710 р.) декларується ідея «виправлення та підйому своїх природжених прав і вільностей», відновлення «усілякого природного права і рівності». Т. Шевченко в поемах оспівував свободу трудящої людини. М. Драгоманов у конституційному проекті передбачав особисту свободу людини, забезпечення недоторканності особи, повагу її гідності. Правознавець О. Кістяківський наголошував на необхідності обмеження державної влади «невід'ємними, непорушними, недоторканними, невідчужуваними правами людини», найважливішим із яких називав право на гідне існування.

     У середині XX ст. ідея прав людини висвітилася новими фарбами завдяки підняттю її на конституційний рівень. 

 

 

РОЗДІЛ 1

ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ ПРАВ ЛЮДИНИ.

 

     Забезпечення  прав і свобод людини і громадянина  є одним з найважливіших принципів  правової системи, організації і  функціонування основних державно-правових інститутів, органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб тощо.

     Поняття прав  і свобод людини і громадянина, безпосередньо пов'язане з гуманістичною  сутністю і спрямованістю теорії  держави і права, всіх галузей юридичної науки, є одним із центральних її понять, яке концептуально визначає подальший зміст і понятійну структуру правознавства. Воно виступає як найважливіша системотворча ідея не тільки в процесі творення Конституції як акта установчої влади народу та основного закону країни, але і при конструюванні окремих законів, підзаконних нормативно-правових актів, які регламентують питання реалізації тих чи інших прав і свобод.

     «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах» — проголошує ст. 1 Загальної декларації прав людини ООН 1948 року[5]. Визнання правової рівності має глибокий гуманістичний смисл, а в практичному аспекті сприяє максимальному використанню людьми своїх здібностей, реалізації їх потенціалу як особистостей. З іншого боку, соціальна обумовленість змісту прав і свобод людини і громадянина передбачає певні обмеження їх здійснення, що залежать від можливостей суспільства, рівня його економічного, соціального, духовного і культурного розвитку.

     Отже, права  і свободи людини і громадянина  — це правові можливості (надбання), необхідні для існування і  розвитку особи, які визнаються  невід'ємними, мають бути загальними  і рівними для кожного, забезпечуватись  і захищатись державою в обсязі  міжнародних стандартів. 
    Природа основних прав і свобод людини визначається тим, що в якій би країні особа не проживала, вона перебуває під захистом світового співтовариства, а також держави, громадянином якої є. Стан свободи не дарується публічною владою, а належить людині від народження і реалізується через суб’єктивні права, які мають природно-правовий характер, а тому є невід’ємними.  
      На шляху свободи стоїть держава, яка створюється людьми для підтримки можливості реалізації самої свободи. Держава через закони, і насамперед конституцію, закріплює права і свободи людини, які є мірою можливої поведінки для особи. 

     Якими є специфічні ознаки права?

1. Вираження міри свободи, рівності та справедливості означає, що право з достатньою повнотою  втілює основні права та свободи  людини, визнані у світовому співтоваристві. Право є мірою свободи та  рівності людей, установленою державою  таким чином, щоб свобода одного  не обмежувала свободи іншого. І цією мірою є справедливість. Повної свободи досягти не  можна, проте можна бути вільним  у тій мірі, у якій вільні  інші. У праві свобода трансформується  в суб'єктивні права, яким відповідають  обов'язки, що їх обмежують. Своїм  загальним масштабом і рівною  мірою право вимірює, «відміряє»  і оформляє саме свободу в  людських взаємовідносинах, свободу  індивіда. Свобода невіддільна від  справедливості і становить її  підставу. Свобода завжди є обмеженою  конкретними рамками (мірою), які  не допускають антигромадських  актів «користування свободою». Це — рівність у свободі.

     Але не завжди, не за усіх історичних часів була рівність у свободі, єдина для усіх міра свободи. Приміром, кріпосне право закріплювало становище несвободи селянина. Віднімаючи свободу в селянина, воно віддавало свободу пану. Міра свободи кріпака і пана — різна. По суті, кріпосне право — це вираження через закон свободи поміщика. Всяке право містить у собі елемент свободи, міру свободи, дарма що ця свобода й може бути односторонньою, має характер привілею однієї особи на шкоду іншій. У такому разі через право як систему норм, виданих державою, виражається воля панівного класу, свавілля панів і несвобода селян. Селяни віднесені не до суб'єктів, а до об'єктів права. До них не є застосовним принцип правової рівності. Таке право не може бути справедливим, тому що не виражає міру свободи, рівну для усіх. Справедливість — це баланс інтересів: влади і громадянина, виробника і споживача, продавця і покупця, роботодавця і робітника тощо. Справедлива міра свободи характеризує зміст права, а загальнообов'язковість права, що засновується на легітимному примусі, є його формальною властивістю, яка має істотний характер.

  Права і свободи  людини є правовим надбанням людини , вони не даруються державою, а здобуваються.

     Найвище суспільне призначення права -- забезпечувати у нормативному порядку свободу в суспільстві, підтверджувати справедливість, виключити сваволю і свавілля з життя суспільства. Неспроста ще римські юристи писали: уня est ars boni et aequi - право є мистецтво добра та справедливості. Із загальносоціальної точки зору право — це міра свободи і справедливості. З формальної точки зору право — це міра свободи та справедливості, яка фактично захищена в цьому суспільстві.

2. Нормативність виявляє  сенс і призначення права. Нормативністю  права до суспільного життя  вносяться істотні елементи єдності, рівності, принципової однаковості  — право виступає як загальний  масштаб, міра (регулятор) поведінки  людей. За допомогою норм право  регулює різні суспільні відносини, слугує знаряддям втілення в  життя політики держави, засобом  організації її різнобічної управлінської  та іншої діяльності. У нормативності  є одна істотна риса: право  виражається в нормативних узагальненнях (загальні дозволяння, загальні заборони, загальні зобов'язування), які встановлюють  межі досягнутої свободи, межі  між свободою і несвободою  на певному ступені суспільного  прогресу.

3.  Формальна визначеність права означає чіткість, однозначність, стислість формальних правових приписів, виражених у законах, указах, постановах тощо. Досягається це за допомогою правових понять, їх визначень, правил юридичної техніки. Саме тому суб'єкти права чітко знають межі правомірної і неправомірної поведінки, свої права, свободи, обов'язки, обсяг і вид відповідальності за вчинене правопорушення. Вираження норм у законах, інших нормативних актах, встановлення формальної рівності — це основна ознака формальної визначеності права.

4.  Системність права полягає в тому, що право — це не просто сукупність принципів і норм, а їх система, де всі елементи пов'язані та узгоджені. Системність вноситься до права законодавством. Лише системне, несуперечне право, яке виражає свою сутність через принципи, здатне виконати завдання, що постають перед ним. Сьогодні в Україні найважливіше і найнагальніше завдання — відновити і зміцнити системність права, оскільки неузгодженість нормативно-правових актів розірвала системоутворюючі зв'язки між юридичними нормами.

5.  Вольовий характер права, вираження в ньому суспільних, групових і індивідуальних інтересів означає, що в праві проявляється та втілюється воля, змістом якої є інтерес. Право акумулює суспільну, групову та індивідуальну волю громадян у їх гармонічному поєднанні, злагоді та компромісах. Воля пронизує діяльність людини, її цілеспрямовану поведінку в усіх, у тому числі й у правовій, сферах життя. Розуміння волі в праві виключає зведення права до знаряддя насильства держави, засобу придушення нею індивідуальної волі. Створюється ілюзія, що право виходить від держави. Насправді в ідеалі держава в особі своїх законодавчих органів «підносить до закону» суспільні, групові та індивідуальні інтереси, які відповідають принципам справедливості, свободи, демократії, рівності, гуманізму.

6. Загальнообов'язковість  права виражається в тому, що  встановлені правила поведінки  є загальними та обов'язковими  для всієї країни. Загальнообов'язковість, загальність праву надає те, що  в ньому виражаються узгоджені  інтереси учасників регульованих  відносин, що воно має нормативний  характер.

7.  Державна забезпеченість, гарантованість права, аж до примусу, свідчить про те, що державна влада, держава в цілому підтримує загальні правила, які визнаються державою правовими. . Держава не дарує прав людині, а тому держава не може їх і відібрати. Держава, що порушує або обмежує права людини, має нести за це відповідальність. Цей принцип знайшов закріплення в Конституції України. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої їх незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю при здійсненні ними своїх повноважень (ст. 56 Конституції України)[1,c.14]. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ст. 55 Конституції України)[1,c.13].

     Далеко не всі норми права додержуються та виконуються добровільно, в силу внутрішнього переконання. Значна частина населення підкоряється вимогам правових лише тому, що за правом постає держава. Державна охорона правових норм містить у собі державний легальний примус, різні організаційні, організаційно-технічні, виховні та превентивні (попереджувальні) заходи державних органів з дотримання та виконання громадянами юридичних норм. До порушників вимог норм права компетентні державні органи можуть застосовувати заходи юридичної відповідальності приписів— дисциплінарної, адміністративної, кримінальної. Тим самим держава забезпечує загальнообов'язковість норм права.