Становлення електоральної демократії

Вперше в історії України  у березні 1998 року відбулися вибори за змішаною виборчою системою.[ 7.383 ]

 Половину  народних депутатів (225) було обрано за партійними списками, решту — в одномандатних виборчих округах. Важливою ознакою чинного на той час виборчого закону було те, що свою кандидатуру кандидат у народні депутати міг виставляти як в окрузі, так і у складі виборчого списку партії чи блоку.

Одним із наслідків  використання змішаної виборчої системи  в 1998 році стало усвідомлення того, що політична партія може виступати  значним електоральним активом, здатним обмежити дії і адміністративного ресурсу. Звідси й інший наслідок: партія , як інституціональний ресурс може зменшити залежність політичних суб'єктів від впливу і контролю з боку інших інститутів, зокрема, структур виконавчої влади. Але важливішим за значенням є той факт, що, потрапляючи в парламент, політичні партії одержали можливість зберегти і наростити свій інституціональний статус, а також зміцнити парламент зсередини, перетворюючи його на самостійний політичний інститут. Тобто виборча система як інструмент, що впливає на інституційно-владний баланс, вже одержала іншу вагу для політичних сил.

Однак використання змішаної пропорційно-мажоритарної системи в Україні у парламентському циклі 1998 року стимулювало і виникнення такого явища як псевдобагатопартійність. На тлі появи величезної кількості нових політичних партій, старі масово розпадалися та "дрібніли". Новий виборчий закон також продемонстрував низку політико-правових недоліків. Основним із них було те, що суб'єкти виборчого процесу з самого початку були поставлені в нерівні умови щодо:

-реєстрації кандидатів і партійних списків. Реєстрація партійних списків ЦВК закінчувалася за 100 днів до виборів, а реєстрація кандидатів окружними виборчими комісіями - за 45. Наслідок: на 55 днів пізніше порівняно з політичними партіями починали свою передвиборну агітацію кандидати в народні депутати в одномандатних округах. [8.303 ]

-процедури висування кандидатів. Партіям (виборчим блокам партій) для реєстрації списків або висування кандидатів у одномандатному окрузі досить було провести партійний з'їзд (конференцію, збори) і подати відповідні документи в центральну чи окружну виборчу комісію. Кандидат-самовисуванець повинен був зібрати 900 підписів на свою підтримку, що вимагало додаткового часу;

-подвійного балотування. Можливість балотуватися як за партійними списками, так і в мажоритарних округах подвоювало шанси кандидата від відповідної політичної партії-блоку;

-значної різниці фінансових ресурсів у кандидатів-пропорційників і кандидатів-мажоритарників, що відбивалося на можливостях передвиборно-агітаційного пресингу.

Критика, викликана "псевдобагатопартійністю" і недоліками виборчого закону, призвела до того, що в 2001 році велику підтримку серед депутатів одержала пропорційна виборча модель, яку в першому читанні підтримали 254 депутати.

Боротьба за нову електоральну формулу в 2001 році проходила за двома напрямами. По-перше, між різними політичними силами, де, з одного боку, виступали політичні партії як самостійні актори, заінтересовані у збільшенні пропорційності, а з іншого - незалежні політичні сили, орієнтовані на відстоювання "мажоритарки". По-друге, боротьба проходила й у різних політико-інституціональних вимірах, оскільки ці політичні сили існували в рамках двох інституціональних анклавів - законодавчого і виконавчого. Звідси бере початок стратегія виконавчих еліт на плавну побудову механізмів утримання балансу між пропорційною й одномандатною частинами законодавчої еліти. Тому збереження у прийнятому 2001 року виборчому законі пропорції 50/50 і, одночасно, появу нових можливостей для побудови демократичної партійної системи можна вважати тимчасовим оптимумом, що гарантує збереження визначеної паритетності для законодавчих і виконавчих еліт.

Нововведення, що були внесені у виборчий закон, сформували нову архітектуру виборчого процесу. Серед її особливостей були такі.

Замість статті 43 Закону "Про вибори народних депутатів України" 1997 року, відповідно до якої кандидати повинні були надати підписи на свою підтримку, затверджено норму про внесення застави для кандидатів. Для політичних партій і блоків розмір застави становив 15 тисяч мінімальних неоподатковуваних податком доходів громадян, для кандидатів, що йдуть на вибори по мажоритарних округах, розмір застави - 60 мінімальних неоподатковуваних податком доходів громадян⁴.

Грошова планка застави служила певним бар'єром для дрібних, невиразних партій з точки зору їх ресурсної й ідеологічної бази. Водночас невеликий розмір застави дозволяв брати участь у виборах усім політичним акторам, що були здатні акумулювати ресурси до початку виборів. Таким чином, критерій значимості ідеології цієї партії для українського суспільства чи авторитет даного депутата-мажоритарника визначався вже безпосередньо шляхом голосування, а не шляхом збору підписів. Це усунуло певні протиріччя, що виникали під час виборів 1998-го, коли підписів на підтримку якої-небудь партії було зібрано значно більше, ніж голосів під час голосування. Ця норма також дозволяла зберегти учасникам передвиборної гонки час, витрачений на збір підписів.

Неможливість  подвійного балотування одного кандидата в народні депутати по партійному списку й в одномандатному (мажоритарному) виборчому окрузі. Це ставило перед партіями чітке тактичне завдання: знайти оптимальну стратегію збільшення свого електорального прибутку за рахунок грамотного розподілу ресурсів за партійними списками і в мажоритарних округах. Таким чином, партійний ресурс набував більшої значущості в рамках мажоритарної конкуренції.

Затвердження  порядку формування окружних виборчих комісій трьома суб'єктами виборчого процесу: партіями, що по долали на минулих виборах 4-відсотковий бар'єр, партіями, представленими в складі парламенту, і всіма іншими учасника ми передвиборної гонки, зареєстрованими Центральною виборчою комісією. Оскільки окружні виборчі комісії затверджені в кількості 20 членів, а в парламенті фракційне представництво мали 14 партій, місця для всіх інших партій і блоків за допомогою жеребкування визначав Центрвиборчком. Така норма створювала переваги політико-партійним силам і відповідала логіці 
розвитку передвиборного партійного поля, що обумовлювала 
ся стратегіями блокового (коаліційного) будівництва й укрупненням партійних організацій.[26.10]

Прийняття норми  про скорочення термінів передвиборної кампанії до 90 днів стало певним бар'єром для дрібних партій, яким за такий термін важко було консолідуватися та ефективно провести конструктивну роботу зі створення регіональних і районних партійних осередків. Таке рішення також послужило додатковим поштовхом для створення коаліційних партійних структур і приєднання малих партій до більш могутніх політико-партійних лідерів, що вже позиціонували себе в передвиборному політичному просторі. Але ця норма до певної міри знижувала шанси тих лівих і націонал-демократичних політичних сил, які, незважаючи на свої широко розгалужені регіональні бази, мали недостатній матеріальний та мас-медійний ресурс.

 Зберігався обмежувальний  поріг на рівні тих самих  4 відсотків. З одного боку, це  перешкоджало доступу малих та  невпливових партій до розподілу  мандатів, а з іншого - залишилась нерозв'язаною проблема втрати голосів. Це голоси, що отримали партії, які набрали менше 4 відсотків голосів і які не беруться до уваги при розподілі депутатських мандатів. Подібні умови не стимулюють збільшення електоральної активності, гальмують певною мірою оновлення партійного поля та партійних еліт.

Значним недоліком тодішнього виборчого закону стало провокування ситуації невизначеності переможця. Формування двох широких партійних блоків - "За єдину Україну" та "Наша Україна" на грунті збереження пропорційного співвідношення на рівні 50/50 сприяло тому, що ці дві коаліції у загальному заліку отримали майже однаковий електоральний прибуток. Але поява двох рівновеликих   партійних фракцій у разі  протистояння перекреслила шанси для формування стабільної парламентської більшості. У даному випадку треті сили отримали поле для маневрування за допомогою ситуативних домовленостей ("мінливих коаліцій"), що не допустило створення стабільної парламентської більшості.

Трансформація української  виборчої системи, розпочата з 1997 року, як би критично не ставитись до окремих  її наслідків, усе-таки дозволила більш-менш стійко структурувати склад Верховної  Ради, домогтися якщо не цілком вільних  і чесних виборів, то все ж таки використання конкурентного і якомога законного способу мирної зміни влади. У більш вузькому значенні вибір виборчої системи як "змішаної незв'язаної" став "найменшим злом" для українських політичних акторів. Як мінімум, цей вибір обмежив можливості для результату виборів за принципом "переможець одержує все", цілком можливого у випадку суто мажоритарної виборчої системи, тоді як пропорційна система була б неприйнятною для непартійних акторів. Тобто компроміс навколо електоральної формули став свого роду інструментом маніпуляції  політичних сил.[ 9.3]

Однак  "бурхливий"  період в електоральній політиці України триває. Зараз вирішальним  питанням є те, як зробити виборчу  систему більш справедливою, такою, що задовольняла б претензії всіх суб'єктів виборчої практики, тобто  і політичних акторів і електорату? Як змінити виборчу систему, щоб  вона найбільш точно відображала інтереси виборців? За допомогою якої з них можна стабілізувати роботу парламенту? Щойно ухвалений закон, що легітимізував пропорційну систему, обіцяє зняти низку невирішених питань і, як уже зазначалося, стимулюватиме розвиток політичних партій. Чи стане ця система найбільш привабливою з погляду стабілізації політичної системи в Україні?

Як засвідчує світовий досвід, пропорційна система виборів  переважно веде до формування коаліційної, різнопартійної більшості в парламенті. Однопартійна більшість при цій  системі - скоріше виняток, і поява такого "винятку" в Україні тим більше малоймовірна, оскільки ми не маємо партій, що були б явними лідерами політичного процесу і були б здатні зібрати понад 50 відсотків голосів. До того ж слід мати на увазі: при парламентських формах правління пропорційне представництво створює нестабільні кабінети, а при президентських формах правління законодавчий орган, обраний на основі системи пропорційного представництва, підриває діяльність виконавчої влади і створює конфлікт по лінії парламент - уряд - президент. І виходить, що пропорційна виборча система приносить      у      жертву стабільність заради справедливості.  Тоді як мажоритарна,   навпаки,  компенсує  недолік справедливості ( оскільки ґрунтується на принципах  "переможець одержує все") стійкістю і стабільністю. Тому деделі більше світове визнання в політичній практиці здобувають напівпропорційні виборчі системи, що зберігають елементи мажоритарності. Вони побудовані на різних формулах пропорційного представництва і голосування відносною чи абсолютною більшістю. У таких системах зберігається той самий

                2.1 Еволюція виборчого законодавства

Одним із наслідків політичного  процесу є виникнення нових або  трансформація старих політичних інститутів - організацій або процедур, за посередництвом яких відбувається участь громадян у  політичному житті суспільства. Не завжди подібні інституційні перетворення мають однозначний, довершений характер, на підставі якого можна було б  належним чином оцінити їхні ефекти та впливи на розвиток політичної системи. Результатом перманентності, пересікання, а також взаємної зумовленості цих процесів є виникнення складної конструкції інституційних відносин, у межах та за посередництвом якої відбувається агрегація та артикуляція політичних інтересів [10.230].

Внаслідок конституційних змін та політичної реформи в Україні  відбулись значні інституційні перетворення, які стосуються не лише перерозподілу  повноважень та політичної відповідальності, а й механізму формування представницьких  органів влади. Для того щоб краще  зрозуміти, яким чином ці зміни вплинуть на систему державного управління, необхідно розглянути нову систему  правил, за посередництвом якої обиратиметься  парламент, більшість якого формуватиме  уряд. Необхідність такого дослідження  зумовлена також і тим, що на відміну  від європейської практики, конституційно-інституційні зміни в Україні відбулись  впродовж настільки короткого періоду  часу, що його об’єктивно не вистачило  для належної оцінки всіх реальних та потенційних наслідків цих  змін як для українського суспільства  в цілому, так і для політичної системи зокрема.

Як свідчить досвід трансформаційних процесів в Україні, утвердження  формальних демократичних процедур, передусім виборів, не визначає характер того режиму, який вони легітимують [24.10].

 Вільні, періодичні й  чесні вибори не є основним  індикатором успішності посттоталітарного  транзиту. Скоріше - механізмом циркуляції  політичних квазіеліт. Подібну  ситуацію зумовила слабкість  інституційного дизайну і прорахунки  інституційного будівництва. Хоча, з іншого боку, такий стан речей  можна розглядати під кутом  зору неоінституціональної концепції  раціонального вибору, яка розуміє  під інститутом своєрідний еквілібріум  стратегій акторів, які беруть  участь у тій чи іншій політичній  взаємодії [11.60]. Важливо зауважити, що будь-який інститут має дистрибутивні наслідки, тобто надає перевагу одним акторам порівняно з іншими. Інакше кажучи, інституційна рівновага відображає ту конфігурацію сил, яка склалась на поточний момент. Звідси модель виборчої системи України, яка знайшла своє відображення в Законі України «Про вибори народних депутатів України» від 25 березня 2004 р., можна вважати результатом того балансу чи дисбалансу сил, який склався у Верховній Раді України на момент її прийняття. Загалом же, саме виборчу систему вважають найособливішим маніпуляційним інструментом політики. У кожній системі існує набір формотворчих елементів, які, порівняно з іншими, більшою мірою впливають на її вигляд, динаміку та визначають наслідки тих процесів, які у ній відбуваються. Серед усього спектра організацій та процедур, які формують інституційну модель політичної системи, на особливу увагу заслуговує система виборів - набір незмінних виборчих правил, за якими проводили одні чи кілька поспіль виборів у певній країні і яка детермінується не лише виборчим законодавством, а й реальним рівнем  атрибутивної відповідності та ресурсного забезпечення. До атрибутів виборчої системи відносять: величину виборчого округу, форму бюлетеня, метод перетворення голосів у представницькі мандати, прохідний бар’єр. Крім цих загальновизнаних, у науковому дискурсі елементів існує ще один - право суб’єктності у виборчому процесі .