Становлення електоральної демократії

Вибори – це спосіб формування представницьких органів, обрання  службових осіб. Порядок виборів  передбачений правовими нормами, які  в сукупності становлять виборче  право. Таким чином, виборче право  – це система правових норм, які  регулюють процес формування представницьких  органів і обрання службових  осіб. У суб’єктивному значенні розрізняють активне виборче  право (право обирати) і пасивне  виборче право (право бути обраним). Особа, яка має право голосу, називається  виборцем, а всі виборці держави  іменуються виборчим корпусом [21.360].

Відповідно до визначення виборів можна визначити поняття  виборчої системи. Виборчою системою називають  систему суспільних відносин, пов’язаних із формуванням складу представницьких  органів шляхом виборів.

Вибори і виборчі системи  поділяються на кілька видів залежно  від суб’єктів виборів, часу і  порядку їх проведення та інших обставин. За суб’єктами виборів вони поділяються  на вибори до органів державної влади (вибори Верховної Ради України, вибори Президента України) і органів місцевого  самоврядування (вибори депутатів Верховної  Ради Автономної Республіки Крим, вибори депутатів сільських, селищних і  міських рад, сільських, селищних і  міських голів). За часом проведення вибори в Україні поділяються  на чергові, позачергові, повторні і  проміжні [22.327].

За порядком голосування  і підрахунком голосів розрізняють  такі види виборчих систем, як мажоритарна, пропорційна і змішана (мажоритарно-пропорційна  або пропорційно-мажоритарна). Мажоритарна  виборча система – це голосування  за кандидата по виборчому округу і визнання його обраним на основі одержаної ним більшості голосів  виборців. За цією системою відбуваються парламентські вибори у 76 країнах  світу (Велика Британія, Франція, США, країни Латинської Америки, Африки, Тихоокеанського  басейну). Ця система є традиційною  і найбільш прийнятною для країн  з так званою двопартійною системою, тобто за наявності двох сильних  політичних партій

Існують мажоритарні системи  абсолютної та відносної більшості. За першою перемогу на виборах здобуває кандидат, який набрав 50% голосів плюс один голос. Під час виборів за мажоритарною системою відносної більшості  членом парламенту стає депутат, який одержує більше голосів, ніж усі  його суперники, навіть якщо це менше 50% голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.

Пропорційна виборча система  – це голосування за списки кандидатів від політичних партій або інших  політичних сил і розподіл місць  у парламенті (депутатських мандатів) пропорційно до кількості голосів, відданих за списки. Нині вибори за пропорційною системою відбуваються у 49 країнах світу, в тому числі у 25 європейських (Іспанія, Португалія, Австрія, Швеція, Фінляндія, Норвегія, Бельгія, Росія). Ця виборча система застосовується, як правило, в тих країнах, де є кілька впливових партій, але жодна з них історично не має стабільної більшості в парламенті.

Існує кілька різновидів застосування пропорційної виборчої системи: голосування  за звичайний список кандидатів і  жорсткий список (звичайний список кандидатів – це розташування прізвищ  кандидатів у списку в алфавітному  порядку; жорсткий – це розташування прізвищ кандидатів у списку в  пріоритетному порядку). Крім того, існують пропорційні виборчі  системи, де виборець, хоча і голосує  за список в цілому, проте визначає, якому з кандидатів у середині списку він надає перевагу (відкритий  список). Пропорційна виборча система  закритих списків такої можливості виборцю не надає, розподіл місць  у виборчому списку здійснюють партії на власний розсуд [2.400].

В Україні з початком так  званої політичної реформи відбувся  трансформаційний перехід від змішаної системи до пропорційної системи  жорстких та закритих списків.

Змішана виборча система  є комбінацією, поєднанням мажоритарної і пропорційної виборчих систем. У  Європі змішана виборча система  застосовується в Німеччині, Італії, Угорщині, Польщі, а в останні  роки – у Литві, Грузії. Змішані  виборчі системи застосовуються в тих країнах, де йде пошук  і становлення виборчих систем або  існує необхідність досягнення компромісу між принципом представництва у  парламенті різних політичних сил та стабільністю сформованого ними уряду[23.309].

Найпростішим варіантом  змішування є лінійне змішування: одна частина парламенту обирається за мажоритарним, інша – за пропорційним принципом (Німеччина, Литва, Грузія, Словенія). Іншим різновидом змішаної системи є структурне змішування: одна палата парламенту обирається за мажоритарною системою, а інша – за пропорційною. Ці різновиди виборчих систем застосовуються в Австралії, Італії, Польщі.

До недавнього часу вибори в парламент України проводились  за лінійним змішуванням – із 450 депутатів 225 обиралися в одномандатних  виборчих округах на основі відносної  більшості, а інші 225 – за списками кандидатів у депутати від політичних партій, блоків партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі на основі пропорційного представництва. Вибори в органи місцевого самоврядування в Україні проводяться на основі мажоритарної системи відносної  більшості.

В Україні 25 березня 2004 року прийнято новий Закон «Про вибори народних депутатів України», за яким вибори депутатів здійснюються за пропорційною системою: депутати обираються за виборчими  списками кандидатів у депутати від  політичних партій, виборчих блоків політичних партій у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі [3.128] Крім того, зміни відбулись і на рівні виборів до органів місцевого самоврядування: відтепер усі депутати на рівні Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, міських рад міст Києва та Севастополя, районних, районних у містах Київ та Севастополь, міських рад обиратимуться за пропорційною виборчою системою. Ці зміни були внесені до виборчої системи України Законом України «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» від 6 квітня 2004 року. [4.66]

                 II. Парламентські вибори в України

2.1Становлення виборчої  системи в Україні

Для пострадянських держав вибір виборчої системи вважається одним із головних питань у формуванні нових демократичних режимів. Цей вибір, так само як і вибір конституційної формули взаємодії виконавчої та законодавчої влади, створює рамки інституціонального дизайну "нових демократій"¹. Виборчі системи справляють безпосередній вплив на розвиток політичних партій, вони здатні стабілізувати або, навпаки, дестабілізувати політичну систему. Тим-то вибір оптимальної виборчої моделі бачиться важливим не тільки з погляду впорядкування власне виборного процесу, а й для визначення перспектив подальшого політичного розвитку.

Що ж до України, то транзитивний стан її політичної системи змушує шукати нові формули стабільності політичного режиму. Однією з них може стати оновлений алгоритм виборів до законодавчого органу. Й оскільки на сьогоднішній день процес реформування виборчого законодавства в Україні ще не закінчено, дискусія з приводу оптимальної електоральної моделі триває як між представниками різних політичних сил, так і серед членів експертного співтовариства. Ситуація ускладнюється тим, що цей вибір пов'язаний з певними інституціональними ризиками, мінімізувати які можна саме на основі доскіпливого аналізу етапів еволюції вітчизняної виборчої системи, в їх взаємозв'язку з процесами структурування політико-партійного простору.

З моменту набуття  незалежності Україна пройшла три  етапи еволюції виборчої системи, кожний з яких по-своєму відбився на подальшому розвитку політичної системи.

Верховна Рада Української  РСР 12(1) скликання ухвалила 24 серпня 1991 року «Акт проголошення незалежності України» і стала творцем української державності. Це доленосне рішення було підтверджене українським народом 1 грудня 1991 року референдумом.

Усе це могло  б і не статися, якби у березні 1990 року не відбулися перші альтернативні вибори в історії Радянської України. Вже тоді було зрозуміло, що вони стали історичною віхою для суспільства.

Десятиріччя поспіль  Українська Радянська Соціалістична  Республіка мала формальний суверенітет у складі СРСР, відповідно такими були і вибори до вищого законодавчого органу УРСР. Кандидати на виборні посади, фактично, лише затверджувалися голосуванням: виборці, обираючи депутата, бачили в бюлетені лише одне прізвище. Потім народні обранці двічі на рік на один-два дні збиралися в і затверджували Закони УРСР.

Процеси перебудови в СРСР наприкінці 80-х років XX ст. призвели до кардинальних змін політичної системи. Ключовою подією на цьому шляху стали вибори народних депутатів СРСР 1989 року. Радянська система, яка принципово не сприймала ідей парламентаризму, вперше дозволила деякі елементи вільних та конкурентних (з можливістю реального вибору) виборів. Певно, саме і це стало запорукою незворотності змін у суспільстві.

Логіка швидких  перетворень призвела до того, що Закон  про вибори до Верховної Ради УРСР від 27 жовтня 1989 року став ще більш демократичним, ніж попередній союзний (зокрема, не було передбачено прямого обрання депутатів від громадських організацій, закріплювався принцип обов'язкової альтернативності, було «демонтовано» систему «фільтруючих» зборів громадян для затвердження кандидатів і т. ін.

Передвиборна  кампанія на початку 1990 року стимулювала  поширення у суспільстві багатьох ідей, які ще донедавна були заборонені для публічного обговорення. Вона поставила на порядок денний завдання утвердження української державності, необхідність докорінних змін в економічній та політичній системах, вперше стали звертати увагу на моральні якості кандидата.

Верховна Рада України 12(1) скликання пройшла разом  із суспільством непростий шлях і поступово стала наближатися до парламенту класичної демократії. Крок за кроком, упродовж своїх повноважень, вона удосконалювала свою роботу. З часом Верховна Рада стала законодавчим органом, що діє на постійній основі. А це, безумовно, вимагало створення необхідних умов для функціонування її Апарату, «з нуля» довелося формувати аналітичні та експертні структури.

Отже, робота Верховної Ради України 12(1)-о скликання стала  фундаментом сучасного українського парламентаризму і взірцем для майбутніх поколінь українських законодавців. Народні депутати виконали велику історичну місію: започаткували процес утвердження незалежної держави. Завдяки їх роботі Верховна Рада України посіла належне місце у системі органів державної влади. Окрім того, було прийняте історичне рішення про скорочення власних повноважень на один рік.

Перші парламентські  вибори, як відомо, проходили в рамках звичної для радянської України мажоритарної системи, за "косметично" оновленим законом, що був прийнятий  Верховною Радою України  18 листопада 1993 Радою України. Збереження старої системи виборів  стало причиною “заморожування”  процесу політичної структуризації і демократизації політичного режиму, що створило істотні перешкоди на шляху формування механізмів політичної відповідальності в парламенті і не забезпечило умов для повноцінного розвитку політичних партій.

Перші вибори, які  відбулися вже у незалежній державі. На їх проведення мала вплив недосконалість виборчого закону (Закон України «Про вибори народних депутатів України» від 18 листопада 1993 року), [ 5.13] що ухвалювався поспіхом, оскільки народні депутати склали свої повноваження достроково. Крім того, депутати орієнтувалися на досвід виборчої кампанії 1990 року, а нові реалії були іншими. Складні економічні проблеми, важкий процес становлення політичної системи держави, викликали апатію і розчарування значної частини виборців у демократичних інститутах, марно було розраховувати на активність громадян. Законодавці зберегли вимогу щодо обов'язкової 50%-ї явки виборців, наявності двох турів голосування та необхідності отримання абсолютної більшості"¹ (більш ніж половини) голосів для перемоги у виборах. Результати далися взнаки: з 5 тисяч 609 кандидатів у депутати, які балотувалися на виборах 27 березня, було обрано лише 49; у квітні було дообрано ще 289 народних депутатів. У ході виборчої кампанії у 92 округах вибори відбулися , проте жодного з кандидатів у депутати не було обрано. У 20 виборчих округах на голосування з'явилося менше 50 відсотків виборців, було визнано, що вибори не відбулися. Зрештою, на початку першої сесії парламенту було визнано повноваження лише 336 народних депутатів із 450. Процес довиборів тривав до наступних чергових виборів. Виборці більше ЗО округів так і не мали свого представника у парламенті.

Однією з ознак  проведення виборів до Верховної  Ради України 2 скликання на більш демократичній основі стало наближення їх до стандартів реальної багатопартійності. Офіційно під час виборчої кампанії 1994 р. були зареєстровані кандидати від 28 політичних партій. Загальноукраїнську кампанію провели дві найбільші на той час українські політичні сили — КПУ та НРУ. Разом з тим, половина кандидатів були ще позапартійними. Певне розчарування у демократичних перетвореннях кінця 80-х— початку 90-х рр. XX ст. спонукало багатьох майбутніх депутатів не зосереджувати увагу виборців на своїх політичних симпатіях.

Серед обраних  навесні 1994 року депутатів половина (168 осіб) належали до тієї чи іншої партії: кожний четвертий був членом Комуністичної партії України, Народний рух України — 5,9 %, Селянська партія України — 5,34 %, Соціалістична партія України — 4,15 %. Були також представники Української республіканської партії, Конгресу українських націоналістів, Християнсько-демократичної партії України, Партії демократичного відродження України, Демократичної партії України, Партії праці, Соціал-демократичної партії України, Української консервативної республіканської партії, Громадянського Конгресу України

Питання про реформування виборчої системи було порушено напередодні другого політико-електорального циклу. Особливістю парламентської виборчої кампанії 1997-1998 років було те, що передвиборні перегони фактично розпочалися за відсутності нового закону про вибори до Верховної Ради. На той момент доля виборчого закону була головним питанням з багатьох аспектів: прийняття закону підбивало попередній підсумок боротьби політичних сил, що стартують у виборчій кампанії, водночас відкритим залишалось питання про ефективність інституціонального будівництва.[ 6.488]

Точкою відліку  становлення нової виборчої системи  в Україні треба вважати 1997 рік, коли дещо вщухла (після виборів 1994 р.), полеміка між різними політичними лідерами щодо переваг і недоліків мажоритарної і пропорційної виборчих моделей, яка, однак, невдовзі розгорілася з новою силою. Ця полеміка зводилася до двох питань: яка система більш демократична і яка модель сприятиме партійній структуризації? Досягнутий у 1997 році компроміс у вигляді змішаної  пропорційно-мажоритарної моделі - дав поштовх і став стимулом для розвитку тенденцій партійного будівництва. Політичні партії поступово почали набувати інституціональної ваги, що прокладала шлях до парламенту і за допомогою якої можна було створити собі політичну репутацію й авторитет. Стимули для партійного будівництва стосувалися не тільки незалежних політичних сил, що прагнули до входження в законодавче середовище, а й представників від виконавчої влади. Створення "партії влади" було відповіддю виконавчих еліт на нові правила гри. Освоєння пропорційного шляху з боку представників виконавчої вертикалі стало своєрідною спробою створення опорного містка в законодавчій сфері.