Тлумачення договору: основні види і цілі

Саме тому після прийняття ЦК 2003 р., яким у ч. 2 ст. 213 й аналогічній нормі ст. 637 закріплено положення про те, що на вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину (умов договору), в судовій практиці виникли такі питання. Перше, чи може бути вимога про тлумачення змісту правочину (умов договору) бути предметом самостійного звернення до суду, тобто чи поширюється юрисдикція судів на такі вимоги. Друге, якщо так, то в якому провадженні повинні розглядатися такі вимоги – позовному чи окремому (якщо це стосується вимог, заявлених у порядку цивільного судочинства). Третє, хто має бути сторонами такої справи і як повинно вирішуватись питання про розподіл у ній судових витрат. Отже, спробуємо дати відповіді на поставлені питання.

Тлумачення права завжди є діяльністю посадових осіб, фахівців-практиків, державних органів, окремих громадян, громадських організацій, учених та інших діячів. Встановлення змісту направлено на розкриття волі законодавця, вираженої в них. Тлумачення права є процесом абсолютно неминучим при діяльності органів арбітражних і загальних судів, прокуратури та інших держорганів, у процесі укладання договорів та угод структурами господарюючими. Правове роз’яснення необхідно в роботі громадських об’єднань чи партій, в процесі здійснення юридично значущих діянь громадянами. [9,78]

Види тлумачення норм права визначаються залежно від основи.

Згідно юридичною силою, класифікують неофіційне і офіційне роз’яснення.

Офіційне тлумачення права розділене на судове, козуальное і нормативне.

Нормативне роз’яснення також підрозділене на легальне (делеговане) і автентичний (автентичне).

Неофіційні способи тлумачення норм права поділяються на буденне і доктринах (компетентне, наукове, професійне) роз’яснення.

Залежно від обсягу роз’яснення може бути буквальним (адекватним), обмежувальним і розширювальним (поширювальним).

Крім того, нормативне тлумачення зараз підрозділяється і на усне та письмове.

Офіційне роз’яснення завжди здійснюється посадовими особами та органами, уповноваженими на це. Як правило, при цьому відбувається документальне оформлення актів тлумачення, що є для всіх, кого стосується роз’яснюється право, юридично освітнім, воно зазвичай провокує конкретні наслідки. [8,78]

На відміну від офіційного, неофіційне роз’яснення зовсім не зважає юридично обов’язковим. Акти тлумачення неофіційного тлумачення до юридичних фактів не належать, оскільки виходять від суб’єктів, не займаються державною, офіційною діяльністю. Такого роду роз’яснення може здійснюватися як письмово, так і усно. Однією з головних його особливостей вважається незв’язаність з владою і примусом. Буквальне правове тлумачення (адекватне) характеризується точною відповідністю тексту норми. Даний тип роз’яснення вважається досить поширеним. Обмежувальне тлумачення застосовується у випадках, коли істинний сенс норми необхідно розуміти не так широко, як це зазначено в словесному тексті.

                                                   РОЗДІЛ 2

                           Особливості тлумачення договору

Теорії і практиці відомі основні правила тлумачення правових норм, які застосовуються також і при тлумаченні договорів. Кожний спосіб тлумачення має свої правила, за допомогою яких вдається усвідомити зміст положень договору. Правила тлумачення договору мають свої особливості, обумовлені правовою природою і змістом цієї форми комунікативної взаємодії і специфічної форми права. Суб’єктами тлумачення змісту правочину, перш за все, є її сторони. Такий підхід обумовлюється тим, що тільки вони можуть правильно пояснити зміст їх волі та мету укладення правочину.

Причому кінцевий результат тлумачення до певної міри залежить від виду правочину. Односторонні правочини, такі як заповіти, довіреність, легати тлумачаться тільки однією особою, оскільки саме нею цю угоду було укладено. Таке тлумачення називається автентичним. Воно є найбільш точним і суперечностей у даному випадку, як правило, не виникає.

Проте, може виникнути ситуація, коли особа, що уклала односторонній правочин тлумачитиме її зміст невірно. Мотивом такого невірного трактування може бути несумлінність тлумача із метою змінити зміст правочину в корисливих інтересах. У такому випадку зацікавлені особи можуть звернутися до суду, якщо доведуть, що дана особа навмисно невірно тлумачить зміст правочину і, у такий спосіб, на шкоду іншим особам реалізує своє право. Відповідно до ст. 13 Цивільного кодексу України зловживання суб’єктивним правом є правопорушенням, і суд може зобов’язати тлумача припинити дані дії та тлумачити правочин відповідно до дійсних намірів, які були у нього під час її укладення.   [1]

Розглядаючи умови тлумачення правочинів загалом, необхідно також згадати і про те, що правило, наведене вище, розповсюджується також і на двосторонні та багатосторонні правочини. Двосторонніми і багатосторонніми правочинами, виходячи із норми ст. 202 Цивільного кодексу України, є договори. Прикладом двостороннього правочину може служити договір купівлі-продажу, найму тощо, прикладом багатостороннього правочину – договір про спільну діяльність. Порівнюючи умови тлумачення односторонніх, двосторонніх і багатосторонніх правочинів, необхідно вказати, що тлумачення односторонніх правочинів є простішим щодо з’ясування дійсного наміру сторони. Оскільки тлумачення здійснюється однією стороною і саме тією, котрою правочин було укладено, вона може достатньо чітко сформулювати зміст правочину.

Набагато складнішою буде ситуація у разі тлумачення двосторонніх і багатосторонніх правочинів, які називаються договорами,що і є предметом даного дослідження. Проте і в цьому випадку тлумачення здійснюється відповідно до загального правила, передбаченого ст. 213, хоч і з урахуванням особливостей ст. 637 Цивільного кодексу України. Відповідно до першої норми зміст правочину може тлумачитися усіма її сторонами, причому у багатосторонньому правочині тлумачів може бути більше двох. При тлумаченні двостороннього і, тим більше, багатостороннього правочину вірогідність розбіжностей у трактуванні тих або інших положень договору, слів і термінів є достатньо великою. Кожен з учасників такого правочину може мати власне бачення проблеми і пропонувати свої варіанти тлумачення.[1]

Враховуючи, що необхідність тлумачення правочину, як правило, виникає якраз у випадку виникнення спорів, вірогідність однозначного її тлумачення зводитися до мінімуму. Причому, на цей чинник також впливає кількість сторін правочину. Тому можливість однозначного тлумачення сторонами умов, слів і термінів багатостороннього правочину виглядає вельми проблематично.

Для усунення даної проблеми законодавство України передбачає можливість судового тлумачення змісту правочину. Дана можливість передбачається у ст. 213 Цивільного кодексу і визначається як право однієї зі сторін (або кожної зі сторін) звернутися до суду для ухвали рішення про тлумачення змісту правочину. 

Аналізуючи механізми тлумачення правочинів в українському законодавстві необхідно згадати про те, що тлумачення двосторонніх і багатосторонніх правочинів (договорів) має ряд особливостей. Зокрема, вони передбачаються ст.637 Цивільного кодексу України. Норми цієї статті передбачають, що при тлумаченні умов договору можуть враховуватися також типові договори і типові умови, передбачені для певних видів договорів. Необхідно також відзначити, що і типові договори і типові умови можуть використовуватися при тлумаченні навіть у тому випадку, якщо правочин, котрий піддається тлумаченню не містить посилання на них.[11,114]

Не дивлячись на деякі особливості тлумачення правочинів (таких, як заповіти і договори), у більшості випадків застосовуються загальні правила, встановлені ст. 213 Цивільного кодексу України. Ці правила тлумачення вживаються при всіх видах тлумачення. Проте наслідки різних видів тлумачення відрізняються за юридичною силою. Йдеться про автентичне тлумачення (тлумачення сторонами) і судове тлумачення змісту правочину.

Як уже згадувалося, при автентичному тлумаченні сторони самостійно тлумачать свої наміри, які були присутніми у них під час укладення правочину. Таким чином, вони висловлюють своє суб’єктивне ставлення до змісту і наслідків правочину. Проте, це ставлення може змінюватися залежно від мети, якої хоче досягти суб’єкт тлумачення, подальших консультацій, зміни думки тощо. Виходячи із цього, зміст правочину може тлумачитися сторонами декілька разів і, причому, із різними висновками. Тому автентичне тлумачення має форму рекомендацій, хоча, звичайно, береться до уваги у разі виникнення спору між сторонами правочину.

Судове тлумачення є ефективнішим, оскільки під час розгляду спору, суд спочатку вислуховує тлумачення сторін, а потім, враховуючи їх думки, тлумачить зміст правочину на підставі правових норм. Більш того, судове тлумачення має обов’язкову силу, хоч і може бути оскаржене в загальному порядку.

Правила тлумачення змісту правочину, передбачені ст. 213 Цивільного кодексу України, рівною мірою стосуються і судового тлумачення, і тлумачення сторонами. Вказані норми передбачають порядок, за якого у разі неможливості тлумачити зміст правочину вузькими способами (з’ясування значення слів і термінів), залучаються усе нові і нові критерії перевірки правильності того або іншого трактування змісту правочину.

Спочатку тлумач повинен з’ясувати буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів (граматичне тлумачення).

Потім, у випадку, якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає можливості з’ясувати зміст окремих частин правочину, їх зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину із змістом інших його структурних частин, усім його змістом, наміром сторін (структурно-системне тлумачення). І нарешті, якщо жоден із попередніх двох етапів не дав можливості з’ясувати дійсні наміри особи, яка уклала правочин, використовуються будь-які інші обставини, які можуть допомогти з’ясувати відповідність волевиявлення дійсним намірам сторони (сторін) правочину. Перше правило фактично відсилає інтерпретатора до мовного способу тлумачення, друге – до систематичного, вимагає розгляду незрозумілої умови як частини цілого договору в зв’язку і при зіставленні з іншими умовами.

Третє правило відсилає до використання правил функціонального тлумачення – встановлення свободи сторін з урахуванням цілей (функції) договору.

Ще одна можливість додатково розтлумачити умови правочину апелює до історичного способу тлумачення (робиться наголос на тому, що передувало правочину: переговори, попередню практику відносин між сторонами). І, нарешті, останньою можливістю тлумачити умови правочину є відсилання до змісту подальшої поведінки сторін, тобто до умов фактичного функціонування правочину, до функціонального способу тлумачення.

При тлумаченні цивільно-правового правочину застосовуються такі специфічні правила:

Словам і висловам правочину потрібно надавати те значення, яке визначається самими сторонами. Таке визначення слів і термінів може бути зроблено безпосередньо у самому договорі, у додатку до договору або в окремій угоді. Очевидно, що перший варіант стосується укладення    правочину, а два наступних можуть бути визначені і після укладення правочину.  

Якщо сторони у тексті правочину або в іншому документі не визначились із значенням слів і термінів, то їм надається те значення, яке міститься у легальних визначеннях або іншим способом визначається законом. У даному випадку йдеться фактично про розуміння змісту правочину в контексті не тільки його самого, але і у контексті законодавства, що регулює дані відносини. Можна сказати, що використовується прийом систематичного способу тлумачення, при якому до  правочину включається система норм права певного інституту.

Якщо у договорі зустрічаються терміни і вислови спеціальної сфери діяльності і знань (наприклад, технічні, медичні терміни), то вони повинні розумітися у тому значенні, в якому вони використовуються у відповідній сфері діяльності.

Якщо зміст і значення слів і висловів не визначаються способами, викладеними у пунктах 1–3, то їм потрібно надавати те значення, яке застосовується у юридичній науці і практиці або літературній мові.

Слова і вислови у правочині потрібно тлумачити у контексті правочину. У сумнівних випадках належить віддавати перевагу тому розумінню, яке найбільш відповідає змісту правочину.

Кожен пункт правочину належить тлумачити у взаємозв’язку із іншими положеннями правочину. Тлумачення одного пункту правочину не повинне суперечити змісту інших пунктів правочину. У разі суперечливих, сумнівних тлумачень належить віддати перевагу тому змісту, який більше відповідає усьому змісту і цілям правочину.

Мета правочину встановлюється на підставі аналізу сукупності всіх умов правочину. Якщо даним способом неможливо подолати сумнів, то потрібно звернутися до обставин, які передували і супроводжували укладення правочину. Перш за все, повинні бути проаналізовані документи, якими обмінювалися сторони із метою укладення правочину. При цьому необхідно розмежовувати документи у вигляді простих повідомлень, заяв і тому подібних від документів, які містять конкретні пропозиції щодо укладення правочину з описом істотних умов (оферта), і документів, які виходять від іншої сторони, які містять згоду укласти правочин на запропонованих умовах (акцепт) або зустрічний правочин. Останні можуть стати вагомим доказом на користь того або іншого розуміння умов правочину.  

Окрім цього, пункт 4 ст. 213 Цивільного кодексу України орієнтує при неясності пунктів правочину проаналізувати також практику, встановлену між сторонами до укладення правочину, який тлумачиться. Очевидно, що йдеться не про будь-які відносини, а лише про аналогічні відносини, які витікають із правочину, який інтерпретується, оскільки між сторонами можуть бути і інші відносини, що витікають із правочину іншого роду.