Лекции по "Логике"

За допомогою  номінальних визначень вводяться  нові термін замість більш складних описів предметів.

Шляхом номінальних  визначень вводяться також імена, що заміняють терміни („ПДВ – податок  на додану вартість”).

Для номінальних визначень характерна присутність у їхньому складі слова „називається”.

Для того, щоб  уникнути помилок під час визначення у логіці розроблено низку правил.

1. Правило співмірності.

 Dfd  і Dfn повинні мати однакові обсяги. Виконання цього правила дає можливість взаємо заміняти Dfd  і Dfn в одних і тих же контекстах. Це правило у практичному житті часто порушується, в результаті чого виникають логічні помилки у визначенні.

Якщо обсяг Dfd більший, ніж обсяг Dfn, то говорять про помилку, що дістала назву „надто широкого визначення” (наприклад, „кліринг – це система безготівкових розрахунків”)

У випадках, коли обсяг Dfn менший, ніж обсяг Dfd, то виникає „занадто вузьке визначення” („Неповнолітній – громадянин, якому на момент споєння злочину не виповнилось 18 років”).

2. Правило  заборони ”зачарованого” кола  під час визначення.

Забороняється Dfd   визначати через Dfn, який в свою чергу визначається через Dfd.

Так, якщо державу  визначити як спосіб організації  державної влади, то отримаємо порочне  коло у визначенні. Видом порочного кола є тавтологія – повторення Dfd  і Dfn (у будь-якій словесній чи іншій формі) без встановлення значення Dfd: „Демократ – людина демократичних поглядів” або „Злочинець – це людина, яка вчинила злочин”.

2. Правило заборони заперечення.

          Заперечним називається таке визначення, в якому вказано лише на ознаки, які не належать даному поняттю, але не вказано, які ознаки йому належать. Наприклад. „комерсант – це не державний чиновник”. Заперечне визначення обмежується цариною нез’ясованих ознак. Питання, серед яких саме ознак належить шукати ті, котрі утворюють позитивний зміст поняття про предмет, залишається без розгляду.

        4. Правило мінімальності.

Dfn повинен вказувати на найближче родове поняття.

У протилежному випадку визначення буде надлишковим. Порівняємо два визначення: ”Квадрат – ромб з прямим кутом” і „Квадрат – паралелограм з прямим кутом, рівними діагоналями”. Друге визначення буде надлишковим., адже паралелограм не є найближчим родом по відношенню до квадрата, і виправлення цього недоліку значно спрощує  Dfn: „Квадрат – ромб з прямими діагоналями”. По-друге, рівність діагоналей е наслідок прямокутності ромба, ця ознака є похідною і її можна безперешкодно усунути із Dfn і, таким чином, звести друге визначення до першого, досягнувши її мінімальної форми.

5. Правило  компетентності.

До Dfn можуть входити лише вирази, значення яких вже зрозумілі чи раніше визначені. Недотримання цього правила називається „визначенням невідомого через невідоме”.

6. Правило заборони художніх засобів.

 Забороняється використовувати  під час визначення  художні  засоби: метафори, порівняння, гіперболи.

Сутність логічного  поділу.

В процесі теоретичної  та практичної діяльності нерідко постає задача більш глибокого розгляду та розуміння певного поняття, систематизації позначуваних ним предметів. У змісті багатьох понять ми можемо знайти таку істотну ознаку, котра може змінюватись за певним принципом або правилом.

Поділ поняття – це логічна дія, яка полягає в уявному поділі обсягу поняття (роду) на видові поняття за певною ознакою. Поділити обсяг поняття на його види можна лише за ознакою, спільною для всіх предметів даного класу (наприклад, поділ поняття „торговий баланс” можна здійснити за ознакою ввозу та вивозу товарів).

При цьому рід називається діленим поняттям, видові поняття – членами поділу, а ознаку, за якою здійснюється поділ, - основою поділу. Наприклад, розрахунки поділяються на готівкові та безготівкові.

Щоб поділ був правильним необхідно дотримуватись наступних  правил.

1. Правило співмірності (адекватності).

Кожен із обсягів  членів поділу повинен бути видом  обсягу діленого А, а сума обсягів  члені поділу повинна вичерпати  весь обсяг діленого А. Наприклад, ринок  поділяється на внутрішній та зовнішній.

Порушення цього правила  призводить до помилок двох видів:

а) неповний поділ, коли перераховуються не всі види цього роду (наприклад, „люди поділяються на тих, хто беруть і дають позики”).

б) поділ з лишніми членами, коли один із членів поділу не є видом діленого поняття А („угоди бувають усними, письмовими і багатосторонніми”).          

2. Правило єдиної  основи.

Поділ повинен здійснюватись  за єдиною основою. При виконанні  цього правила предмети, що входять  до обсягу діленого, наділяються одною  єдиною ознакою – тією, що виступає в якості основи поділу.

Порушення цього правила  веде до похибки, що називається змішанням  основ поділу. Наприклад помилкою бути поділити усі вироки на виправдальні, обвинувальні та несправедливі.

3. Правило  розмежування.

Члени поділу повинні  виключати одне одного, тобто знаходиться  у відношенні несумісності. Приклад  порушення цього правила –  прибуток поділяється на плановий, позаплановий і надприбуток.

4. Правило  безперервності поділу.

Це правило  говорить про те, що не можна робити стрибки у поділі. він повинен бути безперервним. Так, помилкою буде такий поділ: „Торгівля поділяється на державну, приватну та роздрібну”. Правильним буде розділи торгівлю на оптову та роздрібну, а потім вже роздрібну торгівлю поділити на державну та приватну.

Вірний поділ  поняття – справа нелегка. Його можна  здійснити за умови, коли основа поділу – точна, очевидна, істотна ознака, а всі можливі зміни ознак  можуть бути встановлені достатнім  чином.

Види  поділу.

1. Поділ поняття за видозміною ознаки. Основою поділу тут є ознака, за якою утворюються видові поняття.
2. Дихотомія – поділ навпіл. При дихотомії основою поділу є не зміна ознаки, а лише наявність чи відсутність цієї ознаки. Дихотомія – це поділ на два суперечних поняття (наприклад, ознаки поняття бувають істотні та неістотні). Це найбільш простий поділ, який застосовується, як правило, на початковій стадії вивчення.
3. Класифікація – багатоступінчастий, розгалужений логічний поділ, при якому кожен із членів поділу, стає предметом подальшого поділу.   Під час класифікації відбувається розподіл предметів на групи, розряди, класи.
4. Типологія – групування об’єктів на основі їх подібності до певного взірцевого предмету, котрий іменується типом.

 

 

 

 

 

 

Лекція 3.1. Судження як форма мислення

1. Визначення судження та його логічна  характеристика. 
2. Структура простого категоричного судження та його види.
3. Поділ суджень за якістю та кількістю.
4. Об`єднана класифікація суджень за кількістю та якістю.
5. Розподіленість термінів  у судженні.

Ключові слова: судження,  хиба, істина, суб’єкт, предикат, логічна зв’язка, атрибутивне судження, релятивне судження, екзистенційне судження, просте категоричне судження, кількість судження, якість судження.

У логічному  мисленні поняття частіше за все  зустрічаються не самі по собі, а у складі суджень у зв’язку з іншими поняттями. Судження – думка, що являє собою зв’язок понять. У формі судження знаходять свій вираз знання про взаємозв’язки предметів з їхніми ознаками.

Судження (висловлювання) – це форма мислення, в якій дещо стверджується або заперечується про предмет, про певні зв’язки і відношення між предметами і явищами. Прикладами суджень будуть: „наступило ХХІ століття”, „ринкова економіка існує”, „Київ більший, ніж Харків”.

Судження як форма мислення істотно відрізняється  від поняття. Це пов’язано з тим, що ці логічні форми по-різному виражають навколишню дійсність.

Судження є  логічною формою, в якій виражається  істина, тому логічною характеристикою судження (а також висловлювання, вираженого у реченні) є його істинність або хибність. Істина – правильне, адекватне відображення дійсності у думці людини. Тому істинним буде судження, по-перше, в якому зазначається ознака, що насправді належить предмету („Київ – столиця України”), або, по-друге, заперечується ознака, що не належить предмету („Харків зараз не є столицею України”).

Хибою називається невідповідність між предметом думки і думкою про цей предмет. У хибному судженні, по-перше, пов’язується те, що не пов’язане у дійсності, або, по-друге, коли воно пов’язує те, що поєднано у дійсності, то поєднує предмети не так, як вони поєднані у дійсності.

Так як судження – це думка, то вона може стати зрозумілою для інших лише тоді, коли виражається  у мові. Мовне вираження судження – це речення. Але не кожне речення  виражає судження. Лише розповідне речення містить судження.

Запитальне речення не містить судження, так як в ньому  нічого не стверджується і не заперечується (наприклад, „Хто скоїв цей злочин?”)

Спонукальні речення не містять  судження, хоча в них дещо стверджується  або заперечується  („Стій!”, „Не порушуй правил!”). Але ці речення не можемо оцінити як судження на тій підставі, що їх не можливо оцінити з точки зору істинності або хибності, ми не можемо приписати їм ні значення „істина”, ні „хиба”.

До  складу судження входять три обов’язкові елементи.

Оскільки в  судженні дещо стверджується або заперечується про щось, то в ньому виділяють дві основні частини: те, що говориться, й те, про що говориться. Те, про що йде мова, - предмет судження – зазвичай вже відомо, вже згадувалось, а те, що говориться, виражає нову інформацію. Котра подається саме в цьому судженні; вона підкреслюється інтонаційно. Поняття про предмет судження називається суб’єктом (позначається великою латинською літерою S), а нова інформація, що повідомляється про суб’єкт – предикатом судження (позначається великою латинською літерою Р).

Предмет судження (S)  може бути або дійсно існуючим, або таким, котрий мислиться існуючим. Суб’єкт судження не просто вказує на предмет, він є думка, у змісті суб’єкта ще не розкрита, про відому частину ознак предмета.

На предикат судження завжди падає логічний наголос. Перевірити, чи вірно зрозуміле речення, чи дійсно саме таке судження виражено у ньому, можна за допомогою находження головного смислового запитання  до цього речення. Питання, що здається за змістом найбільш доречним, містить в собі  суб’єкт судження, а те, про запитується і що з’являється у відповіді, - предикат.

Третьою частиною судження (крім суб’єкта та предиката) – логічна зв’язка. Логічна зв’язка  – це думка про відношення між предметом та його ознаками (вона показує чи належать ознаки певному предмету чи ні) і у мові виражається словами „є” або „не є”.

Суб’єкт (S) та предикат (Р) називаються термінами судження. S та Р – це логічні змінні, зв’язка – логічна стала.

У судженні можна виділити також квантор, який показує в якому обсязі береться суб’єкт, тобто ознака стверджується чи заперечується за всім класом предметів S чи лише за його частиною. Квантор виражається словами „всі” („кожен”, „будь-який”,  „жоден”), „деякі” („бувають”, „частина”).

У судженні: „Всі економічні регулятори несуть в собі елементи адміністрування”, суб’єктом  буде поняття „економічні регулятори”, предикатом – „несуть в собі елементи адміністрування”, зв’язка  у наведеному прикладі не виражена в мові, але в структурі судження вона буде „є”, а квантором – „всі”.

Простим буде судження кожна частина якого не є окремим судженням. Прості судження поділяються на три види: атрибутивне, релятивне та екзистенційне.

Атрибутивним судженням (про належність) буде судження, в якому стверджується або заперечується наявність властивості у предмета („Процентна ставка висока”).

Релятивним (про відношення) буде судження в якому відношення суб’єкта і предиката мислиться як відношення двох предметів. У релятивних судженнях встановлюється відношення між двома і більше предметами: „Київ розташований на берегах Дніпра”, „Київ старший за Москву, але молодший за Рим”.

Екзистенційні  судження (про існування) – це судження, в яких стверджується або заперечується власне існування самого предмету. „Компаньйон відсутній”, „Порядні люди є в сучасному бізнесі”.

Категоричним називається судження, в якому стверджується або заперечується ознака за предметом, множиною (класом) або частиною множини (класу) предметів, незалежно від будь-яких умов.

У кожному простому категоричному судженні існує кількісна  та якісна характеристики.

Якістю  судження називається його стверджувальна або заперечна форма. Кожне судження залежно від того, приписує воно властивість (відношення чи існування) суб’єкту або заперечує властивість (відношення чи існування) у суб’єкта, являється стверджувальним або заперечним. Щоб вважати судження заперечним, необхідно знайти предикат і вказання на те, що він заперечується, тобто перед предикатом повинна стояти частка „не”(наприклад, „Харків не є столиця України”). Якщо така частка перед предикатом не стоїть, то судження вважається стверджувальним („Логіка – наука”).