Теория злочину

Радикальні теорії. Розібратися із цими теоріями, на мій погляд, дуже важко, особливо в даний час. Їх створення датується 70-ми роками (США і Західна Європа). Їх прихильниками головним питанням є конфлікт між класами, тобто панівний клас криміналізує робочий клас за допомогою "класової структури" суспільства та "класової юстицією". Багато представників цих теорій називають себе марксистами, але відгороджуючись при цьому від кримінології соціалістичних країн, вважаючи, що СРСР і колишні країни соц. табору не соціалістичні, а державно-капіталістичні, бюрократично-колективістичних суспільства, які вели своє монополістичне державне господарство як капіталістичне підприємство. Ці (радикальні) теорії дуже складно класифікувати і ми їх розглянемо всі разом. Єдині вони в одному - в запереченні традиційної кримінології. На думку їхніх прихильників:

- Злочинність - "негативний благо", яке урізує права і шанси, перерозподіляє наявні в суспільстві ресурси;

- Девіантність - це вираз різноликості, різноманітності людей;

- Основний конфлікт у капіталістичному суспільстві має місце між панівним і робітничим класом;

- Злочинність виникає з протиріч капіталізму, які весь час зростають;

- Традиційна кримінологія - наука, яка не ставить під питання відносини панування, а намагається їх виправдати;

- Кримінальне законодавство та його застосування при капіталізмі розраховані на забезпечення панування капіталістів та їх підтримку, а правопорядок - це система, створена класом капіталістів для забезпечення своїх інтересів;

- Інстанції соціального контролю суспільства, тобто поліція, суди, в'язниці або виправні установи, є "органами набору рекрутів в каторгу девіантних елементів";

- Застосування санкцій до різних верств населення звернено проти кольорових, бідних, політичних і культурних меншин.

Своїм головним завданням радикали бачать - ліквідацію капіталістичної системи.

Природно, що радикальні теорії піддаються критиці з таких підстав:

- Основні постулати радикальних теорій злочинності емпірично недоказові;

- Товариства, які називають себе соціалістичними, ні до жодному разі не вільні від злочинності та протиправності;

- Радикальні теорії повні моралізаторства, тобто звинувачують більше тих, хто живе в достатку і має владу (пошук "лиходіїв");

- Ці теорії надмірно переоцінюють економіку;

- Існує велика група злочинів, яка абсолютно не зачіпає інтереси капіталістів;

- Абсолютно не порушується питання жертви злочину і так далі.

Одним із прикладів неспроможності цих теорій можуть служити емпіричні дослідження, в ході яких встановлено, що робітники більше прив'язані до своєї власності, ніж середній шар, що вони різкіше обговорюють майнові злочини, що вони більше підтримують поліцію і вимагають збільшення її чисельності і більш жорстких заходів у відносно злочинців.

2. Соціально-психологічні теорії злочинності

Загальноприйнято, що на поведінку людини впливає його найближче і більш широке соціальне оточення. Однак і сама людина своєю поведінкою впливає на це оточення, формуючи його, людина аж ніяк не пасивний по відношенню до свого середовища, до цієї групи. Найпотужнішими за силою зв'язків групами в суспільстві є сім'я, школа, група однолітків, професійний колектив і група вільного часу (дозвілля, бо більшу частину свого часу людина проводить у цих групах і в них соіалізіруется.

Центральним поняттям соціально-психологічних теорій злочинності є соціалізація, метою якої служить адаптація та вживання індивіда в прийняті в суспільстві норми поведінки. Звернемося тепер до деяких з кримінологічних теорій цього (соціально-психологічного) напрямку.

Теорія навчання. Вона пояснює злочинну поведінку так: злочинцем може стати будь-яка людина. Природжених злочинців не буває. Успадкувати можна лише здатність до навчання. Ця "схильність" дозволяє засвоювати будь-які мислимі форми поведінки - як соціально прийнятні так і девіантні, делінквентні й злочинні. Першим, хто висунув цю теорію було Габріель Тард. Він запропонував три основні закономірності наслідувального навчання:

-Легше і краще всього переймають поведінку один одного індивіди, що знаходяться в тісному контакті;

-Наслідування широко поширене в суспільстві, пронизує його від самих верхніх шарів до найнижчих: молоді люди наслідують дорослих, бідняки багатим і т.д. Злочинність молоді, людей похилого віку та людей з низьким статусом заснована на прагненні стати врівень з дорослими, багатими і привілейованими відповідно;

- Старе поведінка людини при цьому перекривається новим, яке може або посилити старе, або цілком замінити його. Але при цьому старе поведінка являє собою перехід до нового.

Стосовно до навколишнього середовища люди використовують три основні системи реагування - рефлекси, інстинкти і засвоєні реакції. Навчання (засвоєння) - найважливіша система реагування в процесі адаптованого поведінки людини. Його особистісний розвиток починається з моменту запліднення яйцеклітини. При цьому активно взаємодіють генетичні компоненти обох батьків. Після народження в справу вступає соціальна Середовище (вже тут новонароджені відрізняються один від одного - одні багато сплять, інші багато кричать і т.д. За тілесним народженням людини слід духовно-соціальне становлення, тобто людина вчиться бути людиною. Вчені пропонують три підходи до навчання нормам поведінки, які взаємодіють один з одним:

- Виробляється класичний умовний рефлекс, відкритий Іваном Павловим. У цьому процесі один подразник підміняється іншим. На основі цього положення була розроблена теорія (Гансом-Юргеном Айзенком / 1977 / та Гордоном Траслером / 1962 /) за якою злочинне, антисоціальна поведінка є "природним" і підсилює себе в тому випадку, якщо воно приносить безпосереднє задоволення особистості, яка веде себе певним чином (за один і той же вчинок дитина карається батьками кожен раз, після чого він починає відчувати біль вже при думці про скоєння такого вчинку. Цей страх і "біль" / рефлекторне свідомість / якраз і будуть утримувати його від правопорушення). По суті ця теорія є біосоціальною, а за змістом псіхопаталогіческой. Тому її кримінологи відносять до псіхопаталогіі;

- Другим підходом до навчання нормам поведінки є вироблення інструментальних умовних рефлексів (бехевіорістіческое напрямок), тобто людина вчиться на своїх успіхах і невдачах з допомогою заохочень і покарань (отримує позитивне чи негативне підкріплення);

- Третім підходом є соціальна теорія навчання, яка розглядає навчання людини як активний, пізнавальний, керований духовний процес переробки досвіду і знань. Людське поведінка - це не автоматичне, рефлекторне реагування; в його основі лежить активний процес, в якому вирішальну роль належить мотивацій, чуттєвого сприйняття і складним розумовим процесам. Ця теорія була розроблена в основному Альбертом Бандурою (1979), яку він будує на обліку процесів пізнання, що протікають в мозку між впливами подразника і реакції на нього, тобто на обліку сприйнять, спогадів, уявлень, передчуттів і очікувань. (Не кожна людина бачив у своєму житті тяжкий злочин, але читав про них, бачив на сцені театру, в художньому чи документальному фільмі; тісне спілкування із засудженими до позбавлення волі також представляється не кожному, але уявне "знайомство" з цією категорією громадян має кожен . Але наскільки це подобатися або не подобається визначає для себе кожен).

- Теорія диференційної асоціації. Ця теорія спочатку призначена для пояснення індивідуального злочинного поведінки. Дослідження в цій області проводилися відомими кримінологами Клиффордом Шоу (1930), Едвін Сазерленд (1939) і його учень Дональд Кресси. Теорія включає в себе вісім основних постулатів:

1. Злочинної поведінки вчаться, а не успадковують;

2. Злочинне поведінка засвоюється в ході взаємодії з іншими людьми в процесі спілкування;

3. Найважливіша частина навчання кримінальній поведінці відбувається в групах, що пов'язують своїх членів тісними особистими відносинами. Внеособовий засоби комунікації (теле-, кіно-і відеофільми, газети і журнали) відіграють у процесі засвоєння кримінальної поведінки не настільки важливу роль;

4. Оволодіння кримінальною поведінкою включає в себе вивчення способів вчинення злочинів, які бувають і складними, і простими, а також специфічних мотивів, потягів, виправдань і установок;

5. Розглядаючи закон в позитивному і негативному світлі, злочинці засвоюють особливу спрямованість мотивів і потягів. У однм суспільстві індивідуум контактує з людьми, які одностайно відносяться до норм закону, як до неухильно виконуваним правилам життя, а в іншому - опиняються в оточенні людей, які в своїх оцінках віддають перевагу порушення законів;

6. Людина стає злочинцем, коли засвоювані їм визначення, що сприяють злочинності, переважують у його свідомості зразки законослухняної поведінки;