Система аналітичних жанрів. Новації у жанроутворенні

… Ми вільні вибирати, уникати заяложених висловів, офіційних шаблонів” [45, 16–17 ]. 

Українська новинна журналістика тим часом, увійшовши у світовий інформаційний простір, часто запозичує і вдається до далеко не кращих зразків форми подання інформації. Деякі газети (здебільшого російськомовні “Бульвар”, “Экспресс-газета”, останнім часом “Аргументы и факты” в Украине”), конструюють новинні сторінки за законами індустрії розваг. Матеріали доповнюються, як правило, грайливо-еротичними фотографіями або малюнками, що працюють на  невибагливі смаки читацької аудиторії, повністю відповідаючи завданням, поставленим інвесторами цих видань перед журналістами.  За умов, коли будь-яке друковане видання через об’єктивні причини в Україні (як і по всьому світу) прибутку не приносить, “жовта” преса, маючи космополітичний характер, відпрацьовує гроші, насаджуючи безкультур’я, моральну розбещеність, антипатріотизм. Цілком логічно навести тут цитату англо-американського дослідника Дж. Гола, який займається і “жовтою” пресою зокрема: “Матеріали подають у текстових форматах, які задовольняють аудиторію відповідністю звичним умовностям та “очищувальною” закінченістю, часто з мораллю, що слугує інтересам панівної ідеології” [28, 178].

Характерною особливістю сучасної української журналістики є таке вдале запозичення з практики роботи міжнародних інформаційних агентств, як введення стилістичних новацій. Йдеться, насамперед, про так звані уточнення або вставні слова. Чим же викликана потреба в них? Адже досі класичний вид подання новин українською журналістикою нібито задовольняв читачів? Причина тут складніша, ніж здається на перший погляд. Уточнення у новинній журналістиці з'являлися поступово: з диференціацією газет і журналів не тільки за тематикою і аудиторією, а й за політичними переконаннями інвесторів цих видань. Уточнення, а також вимушений вид страхування в інформації, тобто вислови на зразок: “як повідомляється”, “з достовірних джерел”, “начебто”, “на думку вашого кореспондента” і т. ін. – необхідні не тільки для того, щоб лишити редакції “місце для відступу”  тоді, коли інформація виявилася хибною, неправдивою. Уточнення (“як повідомило джерело”) або певний ступінь страхування (“цілком ймовірно”) існують ще й для того, щоб ненав'язливо, на рівні підсвідомості вселити в потенційного читача невпевненість у стані речей, що склався в результаті тих чи інших дій уряду, політичних чи економічних супротивників.

 Мистецтво замітки в її  класичному трактуванні все ж  полягає в максимальній конкретиці, у намаганні журналіста якомога повніше висвітлити факт події. Паралельно, зі зростанням конкурентної боротьби між періодичними друкованими виданнями, журналісти змушені вдаватися до безперервного творчого пошуку нових прийомів та методів роботи, які допомагали б їм у боротьбі за виживання.

Специфіка новинної інформації у журналістиці, насамперед короткої інформаційної замітки, полягає в тому, що вона застаріває вже на момент появи якогось цікавого факту, який одразу привертає увагу працівників аудіовізуальних ЗМІ. Телебачення та інтернет-видання першими реагують на цікаву інформацію, подаючи її не тільки у текстовому, а й у візуальному вигляді. Часто-густо трапляється, що суто “міжнародні цікавинки” (спортивні новини, інформація з художньо-мистецького життя) звучать на хвилях FM-радіостанцій, втрачаючи після цього, звичайно, свою актуальність для преси.

Як вже зазначалося вище, український читач за своїм менталітетом схильний все ж більше до сприймання саме розширених інформаційних повідомлень, що зазвичай не перевищують 50 рядків, із заголовком, традиційним “лідом” (виділена напівжирним шрифтом перша фраза), аналогією або бліцкоментарем. Для західної школи журналістики  розширене повідомлення – це “малий інформаційний жанр... За змістовим наповненням він являє собою факт, описаний детальніше та під заголовком. Обсяг розширеного повідомлення – до 30 рядків. Як і факт, цей жанр не передбачає авторських коментарів” [27, 22].

Отже, розширене повідомлення Французької школи журналістики і розширена інформація в українській пресі, в принципі, дуже схожі. Термінологічна плутанина починається, коли мова заходить про жанр замітки. За формою і змістом у західній пресі замітка наближається до аналітичної кореспонденції [27, 23].

Українське журналістикознавство ще не має цілком усталеної думки, до якого саме жанру зарахувати замітку, що в українській пресі має ознаки як суто інформаційні, так і повідомлення. Замітка в газеті радянських часів швидше нагадувала репліку у великій офіційній виставі, щось середнє між розширеною інформацією та незакінченою кореспонденцією. Крім того, журналістський сленг передбачав однозначне трактування замітки як інформації.  “Написати невелику замітку” – класичне побажання редактора чи заввідділу для пересічного журналіста здебільшого означало написання текстового матеріалу в формі розширеної інформації до 50–60 газетних рядків. Терміни “замітка”, “замітка в газеті” на рівні побутового сприйняття також передбачають, що йдеться про інформаційне повідомлення.

Тим часом замітка – один із найпоширеніших жанрів західної преси. Вона будується переважно на повідомленнях агентства та офіційних комюніке і передбачає обмежений мінімум авторських коментарів. Обсяг замітки – до 150 рядків.

Замітка в українській пресі  однозначно менша і тому розмір авторського коментарю відповідно менший. Крім того, є ще одна важлива різниця. На відміну від західних видань, де замітку, як правило, не підписує автор (традиційними є посилання на інформагентство або на власне редакцію), в українській журналістиці замітка має яскраво виявлений авторський характер.

Як у західній, так і в українській пресі існує практика “міксу” – поєднання в межах розширеної замітки кількох фактів, можливість використання матеріалів інформагентств, запозичень з інших видань тощо. У практичній журналістиці це не розцінюється як плагіат. Більше того, часто замітка використовується у газетній полеміці, а цитата чи теза з газети-конкурента (вирвана, як правило, з контексту) відіграє роль агресивно-наступального заходу.

У західній пресі у замітці висновки майже не практикуються: західні етичні норми вимагають, щоб коментувалася тільки та інформація, яку журналіст знайшов самостійно [27, 24].

В українській пресі– навпаки: коментар автора заохочується і сприймається як органічний складник розширеної замітки. Надзвичайно проблематично в такому випадку з’ясувати, чи коментує український журналіст факт, який він знайшов особисто,  чи оперує фактами, запозиченими у своїх колег по цеху. Ніхто не береться за виконання подібного завдання з єдиної причини – подібне трактування фактів, чиє авторство практично не встановлено, – усталена традиція української журналістики.

Аналогічним критерієм при оцінці авторського коментарю в замітці користуються німецькі дослідники. “За допомогою глоси (примітка, іронічний коментар), яка спочатку являла собою стисле критичне зауваження на полях, явища сучасності або якісь актуальні події подають у лаконічній іронічній формі, критично оцінюють або прямо засуджують. Місцевий дотеп являє собою невеличку бесіду розважального або повчального характеру на тему, що турбує місцевих мешканців” [12, 56].

 Щодо так званого “кута  подачі”, яким оперують представники  західних шкіл журналістики: “Кут  подачі – один з провідних  елементів журналістського тексту, який визначає послідовність  та ієрархію викладу. Кут подачі  завжди один. Він зумовлений основним повідомленням тексту і добирається з урахуванням правила наближення інтересів” [27, 16].

В інтерпретації українського дослідника О. Чекмишева кут подачі зумовлений основним повідомленням і добирається одночасно за жанром [97, 45]. При цьому застосовується звична для замітки архітектоніка принципу “перевернутої піраміди” і так зване “правило наближення інтересів”.

Слід зазначити: наголошуючи на динаміці розвитку жанрів, зокрема, інформаційних жанрів,  О. Чекмишев констатує, що більшість новацій західних журналістикознавчих шкіл до національних друкованих ЗМІ доходять опосередковано,  не систематично. Частина дефініцій і термінологічного апарату фактично не відомі багатьом журналістам-практикам через відсутність відповідної літератури, практичних рекомендацій тощо.

Серед подібних понять – “правило наближення інтересів”, що прийнято до практичної реалізації журналістами розвинених країн, в Україні досі існує на рівні інтуїтивної творчої здогадки окремих представників журналістського цеху.

У загальноприйнятому трактуванні “правило наближення інтересів”  зводиться до сприйняття читачем друкованого тексту з точки зору суто індивідуальної: наскільки той чи інший факт відповідає життєвому досвіду самого респондента, а отже, як він (факт), поданий у формі газетної статті, хвилює читача. “Правило наближення інтересів” варіюється в кількох взаємозв’язаних фактах. Перший з них відомий ще з ХІХ століття, коли спроби творення загальноамериканських газет змінилися на прагнення видавців організовувати регіональні газети на місцях. Це правило відстані. Чим дальший від респондента об’єкт, про який пише репортер, тим менше він цікавить читача. Це правило актуальне і для України, оскільки спроби організувати загальнонаціональну газету (“Факты и комментарии”) при президентстві Леоніда Кучми фактично зазнали фіаско. Незважаючи на величезні фінансові дотації і можливість передачі газети фототелеграфом у великі центри, “Факты и комментарии” так і не стали загальнонаціональними. Причина одна – чинник відстані. Столичному читачеві були малозрозумілі й нецікаві події в Криму, харківському – перебіг львівських подій.

Пересічний читач здебільшого цікавиться розвитком  власного регіону, вряди-годи звертаючи увагу на проблеми віддалених від нього населених пунктів.

Другий чинник “правила наближення інтересів” – фактор часу. Пересічний читач, завдяки домінуванню в масовій свідомості аудіовізуальних засобів комунікації, більше цікавиться проблемами сьогодення, планами на завтра. “Відповідно, інформацію краще орієнтувати в майбутнє, ніж у минуле, і робити акценти на прогнозах” [97, 13].

Автору наукової роботи вдалося у 1993 році випустити пілотний випуск газети “Завтра” (“Tomorrow”). Шістнадцять кольорових сторінок розповідали про прогноз подій в Україні на майбутнє. Прогноз був політичний, економічний, соціальний. Гарно проілюстрована газета з високоякісним текстовим матеріалом мала неабиякий попит, та, на жаль, не змогла розвиватися надалі через брак фінансування. Таким чином, не вдалося на практиці здійснити досить цікавий експеримент щодо не одноразового, а постійного сприйняття читачем газети з досить оригінальним кутом подачі матеріалу [39].

У “правилах наближення інтересів” виділяються такі важливі, на думку експертів, компоненти, як специфічний інтерес і ступінь емоційного стану людини, викликаний співпереживанням при прочитанні матеріалу. Специфічні інтереси, як це випливає із самої дефініції, зумовлюються специфічними уподобаннями самого читача, залежно від рівня його освіти, професії, хобі.

Емоційний стан, або відчуття, на думку представників Французької школи журналістики, пов’язані з особистим життям читача, асоціативним рядом і спогадами, що виникають під час освоєння друкованого тексту [27, 13–14].

Вищеназваною проблемою українські журналісти у повсякденній практиці переймаються мало і, відповідно, адекватного осмислення у спеціальній літературі “правило наближення інтересів” в усіх його аспектах не знайшло. Проте, зважаючи на динаміку розвитку інформаційних жанрів національних друкованих ЗМІ, не виключається факт, що “правило наближення інтересів” стане своєрідним ноу-хау в українській журналістиці.

Навпаки, універсальним чинником, що наближує інтереси різних верств читачів у сучасній українській пресі, є змалювання фактів: рідкісних, неординарних і таких, що виходять за межі логічних пояснень. Останнім часом з’явилося чимало газет (“Нострадамус”, “Острів скарбів”), що спеціалізуються саме на висвітленні таких, невідомих раніше, фактів. Слід зазначити, що подібні видання не підпадають під дефініцію “жовта преса”, оскільки незвичні факти коментують, як правило, досить компетентні фахівці. Це, у свою чергу, зумовлює досить значний тираж цих видань.

У зв’язку з цим в українській новинній журналістиці останнім часом з’явилося поняття, відоме у західній журналістикознавчій науці під терміном “інфотейнмент” (від англійського information+entertainment – інформація +розвага) [12, 70].

Різні журналістські школи, що спираються на практику газетно-журнальної справи у своїх країнах, по-різному розуміють термін “інфотейнмент”, що завжди зумовлений менталітетом місцевого читача. Виходячи з реалій конкурентної боротьби, редакції змушені трохи штучно змінювати стиль газетних новин, орієнтуючи їх на досить невибагливі часом смаки пересічних читачів. Стиль газетної замітки може бути, приміром,  змінений на стиль короткого репортажу, листа чи навіть sms-повідомлення. Вважається, до речі, що останнє – найоптимальніший варіант для сприймання молодіжною аудиторією.

Незважаючи на розширення жанрових можливостей замітки, інтерпретацію невеликої замітки як факту, тенденцію розвитку замітки, розширеної у кореспонденцію та інше, – незмінними залишаються усталені канони підходу до змісту самого тексту. А саме: інформація, що міститься в інформаційній замітці, має бути ретельно перевірена і відповідати реаліям повсякденного життя. У випадку, коли журналіст подає інформацію апріорі або, що буває частіше, не може її перевірити особисто, слід посилатися на джерело. У випадку, коли джерело інформації є прихованим, дозволяються уточнюючі вислови або такі, що припускають момент умовності: “Як стало відомо з компетентних джерел” і т. ін. У замітці, де йдеться про певні відкриття чи новації зі специфічних галузей людської діяльності або пізнання: юриспруденції, медицини, науки тощо – слід наводити джерела з абсолютною точністю, зважаючи на той факт, що навіть невеликий матеріал, де перекручується інформація, може негативно вплинути на процеси подальшого розвитку питання.