Система аналітичних жанрів. Новації у жанроутворенні

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 04 Августа 2014 в 19:31, курсовая работа

Краткое описание

Журналісти, які в часи державотворення і кардинальних соціально-економічних змін за збігом обставин мали фактично формувати громадську думку, виробляючи ціннісні орієнтації, із цим завданням повною мірою впоратися не змогли. Проте серед своєрідних оригінальних відповідей журналістики на запити тогочасних реалій були прискорений розвиток та зміни у жанроутворенні.
Зазначимо, що ці зміни також стосувалися й аудіовізуальних засобів масової інформації. Але, зважаючи на той незаперечний факт, що в 90-х роках власне національне телебачення в Україні було розвинене недостатньо, в ефірі домінували програми колишньої метрополії або суто розважальні програми, можна говорити про швидкі кардинальні зміни саме у друкованій національній пресі.

Содержание

Вступ 4
Розділ 1. Загальна характеристика жанрів сучасної преси 9
1.1. Жанри і жанроутворення. Ступінь наукової розробки проблеми 9
1.2. Домисел і вимисел у сучасній журналістиці. Поняття факту 49
Розділ 2. Інформаційні жанри. Особливості розвитку 79
2.1. Новинна інформація. Факт як жанр 79
2.2. Сучасний репортаж у пресі: його різновиди 115
2.3. Репортаж-розслідування. Специфіка жанру 142
2.4. Різновиди інтерв’ю. Звіт 157
Розділ 3. Система аналітичних жанрів. Новації у жанроутворенні 187
3.1. Дискусії щодо класифікації жанрів. Стаття, її різновиди 187
3.2. Кореспонденція – найбільш усталений жанр аналітики 202
3.3. Огляди, листи до редакції 210
Висновки 227
Список використаної літератури 232

Вложенные файлы: 1 файл

monografiya (1).doc

— 933.00 Кб (Скачать файл)

Цілком очевидно, що стан журналістикознавчої науки в сучасній Росії зумовлений об’єктивним історичним уповільненням розвитку демократичних процесів у суспільстві, девальвацією моральних цінностей і, у зв’язку з цим, відповідно – гальмуванням процесів розвитку практичної журналістики.

Представники американської і західної шкіл журналістики, зокрема французької та німецької, питанням розвитку інформаційних жанрів приділяють значну увагу, що свідчить про стрімкі темпи розвитку саме інформаційних жанрів у журналістиці цих країн.

Дослідники Французької журналістикознавчої школи вважають, що однією з основних вимог, які ставляться перед репортером та інтерв’юером, є якість викладу журналістських текстів [27, 7]. Пояснення цього, на думку французьких фахівців, є суто прагматичним. Газета має максимально ефективно використовувати свої можливості, аби донести інформацію до пересічного читач. Для цього існує кілька прийомів: починаючи від способу подання заголовка, врізу, аж до останньої фрази, що є висновком журналістського твору і яка має запам’ятатися на рівні підсвідомості.

Основною метою новостійної журналістики, як вважають німецькі колеги, є максимально прозоре та об’єктивне подання новин [12]. Водночас німецькі журналістикознавці зазначають той факт, що “серед незчисленних спроб визначити поняття “новина” трапляються швидше загальносформульовані та старомодні дефініції, ніж сучасні й конкретні [12, 23].

Жанри, на думку дослідників преси у Німеччині, “являють собою категоризацію різних варіантів компонування та подачі матеріалу” [12, 45].

Різні журналістські школи групу інформаційних жанрів і називають по-різному. Усталеними є визначення “об’єктивна журналістика”, “новинна журналістика”, навіть “нові моделі новин” [28, 27].

Разом із ясністю, що стала своєрідним гаслом сучасної західної новинної інформаційної журналістики, велике значення надається володінню мовою, словниковим запасом і поняттєвим апаратом, що дозволяє робити журналістський твір максимально зрозумілим. Показово, що саме на мовній культурі пересічного репортера наголошує Рене Дж. Каппон, автор “Настанов для журналістів з Ассошіейтед Пресс” [45, 15]. Винісши акцентацію на мовній проблемі у заголовок одного із розділів, американський дослідник розвиває тему, цитуючи класика англійської літератури Сомерсета Моема: “Писати добре так само важко, як і бути добрим” [45, 16].

Безперечно, кожний в цьому вислові вбачає свій особистий, індивідуальний сенс, проте писати добре, за відомим англійським стилістом, – означає ще й бездоганне володіння мовними й стилістичними прийомами, які були характерні для творчості Сомерсета Моема.

Зазначимо, що питання мовної культури, насамперед взаємозв’язку мови і мислення, мови і психофізіологічної структури індивіда-репортера, у радянській школі журналістики розроблялися недостатньо, хоча важливість їх очевидна. 

Крім ясності й високих вимог до мовної характеристики матеріалу, західні фахівці висувають і окремі, притаманні суто регіональним засобам масової інформації, вимоги до інформаційних жанрів. Так, “у французькій журналістиці історично склалося дуже прискіпливе ставлення до розмежування та дотримання жанрів. Це зумовлено тим, що, як свідчать дослідження французьких аналітиків, сучасний французький читач дуже добре розрізняє журналістські жанри і у випадку недотримання звичних принципів розміщення інформації аудиторія не сприйматиме матеріал як професійний” [88, 4].

Щодо “впізнавання” жанрового матеріалу, для сучасного українського споживача друкованої продукції питання лишається відкритим через його невивченість. Проте, зважаючи на власний досвід випуску кількох видань одночасно, можемо засвідчити, що впродовж певного часу (півроку, рік) і за умов регулярності виходу друкованого видання відбувається  не тільки звикання читача до певного жанру, а й спостерігається виділення групами читачів окремих рубрик, які ведуть окремі журналісти, працюючи  у певних жанрах. Це стосується таких рубрик, як “Життя і освіта за кордоном”, “Дорожній репортаж”, “В гостях у Мельпомени” (“Студентська газета”), “Еконебезпека”, “Екопопередження”, “Екопрогноз” (газета екологічної громадськості України “ЕКО”) тощо.

 Це спостереження не находить  підтвердження у підручнику-практикуму  із журналістики українського дослідника О. Чекмишева. На його думку,  створення і розвиток системи жанрів відбувається “відповідно до усвідомлення потреби у різних формах подачі інформації для різної аудиторії”  [97, 29]. Тобто жанри, зрештою, формуються на потребу різних соціальних прошарків населення, відповідно до об’єктивних (менталітет даної нації) і суб'єктивних причин (характер конкретного видання). Штучно підганяти систему жанрів під певні стереотипи – означає не тільки штучне спрощення журналістикознавчої науки, а й до певної міри ускладнення ситуації, оскільки хибна і незрозуміла теорія, як і будь-яка штучна настанова, веде до погіршення ситуації у практичній реалізації будь-якого проекту, в тому числі друкованого видання.

Виходячи саме з потреб читацького загалу, французькі дослідники визначають такі жанри журналістики: інформаційне повідомлення, розширене повідомлення, звіт, інтерв’ю, портрет, розслідування. Окремо, як жанр, виділено репортаж [88, 5–7].

Специфіка сприйняття французьким читачем жанру репортажу полягає в тому, що, на відміну від інших жанрів, які “містять об’єктивний матеріал, головна мета репортажу – донести всі враження від події за допомогою органів відчуття журналіста. Тому цей жанр вважається суб’єктивним, він відображає події, звертаючись до відчуттів” [97, 7].

Ця дефініція – яскравий приклад того, як національний менталітет впливає на жанрове різноманіття в газеті. Класичне для України визначення репортажу, сформульоване майже п’ятдесят років тому, не втратило своєї актуальності та універсальності й формулюється таким чином: “Репортаж у газеті – це яскрава розповідь очевидця з місця події” [70, 13]. Визначення належить відомому журналістикознавцю Івану Прокопенку, який тривалий час працював на факультеті журналістики, розробивши курс інформаційних жанрів, видав унікальну для України книжку “Репортаж в газеті” [70].

Спеціальних розробок щодо специфіки розвитку інформаційних жанрів в Україні не велося впродовж останніх 10–15 років. Тим часом різка зміна політико-економічної ситуації в державі і у зв’язку з цим кардинальний перегляд поглядів на мораль призвели до непрогнозованих змін у суспільстві.

Найбільше відображення це знайшло в українських ЗМІ. Змушені перебудовуватися, журналісти зазнали катастрофічних втрат як в особовому складі свого творчого корпусу, так  і в тиражах друкованої продукції. Досить нагадати, що мільйонні наклади деяких газет знизилися до кількох десятків тисяч, чимало видань взагалі припинили своє існування. Проте парадокс полягає не в цьому.

В Україні вижили не найсильніші, не найбільш професійні друковані засоби масової інформації. Вижили ті, які зуміли прилаштуватися, призвичаїтися до вимог новоявлених державних капіталістів і партій, утворених під конкретних індивідів.

Загальновідомо, що журналістика  в Україні не є рентабельною від самого свого народження у незалежній державі. Пов’язано це не тільки з об’єктивними причинами. Серед останніх найголовніша – ціна на папір, що за роки незалежності зросла у 250 разів. Домінуюча причина – суб’єктивна. Вона полягає в тому, що вся журналістика в Україні працює на політичні потреби тієї чи іншої групи олігархів.

За умови, коли жодне українське видання не окупається, у журналістів не залишається вибору, як лише писати замовлені статті, вряди-годи друкуючи авторські матеріали.

Деякі газети взагалі звели так званий “творчий процес” до недбалого пошуку матеріалів у світовій мережі інтернет, часом не спромігшись навіть змінити заголовки або подбати про елементарну вичитку фактично вкрадених матеріалів.

Основна група жанрів, яка продовжує швидко і динамічно розвиватися, збагачуючись новими формами й методами роботи, – це група інформаційних жанрів. Правдивими, або такими, що максимально адекватно відображають ситуацію, є замітка, репортаж, інтерв’ю, звіт (звіт зараз все більше тяжіє до групи аналітики і трапляється практично лише у партійних виданнях, а отже, не може бути об’єктивним за природою цих видань).

Чим же зумовлена подібна позитивна трансформація інформаційних жанрів? Насамперед, об’єктивністю подання інформації, закладеною в їх першооснові. Коли інформаційна замітка відповідає лише на три запитання: що? де? коли?, то суб’єктивне журналістське трактування вже не можливе за самою суттю. 

Те саме стосується й інтерв’ю. Якщо воно вирішене за класичними канонами журналістської моралі, тобто перевірене респондентом і завірене його підписом – про підтасовку фактів годі говорити.   

Однак “виживаність” інформаційних жанрів має значно глибші коріння, сформовані у другій половині минулого століття. Йдеться про розвиток технологічної цивілізації і фізичне зменшення особистого часу конкретного індивіда у технократичному суспільстві.

Так, за підрахунками американських соціологів і, паралельно з цим, соціологів із колишнього СРСР, практично одночасно проведеними у європейській частині Союзу, середньостатистична людина приділяє спілкуванню із засобами масової інформації, а також з елементами художньої культури (переважно через електронні ЗМІ) приблизно півтори години на добу. У цей час мають вміститися останні новини, бестселери Мариніної або Рогози, швидке перечитування газетних шпальт, видрукуваних на найгіршому у світі жидачівському папері. 

За підрахунками соціологів, резерви вільного часу у наших співгромадян практично вичерпані. Отже, домінування інформаційних жанрів випливає і з об’єктивних чинників: брак часу для сучасника, щоб зупинитися, проаналізувати подію, подумати над швидкоплинністю буття. Спрацьовує також психологічний чинник, досить відверто сформульований Томасом Маном, згідно з яким дві світові війни, до останньої межі “виплекавши” дикість, пожадливість і жорстокість, призвели до загального падіння моралі й рівня цивілізованості у світі.

На побутовому рівні в Україні це було зафіксовано у недавньому опитуванні, проведеному одним із популярних телевізійних каналів, коли значна частина підлітків від десяти до дванадцяти років не змогла впевнено назвати переможців у Другій світовій війні. 

Отже, загальне морально-культурне тло сприяє інтенсивному розвитку в пресі саме інформаційних жанрів, як найпростіших, найдоступніших. Безумовно, електронні ЗМІ (насамперед телебачення) теж до певної міри сприяють цьому процесу, а саме: оперативність телебачення, яка раніше “заважала” пресі, зараз дисциплінує її.

Не можна написати неправду, бо читач того ж вечора, подивившись телерепортаж, переконається, що факти були перекручені. Більше того, припинивши безперспективні нарікання на електронні ЗМІ, журналісти друкованих видань почали шукати нові шляхи подання інформації, часом недоступні телекамері. Прямий газетно-журнальний репортаж, який ще двадцять років тому подавався здебільшого від однієї особи, тепер максимально насичується елементами інтерв’ю, коментарями фахівців або інформацією про те, як ставляться до об’єкта відображення в інших частинах світу.

Коли йдеться про національні засоби масової інформації, то штучні перекручення трапляються дуже часто. Українські інформаційні агентства не відрізняються правдивістю і об’єктивністю, що деколи призводить до конфліктів у журналістських колективах цих агенцій.

Наймані редактори столичних видань ведуть себе як “тимчасовці”, використовуючи час редакторства для індивідуального збагачення. Такі керівники заощаджують на гонорарах, обмежуючи можливості журналістського пошуку.

Попри все, інформаційні жанри розвиваються відповідно до того, як держава від адміністративно-командного капіталізму переходить до вільного ринку, а відтак прискореними темпами – до панування транснаціональних корпорацій в Україні. Про це, зокрема, йдеться в статті В. Різуна [75, 22–30], де розглядаються система масової комунікації і сучасний цивілізаційний процес, який, так чи інакше, зачіпає Україну. “Макдоналізація”  і “масифікація” культури мають відчутну проамериканську або прозахідну орієнтацію, коли пострадянські країни почувають себе залежними від правил гри у цьому глобальному світі.

Цю тезу підтверджує О. Чекмишев, вважаючи, що подібна інформаційна політика може становити загрозу для двох типів держав: країн з тоталітарним ладом і держав, що перебувають на перехідному етапі [98, 36].

Україна, як відомо, належить до держав другого типу. А оскільки сучасні інформаційні технології у неї дуже мізерні, то захищати свій інформаційний простір вона може лише за умови пріоритету і розвитку національних ЗМІ.  

Логічно, що слід цілком свідомо розвивати і культивувати інформаційні жанри в національній пресі. Насамперед – репортаж.

“Повинен сказати, що я люблю слово “репортер”. У цьому слові я відчуваю той темп, без якого не може жити газета. Для мене воно не протистоїть словам “журналіст” або “газетяр”. Треба лише уточнити, що спражній репортер – це журналіст, здатний зробити свою справу не тільки відмінною за якістю, але і при цьому ще в найкоротші, а інколи феєрично стислі строки” [81, 27]. До цих слів Костянтина Симонова слід додати найважливішу деталь, яку великий російський письменник обминув із щирого співчуття до колег по перу.

Информация о работе Система аналітичних жанрів. Новації у жанроутворенні