Система аналітичних жанрів. Новації у жанроутворенні

На нашу думку, вищеназвана причина – лише одна у цілому комплексі суб’єктивних психофізіологічних характеристик журналіста як індивіда, що може страждати на неуважність через багато причин: особистих, пов’язаних зі станом здоров'я, матеріальними труднощами тощо. Можуть також впливати на процес збирання інформації просто поганий настрій, відсутність моральних і матеріальних стимулів до співпраці, втома.

Другою основною причиною недбалого ставлення до відбору фактів можна назвати некомпетентність самого журналіста у проблемі, яку він збирається висвітлити на сторінках друкованого видання. З особистого досвіду видавця, автор цих рядків може засвідчити, що найскладніша проблема полягає в доборі фактів під час підготовки матеріалів за судовими справами. Юридичні рішення, інтерпретація законів далеко не досконалого законодавства, навіть ускладнений процес видачі справи для ознайомлення в судах – все це призводить до того, що подекуди матеріал за результатами судової справи сам по собі викликає позов до суду на самого журналіста.

Некомпетентність  журналіста може бути пов’язана з тим, що факти, зібрані ним з якихось суто професійних чи наукових галузей людських знань, неадекватно трактуються серед самих науковців чи практичних реалізаторів творчої ідеї. Більше того, як відомо, між реалізацією і задумом часто лежить така прірва, що подолати її не в змозі навіть експериментатори і науковці, не кажучи вже про журналіста, який є дилетантом у цій справі. 

Редакційні колективи по-різному намагаються вирішити вищезазначену проблему. Одним із найоптимальніших шляхів є залучення до написання матеріалу провідних фахівців з проблеми, які виступають у ролі співавторів. Досить популярним останнім часом стало залучення до прямої співпраці власне представників тієї галузі людських знань, яку планується висвітлити у друкованому виданні (медиків, юристів, будівельників). Практичний досвід свідчить, що рівень компетентності сучасних спеціалістів цілком достатній для того, щоб кожний з них міг грамотно і логічно викласти на папері, наговорити на диктофон факти, які потім можна опрацювати у формі аналітичного матеріалу. Питання авторства вирішується кожного разу диференційовано. Таким чином усуваються загроза для редакції звинувачень у некомпетентності та потенційний ризик судових позовів тощо.

У період так званої горбачовської  “перестройки” стали популярними прямі телевізійні мости між Нью-Йорком, Вашингтоном і Москвою. Один із цих мостів вів на той час популярний у США телеведучий Філ Донахью і з радянської сторони – оглядач Володимир Познер. Здебільшого ці мости залишилися  в пам'яті покоління 90-х років завдяки слогану, що став символом епохи незнання і нерозуміння. Спогад цей звучав анекдотично: “У нас секса нет!”.

Тим часом для представників мас-медіа прямий ефір між Донахью і Познером залишився непоміченим. Ця особливість суспільної свідомості, яка через досить посередній рівень освіти, коли, за висловом Маршала Маклюена,  “масова культура народжує масових людей” не здатна реагувати на корисну інформацію, – загальновідома.

На один із ефірів Філ Донахью запросив п’ятьох найвідоміших у Сполучених Штатах журналістів, які розпочали дискусію з радянськими колегами. Кульмінацією передачі стали слова Донахью, звернені саме до представників “вільної преси”: “Панове, чи можете ви зараз з усією відповідальністю заявити, що ви в змозі писати лише те, що хочете? Написати правду?!”. Четверо запрошених відповіли ствердно, один відмовчався. Тоді Філ Донахью, працюючи у прямому ефірі, образливо засміявся: “Панове, дозвольте вам не повірити!”.

Фінал цієї історії повчальний. Після успішно проведеного телемосту та фактичної “ідеологічної перемоги” над буржуазними журналістами Володимир Познер стає політичним оглядачем Центрального телебачення. Але критична позиція Познера, його прагнення висловлювати власну думку з приводу того чи іншого факту, політичної події призвели до того, що через кілька років йому запропонували піти з телебачення. Журналіст опинився в США, де його популярність стала настільки великою, що вихідцю з Радянського Союзу доручили вести спеціальне новинне “Ньюз ток-шоу”. Проте невдовзі Познеру, з огляду на його надто оригінальні судження, запропонували вести передачі менш злободенні, актуальні. Дуже швидко Познер перейшов на адміністративно-керівну посаду, практично припинивши свої гострі виступи як в Америці, так і на телебаченні Російської Федерації [102].

Філа Донахью, автора першого в історії Американського телебачення денного ток-шоу, було звільнено 23 лютого 2003 року після того як в прямому ефірі він спробував ретельно проаналізувати факти, що призвели до оголошення  Сполученими Штатами війни Іраку. Керівництво каналу Ен-Бі-Сі мотивувало звільнення низьким рейтингом передачі, хоча за місяць до цього вона посідала третє місце в Америці серед подібних програм [103].

Одразу після звільнення зірки першої величини Філа Донахью, втратили роботу лауреат Пулітцерівської премії Пітер Арнетт, незалежний журналіст газет “Christian Science Monitor” і лондонської “Daily Telegraph” Філ Смакер та деякі інші журналісти, які дозволили собі незалежне пояснення фактів воєнної кампанії в Іраку, що суперечило доктрині Пентагону.

Таким чином, інтерпретація фактів є досить проблемним питанням як на терені журналістики найдемократичнішої країни світу США, так і в межах країн, що виникли після розпаду Радянського Союзу.

У зв’язку з цим виникають закономірні запитання: які факти слід вважати такими, що подані окремо або в поєднанні з іншими матеріалами, справді об’єктивно відображають реальність? Чи можливе взагалі коментування факту, чи краще взятися за декларовану доктрину, згідно з якою журналіст має право на коментар тільки в передовій статті (принципи німецької преси, про які згадувалося раніше), або зірка першої величини на зразок Донахью чи Познера може все ж зважитися  на подібну дію, потенційно ризикуючи втратити роботу?

Факт, передовсім факт суспільного життя, – величина доволі неоднозначна і така, що не лише не піддається коментарю одного, окремо взятого, індивіда, а й не сприймається суспільною свідомістю вже на момент передання суб’єктивної інформації про нього.

Цивілізаційний процес, проте, без коментарю факту, без осмислення розвитку історичних подій нагадує швидше безсистемний броунівський рух, ніж спроби осмисленого поступального розвитку. Коментар факту випливає зі суб’єктивних чинників людської природи: прагнення будь-що пояснити мотиви власних вчинків у світлі перебігу важливих суспільних процесів.

Український дослідник О. Чекмишев обрав оригінальну точку зору, коли декларував одним із головних завдань журналіста під час пошуку фактів  і написання матеріалу формулу: “повідомляючи, свідчити” [97, 80]. Сам термін “свідчити” є, очевидно, тою золотою серединою, що розмежовує  іноді довільний авторський коментар і спроби відмовитися від нього взагалі.

Розгортаючи, пояснюючи цю формулу на прикладі жанру кореспонденції, журналістикознавець зазначав: “Кореспонденція – це матеріал від власного кореспондента, який відвідав місце події, зустрівся з компетентними людьми, але розкрив загальну суть проблеми чи ситуації, ще й додавши додаткові факти (скажімо, 2–3), додатково зібрану інформацію” [97, 80].

Таким чином, у даному випадку, обравши кореспонденцію як базовий жанр для пояснення системи послідовності збирання фактів, О. Чекмишев припускає авторське втручання, коментар. Інша справа – якість цього коментарю, що залежить як від самого журналіста, так і від толерантності тих, хто опікується конкретним засобом масової інформації.  

Універсальним, хоча і недосяжним для преси, є метод одночасної перевірки фактів споживачем інформаційного продукту, який надають так звані мультимедійні онлайнові новини, що дає змогу громадянам висловити свою думку через онлайнові опитування [28, 58].

Преса, з огляду на певні технологічні причини, такої можливості позбавлена, але, натомість, осмислення факту через призму суспільної свідомості може здійснюватися в ній шляхом розгорнутих соціологічних опитувань уже після оприлюднення та оперативного коментарю цього факту працівником ЗМІ.

Така форма обговорення події нині широко використовується на шпальтах національних газет і має безперечну перевагу в тому, що час, який минув з моменту публікації, дозволяє читачеві більш ретельно і прагматично засвоїти і самому проаналізувати факти, подані у друкованому матеріалі. Тим більше, що сьогодні “майже будь-яка подія, варта уваги новина, є полемічною і конфліктною” [28, 60].

Слід виокремлювати  факт як одиницю інформації, навіть доволі розширену, від факту як жанру. На визначенні факту як жанру, що належить до інформаційної групи жанрів, наполягають французькі спеціалісти з Центру підготовки і вдосконалення журналістів, в українському журналістикознавстві їх позицію активно обстоює О. Чекмишев.

Факт як подія в природі чи суспільному житті має, звичайно, значно ширші характеристики, ніж факт як жанр.

  Зазначимо лише, що автор цього дослідження, не повністю поділяючи думку вищезгаданих фахівців, схиляється до того, що факт для журналістики – проста знакова система, в якій присутній лише один біт інформації. Наприклад: “В 1914 році пролунав постріл в Сараєво”; “В 1961 році людина вперше полетіла в космос”. З певною умовністю можна зазначити, абстрагуючись від спеціальних визначень біту інформації, прийнятих у прикладних науках, що факт, зафіксований у кожному з цих речень, відповідає як реальностям історії, так і є фактом, першоосновою для подальшої журналістської розробки, коментарю.

Оскільки в сучасному журналістикознавстві, коли йдеться про жанрову систему, панує повне нерозуміння і, часом, активне неприйняття іншої точки зору, визнавати чи є один-єдиний факт складником системи інформаційних жанрів, чи він, скоріше, є цеглиною, атомом, з якого будується матеріал, – зарано. Жанрова система розвивається доволі швидко, відповідаючи на запити суспільної свідомості. Причому запити ці є не завжди конструктивними, справедливими щодо етичного принципу правдивості й щирості у коментуванні факту. Подекуди менталітет конкретного народу впливає на позицію журналіста досить несподівано. Свідком цього став колись військовий кореспондент в Іспанії Ернест Ґемінґвей, який ввів у текст роману “По кому подзвін” реальне воєнне зведення часів громадянської війни у цій країні: “Наші війська просуваються уперед, не втрачаючи ані п’яді  території” [96, 252].

У своїй монографії, присвяченій основам масової комунікації,          О. Чекмишев приділяє особливу увагу жанровій характеристиці факту (згідно з розробленою ним концепцією) і функцій факту як важливого компонента у системі інформаційних жанрів. Аналіз підходу до концепції   О. Чекмишева цікавий ще й тим, що загалом його засновок ґрунтується на дослідженні однієї із найстаріших шкіл журналістикознавства в Європі – французькій. Західна методика, на наш погляд, дуже пасує українському характеру, коли йдеться про коментування будь-якої новини, будь-якого факту. На рівні буденного спілкування це характеризується вульгаризмом “розжувати”, “розтовкмачити”, але наука, хай навіть надзвичайно прагматизована наука про журналістику, не може відповідати всім примхам читачів.

Щодо функцій факту, О. Чекмишев вважає, що “факт як найменший інформаційний жанр повинен дати відповідь на питання хто (що)? що зробив? де? коли? яким чином? (у який спосіб?) за допомогою 3–4 коротких речень або кількох телекадрів і, таким чином, оперативно подати масовій аудиторії інформацію про цікаву новину чи подію, не вдаючись до елементів персоніфікації, авторських оцінок і коментарів” [97, 41].

Класичним визначенням інформаційної замітки у радянських посібниках була дефініція, згідно з якою коротке інформаційне повідомлення мало відповідати на запитання що? де? коли? Коли з'явилося пояснення (яким чином?), то дана замітка автоматично зараховувалася до групи аналітичних жанрів і набувала ознак короткої кореспонденції, різновиду повідомлення і т. д.

О. Чекмишев, слідом за французькими фахівцями, значно розширює діапазон інформаційних функцій факту, наголошуючи на питанні: яким чином? ( у який спосіб?) було вчинено певну дію у конкретному факті.

На нашу думку, це нововведення  в теорію українського журналістикознавства є досить оригінальним і полемічним. Проте практична журналістика розвивається настільки швидко, що зміна у жанроутворенні не виключає революційних новацій.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2. ІНФОРМАЦІЙНІ ЖАНРИ.

                    ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ

 

2.1. Новинна інформація. Факт як жанр

Інформаційні жанри у сучасних друкованих ЗМІ – це система, що розвивається настільки стрімко і не прогнозовано, що теоретичні розробки фіксують, у кращому випадку, її позавчорашній день. Це стосується тих усталених характеристик, зокрема репортажу та інтерв’ю, притаманних прийнятому за взірець у Радянському Союзі посібнику за редакцією             В. Пельта [65, 390] та хрестоматії, що ілюструє теоретичні положення авторів посібника [44].

Проблемою інформаційних жанрів на теренах колишнього Радянського Союзу переймалися також такі фахівці ближнього закордоння, як О. Тертичний [86], В. Ученова [92], В. Горохов [32], М. Кім [46] та ін.

Загальною характеристикою цих наукових праць, підручників, де викладено основні теоретичні положення, є заангажованість і значний розрив з повсякденною журналістською діяльністю. Зокрема, численні роботи        О. Тертичного за змістом і стилістикою є не стільки продовженням, скільки невдалим копіюванням відомого посібника за редакцією В. Пельта. Ґрунтовна праця М. Кіма [46] переобтяжена посиланнями на літературознавчі та соціологічні дослідження. Слово “жанр” подекуди просто губиться серед інших спеціальних термінів суміжних гуманітарних дисциплін, що не сприяє розкриттю головної ідеї книги. Фактично, відмовившись від класичного для радянського часу поділу жанрів на групи, автор пробує ввести власну систему класифікації, що має штучний і незрозумілий вигляд [46, 74].