Объединение Германии и его международное значение

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

Вступ…………………………………………………………………….......2

 

1. Політика великих країн

щодо об’єднання Німеччини……………………………………………....4

2. Об’єднання Німеччини як епохальна подія

в міжнародних відносинах ХХ століття………………………………….11

 

Висновки…………………………………………………………………....20

 

Список використаних джерел……………………….................................22

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Кінець 80-х років ХХ століття на європейському континенті позначився значними змінами, які згодом призвели до закінчення «холодної війни» між  Заходом та Сходом. Одним з найважливіших  наслідків закінчення глобальної конфронтації між США та СРСР стало об’єднання Німеччини. Ця країна протягом сорока років була розділена на дві держави  − Федеративну Республіку Німеччина (ФРН) та Німецьку Демократичну Республіку (НДР). ФРН виникла на території  західної зони окупації і стала на шлях ринкової економіки та демократичної  владної системи, НДР увійшла  до радянського блоку і будувала комуністичний лад. Кордон між двома  німецькими державами на багато років  став передовим фронтом «холодної  війни».

Для німців «холодна війна» була, можливо, найнебезпечнішою з усіх попередніх воєн. У будь-якому випадку для Німеччини існувала серйозна загроза бути знищеною в разі збройного протистояння. З іншого боку, «холодна війна» розв’язала франко-німецькі суперечки, що становили половину німецької стратегічної проблеми. Одним із наслідків «холодної війни» було становлення Європейської Спільноти, з якої врешті виник Європейський Союз (ЄС). Виникла німецька економічна спілка та інтеграція з Францією, яка разом з військовою інтеграцією в межах Північноатлантичного альянсу (НАТО) забезпечила економічне зростання і кінець будь-якої воєнної загрози Німеччині із Заходу. Вперше за багато століть Рейн був у безпеці. Південь Німеччини був захищений, і коли розпався СРСР, не було вже й загрози зі Сходу [18].

Спеціальних комплексних  узагальнюючих досліджень, присвячених  аналізу проблеми наслідків об’єднання Німеччини, у вітчизняній історіографії  ще не існує. У той же час, у науковій літературі є праці, що розглядають  окремі аспекти цієї теми. До таких  можна віднести роботи Г. Грабарчука [4], С. Власова [1], А. Каракуц [12, 13, 14, 17]., А. Кудряченка [2], А. Мартинова [3]., І. Харченка [8]., С. Шилової [9].

Радянська, сучасна російська та українська історіографії в цілому приходять до висновку, що об’єднання Німеччини є реалізацією права нації на самовизначення.

Слід зазначити, що досягнення Німеччиною єдності не призвело до припинення полеміки серед науковців, а лише перенесло акценти з проблем доцільності й можливих варіантів об’єднання на оцінку процесу та його наслідків. Так, Ю. Хабермас назвав об’єднання «колонізацією Заходу», а східнонімецький дослідник Г. Грасс – «розпродажем НДР капіталізмом» [8, с.4].

В роботі «Важкий шлях до демократії. Від кінця НДР до німецької єдності» західнонімецький дослідник Г. Глайснер відзначає, що причини об’єднання є недостатньо вивченими, хоча найбільшого поширення набула інтерпретація, згідно з якою основними причинами об’єднання є економічна криза НДР та сприятливі міжнародні умови в контексті політики розрядки й нормалізації відносин між Заходом та Сходом [8, с.4].

Таким чином, об’єднання Німеччини можна небезпідставно віднести до числа ключових подій ХХ ст., які змінили обличчя сучасного світу, а проблеми, пов’язані з процесом об’єднання Німеччини досі залишаються одним з пріоритетних напрямків наукових досліджень.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ПОЛІТИКА ВЕЛИКИХ  КРАЇН

ЩОДО ОБ’ЄДНАННЯ НІМЕЧЧИНИ

 

У 1980 році відомий американський дослідник Д. Каллео, аналізуючи німецьке питання, зазначив: «Історичний досвід свідчить про те, що об’єднана Німеччина являє собою загрозу як своїм мешканцям, так і своїм сусідам». З цього він зробив висновок: «Аби зберігати Європу в спокої, Німеччина має бути стримана більш потужною силою» [12, с.86]. Протягом «холодної війни» цими силами виступали СРСР та США, і ще на початку 1989 року мало хто пророкував, що через два роки світ побачить єдину німецьку націю. Втім, швидкий розпад комуністичної системи та кризисне становище у Східній Німеччині дозволили вже у жовтні 1990 року зробити мрію німців про єдину державу реальністю.

Першою визначальною подією, яка сфокусувала увагу світової громадськості на необхідності вирішення  німецького питання після масових  утеч громадян НДР до ФРН, мітингів протесту та демонстрацій, було падіння Берлінського муру в листопаді 1989 року.

У зв’язку з цим, Дж. Кеннан, відомий американський політичний діяч, колишній посол США в СРСР, визначав дві основні проблеми, які постали перед світом у листопаді 1989 року:

1. збереження стабільності;
2. визначення майбутнього НАТО (до вирішення чого мали активно залучитися й США).

Дж. Кеннан підкреслював складність такої ситуації, що полягала у взаємозв’язку тих проблем, які тепер мали бути розв’язані у нових політичних умовах. Серед них він називав питання політичного та економічного втягнення Східної Європи до ЄС, питання подальшого існування НАТО та ОВД, роззброєння, питання взаємин обох частин Німеччини і можливість їх об’єднання [10, с.358].

Більш відкрито висловив свою думку Г. Кіссінджер, який заявив, що об’єднання Німеччини певною мірою було неминучим. З. Бжезінський також погоджувався з необхідністю об’єднання Німеччини, хоча бачив це як конфедерацію двох країн та ліквідацію розділу Німеччини: «Ми не можемо ліквідувати розділ Європи без ліквідації розділу Німеччини. Якщо ви бажаєте завершити розділ Німеччини, ви маєте ліквідувати ті побоювання, які генеруються цим розділом» [10, с.359].

Слід відзначити, що США надавали не тільки дипломатичну підтримку, а  і практичну допомогу процесам, які відбувалися в обох німецьких державах наприкінці 1989 року. Так, коли після падіння Берлінської стіни кількість біженців з НДР набагато зросла, США надали можливість розселити людей на своїх військових базах у ФРН, а командуванню американськими військами було наказано надавати усю необхідну допомогу західнонімецькому уряду.

Американський дослідник О. Моенс визначив чотири основні моменти у процесі підготовки об’єднання Німеччини, в яких саме американська дипломатія відіграла значну роль:

1) вона захищала канцлера Г. Коля на початку грудня 1989 року, коли він першим зі світових лідерів виступив з приводу проблеми об’єднання;

2) сприяла участі Франції, Великої Британії та СРСР у підготовці переговорів у лютому 1990 року;

3) винайшла загальну позицію Заходу щодо членства Німеччини в НАТО;

4) в якості посередника надала пакет гарантій у травні та червні 1990 року, які змусили СРСР примиритися з тим, що об’єднана Німеччина залишалася в НАТО [10, с.359].

Головним завданням американської  політики ставав перехід від риторичної підтримки до активного залучення. Для обговорення питання об’єднання Німеччини наприкінці 1989 року, зокрема, були заплановані зустрічі:                   21 листопада з Міністром закордонних справ ФРН Г. Геншером у Вашингтоні,  24 листопада з М. Тетчер у Кемп-Девіді, 2-3 грудня з М. Горбачовим на Мальті, одразу після Мальти – зустріч з союзниками по НАТО в Брюсселі, у середині грудня з Ф. Міттераном у Сент-Мартіні.

Наступною подією, яка після падіння Берлінського муру шокувала весь світ, було проголошення 28 листопада 1989 року канцлером ФРН Г. Колем у Бундестазі його 10-пунктної програми щодо об’єднання Німеччини.

За даними М. Гертемакера лише американська адміністрація була попереджена про зміст промови канцлера ФРН: вранці, перед своїм виступом,     Г. Коль надіслав Дж. Бушу детальний план свого бачення німецької конфедерації та просив підтримки з його боку. Радянський посол отримав це повідомлення у той час, коли Г. Коль вже оголошував свої пропозиції. Інші західні союзники отримали цей план ще пізніше [10, с. 360]. Причина, чому Г. Коль зробив оголошення цієї програми, навіть не попередивши власного міністра закордонних справ, полягала у бажанні випередити втручання чотирьох держав-переможниць Другої світової війни у вирішення проблеми об’єднання Німеччини.

Наступного дня, 29 листопада 1989 року, Дж. Буш у телефонній розмові з Г. Колем висловив свою підтримку його програми, яка передбачала поступове, розтягнуте на декілька років об’єднання Німеччини.

Незважаючи на те, що США  були першими, кого повідомили про план      Г. Коля, американський президент, як і більшість голів західних держав, був незадоволений тим, що Г. Коль спочатку не проконсультувався із союзниками по НАТО. Проти об’єднання Німеччини виступили Франція, Великобританія, Польща та СРСР. Французький президент Ф. Міттеран ще 14 листопада 1989 року закликав 12 членів Європейської Співтовариства зустрітися для обговорення ситуації, яка склалася в Європі. 18 листопада 1989 року у Парижі відбувся саміт Європейської Співтовариства, на якому європейські лідери намагалися перенести вирішення проблеми об’єднання Німеччини на далеке та невизначене майбутнє. На закритті сесії М. Тетчер відзначила, що питання визначення кордонів Німеччини ще не мало стояти на порядку денному, зокрема: «Вони (кордони) мають залишатися такими, якими вони є» [10, с.361]. Як свідчить Р. Хатчінгс, Франція та Великобританія навіть домовлялися про винайдення певних спільних заходів, спрямованих на гальмування процесу об’єднання Німеччини, серед яких було підняття питання про кордони з Польщею та сепаратні контакти з СРСР та Східною Німеччиною [10, с.361].

Після того як Г. Коль оголосив свою 10-пунктну програму, Ф. Міттеран заявив, що цю пропозицію треба вважати за «юридичну та політичну неможливість», тому що возз’єднана Німеччина являтиме собою «неконтрольовану силу». М. Тетчер застерігала, що з’єднання двох Німеччин «не мало бути необачним». Дж. Андріотті, Прем’єр-міністр Італії, вказував на незручний час, обраний Г. Колем для реалізації його плану. М. Горбачов попереджав, що не потрібно «роздувати вогонь» процесу реформ у Східній Європі, хоча Е. Шеварднадзе відзначив, що жодна країна в Європі не розглядатиме об’єднану Німеччину як загрозу стабільності післявоєнного порядку [10, с.361].

Офіційна позиція США відносно процесу об’єднання Німеччини була визначена Дж. Бушем на саміті членів НАТО у Парижі 3-4 грудня 1989 року та держсекретарем Дж. Бейкером у зверненні до Берлінського прес-клубу 12 грудня 1989 року.

На думку М. Гертемакера, Дж. Буш намагався зіставити розвиток ситуації у Німеччині із переговорами Схід-Захід, з метою дати зрозуміти Г. Колю, що США не підтримують ідею передчасної конфедерації двох Німеччин, доки не відбудуться консультації з іншими західноєвропейськими країнами та СРСР. Урешті-решт Альянс підтвердив пропозиції Дж. Буша. Отже, НАТО погоджувався на об’єднання Німеччини.

Хоча у січні 1990 року СРСР вже обговорював питання, як саме буде проходити об’єднання, а не чи відбудеться воно взагалі, опозиція СРСР, Франції та Великої Британії ще була наявною. Тому США намагалися знайти стратегію як найкраще залучити ці держави до процесу пошуку рішень, які б влаштовували всіх.

До цього були залучені представники держдепартаменту та Ради національної безпеки США. Вони винайшли версію плану, який потім перетворився на концепцію «два плюс чотири», тобто спочатку Східна та Західна Німеччини обговорять внутрішні аспекти об’єднання – економічні, політичні, юридичні, а потім разом із США, Великобританією, Францією та СРСР – зовнішні аспекти: кордони, чисельність збройних сил, членство в альянсах, проблеми безпеки для сусідніх держав.

29 січня 1990 року Дж. Бейкер обговорив цю ідею з британським секретарем із закордонних справ Д. Хардом, який погодився з цією концепцією, хоча і відзначав, що його уряд схилявся більше до формули «чотири плюс нуль», тобто союзники самі, без Німеччини, мали вирішити її майбутнє [10, с.362]. Під час наступного візиту Дж. Бейкера до Європи, метою якого було саме прорекламувати винайдену концепцію, йому вдалося отримати схвалення цієї формули з боку Франції та Великої Британії. І вже 12 лютого 1990 року в Оттаві почалися переговори згідно з формулою «два плюс чотири», на яких обговорювалися основні проблеми об’єднання Німеччини.

Слід зазначити, що більшість дослідників приходять до висновку, що саме політика М. Горбачова була тісно пов’язана з вирішенням німецького питання. Сьогодні ніхто не ставить під сумнів його особистого вкладу у вирішення цієї проблеми. Разом з тим оцінка вкладу першого і останнього президента СРСР деякими дослідниками оцінюється неоднозначно: з точки зору німців, М. Горбачов зіграв видатну роль в процесі підготовки і реалізації плану об’єднання Німеччини, з точки зору колишнього СРСР – картина дещо інша, оскільки опоненти М. Горбачова, перш за все, мають на увазі ціну об’єднання, поспішність цього процесу, що привело до великих економічних втрат з боку Радянського Союзу [11, с.231].