Объединение Германии и его международное значение

Позиція СРСР щодо об’єднання Німеччини та, зокрема, членства єдиної держави у НАТО, протягом 1989-1990 років зазнала значної еволюції. Багато в чому ця еволюція проходила в контексті проголошеної М. Горбачовим політики «нового мислення». На початковому етапі радянське керівництво дотримувалося думки, що нова німецька держава має стати нейтральною [13, с.217]. Крім того, важливою умовою об’єднання мала стати демілітаризація ФРН. Втім радянське керівництво визнавало той факт, що американська присутність у Європі відіграє стабілізуючу роль. На зустрічі з Г. Колем 10 лютого 1990 року у Москві Горбачов визнав, що Німеччина має сама обирати шлях, яким вона піде. У тому ж лютому 1990 року канцлер Німеччини на зустрічі з Дж. Бушем дійшли згоди, що об’єднана Німеччина має залишатися повноцінним членом НАТО, залишаючись у військовій структурі Альянсу. Також вони дійшли згоди, що американські війська мають залишатися у ФРН як гарант стабільності. М. Горбачов жорстко відреагував на цю заяву, звинувативши США та ФРН у намаганні відсторонити СРСР від вирішення «німецького питання». Отже Генсек ЦК КПРС відмовився від своєї попередньої заяви, що німці мають самостійно вирішувати долю свого об’єднання і вступ єдиної Німеччини до НАТО є неприпустимим [6, c. 377].

Позиція М. Тетчер, яка відкрито опонувала сценарію об’єднання двох Німеччин, також була додатковим важливим фактором побоювання серед британців. М. Тетчер була чи не єдиним європейським лідером, який жорстко протистояв планам Г. Коля.

Навіть після того, як на початку 1990 року М. Горбачов виразив згоду щодо принципу возз’єднання, М. Тетчер наполягала на встановленні 10-15-річного перехідного періоду та спекулювала на складнощах інтеграції економіки НДР в Європейське Співтовариство. Нарешті, вона виступала за механізм прийняття рішення щодо об’єднання Німеччини в рамках НБСЄ, на що була потрібна згода 35 членів цієї організації. Головним її принципом залишалось наступне: «Я настільки люблю Німеччину, що хочу, аби їх було дві» [17].

Звичайно, М. Тетчер не вважала ймовірним створення Четвертого рейху. Більше за все її непокоїло, що Німеччина буде використовувати своє економічне домінування з політичною метою. Іншою причиною був її глибокий патріотизм та віра в першорядність особливих англо-американських відносин. Велика Британія опиралася ідеї створення федеральної європейської супердержави, найбільш активним прибічником якої була саме Німеччина. М. Тетчер вважала, що розвинуті економічні стосунки між членами Європейського Співтовариства є достатніми й подальша політична інтеграція загрожує національним інтересам Великої Британії. Вона була твердим прихильником старої концепції балансу сил між великими державами і вважала, що посилення Європейського Співтовариства загрожуватиме позиціям США.

У своєму бажанні не допустити повернення на карту Європи єдиної Німеччини, М. Тетчер активно шукала підтримку у Ф. Міттерана та М. Горбачова. У 1988-1989 рр. ці три лідери своїх країн послідовно опонували такій ідеї, але вже на початку 1990 року між ними стали помітні розбіжності. На відміну від М. Тетчер президент Франції хоча і не був прибічником ідеї єдиної Німеччини, але використовував свою позицію як засіб для досягнення домовленості з Німеччиною щодо майбутнього Європейського Співтовариства, найбільш сприятливого для Франції. Позиція М. Горбачова також за цей час значно змінилась. М. Тетчер підтримувала тісні стосунки з лідером СРСР, вважаючи його фігурою, здатною йти на компроміси. Об’єднання Німеччини, на її думку, значно б погіршило відносини Заходу із СРСР, і значно б підірвало позиції М. Горбачова всередині країни, що, у свою чергу, створювало підґрунтя для військового перевороту в Радянському Союзі. Утім М. Тетчер значно переоцінила можливі реакції на входження НДР до ФРН всередині СРСР і вже в 1990 році М. Горбачов оголосив про свою підтримку цього процесу.

Таким чином, можна підсумувати. М. Тетчер так і не змирилася з фактом об’єднання Німеччини й за це вона отримала велику критику як всередині Великої Британії, так і за її межами. Дж. Буш, який цілковито підтримував ідею єдиної Німеччини, заробив повагу та подяку для своєї країни від німців. М. Горбачов отримав значні дивіденди для власного іміджу, який й досі є достатньо високим у Німеччині. Ф. Міттеран згоду Франції обміняв на створення Європейського монетарного союзу, який поклав край монетарному домінуванню Німеччини в Європі. М. Тетчер зі своєю принципіальною позицією ж, навпаки, не тільки не домовилась про якісь преференції для власної країни, а навпаки, ще більше погіршила британсько-німецькі відносини [17]. Урешті-решт, Прем’єр-міністр Великої Британії була змушена погодитися на факт об’єднання.

ОБ’ЄДНАННЯ НІМЕЧЧИНИ ЯК ЕПОХАЛЬНА ПОДІЯ

В МІЖНАРОДНИХ  ВІДНОСИНАХ ХХ СТОЛІТТЯ

Проблема об’єднання Німеччини, очевидно, була однією з найважливіших у період завершення холодної війни. Власне, вирішення німецького питання демонструвало собою ліквідацію розколу Європи та всього світу на два ворожих табори. Тому це питання виходило за межі німецько-німецьких відносин і до його розв’язання були залучені провідні світові держави, як зазначалось вище.

Слід відзначити, що події 1989 року у країнах Східної Європи викликали трансформацію всієї системи міжнародних відносин, яка склалася після Другої світової війни. Всі учасники цієї системи мали відповідно відреагувати на самі події та пристосуватися до нових історичних умов [10, с.358].

Переламним моментом у справі возз’єднання двох Німеччин стала «східна політика», ініційована канцлером ФРН В. Брандтом на початку 70-х років. ЇЇ сутність полягала у визнанні східного кордону ФРН (тобто НДР) та нормалізація відносин із комуністичною владою Східної Німеччини. «Східна політика» передбачала розвиток економічних та культурних контактів, обмеження озброєнь [14, с.142].

У Московській угоді 1970 року між СРСР і ФРН боннський уряд підтвердив свій обов’язок «домагатися такої ситуації в Європі, у якій німецький народ здобуде свою єдність шляхом вільного волевиявлення». Це зумовило так звану «синхронізацію» східної політики ФРН, яка означала точне врахування можливостей та інтересів інших країн для подолання розколу Німеччини. Для цього вона, з одного боку, мала погоджувати свою східну політику із союзниками по НАТО та ЄС, а з іншого – брати до уваги думку Москви.

Важливим фактором для покращення відносин між двома німецькими державами став початок хельсінкського процесу, який з погляду Заходу повинен був привести до корінних перетворень у Східній Європі, забезпечити зміну не тільки суспільно-політичного ладу, але й економічної системи, переорієнтувати ці країни на норми й принципи західної демократії.

Характерною рисою політики ФРН  стосовно НДР у 80-ті роки було прагнення, спираючись на «теорію магніту», що з’явилася ще за часів Аденауера, тісніше прив’язати східного сусіда економічно, поступово домагаючись від нього поступок у політичній сфері. Згідно з цією теорією, рівень добробуту ФРН, демократичні свободи тощо – усе це мало приваблювати НДР. Нова тактика отримала назву «тактики малих кроків». Пріоритетними економічними напрямами діяльності уряду ФРН щодо НДР були розвиток і зміцнення загальнонімецької інфраструктури, створення спільних транспортних та енергетичних систем, модернізація зв’язку. У цьому ФРН вбачала один зі шляхів «досягнення єдності нації» [14, с.142].

Початок змін у Радянському Союзі, які супроводжувалися гласністю та перебудовою, створили нові можливості для об’єднання Німеччини. Незважаючи на те, що в середині 80-х років питання возз’єднання не порушувалось, новий канцлер Німеччини Г. Коль бачив «європейський мирний порядок» як ідеальній засіб возз’єднання Німеччини.

У липні 1989 року радянський лідер відвідав ФРН. Основною темою переговорів було об’єднання Німеччини. Г. Коль підкреслив, що відповідно до західнонімецької конституції «німецький народ виявляє свою волю в умовах вільного самовизначення відновити єдність і свободу Німеччини». У відповідь М. Горбачов наголосив, що дві держави «підбивають підсумок післявоєнного періоду» і відкривають «новий розділ» у своїх стосунках. Пізніше, на прес-конференції, він зазначив, що «Берлінський мур може впасти, коли відпадуть передумови, які його породили». В ході візиту було підписано 11 угод, серед яких головним політичним документом стала Спільна заява, що зафіксувала спільне бачення перспектив розвитку загальноєвропейського процесу та відносин між СРСР та ФРН. Однак М. Горбачов виходив з того, що в «загальноєвропейському домі» й надалі існуватимуть дві німецькі держави як його рівноправні члени.

Одночасно в НДР почала назрівати  політична та економічна криза. Після того як у травні 1989 року Угорщина відкрила власний кордон з Австрією тисячі східних німців скористалися цією можливістю задля того, аби втекти до ФРН.

У жовтні 1989 року кількість східних німців, які легально й нелегально залишили країну, сягнула 200 тис. Почався широкий рух протесту східних німців проти політики уряду. У містах НДР проходили чисельні мітинги та демонстрації [14, с. 143].

В одному з найбільших міст НДР, Лейпцигу 9 жовтня пройшла 100-тисячна маніфестація піл гаслом «Ми – народ», спрямована проти тих. хто ототожнював народ із партією. В НДР розпочинався процес, який не міг не привести до кардинальних соціально-політичних змін, а керівництво країни не хотіло цього бачити. 17 жовтня було звільнило Е. Гонеккера з посади Генерального секретаря партії. Наступного дня пленум ЦК усунув Е. Гонеккера з усіх державних постів. Його наступником став Е. Кренц. Однак це не врятувало режим і ситуація продовжувала загострюватися. У кінці жовтня в Лейпцигу в демонстрації протесту взяли участь 300 тис. осіб, а 4 листопада близько мільйона жителів Східного Берліна вийшли на демонстрацію за вільні вибори й дотримання прав людини. Урешті в ніч на 9 листопада 1989 року почалося руйнування Берлінського муру. Символ «холодної війни» і глобального протистояння Сходу й Заходу впав, а з ним зник і поділ Берліна на Східний і Західний, адже 9 листопада було повідомлено про рішення Ради Міністрів НДР дозволити всім, хто бажає, виїхати до Західного Берліна без спеціального оформлення, що фактично було відкриттям кордону. Доручення сформувати новий уряд НДР отримав Г. Модров.

Руйнування Берлінського муру стало першим актом відмови  НДР від свого суверенітету. Втім восени 1989 року приєднання НДР до ФРН не стояло на порядку денному європейської політики: ні СРСР, ні Велика Британія, ні Франція, ані навіть США й ФРН ще не були готові до швидкого вирішення німецької проблеми. Позиція уряду ФРН знайшла відображення у 10-ти пунктах Г. Коля, проголошених у Бундестазі 28 листопада. Це був план поетапної конвергенції двох держав у взаємозв’язку із загальним процесом західноєвропейської інтеграції. Г. Коль поки не висував вимоги про негайне й повне об’єднання ФРН і НДР, мова йшла про створення конфедерації з наступним переростанням її у федерацію, хоча, зрозуміло, справжні плани керівництва ФРН ішли набагато далі [14, с. 144].

Наприкінці 1989 року внаслідок зміни стратегічної ситуації різко зросла активність західнонімецьких політичних діячів. 5 грудня 1989 року відбулася зустріч Г. Геншера з М. Горбачовим. Міністр закордонних справ ФРН запевнив радянською керівника, що його країна твердо дотримується принципу непорушності кордонів у Європі та поважає суверенне право народу НДР самостійно визначати розвиток республіки. М. Горбачов, у свою чергу, виявив занепокоєність наростанням доцентрових процесів у міжнімецьких відносинах. У досить відвертій формі він висловив Г. Геншеру своє невдоволення виступом Г. Коля в Бундестазі із планом об’єднання Німеччини на конфедеративних засадах без попередніх консультацій з партнерами.

На початку 1990 року стало очевидним, що цілі, які стояли перед опозиційним рухом у НДР, були досягнуті. Колишня державно-політична система розвалилася. На першому етапі народно-демократичної революції превалювала ідея реформування суспільства в межах соціалістичного вибору. На другому етапі (січень-березень 1990 року, до виборів 18 березня 1990 року до Народної палати НДР) мова йшла про вибір шляху подальшого розвитку. Теза про підтримання існування НДР у якості соціалістичної альтернативи ФРН зазнала повного краху. Після відкриття кордонів національна ідея почала міцно вкорінюватися у свідомості людей. Утім вирішальну роль у зміні настроїв населення мала «німецька політика» уряду ФРН, яка цілеспрямовано форсувала реалізацію своїх стратегічних цілей щодо поглинання НДР. Тенденції, які намітилися в грудні 1989 року – січні 1990 року в розвитку міжнімецьких відносин, свідчили про неминучість державного об’єднання двох країн. Підсумки виборів, у результаті яких партії, що виступали за негайне об’єднання, отримали більшість у Народній палаті НДР, а представники «Альянсу за Німеччину» – можливість сформувати й очолити новий коаліційний уряд (прем’єр-міністром 12 квітня 1990 року став Лотар де Мез’єр), розвіяли останні сумніви [14, с. 145].

10 лютого у Москві Г. Коль та Г. Геншер провели переговори з М. Горбачовим та Е. Шеварднадзе. Головною метою Г. Коля було переконати М. Горбачова в тому, що НДР рухається до краху. Добитися стабілізації становища в НДР, на думку канцлера, можна було тільки через створення валютного, економічного та соціального союзу. Після завершення переговорів радянська сторона заявила, що між СРСР, ФРН та НДР немає розбіжностей з приводу того, що питання про єдність німецької нації мають вирішувати самі німці. Під час бесіди у вузькому колі Г. Коль отримав «добро» М. Горбачова на приєднання до ФРН п’яти нових східних земель: Бранденбурга, Мекленбурга (Середньої Померанії), Саксонії, Саксонії – Ангальта та Тюрінгії на основі    статті 23 Конституції ФРН. Обговорювалися також питання про непорушність кордонів у Європі та про військово-політичний статус майбутньої об’єднаної Німеччини [14, с. 146].

В Оттаві 12 лютого 1990 року зібралася перша і єдина конференція міністрів закордонних справ держав НАТО та ОВД. Вона була присвячена проблемі «відкритого неба» та заходам щодо зміцнення довіри у військовій області. Однак в історію вона ввійшла по іншій причині, оскільки на цій конференції було започатковано початок переговорів у форматі «два плюс чотири».

Усі наступні тижні й місяці німецька сторона з неймовірною завзятістю підганяла переговори, прагнучи під будь-яким приводом прискорити їхнє завершення. Партнери прийняли запропонований темп, хоча виробленню зважених, збалансованих рішень це ніяк не сприяло. В особливо складному становищі виявився СРСР, який фактично вже втратив союзників і переживав найгострішу внутрішньополітичну кризу.