Аналіз художнього твору

Стаття

 

 Аналіз художнього  твору 

План

 

1. Художність як мистецька  якість твору літератури.

 

2. Передумови успішного  аналізу твору.

 

3. Основні складники змісту  і форми літературного твору.

 

4. Принципи, види, шляхи і  прийоми аналізу твору літератури.

 

5. Схеми та зразки аналізу  епічного та ліричного творів.

 

Літературознавчі терміни: зміст і форма, тема й ідея художнього твору, сюжет і фабула, розповідь, оповідь, тропи та їх види.

 

Мірилом досконалості мистецького твору є рівень його художності. У мистецькому творі виділяємо зміст і форму. Межі між змістовими і формальними складниками, як знаємо, надто умовні й нечіткі. Проте такий поділ необхідний для ефективного осмислення твору. Головним у ньому визначають змістовий складник. Важливість змісту зумовлюється важливістю тих явищ життя, які досліджуються у ньому, значенням для людини тих ідей, які в ньому розкриваються. Але важливий зміст належно сприйметься читачем лише тоді, коли буде розкритий, втілений у досконалій і відповідній йому формі. Отже, художність — це мистецька якість твору, яка полягає у гармонійному поєднанні важливого змісту і відповідної йому досконалої форми. Лише той твір, у якому існує повна відповідність поміж усіма його складниками, існує гармонія, організована ідейним змістом, можна назвати високохудожнім.

 

Художність як серцевина літературного твору безпосередньо зумовлює і шлях його вивчення, тобто аналіз. Аналіз тексту — це його осмислення, розгляд складових елементів, визначення тем, ідей, мотивів, способу їх образного втілення, а також дослідження засобів творення образів. Інакше кажучи, це розкриття художності тексту.

 

Передумовами успішного аналізу твору є: добре знання теоретичних основ аналізу; доскона­ле володіння навичками виділяти й досліджувати всі складники змісту та форми; розуміння закономірностей взаємодії їх; відчуття естетичної природи слова; наявність у того, хто аналізує, філологічних здібностей; добре знання тексту. Лише за цих умов копітка аналітична робота з твором буде винагороджена радістю відкриттів, естетичною насолодою, яку може приносити зустріч з прекрасним.

 

Літературний твір — основна одиниця художньої літератури. Без читання і знання творів немає знання літератури. У сприйманні й тлумаченні літературних творів є дві хиби, характерні для значної частини читацького загалу. Перша полягає в тому, що створені письменником герої сприймаються за людей, які справді жили й мали саме такі долі. Тоді література розглядається як «історія в образах», як емоційно забарвлений засіб пізнання. Такими можливостями література володіє об'єктивно, але ними не вичерпується її призначення, бо в художньому творі реалізуються загадкова магія слова, творча сила фантазії, якими володіє талановитий письменник. У реалістичному творі справді майже все так, як і в реальному житті, адже і герої, їхні переживання, думки, вчинки, і обставини та атмосфера, в яких ті герої діють, ґрунтуються на враженнях від дійсності. Але водночас усе це, створене уявою і працею письменника, «живе» за особливими естетичними законами. Кожен твір, яким би він не був за обсягом і жанром (вірш чи поема, оповідання чи роман, водевіль чи драма), є цілим художнім світом, де діють свої закони й закономірності — соціальні, психологічні, часово-просторові. Вони істотно відрізняються від законів реального життя, адже письменник не відтворює його фотографічно, а добирає матеріал і естетично освоює його, орієнтуючись на художню мету. Щоправда, міра правдоподібності в різних творах неоднакова, але це безпосередньо не впливає на рівень їх художності. Скажімо, фантастика далеко відходить від дійсності, однак це ще не виводить її за межі мистецтва. Відображене в літературному творі не можна ототожнювати з реальним життям. Коли йдеться про правдивість твору, то мається на увазі, що він є специфічною формою втілення тієї правди про світ, людину й себе, яку відкрив письменник. Другою хибою у сприйманні твору читачами є підміна думок і переживань автора й персонажів власними. Ця хиба, як і перша, має об'єктивні причини. Зображене у творі «оживає» лише завдяки уяві читача, поєднанню його досвіду з досвідом автора, зафіксованим у тексті. Тому в уяві різних читачів виникають неоднакові образи й картини, змальовані в тому самому творі. Абсолютизація означеної хиби призводить до деформації зображеного письменником.

 

Долати визначені недоліки можна лише за умови, коли читач (найперше вчитель і учень) перестануть наївно-реалістично ставитися до літератури і сприйматимуть її як мистецтво слова. Аналіз і є одним із шляхів адекватного, тобто найближчого до авторського задуму, прочитання твору.

 

Щоб успішно проводити літературознавчий аналіз, треба тонко володіти відповідним інструментарієм, знати засоби і шляхи його реалізації. Насамперед маємо визначити складники твору, систему понять і термінів для означення тих складників. За давньою традицією у творі виділяють зміст і форму. Вони настільки тісно зливаються, що відділити їх майже неможливо, хоча розрізняти необхідно. Виділення складників змісту й форми у процесі аналізу здійснюється лише уявно.

 

Літературознавча наука розробила струнку й розгалужену систему понять і термінів, завдяки яким можна досить детально окреслити складники змісту й форми. Досвід переконує: чим повніше знатиме цю систему дослідник, у нашому випадку вчитель, чим глибше розумітиме співвідношення і взаємодію між її складниками, тим успішніше він проводитиме аналіз, а отже, й точніше розумітиме твір як феномен людського духу.

 

Зміст твору — то життєвий матеріал, естетично освоєний письменником, і проблеми, порушені на основі цього матеріалу. У сукупності це й складає тему твору, а також ідеї, які утверджує автор. Отже, тема та ідея — два поняття, якими означаємо основні складники змісту.

 

Тема, в свою чергу, включає:

 

u життєвий матеріал, що  охоплює: події, вчинки персонажів  або їхні думки, переживання, на­строї, прагнення, у процесі розгортання  яких розкривається суть людини; сфери застосування сил та  енергії людини (родина, інтимне  чи громадське життя, побут, виробництво  тощо); час, відображений у творі: з одного боку, сучасне, минуле  чи майбутнє, з другого — короткий  або тривалий; коло подій і  персонажів (вузьке чи широке);

 

u проблеми, порушені у  творі на основі відображеного  життєвого матеріалу: загальнолюдські, соціальні, філософські, моральні, релігійні  тощо.

 

Ідею твору можна характеризувати:

 

u за щаблями втілення: ідейний задум автора, естетична  оцінка зображеного або авторське  ставлення до зображеного, висновок  читача чи дослідника;

 

u за параметрами проблематики: загальнолюдська, соціальна, філософська, моральна, релігійна тощо;

 

u за формою втілення: художньо  втілена (через картини, образи, конфлікти, предметні деталі), заявлена прямо (ліричними чи публіцистичними  засобами).

 

Форма твору у найзагальнішому вигляді може бути визначена як художні засоби й прийоми втілення змісту, тобто теми та ідеї твору, а також способи його внутрішньої і зовнішньої організації.

 

Форма літературного твору має свої складники.

 

І. Композиційна форма, що включає:

 

O сюжет, позасюжетні елементи (епіграф, авторські відступи —  ліричні, філософські тощо, вставні  епізоди, обрамлення, повтори), групування  персонажів (за участю в конфлікті, за віком, поглядами та ін.), наявність (або відсутність) оповідача і  його роль у структурі твору.

 

II. Сюжетна форма розглядається  в таких аспектах:

 

O елементи сюжету: пролог, експозиція, зав'язка, розвиток дії (конфлікту — зовнішнього чи  внутрішнього), кульмінація, ретардація, розв'язка, епілог;

 

O співвідношення сюжету  і фабули, їх види: за відношенням  зображеного у творі до дійсності  — первинний і вторинний сюжети; за хронологією відтворення подій  — хронологічно-лінійний сюжет  і ретроспективна фабула (лінійно-ретроспективна, асоціативно-ретроспективна, концентрично-ретроспективна); за ритмом проходження подій  — повільний, динамічний, пригодницький, детективний сюжети; за зв'язком  з реальністю — реалістичний, алегоричний, фантастичний; за способами  вираження сутності героя —  подієвий, психологічний.

 

III. Образна форма (образи  персонажів і обставин). Враховуючи  різні принципи класифікації, можна  виділити такі види образів: реалістичні, міфологічні, фантастичні, казкові, романтичні, гротескно-сатиричні, алегоричні, символічні, образ-тип, образ-характер, образ-картина, образ-інтер'єр.

 

IV. Викладова форма, яка  розглядається з погляду структури  та функціональної ролі:

 

O історико-літературний аспект: оповідь, авторська розповідь, внутрішнє  мовлення (внутрішній монолог, передача  думок героя автором, уявний монолог, паралельний діалог — повний  і неповний, плин свідомості);

 

O за способами організації  мови: віршова, прозова, ритмічна проза, монологічна тощо.

 

V. Родово-жанрова форма.

 

Основи поділу літератури на роди і жанри: співвідношення об'єкта і суб'єкта; співвідношення матеріальної і духовної сфер життя.

 

O види лірики: за матеріалом  освоєння — інтимна, пейзажна, громадська, філософська, релігійно-духовна, дидактична  тощо; історично сформовані жанрові  одиниці лірики — пісня, гімн, дифірамб, послання, ідилія, епіграма, ліричний портрет та ін.;

 

O жанри епосу: повість, оповідання, новела, нарис, фольклорні епічні  жанри (казка, переказ, легенда, дума  і т. ін.);

 

O жанри драми: власне драма, трагедія, комедія, водевіль, інтермедія  тощо.

 

VI. Власне словесна форма:

 

O тропи (епітет, порівняння, метафора, метонімія, гіпербола, літота, оксюморон, перифраза та ін);

 

O синтаксичні фігури (еліпсис, умовчування, інверсія, анафора, епіфора, градація, паралелізм, антитеза і  т. ін.);

 

O звукова організація  мови (повторення звуків — алітерація, асонанс, звуконаслідування).

 

Принципи, види, шляхи і прийоми аналізу. Зміст і форма перебувають у нерозривній, органічній єдності. Ми виділяємо їх та їхні складники лише умовно — для зручності аналізу такого складного об'єкта, яким є художній твір.

 

Звісно, перераховані не всі терміни на означення складників змісту і форми літературного твору. Проте й наведені дають змогу наочніше бачити й розуміти, з одного боку, взаємодію між складниками змісту і форми всередині їх, а з другого, — складну логіку взаємозв'язків між складниками змісту та складниками форми. Скажімо, життєвий матеріал є не тільки «ґрунтом», з якого «виростають» проблеми та ідеї твору, а й «магмою», що «виливається» в різні види художньої форми: сюжетну (події), образну (біографії, характери героїв), жанрову (залежно від обсягу матеріалу, співвідношення суб'єкта й об'єкта та принципів освоєння матеріалу), викладову (залежно від способу організації мови у творі), власне словесну (зумовлюється літературним напрямом, естетичними вподобаннями автора, особливостями його таланту).

 

Щоб розкрити ідейно-художню вартість твору, треба дотримуватися певних принципів, видів і шляхів аналізу.

 

Принципи аналізу — це найзагальніші правила, що випливають з розуміння природи й суті художньої літератури; правила, якими керуємося, проводячи аналітичні операції з твором. Найважливішим є принцип аналізу взаємодії змісту і форми. Він є універсальним засобом пізнання суті твору та окремих його частин. Під час реалізації цього принципу слід керуватися обов'язковими правилами: 1) розпочинаючи аналіз зі складників змісту, переходимо до характеристики засобів його втілення, тобто складників форми; 2) коли ж аналіз розпочинаємо з розгляду складників форми, обов'язково треба розкрити їхній зміст; 3) аналіз підпорядковувати розкриттю авторського задуму, тобто «іти» до адекватного прочитання твору.

 

Системний підхід до твору передбачає розгляд його як системи компонентів, тобто органічної єдності в ньому всіх частин. Повний, справді науковий аналіз повинен бути сис­темним. Таке розуміння принципу системності має об'єктивну мотивацію: з одного боку, сам твір є системою, а з другого — засоби його вивчення повинні складати певну систему.

 

У літературознавчих дослідженнях особливої актуальності набуває принцип історизму, який передбачає: дослідження суспільно-історичних умов написання твору; вивчення історико-літературного контексту, в якому твір постав перед читачем; визначення місця твору в мистецькому доробку письменника; оцінку твору з погляду сучасності (осмислення проблематики, художньої вартості твору новими поколіннями дослідників і читачів). Певним моментом реалізації принципу історизму є вивчення історії написання, публікації і дослідження твору.

 

Види аналізу — це підходи до твору з погляду розуміння функцій художньої літератури. Деякі вчені виділяють, крім видів, методи аналізу. Проте загальноприйнятих критеріїв розмежування понять «вид» і «метод» наука не виробила. В історичному плані методи аналізу пов'язувалися з певними літературознавчими школами.

 

В українському літературознавстві поширений соціологічний аналіз. Під дією ідеології народників, а згодом і соціалістів, соціальна проблематика в літературі здебільшого висувалася на передній план. Але поки у світі існує соціальна нерівність, доти елементи соціологічного аналізу будуть присутні в літературознавчій науці — з акцентуванням моральних аспектів соціальної проблематики. Доведення соціологічного підходу до абсурду — у формі вульгарного соціологізму — завдало великої шкоди нашій літературі.

 

Досить широкий діапазон має психологічний підхід до літератури. Сюди входить аналіз засобів психологізму в творі й літературі загалом; дослідження психології сприймання і впливу художнього твору на читача; вивчення психології творчості.

 

Естетичний аналіз передбачає розгляд творів з погляду категорій естетики: прекрасне — потворне, трагічне — комічне, високе — низьке, а також моральних категорій, які вкладаються в окреслений естетикою діапазон ціннісних орієнтацій: героїзм, вірність, зрада тощо.

 

Формальний аналіз літератури пройшов, як і всі інші види (методи) аналізу, історичну еволюцію. Погляд на форму як специфічну прикмету літератури і тлумачення змістовності форми — це ті здобутки «формального методу», які й сьогодні не втратили актуальності.

 

Біографічний підхід до аналізу твору передбачає розгляд біографії письменника як важливого джерела творчості. Безперечно, автор і акумулює ідеї часу, і творить свій художній світ, через те вивчення обставин його життя може допомогти глибше дослідити процес зародження й визрівання творчих задумів, увагу письменника до певних тем, ідей. Важливу роль особистісні моменти відіграють у творчості поета.

 

Порівняльний підхід до аналізу літературних творів включає їх порівняльно-історичний розгляд та порівняльно-типологічний аналіз.

 

Шляхи аналізу — це вибір певних складників твору для детального розгляду. Коли принципи й види (методи) спрямовують роботу дослідника немовби «зсередини» їхнього літературознавчого досвіду, то шляхи спонукають до конкретних дослідницьких дій. У процесі розвитку літературознавства сформувався цілий набір шляхів аналізу. Найпоширенішим є пообразний і проблемний аналіз. До пообразного аналізу доцільно вдаватися тоді, коли у творі яскраві характери персонажів знаходяться на першому плані.