Відповідальність за порушення антимонопольного законодавства

Згідно зі ст. 19 Господарського кодексу  України держава здійснює контроль і нагляд за господарською діяльністю суб’єктів господарювання у таких  сферах:

• збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб’єктами господарських відносин – за станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності;
• фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин – за додержанням суб’єктами господарювання кредитних зобов’язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни;
• цін і ціноутворення – з питань додержання суб’єктами господарювання державних цін на продукцію і послуги;
• монополізму та конкуренції – з питань додержання антимонопольно-конкурентного законодавства;
• земельних відносин – за використанням і охороною земель;
• водних відносин і лісового господарства – за використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;
• виробництва і праці – за безпекою виробництва і праці, додержанням законодавства про працю; за пожежною, екологічною, санітарно-гігієнічною безпекою; за дотриманням стандартів, норм і правил, якими встановлено обов’язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності;
• споживання – за якістю і безпечністю продукції та послуг;
• зовнішньоекономічної діяльності – з питань технологічної, економічної, екологічної та соціальної безпеки [2].

Статус органів  державної влади і посадових  осіб, уповноважених здійснювати  державний контроль і державний  нагляд за господарською діяльністю, загальні умови і порядок здійснення контролю і нагляду визначаються чинним законодавством України.

Державний контроль за використанням і збереженням  державних фінансових ресурсів, необоротних  та інших активів, правильністю визначення потреби в бюджетних коштах та взяття зобов’язань, ефективним використанням  коштів і майна, станом і достовірністю  бухгалтерського обліку і фінансової звітності в міністерствах та інших органах виконавчої влади, в державних фондах, у бюджетних  установах і у суб’єктів господарювання державного сектору економіки, а  також на підприємствах і в  організаціях, які отримують кошти  з бюджетів усіх рівнів та державних  фондів або використовують державне чи комунальне майно, виконанням місцевих бюджетів здійснює Державна контрольно-ревізійна  служба України, яка складається  з Головного контрольно-ревізійного  управління України, контрольно-ревізійних управлінь в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі, контрольно-ревізійних підрозділів (відділів, груп) в районах, містах і районах  у містах.

Державний контроль за цінами здійснюється державними інспекціями  з контролю за цінами, систему яких очолює Державна інспекція з контролю за цінами.

Державний контроль за додержанням податкового законодавства  здійснюється органами державної податкової служби (обласними державними податковими  адміністраціями, державними податковими  адміністраціями міст Києва та Севастополя, податковими інспекціями у районах  та містах), систему яких очолює Державна податкова адміністрація України.

Державний контроль за додержанням законодавства про  захист економічної конкуренції  здійснюється Антимонопольним комітетом  України та його територіальними  відділеннями.

Державний контроль за використанням та охороною земель здійснює Державне агентство земельних  ресурсів України. Державний контроль за використанням та охороною водних ресурсів здійснює Державний комітет  України по водному господарству.

Державний контроль за використанням та охороною лісового господарства здійснює Державний комітет  лісового господарства України. Державний  контроль за додержанням законодавства  про охорону земель та водних ресурсів здійснює спеціально уповноважений  орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів.

Державний контроль за додержанням законодавства про  захист прав споживачів здійснює спеціально уповноважений центральний орган  виконавчої влади у сфері захисту  прав споживачів (Державний комітет  України з технічного регулювання  та споживчої політики) та його територіальні  органи в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі.

Державний контроль за додержанням законодавства у  сфері охорони праці здійснюють спеціально уповноважений центральний  орган виконавчої влади з нагляду  за охороною праці (Державний комітет  України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду); спеціально уповноважений державний  орган з питань радіаційної безпеки (Державний комітет ядерного регулювання  України); спеціально уповноважений  державний орган з питань пожежної безпеки (Державний департамент  пожежної безпеки); спеціально уповноважений  державний орган з питань гігієни  праці (Державна санітарно-епідеміологічна  служба України).

Контролюючі органи здійснюють перевірки двох видів: планові та позапланові, які можуть бути як виїзними (здійснюватися за місцезнаходженням суб’єкта господарювання або за місцезнаходженням його відокремленого структурного підрозділу), так і  невиїзними (здійснюватися шляхом витребування у суб’єктів господарювання необхідних для перевірки документів без безпосереднього виїзду на об’єкт перевірки).

Планова перевірка, як правило, проводиться не частіше  одного разу на календарний рік. Підставою  для проведення планових перевірок  є план-графік перевірок, затверджений центральним органом виконавчої влади, що очолює відповідну систему  контролюючих органів.

Позапланова перевірка проводиться відповідно до наказу центрального органу виконавчої влади, що очолює відповідну систему  контролюючих органів за місцезнаходженням  об’єкта перевірки або за місцезнаходженням  його відокремленого структурного підрозділу уповноваженими органами, виходячи з  їхніх функціональних повноважень, за наявності хоча б однієї з таких  обставин:

• за дорученням Президента України, Кабінету Міністрів України;
• за заявами суб’єктів господарювання, громадян, об’єднань, установ, організацій про порушення їх прав унаслідок дій чи бездіяльності суб’єкта господарювання (об’єкта перевірки);
• за поданням органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю про порушення господарського законодавства суб’єктом господарювання (об’єктом перевірки);
• за ініціативою контролюючих органів – у разі безпосереднього виявлення ознак порушення господарського законодавства суб’єкта господарювання (об’єктом перевірки);
• на особисте прохання (суб’єкта господарювання) об’єкта перевірки;
• за інших обставин, передбачених у чинних нормативно-правових актах.

Основними завданнями перевірок є:

• здійснення державного контролю за додержанням законодавства у сфері господарювання;
• своєчасне попередження, виявлення та припинення дій, які містять ознаки порушення господарського законодавства, а у разі, якщо порушення припинено, – вжиття заходів для усунення наслідків цих порушень;
• збір доказів у заявах і справах про порушення господарського законодавства;
• оцінка діяльності об’єктів перевірки щодо додержання господарського законодавства та виконання рішень чи розпоряджень контролюючих органів;
• аналіз рішень органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю на відповідність господарському законодавству.

Результати  перевірок суб’єктів господарювання контролюючими органами, їх посадовими особами оформлюються відповідними актами.

При встановленні факту правопорушень до суб’єктів  господарювання на підставі складених  актів застосовуються адміністративно-господарські санкції.

Органи державної  влади і посадові особи зобов’язані  здійснювати інспектування та перевірки  діяльності суб’єктів господарювання неупереджено, об’єктивно і оперативно, дотримуючись вимог законодавства, поважаючи права і законні  інтереси суб’єктів господарювання. Незаконне втручання та перешкоджання  господарській діяльності суб’єктів  господарювання з боку органів державної  влади, їх посадових осіб при здійсненні ними державного контролю та нагляду  забороняються.

Суб’єкт господарювання має право на одержання інформації про результати інспектування і  перевірок його діяльності не пізніш як через тридцять днів після їх закінчення, якщо інше не передбачено  законом. Дії та рішення державних  органів контролю та нагляду, а також  їх посадових осіб, які проводили  інспектування і перевірку, можуть бути оскаржені суб’єктом господарювання у встановленому законодавством порядку.

РОЗДІЛ 2 АНТИМОНОПОЛЬНЕ РЕГУЛЮВАННЯ В УКРАЇНІ

2.1 Антимонопольна політика в  Україні

Антимонопольна  політика – це сукупність заходів  держави щодо припинення зловживання  монопольним становищем з однієї сторони (тобто нагляд за дотриманням  антимонопольного законодавства), та створення  нових монополій та монополістичних  об’єднань, з іншої.

Основними обов’язками  держави у її діяльності щодо проведення антимонопольної політики є створення  антимонопольного законодавства, яке  б регулювало діяльність вже існуючих монополій, а також прийняття  законів, які б не допускали анти конкурентних дій, а також передбачали  відповідальність за недобросовісну конкуренцію.

 Ще однією  функцією держави в цьому напрямку  є створення органу або органів,  які б слідкували за дотриманням  законодавства, а також вносили  пропозиції щодо змін законодавства  даного напрямку.

При проведенні антимонопольної політики керуються  наступними принципами, основаними на особливостях її структури:

• вивчення ринків, знаходження серед них конкурентних і монопольних;
• диференційний підхід до монопольних ринків. Антимонопольна політика не повинна бути направленою проти монополізму взагалі. Кінцева мета антимонопольної політики в тому, щоб в економіці залишилася лише зона природних монополій;
• виділення зони природних монополій, які не підлягають демонополізації. Природна монополія – це стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку ефективне при відсутності конкуренції в силу технологічних особливостей виробництва (в зв'язку з суттєвим зниженням витрат виробництва на одиницю товару по мірі збільшення обсягів виробництва), а товари, які виробляються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені в споживанні іншими товарами, в зв'язку з чим попит на даному товарному ринку на товари, які виробляються суб'єктами природних монополій, в меншому ступені залежить від змін ціни та цей товар, ніж попит на інші види товарів;
• виявлення монополій, по відношенню до яких держава проводить жорстку антимонопольну політику. Злиття та приєднання дозволяють зміцнити і посилити позиції підприємства на ринку, але можуть призвести до обмеження конкуренції на певних товарних ринках. Злиття та приєднання є інструментами, за допомогою яких підприємства намагаються досягти різноманітних цілей, а саме: підвищити свою економічну ефективність, здобути чи посилити свою ринкову владу, вирішити питання виходу на інші ринки, підвищити результативність наукових досліджень тощо. На певних етапах розвитку окремих товарних ринків процеси злиття стають об'єктивною необхідністю для забезпечення економічної ефективності, конкурентоспроможності, а часто і простого виживання окремих підприємств в умовах посилення конкурентної боротьби на цих ринках чи погіршення загальноекономічної ситуації та поширення кризових явищ;
• поєднання антимонопольної політики, правових норм (антимонопольного законодавства) і організаційного механізму, який забезпечує їх реалізацію;
• синхронне проведення демонополізації і лібералізації цін, оскільки єдина лібералізація цін призведе до закріплення позицій монополій, які будуть спроможні вільно встановлювати свої ціни;
• розвиток і укріплення ринкових структур, які протистоять монополіям.

Антимонопольна  політика проводиться двома напрямами. К першому з них відносяться  форми і методи регулювання, призначення яких – в послідовній лібералізації ринків. Не зачіпаючи монополію як таку, вони націлені на те, щоб зробити монополістичну поведінку невигідною для крупного бізнесу. Це зниження митних податків, відміна кількісних обмежень (квот), покращення інвестиційного клімату для іноземних вкладників капіталу, підтримка малого бізнесу, спрощення процедури ліцензування, стимулювання виробництв, продукція яких може конкурувати з товарами монополій і ін. Вказані методи утворюють антимонопольну профілактику. Інше направлення об'єднує в собі засоби впливу на монополії, їх вживають, коли сукупність заходів першого направлення виявилася безрезультатною і запобігти появі монополій не вдалося.

2.2 Антимонопольний комітет як  орган, який забезпечує державний  захист конкуренції

Антимонопольний комітет України є державним  органом, метою  діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції, створення  рівних  конкурентних умов для всіх суб’єктів ринкових відносин, на який і  покладається реалізація державної політики. Основними завданнями Антимонопольного комітету України є участь у формуванні реалізації  конкурентної  політики в частині:

• здійснення державного контролю за дотриманням законодавства  про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб’єктів  господарювання перед законом та пріоритету прав споживачів, запобігання,  виявлення і припинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції;
• контролю за концентрацією, узгодженими діями суб’єктів господарювання та регулюванням цін (тарифів) на товари, що виробляються  (реалізуються) суб’єктами природних монополій;
• сприяння розвитку добросовісної конкуренції;
• методологічного забезпечення застосування законодавства про  захист економічної конкуренції;
• здійснення контролю щодо створення конкурентного середовища  та захисту конкуренції у сфері державних закупівель [12].

Антимонопольний комітет України утворюється  у складі Голови та десяти державних уповноважених. З числа державних уповноважених призначаються два перших заступники та три заступники Голови Антимонопольного комітету  України. Антимонопольний комітет України утворює територіальні  відділення.  До них належать: територіальні відділення в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі, повноваження яких визначаються Комітетом у межах його компетенції. У разі необхідності можуть утворюватись міжобласні територіальні відділення.