Шпаргалка по "Філософії"

Підхід до права як до державного виразу волі панівного класу призводить до свавілля, зловживань як у конституюванні норм права, так і в їх використанні.

Пра́во — це система загальних загальнообов`язкових, формально-визначених правил поведінки, які встановлюються, охороняються і гарантуються державою з метою врегулювання найважливіших суспільних відносин.

Правова держава є альтернативою авторитаризму і тоталітаризму. Правова держава передбачає поступову демократизацію суспільства, встановлення правових основ будівництва державності, без дотримання правопорядку і принципу законності. Є вищою соціальною цінністю, яка покликана затвердити гуманістичні начала, забезпечити і захистити свободу, честь і гідність людини.

Правова держава передовсім є державою як соціальним інститутом, тобто їй притаманні в першу чергу риси держави взагалі.

Значний внесок у розвиток ідей правової держави зробив Дж. Локк. Він виступав за таку державу, де панує закон, що відповідає природному праву та визнає невідчужуваність прав і свобод індивіда, а також здійснено поділ влади. Локк обгрунтував правовий принцип індивідуальної свободи: свобода людей, які знаходяться під владою уряду, полягає в тому, щоб мати постійне правило для життя, обов'язкове для всіх у цьому суспільстві, встановлене в ньому законодавчою владою; це — свобода слідувати своєму власному бажанню в усіх випадках, коли цього не забороняє закон, і не бути залежним від постійно невизна-ченої, невідомої свавільності іншої людини. Мова тут іде про такий тип юридичної регламентації, як загальнодозво-лений, що знайшов вираз у характерній для сучасності формулі: "Дозволено все, крім того, що окремо заборонено законом".Одним із найважливіших факторів становлення теорії правової держави був принцип поділу влади, сформульований Локком, Монтеск'є, Кантом, згідно з яким державна влада поділяється на три гілки: законодавчу, виконавчу, судову.

Правосвідомість є одвічним супутником права. В їх суперечливому розвитку відбувається регулювання суспільних відносин. Правосвідомості і праву притаманні окремі спільні риси: вони входять до єдиної правової системи; виконують нормативні функції; регулюють суспільні відносини; обумовлюються одними соціально-економічними, політичними, ідеологічними, культурними та іншими факторами. Правосвідомість, як форма суспільної свідомості, завжди є суб'єктивним явищем, зміст якої становлять: правові ідеї, поняття; уявлення людей про минуле чи бажане право; суб'єктивне ставлення до чинного права як феномену суспільного життя; масові емоційні реакції на право, на вчинки людей, особливо представників влади, та інші духовні елементи. Саме закон, за словами Ж.-Ж. Руссо, є необхідною умовою громадянської асоціації та співжиття. Адже право не лише гарантує рівну міру свободи, справедливості, але й накладає на людей зобов'язання, виконання яких необхідне для забезпечення прав інших, що досягається дією закону. У процесі законодавства право набуває статусу закону (позитивується), тобто йому надається форма загальності й визначеності. Тому закон не просто взаємопов'язаний із правом, а є необхідною загальнообов'язковою формою його об'єктивації, виразу і дії в суспільному житті. Закон і право, на переконання українського філософа Михайла Драгоманова, є вираженням волі народу, і тільки на цьому має бути побудований закон. Тому право часто визначається як владна загальнообов'язковість того, що офіційно визнається і встановлюється як закон у конкретний час і в конкретному суспільному просторі. За такої тотожності права і закону вживається поняття «позитивне право».

59. Філософія - світоглядна основа господарювання і управління.

Філософія управління як тип інтелектуальної діяльності зародилася в Греції в кінці VII в. до н.е. Спочатку філософія управління, як самостійне знання, що розвивається, була витіснена з науки про управління аналітичними методами розвитку соціально-економічних процесів. Згодом взаємодіючи з теорією управління, але, залишаючись цілком самостійною наукою, філософія управління ще довго залишалася непопулярною.В даний час інтерес до філософії управління постійно росте, але до її розквіту поки далеко. Філософії управління, як інтегратору переконань, в сучасному суспільстві відведена лише обслуговуюча роль. Філософія не може бути ні галуззю теорії управління як науки, ні її придатком, ні навіть допоміжним засобом. У філософії управління своя задача. Вона повинна робити те, чого не може робити філософія управління, а саме – формувати принципи і методологію, вести аналіз і синтез, проводити інтеграцію апріорного, початкового.

Світо́гляд — сукупність переконань, оцінок, поглядів та принципів, які визначають найзагальніше бачення та розуміння світу і місце особистості у ньому, а також її життєві позиції, програми поведінки та діяльності.

Управління – це встановлення порядку взаємодії між елементами системи будь-якого виробництва, тобто в тій чи іншій мірі їх систематизація. Філософія управління вступає в справу тоді, коли у людини виникає потреба проникнути в глибінь якоїсь реальності, зрозуміти її сутнісні підстави. Філософія управління – це частина загальної філософії, одна з її галузей. Власне, філософія управління – це не тільки наука. Це знання, що допускає невизначеність, неоднозначність, послідовне обмеження, подолання і сприймане як необхідна приналежність буття взагалі.

Мета філософії управління – знаходити внутрішні взаємодії  суб'єктів і об'єктів управління, тобто знайти реальні значення зміни  стану об'єкту від цільової дії  суб'єкта управління. Філософам доводиться не тільки знаходити метасмислу, але і оперувати ними, конструюючи і пояснюючи наявну реальність, іноді приховану і неявну для зовнішнього спостереження.

Предметом науки управління є різноманітні за своїм змістом  відносини. Для теорії управління категорія «відношення» є взаємозв'язок багатьох видів сущого, які мають суб'єктивну або об'єктивну, абстрактну або конкретну форму. Відносини, як філософська категорія, означає смислова єдність і взаємовизначенність всіх видів існування, включаючи матеріальні.

Філософія господарювання охоплює основоутворювальні принципи діяльності, дає уявлення про її зміст. До таких принципів належать:

• ставлення менеджерів до учасників господарського процесу;
• ставлення менеджерів до соціально-технологічних та економічних змін;
• ставлення до ризику тощо.

60. Провідні ціннісні орієнтації людства у XXI ст. Толерантність, плюралізм, свобода, гуманізм як соціальні цінності та ідеали життєвого світу людини.

Провідні ціннісні: процес усвідомлення самого себе, свого минулого й теперішнього; пошук і віднаходження в ієрархізованому ціннісному просторі варіанта сенсу життя; врівноваження турботи про власне життя з ідеєю чи ідеалом, що переступає й перевищує його межі; ідентифікація себе з нацією, державою, сучасною цивілізацією, пошук раціональних способів буття. Стратегічною метою освіти, родинного й суспільного виховання має стати формування активного, гуманістично спрямованого громадянина демократичного суспільства, життєдіяльність якого заснована на національно-культурних і загальнолюдських цінностях. Реалізація ж засобами освіти означеної мети, особливо актуальної за умов переходу до сталого розвитку, демократії та ринку, передбачає передусім виявлення індивідуальності дитини, збалансованість її фізичного, психічного, соціального й духовного розвитку; формування компетентної особистості, “запитаної” соціумом; виховання громадянськості як інтегральної характеристики особистості, що зумовлює характер її взаємодії з державою, суспільством загалом. Виконання освітою цих завдань, формування у молоді відчуття межі між демократією і анархією, між особистою свободою і правилами громадянського життя; розумінні цінності людської свободи можливе лише на основі загальнолюдських гуманістичних, демократичних цінностей.

Ціннісні орієнтації - це відображення в свідомості людини цінностей, визнаних їм як стратегічних життєвих цілей і загальних світоглядних орієнтирів.

Філософія соціальної роботи — ідеологія соціальної діяльності, основою якої є цінності та ідеали, що еволюційно сформувалися у процесі діяльності; колективне уявлення об'єднаних певними знаннями, єдиними вимогами до своєї професії людей стосовно суспільних і професійних принципів, норм, цінностей. Основні теоретичні концепти філософії соціальної роботи — гуманізм, позитивізм, утопізм, професіоналізм. Фундаментальною основою і духовно-моральним виміром соціальної роботи є гуманізм як одне із надбань людства у процесі його розвитку.

Гуманізм (лат. humanus — людяний, людський) — система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність; людяність, почуття любові до людини, повага до її гідності.  
Реалізується гуманізм у процесі спілкування і діяльності через сприяння, допомогу, співучасть, підтримку, повагу до особистості. Розглядаючи гуманізм як людяність, його не можна зводити лише до бажання, прагнення несвідомого інстинкту. Природа гуманності, за твердженням філософів, диференційована. Вона передбачає наявність об'єкта людяності, людинолюбності, є феноменом, який перебуває у певних відносинах з іншими формами духовно-практичного самовизначення людини і людства — свободою, мистецтвом, наукою, технікою, культурою, владою, цивілізацією, прогресом.

Гуманізм як форма життєвої практики породжує конкретні відносини гуманності і негуманності, добра і зла, свободи і насильства між соціальними, етнічними, політичними та іншими суб'єктами. У цій якості він виявляється в таких орієнтирах і установках, як турбота, турботливість, любов, повага, розуміння, відповідальність, добра воля, обов'язок.

Толерантність- терпимість до чужого способу життя, поведінки, звичаїв, почуттів, ідей, вірувань є умовою стабільності та єдності суспільств, особливо тих, які не є гомогенними ні у релігійному, ні в етнічному, ні в інших соціальних вимірах.

Плюралі́зм — філософське вчення, згідно з яким існує кілька незалежних начал буття чи основ знання; характеристика політичної системи суспільства, за якої соціальні групи мають можливість висловлювати власні позиції через своїх представників у політичних і громадських організаціях. Плюралізм передбачає різні позиції, погляди, що відображають розмаїтість інтересів у суспільстві.

Свобода - це наявність у людини або процесу можливості вибору варіанту і реалізації (забезпечення) результату події. Відсутність такого вибору і реалізації вибору рівносильне відсутності свободи - несвободи. (див. також Ступені волі).У певному сенсі, поняття «свобода» протилежно поняттю «необхідність».

В етиці "свобода" пов'язана з  наявністю вільної волі людини. Свобода  волі накладає на людину відповідальність і ставить в заслугу його слова  та вчинки. Вчинок вважається моральним  лише в тому випадку, якщо він відбувається вільною волею, є вільним волевиявленням суб'єкта. У цьому сенсі етика направлена ​​на усвідомлення людиною своєї свободи і пов'язаної з нею відповідальності.

61. Класична, некласична та посткласична науки та їх філософська рефлексія.

Під класичною наукою звичайно розуміють певний етап у її функціонуванні та розвитку, для якого характерно панування об'єктного і жорстко детерміністичного стилю дослідження, що панував в науці, починаючи з ХVII аж до кінця ХIХ - початку ХХ століття. Витоки класичної новоєвропейської науки, як правило, пов'язують з іменами Галілея, Ньютона, Лейбніца, Декарта та інших видатних учених і мислителів. Їх зусиллями була розроблена механічна картина світу, в основі якої лежала системно обгрунтована Ньютоном класична механіка як історично перша наукова теорія.

Механістична картина світу грунтувалася на принциповому виключення суб'єкта пізнання і всього того, що пов'язано з суб'єктивно-особистісними аспектами пізнавальної діяльності з сукупної системи знання, форм його філософського осмислення та інтерпретації. В результаті досліджувані явища природи розглядалися як не пов'язані між собою, незмінні і не розвивається об'єкти, що переміщаються в просторі під впливом механічних сил. Протягом трьох століть ця картина світу здійснювала експансію на різні предметні області, розширюючи ареал пояснювальних можливостей класичної парадигми наукового пізнання.

Перехід від класичної до некласичної науці був пов'язаний з необхідністю формування нового типу наукової раціональності і в цьому сенсі припускав вчинення глобальної наукової революції. Сутність цієї революції полягала в тому, що в «тіло науки» інтегрувався суб'єкт пізнання. Іншими словами, якщо в класичній науці досліджувана реальність завжди розумілася як об'єктна реальність, тобто не залежить від суб'єкта, засобів і умов його пізнавальних дій, то в некласичній науці найважливішою умовою істинного опису досліджуваної реальності стає облік і експлікація зв'язків між самим об'єктом і засобами його пізнання. Таким чином, змінюється сама парадигма наукового пізнання. Предмет знання трактується вже не як абсолютно об'єктивна реальність в її онтологічної даності і незалежності від суб'єкта, а як певний її зріз, аспект, заданий через призму використовуваних у пізнанні засобів, форм і способів дослідження. Об'єктно-споглядальна парадигма наукового пізнання змінюється діяльнісної його парадигмою. 
Нарешті, починаючи з 60-х років ХХ століття, наука переходить в третю стадію своєї історичної еволюції, все більш чітко набуваючи рис нової постнекласичної (сучасної) науки. У цей період відбувається революція в самому характері наукової діяльності, пов'язана з радикальними змінами в засобах і методах одержання, зберігання, трансляції та оцінки наукових знань.

З точки зору зміни типу наукової раціональності постнекласичної науки кардинально розширює сферу філософсько-методологічної рефлексії над основними параметрами та структурними компонентами науково-дослідної діяльності. На відміну від некласичної науки вона вимагає аналізу взаємозв'язків і опосередкувань одержуваного знання не тільки з особливостями засобів і операцій пізнавальної діяльності суб'єкта, але і з її ціннісно-цільовими структурами, тобто з соціокультурним фоном епохи як реальної середовищем існування науки. Некласична парадигма пізнання передбачає використання таких методологічних регулятивів, як відносність до засобів спостереження, імовірнісний і статистичний характер одержуваних наукових знань, доповнюваність різних мов опису досліджуваних об'єктів. На відміну від неї постнекласичної парадигма орієнтує дослідника на аналіз феноменів становлення, розвитку та самоорганізації явищ пізнаваною реальності. Вона передбачає розгляд об'єктів в їх історичній перспективі, враховуючи синергетичні, кооперативні ефекти їх співіснування та взаємодії. Найважливішим завданням дослідника стає теоретична реконструкція досліджуваного явища в максимально широкому контексті його зв'язків і опосередкувань з метою відтворити у мові науки його цілісний і системний образ.