Буття світу і людини

Сутністю свідомості є те, що це особлива, вища форма віддзеркалення дійсності. Сутність свідомості розкривається через її ознаки:

1. Це специфічно людське ідеальне віддзеркалення буття. Свідомість відтворює дійсність в ідеальній формі.
2. Свідомість відтворює об’єктивний зміст у суб’єктивній формі (через поняття, судження, висновки).
3. Свідомість – це творче, активно-перетворююче віддзеркалення дійсності.

Узагальнюючи сказане, можна дати визначення свідомості. Свідомість – це продукт історичного розвитку матерії, вища притаманна людині функція мозку, яка виявляється в ідеальному, адекватному, активно-перетворюючому відображенні дійсності.

Структура свідомості. У структурному відношенні свідомість включає в  себе ряд компонентів, які характеризують певні сторони вияву свідомості. Головне призначення свідомості – пізнання дійсності. Результатом цього пізнавального процесу є знання. Воно становить основний компонент свідомості. Без знання свідомість не існує²⁶.

Пізнавальний процес завжди взаємопов’язаний із певним ставленням людини до світу, з її переживаннями. Цей компонент  становить емоційну сферу свідомості.

Свідомість управляє діяльністю людини. Свідому і спрямовану регуляцію  людиною своєї діяльності здійснює воля. Воля – це прагнення і спонука ло дії.

Поряд зі свідомістю у “внутрішньому  світі” людини існує рівень несвідомого. До структури несвідомого належать сновидіння, гіпнотичні стани, явища сомнамбулізму (лунатизм).

Функції свідомості:

1. Пізнавальна – виражає саму сутність свідомості, адекватне, активне віддзеркалення дійсності.
2. Самосвідомість допомагає людині виокремити себе з реальної дійсності, визначити своє місце в суспільстві.
3. Оцінки – завдяки єдності пізнання, усвідомлення, самоусвідомлення виконується функція оцінки отриманої інформації.
4. Накопичення знань – свідомість накопичує знання.
5. Зв’язку – діяльність людини вимагає комунікації, спілкування з іншими людьми.
6. Управління – на основі оцінки фактів свідомість регулює, впорядковує дії людини.

Психічна діяльність людини не вичерпується свідомим і несвідомим. Сучасні вчені  значну увагу приділяють і такому її компоненту, як самосвідомість. Вона орієнтована на аналіз, усвідомлення, цілісну оцінку людиною власних знань, думок, інтересів, ідеалів, мотивів поведінки, дій, моральних властивостей та ін. За допомогою самосвідомості людина реалізує ставлення до самої себе, здійснює власну самооцінку як мислення істоти, здатної відчувати.

Таким чином, свідомість як суб’єктивна  реальність – це трансформована в ідеальний план діяльність, узагальнений досвід матеріально-предметного перетворення світу людиною, момент теоретичної і практичної взаємодії, ставлення до світу, форма діяльності людства²⁷.

СВІДОМІСТЬ І МОВА

Свідомість і мова – соціокультурні явища. Мові належить надзвичайно важлива роль у зародженні й функціонуванні свідомості. Як зазначав О.Л.Потебня, при з’ясуванні мови важливо позбутися двох взаємно протилежних думок: з одного боку – про те, що людина свідомо винайшла слово, а з іншого – що слово створене Богом.

Теорія свідомо задуманого виникнення мови передбачає, що природа і форми  людського життя готові сприйняти  всі види, які побажає надати мові людська воля й розум. Теорія створення мови Богом констатує цей факт як подарунок божий, його волю.

Проте, зазначає далі О.Потебня, вже  при самому народженні слова в  ньому виявляється суперечність об’єктивності й суб'єктивності.²⁸.

Мова є необхідною умовою думки  окремої особистості, навіть тоді, коли людина ізольована від інших. Поняття  утворюється лише завдяки слову, а без поняття неможливе мислення. Але насправді мова розвивається лише в суспільстві, і не лише тому, що людина належить до певної спільноти (племені, роду, нації, народу, людства як частка від цілого), а й тому, що людина розуміє саму себе тільки випробувавши на інших людях зрозумілість своїх слів. Взаємний зв’язок мови і розуміння посилює протилежність об’єктивності й суб’єктивності: об’єктивність зростає, коли людина, що говорить, чує з чужих вуст своє власне слово, а суб’єктивність не лише не втрачається при цьому, але й підноситься, тому що думка в слові перестає бути виключною приналежністю однієї особистості, в результаті чого відбувається, так би мовити, розширення суб’єкта. Особиста думка, яка стає надбанням інших, додається до тієї, що належить усьому людству. В окремій особистості вона існує як видозмінна і вимагає доповнення з боку інших людей. Будь-яка мова, починаючи з найпростішої, взаємопов’язує особистісні відчуття із загальною природою людства. Отже, мова і розуміння становлять протилежність часткового й загального. З допомогою мови людина не лише пізнає, але й перетворює світ.

Мова виконує роль знакової функції. Будь-яке матеріальне явище людська свідомість віддзеркалює з допомогою знаків. Знаки є носіями певної соціальної інформації. Отже дане явище або предмет набуває смислу або значення. Такими смислами або значеннями володіють висловлювання розмовної або письмової мови, які як матеріальні предмети являють собою лише об’єднання звуків або рисок на папері. Певного смислу набуває кусок тканини, коли він є прапором або знаменом. Наприклад, для релігійної свідомості мають смисл предмети культу, які для невіруючого можуть виступати як побутові предмети. Можна говорити про символічне значення цих предметів, про те, що в них виражається певна ідея національної, державної релігійної на ін. свідомості.

Зрозуміло, що знакову або символічну функцію той чи інший матеріальний предмет може виконувати лише в тій  чи іншій культурі. Те, що для людей  певного суспільства, певної культури має відомий їм смисл, відоме їм символічне значення, сприймається людьми, які не належать до даного суспільства або культури, як звичайний матеріальний предмет.

Ступені зв’язку матеріальної природи  знака зі смисловим значенням, яке  він віддзеркалює, можуть бути різними. Існують так звані іконічні знаки (від грецького “ікона” – образ), коли сама матерія знаку виявляє цей зміст. Наприклад, знаки писемності за своїм походженням наближаються до малюнку, який виражає певне явище. А в символах типу прапора, герба, у культових предметах цей зв’язок між матерією символу і символічним змістом зберігається, але стає більш вільним.

У розвинутій писемній і розмовній  мові цей зв’язок губиться взагалі, слово як звук або поєднання літер, як правило, немає нічого загального зі смислом, який ним виражається.

В усіх ситуаціях здійснення знаково-символічної функції пов’язані з нею смисл або значення, які виражають певний зміст свідомості, носять ідеальний характер. Так, як і ситуації ідеальності психічного образу, ідеальність смислу і значення знаків і знаково-символічних систем пов’язані передусім з тим, що ці смисл і значення виражають певну програму дій людей, що сприймають цей смисл і значення у відомій системі культури. Начерк будови, яку має намір побудувати архітектор, або ж начерк машини, яку хоче створити конструктор, – цілком реальні матеріальні об’єктивні явища. Проте у начерках (кресленнях) здійснено образ майбутньої будови (або машини), здійснено певний смисл як план, проект, програму, здійснено певний результат творчої роботи свідомості.

Поняття ідеальності, ідеального буття  характеризує специфічний спосіб існування цього здійсненого у матеріальному предметі смислу і значення, які служать програмою для реальної діяльності людей. Оскільки щось сприймається як знак чи символ, що має певний смисл і значення лише у тій чи інший культурі, зміст свідомості, який закріпляється в смислі та значенні, є суб’єктивною або суб’єктною реальністю. Ідеальність картини або статуї, наприклад, як художніх творів, виконаних у конкретному реальному матеріалі, являють собою суб’єктивну реальність для людей, здатних сприймати, “розпредмечувати” той смисловий зміст, який втілений у статуї або картині. Специфіка ідеальності образів і норм свідомості, її смислів і значень полягає в тому, що вони утворюються в процесі спільної діяльності людей у культурі та втілюються в предметах культури. Тому суб’єктивна реальність феноменів людської свідомості виступає як реальність колективних суб’єктів, носіїв певних культурних навичок. І для окремих людей відповідальний зміст свідомості, смисли і значення стають суб’єктивною реальністю в тій мірі, в якій ці люди залучені до відповідної культури.

Свідомість виникає у практичній діяльності людей як необхідна умова  її організації та відтворення. Найважливішими віхами у розвитку людської культури є розподіл духовної і фізичної праці, виокремлення виробництва феноменів свідомості як особливого духовного виробництва. У свою чергу, в духовному виробництві, виробництві норм і уявлень свідомості виокремлюється теоретична свідомість, моральна, політична й інші види свідомості²⁹.

СТРУКТУРА І ФОРМИ САМОСВІДОМОСТІ

Самосвідомість передбачає виокремлення суб’єктом самого себе в якості носія певної активної позиції відносно світу. Це виокремлення себе, ставлення  до себе, оцінка своїх можливостей, які є необхідним компонентом  будь-якої свідомості й утворюють різноманітні форми тієї специфічної характеристики людини, яка називається самосвідомістю.

Самосвідомість – це усвідомлення, оцінка людиною своїх знань, моральних якостей і зацікавлень, ідеалів і мотивів поведінки, цілісна оцінка самого себе як діяча, як істоти, здатної до чуття, емоцій, мислення, вияву волі, характеру і т. ін.

Самосвідомість, за визначенням І.М.Сєченова, дає “…людині можливість ставитися  до актів власної свідомості критично, тобто відокремлювати все своє внутрішнє від усього, що приходить ззовні, аналізувати його і співставляти (порівнювати) із зовнішнім, – словом, вивчати акт власної свідомості”³⁰.

Самосвідомість – це динамічне історичне утворення, яке повністю розвивається, має певну структуру, рівні й форми.

До структурних елементів самосвідомості належать:

• усвідомлення “Я”;
• самовизначення “Я”;
• почуття (інтелектуальні, моральні, естетичні, емоції афекти);
• знання (емпіричні, теоретичні);
• воля (цілепокладання, вибір засобів діяльності);
• мислення (чуттєве, раціональне);
• пам’ять (рухова, сенсорна, довготривала, короткочасна, словесно-логічна, емоційна, образна).

Щодо усвідомлення людиною власного “Я”, то воно виступає у вигляді подвійного зображення: і зовнішнього об’єкта, і самого себе. Тим самим “Я” людини схильне до самороздвоєння (амбівалентності) на взаємозмінюючі “Я-суб’єкт” і “Я-об’єкт”. Іншими словами, тут має місце бідомінантність свідомості, коли її зміст співвідноситься ніби з двома рівнозначними полосами “Я” і “Я”. Людина часто-густо створює уяви про себе на основі свого ідеального “Я”, потенційних можливостей, які не збігаються з реальним “Я”. Тут можуть бути уявлення як завищеного характеру, так і заниженого. Як писав Л. Толстой, “Людина подібна до дробу, де знаменник-чисельник, – це те, чим вона дійсно є; чим більший знаменник, тим менший дріб”.

Усвідомлення реального “Я”, самовизначення “Я” – вірний шлях до активної діяльності людини, її відповідальності перед світом, собою, іншими людьми. Процес самовизначення “Я” ніколи не відбувається без внутрішньої боротьби. Знову ж таки, як писав Л.Толстой, “Щоб жити чесно, треба надриватися, плутатися, битися, помилятися, починати і кидати, і знову починати, і знову кидати, і вічно боротися, і позбавлятися. А спокій – душевна підлість”.

Усвідомлення суб’єктом своєї  психічної діяльності може здійснюватися на різних рівнях: від глибокого і яскравого самоусвідомлення – до невизначеного розуміння того, що відбувається в “душі”. Самосвідомість тісно взаємопов’язана з рефлексією, де вона піднімається на рівень теоретичного мислення.

Особливими формами самовизначення особистості є колективістське самовизначення і професійне самовизначення. Колективістське може призвести як до конформізму, так і до нонконформізму. В основу професійного самовизначення покладаються природовідповідність, внутрішні потреби, інтереси людини. Самоусвідомлення й самовизначення “Я” супроводжується почуттями.

Почуття – це одна з основних форм переживання людиною свого ставлення до предметів і явищ дійсності. Почуття мають відносну сталість, здатні до змін. Інтелектуальні й моральні почуття характеризують рівень духовного й розумового розвитку людини. В ідеалі вони мають співпадати, проте це не завжди так. Розрив інтелектуальних і моральних почуттів здатний призводити іноді до трагічних наслідків, до самоствердження за рахунок інших.

На відміну від ситуативних емоцій і афектів, які віддзеркалюють суб’єктивне значення предметів у конкретних умовах, почуття виділяють явища, які мають стабільну мотиваційну значущість. Формування почуттів є необхідною умовою розвитку людини як особистості. Самого по собі знання мотивів, ідеалів, норм поведінки недостатньо для того, щоб людина ними керувалася; лише ставши предметом стійких почуттів, ці знання стають реальними стимулами до діяльності.

Знання людини як елемент її самосвідомості виступають у двох основних формах: емпіричні й теоретичні знання. Емпіричні знання побудовані на практичному досвіді людини (внутрішньому й зовнішньому), споглядальних фактах і процесах.

Наукове знання являє собою ідеальне утворення, специфічне духовне явище, необхідний компонент науки, без якого вона не існує як цілісність. Людина здатна не лише до засвоєння наукових знань, але й до створення нових знань. Самосвідомість людини формується передусім на наукових знаннях, які відкривають закони розвитку природи, суспільства й самої людини.