Буття світу і людини

Розділ 7. БУТТЯ СВІТУ І ЛЮДИНИ

ФІЛОСОФСЬКИЙ СМИСЛ ПРОБЛЕМИ БУТТЯ

І ЙОГО ОСНОВНІ ФОРМИ

Актуальність і місце даної  проблеми у різноманітних філософських системах визначаються передусім фундаментальним  характером поняття буття. Онтологія – наука про буття – невід’ємний атрибут філософських концепцій і далекого минулого, і сучасного саме тому, що з історичного і логічного погляду становить основу будь-якої філософії, її начало.

Цікаво, що і старий заповіт Святого  письма (Біблії) також відкривається  книгою Буття, де під буттям розуміється начало становлення світу і людського роду. Цінність поняття буття для філософії визначається багатством змісту, універсальністю і всезагальним характером, світоглядною значущістю як основою адекватного осмислення практичної, пізнавальної і духовно-моральної діяльності людини і людства в цілому. У той же час, це виключно складна і багатогранна проблема, яка містить багато таємничого і загадкового, що дозволяє віднести її до так званих вічних проблем, які вимагають постійного глибокого аналізу.

Необхідно зазначити, що в історії  філософії поняття буття пройшло  значний шлях еволюції, протягом якого  змінювався його філософський смисл. Так, уже в античній філософії утворюється  декілька точок зору. Наприклад, Парменід, який уперше ввів у філософію поняття буття, розуміє його як справжню сутність речей, яка доступна почуттєвому пізнанню; для Геракліта буття – те, що перебуває у неперервному становленні, русі (вогонь); у Платона – це сукупність ідей або форм; Арістотель визначає буття як логічну категорію для визначення сутнього і т. ін. В епоху середньовіччя утворюється теологічна концепція абсолютного буття, пізніше виникає субстанційний підхід (Декарт, Спіноза). Врешті-решт, у німецькій класичній філософії з’являються два протилежні підходи: 1) розмежування буття і мислення (Кант) і 2) ототожнення буття і мислення в системі тріади, яка розвивається (Гегель).

Для марксистської філософії характерним  було розуміння буття як існування  конкретних предметів, тобто заперечення  буття самого по собі, ототожнення його з матерією. Ідеалістичні концепції кінця XIX – початку XX ст. в Росії, Україні й на Заході в центр проблеми буття ставили, як правило, існування людини (його екзистенцію), відстоювали ідею єдності людини і космосу (В. С. Соловйов, В. І. Вернадський, М. А. Бердяєв, Д. Чижевський, Ж.-П. Сартр, М. Хайдеггер та ін.)¹.

Узагальнюючи різні погляди, можна  говорити про неодноманітність смислового змісту поняття буття. По-перше, його безпосередній смисл означає  існування (бути – тобто мати місце в дійсності). По-друге, буття не є чимось, що існує саме по собі, окремо від природи, людини і т.ін. Це надзвичайно широке поняття, яке охоплює думкою те загальне, що притаманне явищам як матеріальної, так і духовної реальності. Іншими словами, буття – це сукупна реальність, яка дається людині в теоретичному мисленні. Філософське поняття буття, таким чином, віддзеркалює цілісну єдність світу, до якого причетне все сутнє об’єктивної і суб’єктивної реальності.

Тому доцільно розглянути такі форми  буття:

1. Матеріально-речове буття природних процесів і зроблених людиною речей. Природа у широкому сенсі слова є необхідною умовою існування людини, вона дана їй як об’єктивна реальність і має складну внутрішню організацію взаємопов’язаних елементів, характеризується просторово-часовою нескінченістю.

Людина, будучи генетичною часткою  природи, завдяки своїй діяльній сутності, перетворює ту частку природи, з якою вона безпосередньо взаємодіє, і створює над природним середовищем  проживання своєрідну “надбудову” – цілісну культурно-технічну сферу людської цивілізації.

Важливою особливістю цієї “другої  природи” є її вторинний характер відносно природного матеріалу і  заплідненості людською думкою, духовністю, а також діалектичний взаємозв’язок  екологічного, ендогенетичного та ін. порядку.

2. Буття людини у світі речей і у світі собі подібних – друга форма буття. Необхідно зазначити, що проблема людського буття – це цілий комплекс проблем біологічного, соціального, духовного характеру. В онтологічному аспекті людина свідомо в історії філософії розглядається, як правило, або як пасивно споглядальна істота реальної дійсності, або як активна особистість, що перетворює природу в своїх інтересах, суб’єкт і джерело всього сутнього. “Людина є мірою всіх речей” – стверджував, наприклад, Протагор (V ст. до н. е.). Пізніше ця ідея отримала розвиток у концепціях Сократа, І. Канта, Л. Фейєрбаха, в різноманітних варіантах екзистенціальної філософії (Г. Марсель, К. Ясперс, М. Хайдеггер, А. Камю).

У центрі буття людини ці філософи ставили індивідуальну сутність людини – її свідоме і несвідоме “Я”. З марксистської точки зору, буття людей є реальним процесом їх життя, людина – суспільна істота. І в першому, і в другому випадку важливо підкреслити гуманістичний характер ідеї особливості людського буття.

До особливостей буття людини слід віднести тілесність її єства, скінченний характер, смертність. Існування людини – це ціла система її життєдіяльності. Проте людина для самої себе – не лише річ у світі природи, це ще і світ людини – система її духовних зв’язків і соціальних відносин як особистості.

3. Аналіз третьої форми буття – буття духовного – слід розпочати з визначення духовного як властивості й продукту життєдіяльності окремої людини і суспільства в цілому.

Духовне начало в людині невід’ємне від тілесного, воно існує як свідоме й несвідоме, вбираючи в себе знання, думки, почуття, волю, мову, ціннісні орієнтації тощо. При цьому слід враховувати, що буття духовного має ніби два рівні:

1. Рівень індивідуальної свідомості, яка виявляє себе як суб’єктивна реальність (душа) різноманітними ідеальними проявами (наприклад, душа, духовні образи, ідеї і т.д.). Тут важливо підкреслити, що буття свідомості функціонує виключно як продукт діяльності людського мозку.
2. Рівень об’єктивних ідеальних сутностей. Буття об’єктивованого духовного – це результат “опредмечення” або матеріалізації ідеального в процесі активної конструктивно-творчої діяльності суб’єкта. Конкретними формами реалізації такого роду духовного є: мова як засіб речового спілкування і фіксації інформації; культурні й науково-технічні цінності; твори мистецтва і літератури; моральні й естетичні норми.

Своєрідність об’єктивного духовного – у здатності вільно переміщатись у просторово-часових координатах суспільства, накопичуватись і зберігатись у пам’яті людства у вигляді духовного багатства, “розпредмечуватися” в індивідуальній свідомості людини.

4. Наступною формою буття є соціально-історичне буття, яке також поділяється на індивідуальне буття і буття суспільства.

Соціальне буття людей – це об’єктивна суспільна реальність, яка включає в себе практичну діяльність людини і певних соціальних груп щодо зміни оточуючої реальності, а також складну систему матеріальних та ідеологічних відносин між людьми, які склалися в процесі історичного розвитку суспільства.

Людина є соціально-історичною істотою, і її індивідуальне буття  включене в загальну еволюцію соціально-історичного  буття як його суб’єкта. Проте існуючу  систему відносин у суспільстві, державі, сім’ї кожна людина застає як уже сформовану і функціонуючу незалежно від її волі та свідомості. Таким чином, об’єктивні відносини є ніби засобом включення індивіда в соціальність – економічні, політичні, правові, моральні й інші зв’язки.

Підкреслимо ще раз, що буття як єдине  ціле існує в діалектично взаємопов’язаних формах і врешті-решт усвідомлюється особистістю як єдність матеріального і духовного. У той же час, єдність форм буття носить діалектично суперечливий характер, про що свідчать незчисленні катаклізми й соціальні конфлікти. Тому людство для свого буття повинно навчитися розв’язувати ці суперечності цивілізованим шляхом, адекватним сучасному рівню розвитку суспільства. Іншими словами, нова якість буття людства викликає до життя і нові форми свідомості й мислення людської спільноти. У сучасних умовах це виявляється, наприклад, в усвідомленні пріоритету загальнолюдських інтересів перед вузьконаціональними.

Таким чином, у світоглядному і  методологічному аспектах філософське  розуміння сутності й форм буття  актуальне і має важливе значення для майбутніх фахівців економічної галузі.

ФІЛОСОФСЬКЕ ВЧЕННЯ ПРО МАТЕРІЮ  І ЄДНІСТЬ СВІТУ

Вивчення даної проблеми доцільно розпочати з усвідомлення її актуальності й науково-філософської значущості. У цьому аспекті важливо підкреслити, що вчення про матеріальність світу, по-перше, є також фундаментальним у філософії, як і вчення про буття; по-друге, служить висхідним пунктом для філософів-матеріалістів при розгляді таких питань, як природа і суспільство, людина і природа, людина і суспільство, матеріальне й ідеальне, пізнання світу та ін.; по-третє, має принципове значення у світоглядному й методологічному відношенні для правильного розуміння складних процесів суспільного життя економічної і духовної діяльності фактів фінансово-економічного профілю.

Необхідно також осмислити історико-філософський аспект проблеми, маючи на увазі при цьому, що поняття матерії виникло у глибокій древності при намаганні відповісти на питання про єдність, нескінченність, багатоманітність світу. Так, в античній філософії пріоритетним було уявлення про матерію як першооснову всього сутнього (вода, повітря, вогонь), у наступні епохи домінувало розуміння матерії як будівничого матеріалу, особливої субстанції (Б. Спіноза), часто-густо воно ототожнювалося з фізичним поняттям “речовини” (Ф. Бекон, Т. Гоббс) або її властивостями, що свідчило про пошук онтологічного визначення матерії.

Для Р. Декарта матерія – це складова частина предмета (тіла), а саме: тіло разом з формою. Оскільки предметів, тіл – безліч, то матерія – це сукупність тіл, предметів, які містяться у Всесвіті. Декарт розкриває зміст за допомогою трьох категорій: субстанції, атрибута і аксиденсу. При цьому під субстанцією він розуміє самоіснуюче буття – самостійне, самодіяльне; під атрибутом – невід’ємні, загальні, універсальні риси даної субстанції, а під аксиденсом – довільні, випадкові, необов’язкові риси субстанції.

Тому Декарт визначає матерію як субстанцію самоіснуючого буття, атрибутом  якої є протяжність із її властивостями: займати певне місце, мати об’єм, бути тривимірною.

І. Ньютон додає до Декартового визначення матерії як субстанції ще три атрибути: протяжність, непроникність (непорушна цілісність тіла), інертність (пасивність, нездатність самостійно змінювати швидкість згідно із законами динаміки), вага, зумовлена дією закону всесвітньої гравітації. Причому інертність та вага потім об’єднуються ним у поняття маси, яка виступає основним атрибутом матерії й одночасно мірою її кількості. Представник французького просвітництва П. Гольбах визначає матерію як усе те, що пізнається чуттєво, при цьому джерелом чуттєвого знання є відчуття форми, кольору, смаку, звуку та ін. Він доводить розуміння матерії до гносеологічного узагальнення.

Матерія як філософська категорія – не закостеніла, незмінна форма або вмістилище всього існуючого у світі. Вона визначає найбільш суттєві властивості об’єктивно-реального буття світу – пізнаного і ще не пізнаного. До таких суттєвих ознак належать: цілісність, невичерпність, мінливість, системна впорядкованість та ін.

Системність в організації матерії – не лише її фундаментальна властивість, вона також визначає методологію сучасного наукового пізнання структурних рівнів матерії: неорганічний (мікро-, макро-, мегасвіти); органічний (організменний, підорганізменний, понадорганізменний); соціальний (особистість, родина, плем’я, народність, нація, клас, суспільство, людство).

Тривалий час для прибічників  діалектичного матеріалізму усталеним  було поняття В. І. Леніна, яке міститься  у його праці “Матеріалізм та емпіріокритицизм”  у такому формулюванні: “Матерія – це філософська категорія для означення об’єктивної реальності, яка дається людині у її відчуттях, яка копіюється, фотографується, віддзеркалюється нашими відчуттями й існує незалежно від них”².

Дане визначення в сучасній філософії  набуло критичного осмислення. Вважається, що воно у певній мірі є обмеженим, оскільки зосереджується на гносеологічних аспектах матеріального, не враховуючи притаманного йому онтологічного змісту. Автори підручника “Філософія” за ред. І. Ф. Надольного висловлюють думку, що варто враховувати у визначенні матерії розвиток сучасної науки і філософії. Це дозволяє виокремити:

1. Онтологічні складові: а) рух та його форми; б) простір; в) час; г) детермінація.
2. Гносеологічні принципи: а) пізнавальність; б) об’єктивність; в) реальність.

Таким чином, узагальнене визначення категорії “матерія” має базуватися на тому, що це – об’єктивно реальне буття світу в часі, просторі, русі, детерміноване і безпосередньо чи опосередковано пізнаване людиною³.

В історії розвитку філософської думки  існували різні концепції матеріальної єдності світу. Основними з них були такі: плюралізм, дуалізм і монізм. Вони формувались як на матеріалістичній, так і на ідеалістичній основі.

Плюралізм відстоював точку зору множини основ, начал світу, якими виступають різноманітні матеріальні явища (наприклад, у Анаксагора) або багатоякісні духовні субстанції (наприклад, в ідеалістичному вченні Лейбніца).

Дуалізм (наприклад, філософія Р.Декарта) випливає із наявності двох незалежних першооснов – матерії і духа.

Моністична філософія виходить із існування єдиного начала, з її позицій єдність світу виводиться або з матерії, або зі свідомості. Так, ідеалістичний монізм наголошує, що в основі єдності світу лежить духовне начало, світовий дух, розум, абсолютна ідея, бог.

Особливо велика увага щодо проблеми єдності світу приділялась у системі об’єктивного ідеалізму Гегеля, з позиції якого всі явища у світі являють собою форму інакшебуття абсолютного духу, який саморозвивається, тобто з погляду абсолютної ідеї. Гегель зробив значний внесок у позитивне вирішення цієї проблеми, оскільки він відкрив у всезагальності законів діалектики важливий аспект єдності світу. Єдність світу визнається і деякими представниками суб’єктивного ідеалізму, для яких воно ототожнюється з єдністю світу їх досвіду, з єдністю самосвідомості.

Природознавчі науки підтверджують  ідею про матеріальну єдність  світу, особливо три найбільші відкриття  ХІХ ст. Так, відкриття закону збереження і перетворення енергії (Майєр, Джоуль, Гельмгольц (1842 – 1847 рр.) підтвердило єдність і зв’язок усіх видів матерії, всіх форм її руху. Відкриття клітини (Шлайден Шванн (1833 – 1839 рр.)) виявило єдину основу всіх видів живого на рослинному і тваринному рівнях. Теорія еволюції Ч. Дарвіна (1859 р.) дозволила побачити єдність і зв’язок усього багатоманітного тваринного світу і людини. Саме завдяки цим відкриттям ідея матеріальної єдності світу стала обгрунтованим науковим положенням.