Фермерське землекористування

                                                                10

стороною в договорі оренди земельної ділянки, тобто договір оренди укладається не з головою СФГ, а з самим господарством як юридичною особою, що також суперечить Закону України "Про селянське (фермерське) господарство". 
         До новел позитивного характеру можна віднести ст. 32 Земельного кодексу України, яка передбачає право безоплатної передачі у приватну власність земельних ділянок у розмірі земельної частини (паю) громадянам України – членам фермерських господарств. При цьому приватизації підлягають лише ті земельні ділянки, які раніше були надані у користування членам СФГ. Якщо раніше право безоплатного одержання у приватну власність земельної ділянки (у розмірі середньої земельної частки) мав лише голова селянського (фермерського) господарства, то, за новим ЗК України, таким правом може скористатися кожен член фермерського господарства, який раніше не набув права на земельну частку (пай). Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" пов’язував безоплатну передачу земельної ділянки з етапом створення фермерського господарства, а новий ЗК не встановлює жодних часових обмежень для реалізації членами фермерського господарства права на безоплатну приватизацію земельної ділянки. На відміну від Указів Президента України про паювання землі, які ставили у пряму залежність право на земельну частку (пай) з членством у колективному сільськогосподарському підприємстві, Земельний кодекс України 2001 року такої вимоги для членів фермерського господарства не ставив. Цілком очевидно, що члени фермерського господарства, які скористаються правом безоплатної приватизації земельної ділянки у розмірі земельної частки (паю) стануть їхніми повноправними власниками лише після одержання Державного акта на право приватної власності на відповідну земельнуділянку. 
            Враховуючи те, що члени фермерського господарства приватизують земельні ділянки із тих земель, які до цього використовувалися у господарстві, постає запитання – де відводити в натурі (на місцевості) ці ділянки і як це узгодити із планом внутрішньогосподарського землеустрою СФГ. Партикуляція земельних площ фермерських господарств, можливість якої запроваджена новим

                                                            11

Земельним кодексом України, суперечить принципу неподільності земельних ділянок, наданих для ведення фермерського господарства (як це було визначено ч. 5 ст. 6 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство"). Отже, відповідна норма закону втрачає чинність, згідно з ч. 3 Прикінцевих положень Земельного кодексу України 2001 року, яка передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набуття чинності цим кодексом, діють у частині, що не суперечить цьому Кодексу. 
            Як свідчить практика, головною і найпоширенішою формою землевикористання селянських (фермерських) господарств з часу їхнього виникнення на початку 90-х років минулого століття і до сьогодні, є право постійного користування земельною ділянкою. Однак, за ст. 92 нового Земельного кодексу України, право постійного користування земельною ділянкою належить лише суб’єктам, заснованим на державній чи комунальній власності, до яких фермерські господарства не відносяться. Тому повинні до 1 січня 2005 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на ті земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні (п. 6 Перехідних положень Земельного кодексу України).Переоформляючи права постійного користування земельними ділянками, наданими для ведення селянських (фермерських) господарств, у довгострокову оренду, строк оренди визначають селянським (фермерським) господарством відповідно до закону. Щоби знівелювати розбіжності права постійного користування земельною ділянкою і довгострокової оренди, законодавець встановив обмеження розміру орендної плати за земельні ділянки – він не повинен перевищувати розміру земельного податку. Не витримує критики ні з формального погляду, ні з погляду юридичного змісту норма ст. 89 нового Земельного кодексу, яка передбачає, що земельні ділянки членів фермерського господарства перебувають у спільній сумісній власності, якщо інше не передбачено угодою між ними. Така редакція статті дає підстави вважати, що коли немає угоди між членами фермерського господарства про використання земельної ділянки, всі землі у СФГ перебувають у спільній сумісній власності всіх членів господарства. 
           З урахуванням родинно-сімейного характеру членських відносин у СФГ

                                                            12

важко передбачити, що члени господарства укладатимуть між собою угоду про використання земельної ділянки, тому праву спільної сумісної власності членів СФГ на земельну ділянку варто відводити неголовну, а другорядну роль. Надання пріоритетного характеру праву спільної сумісної власності на земельну ділянку серед інших можливих форм землевикористання у фермерському господарстві (право власності СФГ як юридичної особи, оренда земельної ділянки) суперечить намаганням законодавця привести у повну відповідність статус фермерського господарства статусу юридичної особи.

2. Суб’єкти права сільськогосподарського землекористування та загальна характеристика їх правового статусу

Суб'єктами права сільськогосподарського землекористування є лише ті особи, які мають спеціальну, тобто земельну правоздатність; вона виникає на підставі земельного законодавства.   Для земель сільськогосподарського призначення земельна, а не цивільна правоздатність особливо наочна. Так, якщо відведенням земельної ділянки під будівництво (землі житлової і громадської забудови) по-суті обмежуються подальші земельні відносини, то для сільськогосподарських суб'єктів це є лише правовстановлюючим фактом для подальшого їх функціонування у процесі використання цих земель. Останнє особливо повно проявляється у системі земельних прав власників земельних ділянок, а також орендарів.   Загальна земельна правоздатність притаманна всім громадянам та юридичним особам. Але, це лише можливість бути суб'єктами конкретного права землекористування. Його ж реалізація певною особою можлива лише внаслідок здійснення конкретних правових умов. У такий спосіб виникає суб'єктивне право сільськогосподарського землекористування.   Коло спеціальних суб'єктів, які мають земельну правоздатність стосовно земель сільськогосподарського призначення відносно обмежено. Такими є лише ті особи, як фізичні, так і юридичні, які у встановленому порядку одержали конкретну земельну ділянку на праві власності або на праві користування (оренди). У зв'язку з цим вони набувають спеціального земельно-правового статусу, тобто стають носіями певних земельних прав та обов'язків.   Конкретна земельна дієздатність у

                                                               13

суб'єктів земельних відносин стосовно земель сільськогосподарського призначення визначена певними чіткими правовими умовами як для фізичних, так і для юридичних осіб. Вона в основному закріплена Земельним кодексом України, а також спеціальним законодавством. Крім права на одержання земельної ділянки, цим законодавством передбачається можливість займатися працею на землі, сільськогосподарським виробництвом.   Провідне місце серед суб'єктів сільськогосподарського землекористування посідають громадяни України. Здебільшого це селяни. Вони можуть реалізувати свою земельну правоздатність як індивідуально, так і за допомогою певних групових (колективних) організаційно-правових форм.   Громадянам землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування (переважно на засадах оренди) також для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва (п. З “а” ст. 22 ЗК).   Серед товарних форм ведення сільськогосподарського виробництва нині найпоширенішими є фермерські господарства та сільськогосподарські кооперативи. Значною мірою це зумовлено наявністю спеціальних законів, які регламентують їх правовий статус.   На практиці як землекористувачі існують також аграрні акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, агрофірми тощо.  Суб'єктами сільськогосподарського замлекористування можуть бути: сільськогосподарські підприємства; сільськогосподарські науково-дослідні установи та навчальні заклади; сільськогосподарські професійно-технічні училища та загальноосвітні школи, а також несільськогосподарські підприємства, установи та організації; релігійні організації та об'єднання громадян.   Суб'єкти сільськогосподарського землекористування (особливо його великих організаційних форм) повинні, як правило, відповідати певним вимогам щодо освіти, досвіду роботи в сільському господарстві, здатності вести господарство тощо.   Земельний кодекс України 2001 р. передбачив також приватизацію земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій (ст. 25 ЗК). їх працівникам при приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та

                                                             14

організацій безоплатно передаються земельні ділянки з визначенням кожному певної земельної частки (паю) у натурі (на місцевості). Це стосується також пенсіонерів (колишніх працівників цих підприємств, установ, організацій).   Не можуть бути суб'єктами права власності на землі сільськогосподарського призначення іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи та іноземні держави (п. 4 ст. 22 ЗК). Виняток із цього загального правила встановлено лише стосовно спадкування цих земель іноземними громадянами, а також особами без громадянства. Проте, на підставі п. 4 ст. 81 ЗК України такі землі протягом року підлягають відчуженню. Таку саму норму встановлено і для іноземних юридичних осіб (п. З ст. 82 ЗК). Цим підкреслюється особлива національна цінність цих земель, їх провідна роль для забезпечення земельних інтересів громадян України та інших українських землекористувачів.   Особливості правового статусу суб'єктів сільськогосподарської землекористування позначаються на системі їх прав та обовязків.   Селяни як громадяни України володіють усім комплексом прав і свобод, які закріплено в Конституції України. Проте, ті з них що стосуються земельних прав, проходять спеціалізацію в земельному законодавстві. В першу чергу це робиться в кодексі України, а також у законодавчих актах, присвячених різним аграрним суб'єктам.   Земельний кодекс України 2001 р. закріпив загальні права власників земельних ділянок (ст. 90) та їх загальні обов'язки. Зокрема, всі власники земельних ділянок мають право: а) продавати або іншим чином відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину; б) самостійно господарювати на землі; в) власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію; г) використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші корисні властивості землі; ґ) на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом; д) споруджував жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди.   Ці права власників земельних ділянок враховують можливість вільно володіти, користуватися і розпоряджалися своїми земельними ділянками, а також посівами і насадженнями

                                                            15

на них, виробленою продукцією. Крім того, вони мозжуть, за певних умов, використовувати і певні інші природні ресурси, які є на їх ділянках. Третя група прав цих власників зосереджена у сфері організації господарської діяльності на власних земельних ділянках.   Нарешті, всім земельним власникам належить право відшкодування завданих збитків. Відповідно до ст. 156 ЗК України збитки відшкодовуються внаслідок вилучення (викупу) сільськогосподарських угідь, тимчасового їх зайняття для інших видів використання, встановлення обмежень щодо них, погіршення якості ґрунтового покриву цих угідь, приведення їх у непридатний для використання стан та неодержання доходів за час тимчасового їх невикористання. Як бачимо, підставами для відшкодування збитків можуть бути як правомірні дії, так і правопорушення. Встановлено порядок відшкодування цих збитків.   Слід зазначити, що ЗК України дав неповний перелік прав власників земельних ділянок. Крім прав, перелічених у ст. 90, до неї можна включити ще й такі їх права, як право проведення меліоративних робіт, дарувати земельну ділянку, обмінювати земельну ділянку, право сервітуту.   Загальні права для всіх власників земельних ділянок спеціалізуються залежно від конкретного виду землекористування (фермерського, кооперативного, особистого селянського тощо).   Загальні для всіх власників земельних ділянок обов'язки встановлено в ст. 91 ЗК України. Зокрема, вони зобов'язані: а) забезпечувати використання земельних ділянок за цільовим призначенням; б) додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля; в) своєчасно сплачувати земельний податок; г) не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; ґ) підвищувати родючість грунтів та зберігати інші корисні властивості земель; д) своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використання земель та інших природних ресурсів у порядку, встановленому законом; є) додержуватися правил добросусідства та обмежень, пов'язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон; є) зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошувальних і осушувальних систем.   Як бачимо, законодавчий перелік обов'язків власників земельних ділянок є значно ширшим, ніж їх прав, що само по собі не відповідає правилу їх кореспондування.

                                                             16

Крім того, ст. 91 ЗК України дає право законом встановлювати й інші їх обов'язки, чого не зазначено щодо прав власників земельних ділянок. Нарешті, з системи їх обов'язків випав головний з них — раціонально використовувати землі сільськогосподарського призначення.   До позитивних рис регламентації системи обов'язків слід віднести включення до неї низки важливих екологічних вимог, а також правил стосовно добросусідства, сервітутів, охоронних зон, які є новелами ЗК України 2001 р.   На відміну від прав власників земельних ділянок, їх обов'язки, як правило, не підлягають подальшій спеціалізації у поточному законодавстві.   Права та обов'язки користувачів земельних ділянок регулюються статтями 95 та 96 ЗК України та є аналогічними до прав та обов'язків власників земельних ділянок. Правомірний виняток становить лише право власників продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину.   Видається доцільним доповнити Земельний кодекс України правом та обов'язком (для тих суб'єктів, яким землі надаються для ведення товарного сільськогосподарського виробництва) використовувати земельні ділянки відповідно до вимог і правил товарного сільськогосподарського виробництва.

3. Особливості правового режиму земель сільськогосподарського призначення

Відповідно до ст. 13 Конституції України та ст. 1 Земельного кодексу України земля є основним національним багатством України, яке перебуває під особливою охороною держави.У структурі земельного фонду України особливе місце займають землі сільськогосподарського призначення, які на сьогоднішній день є основною категорією земель, що забезпечують проведення земельної реформи. Визнання землі нерухомим майном і залучення її до цивільного обігу спричинює потребу докладно проаналізувати взаємозв'язок правового режиму такої найважливішої категорії земель, як землі сільськогосподарського призначення. До земель сільськогосподарського призначення відносяться всі землі, основним цільовим призначенням яких є їх використання в сільському

                                                 17

господарстві. Згідно з ст. 22  Земельного Кодексу України  землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей. Безпосереднім об'єктом правового режиму є конкретне земельне угіддя — земельна ділянка, незалежно від її площі, яка надана й використовується за безпосереднім цільовим призначенням. Це — перший елемент правового режиму. І.Євтіхієв, справедливо зазначає: «Для земельного права характерний не спосіб правового регулювання (договірний чи односторонній) і не суб’єкти правових відносин, а той речовий об’єкт - земля, призначенням якого є максимальне виробництво продуктів ». Правовий режим різних ділянок земель сільськогосподарського призначення неоднорідний. Така неоднорідність зумовлена: цільовим використанням земель сільськогосподарського призначення, їх економічними й екологічними властивостями; юридичним статусом суб'єктів, які використовують ці землі; іншими об'єктивними обставинами. Тому зазвичай розрізняють загальний, особливий і спеціальний правові режими земель сільськогосподарського призначення.

Поняття «правовий режим земель» - категорія доктринальна. Наводимо деякі наукові визначення цього поняття. В. К. Гуревський зазначає, що «правовим режимом земель» прийнято вважати встановлені правовими нормами порядок та умови використання за цільовим призначенням земель всіх категорій, забезпечення та охорону прав власників землі і землекористувачів, здійснення державного управління земельними ресурсами, контролю за раціональним використанням землі і додержанням земельного законодавства, ведення державного земельного кадастру, проведення землеустрою, моніторингу землі, справляння плати за землю і застосування юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства».

           Правовий режим земель сільськогосподарського призначення

                                                           18

спрямований на виконання двох головних завдань: забезпечення ґрунтової родючості земель, тобто охорони якості сільськогосподарських угідь (якісний аспект), і збереження кількості цих земель, запобігання зменшенню площ сільськогосподарських угідь. Перше завдання вирішується здійсненням заходів: щодо збереження і підвищення родючості ґрунтів; щодо захисту земель від водної і вітрової ерозії, селів, підтоплення тощо. Розв'язання  другого завдання забезпечується регулюванням надання й вилучення земель, встановленням обмежень для їх переведення в несільськогосподарські. Безперечно, виконання зазначених завдань здійснюється в основному державою, яка встановлює стандарти, норми, нормативи, правила, регламенти в галузі раціонального використання забезпечення родючості земель. Усі землі, придатні для сільськогосподарського виробництва, мають пріоритетний режим використання та охорони. Це означає, що: по-перше, вони надаються, насамперед, для сільськогосподарського використання (ст. 23 ЗК України). Визначення земель, придатних для потреб сільського господарства, здійснюється на підставі даних державного земельного кадастру. По-друге, земельним законодавством встановлені певні обмеження на угоди із земельними ділянками, призначеними для сільськогосподарських цілей. По-третє, господарське використання земель сільськогосподарського призначення має не тільки не погіршувати стан земель внаслідок виробничої діяльності, але й сприяти відновленню та поліпшенню родючості ґрунтів, їх корисних властивостей. Законодавство встановлює пріоритет сільськогосподарського використання земель (ст. 23 ЗК України). Проте у правовій доктрині також цілком обґрунтовано відзначається, що положення ст. 23 ЗК України слід застосовувати в сукупності із положеннями ст. 5 ЗК України, яка закріплює принцип пріоритетності вимог екологічної безпеки та забезпечення раціонального використання та охорони земель. Тобто земельні ділянки повинні використовуватися насамперед у спосіб, що забезпечить їх максимальне наближення до природного стану, і лише в другу чергу, по можливості - використання для сільськогосподарських потреб за умови забезпечення нормативів оптимального співвідношення земельних угідь (ст. 165 ЗК України). З цією пропозицією «перекликається» пропозиція Н. Ільницької