Феномен жіночого політичного лідерства в сучасній Україні

Як зауважує В. Татенко, «жіноче лідерство вибудовується не по одному, а принаймні одночасно по двох векторах: загальнолюдському і власне жіночому. Щоб стати лідером жінка повинна довести чоловікам і жінкам, що вона краща за них у виконанні соціальних ролей і функцій загального значення і довести, що вона ближча за інших жінок до ідеалу «жіночого». Ідентичний механізм лежить в основі формування і розвитку «чоловічого» лідерства» [91, с. 52].

Роль жінки у суспільстві  являє собою суперечливе питання, яке цікавить людство протягом усієї  історії його існування. Ще древні греки  приділяли велику увагу місцю  жінки у суспільно-політичних відносинах Новий виток розвитку ця проблема отримала вже в епоху Просвітництва у працях французьких та німецьких дослідників, вперше розглядаються питання про можливості розвитку жіночих інтелектуальних здібностей і про жіночу освіту. Великий вплив на статус жінок мало запровадження християнства. Християнська ідеологія проповідує рівність усіх людей перед Богом.

Стосовно ролі жінки  в політичному житті суспільства  цікавими є перші дослідження політичного лідерства, які з’являються в 1970-ті роки XX століття. Так, згідно з концепцією гендерного потоку, автором якої є Б. Гутек – в політичному лідерстві фактор статі вважається домінуючим, який ніби перекриває всі інші фактори. В іміджі лідера найважливіша роль належить рисам, пов’язаним із статтю. Жінка сприймається, як менш компетентна тими, хто дотримується патріархальних стереотипів.

Інший дослідник Дж. Боумен, який сформулював концепцію гендерного добору лідерів, припускає, що люди висувають різні вимоги до лідерів різної статі. Дійсно, до жінок-політиків ці вимоги є вищими, їм потрібно більше зусиль, щоб усунути упередженість проти своєї статі. Ці упередження часто породжують диспропорцію між чоловіками і жінками [37, с. 98].

Тенденція посилення ролі жінок у політиці аж до обрання їх президентами і прем’єрами поступово стає символом сучасності. Наприклад, у німецьких виборчих органах введені квоти на представництво чоловіків і жінок: так, в партії Християнського демократичного союзу 30% місць повинні займати жінки, а в партії Зелених – 50%. Квотування існує навіть на рівні земельних рад, тобто в органах місцевого самоврядування. Для довідки: в парламенті Швеції жінки складають 46%, в Норвегії – 39,4%, у Фінляндії – 42,5%, в Данії – 39,1%.

Досягнення гендерної  збалансованості у політиці –  мета кожної держави, бо таємниця гармонії та процвітання полягає в балансі протилежностей. Сама природа надає нам зразки досконалості: позитивні та негативні заряди, інь і ян, вогонь та вода. Чоловік та жінка – це недосконалі істоти, які народжені доповнювати, урівноважувати один одного. Вони мають різну вдачу, риси, тому моногамний уряд не може бути досконалим. Історично склалося, що чоловік і жінка виконували різні функції [62, с. 78].

Вважається, що дискримінація – явище природне, пов’язане з біологічною сутністю жінки, що істотно обмежує потенціал її соціальної активності. Однак у Швеції жінка може бути депутатом парламенту і мати 3-4 дітей, які виховуються в дитячих садках, де по 5-6 осіб у групі. У Шведському парламенті є спеціальна кімната для годуючих матерів. У Фінляндії в 2000 р. до влади прийшла жінка (президент – Тар’я Халонен до 2012 р.), прем’єр-міністром теж стала жінка, посаду мера Гельсінкі також зайняла жінка. Ці показники свідчать про високий рівень розвитку скандинавської держави, яка ще сто років тому була слабким нерозвиненим придатком Російської імперії [47].

Політична активність жінок викликала  появу чималої кількості досліджень, зосереджених на вивченні особливостей жіночого політичного лідерства, його сприйняття електоратом, політичних взаємовідносин жінок з чоловіками тощо. Так, розглядаючи проблему владно-підвладних взаємин, В. Васютинський зазначає, що існує різниця в соціальних оцінках владної і підвладної поведінки чоловіків і жінок [14, с. 207].

Російська дослідниця В. Свєтлакова, аналізуючи образ ідеального політика-жінки, вказує на те, що вона має бути яскравою особистістю, котра гідно реагує на критику, вміє швидко переключатися з однієї соціальної ролі на іншу (дочка, мати, дружина), впевнена у підтримці з боку чоловіка і дітей, вміє підкреслити свою жіночність [84, с. 120].

Інші дослідники, вивчаючи проблеми ефективного лідерства в організаціях, засвідчили, що у більшості опитаних це явище асоціюється не з маскулінними, а з андрогінними характеристиками – поєднанням маскулінних і фемінних рис [6, с. 99]. Крім того, було з’ясовано, що жінки оцінювалися підлеглими як ефективні лідери, бо вони піклуються про інтереси підлеглих, стимулюють участь колег у прийнятті рішень, працюють заради досягнення мети [100, с. 146].

Цікавий підхід до проблеми жіночого політичного лідерства окреслює у своїй роботі Л. Трофименко, яка доводить, що концептуальні підходи до гендерних проблем політичного лідерства поділяються на дві основні категорії, у напрямку яких проводиться дослідження: група дійових взаємовідносин і група інтимних стосунків. За способом отримання даних дослідження виділяються три групи: отримані в лабораторних умовах; у польових умовах, в організаціях або у реальних сім’ях чи парах; а також виділені шляхом математичного аналізу при узгодженні даних двох перших груп [95, с. 779].

Домінування гендерних чинників над лідерською позицією визнавали багато дослідників лідерства, а саме:

- концепція гендерного потоку (Б. Гутек), відповідно до якої сприйняття лідера залежить, передусім, від його статі;

- теорія гендерного добору лідерів (Дж. Боумен, С. Суттон): необхідність для жінки демонструвати більшу компетентність, ніж чоловіки, щоб зайняти керівну посаду; 

- концепція токенізму (Р. Кентер). Своє несприятливе становище токени (символи) компенсують, використовуючи так званий «вражаючий менеджмент», одним з проявів якого є інтеграція, тобто спроможність бути привабливою для інших людей, домагатися їхніх симпатій. Як правило, останнє стосується жінок;

- теорія андрогінії (Дж. Спенс, С. Бем) робить спробу пояснити відсутність різниць між лідерами різної статі;

- прихильники фрейдизму (Я. Джорстад) традиційно пояснювали жіноче лідерство як прояв неповноцінності жінок, що заздрять чоловікам [52, с. 118].

Цікаво відмітити, що результати досліджень, проведених в  інших сферах діяльності, підтверджують  наявність типологічних особливостей жіночого і чоловічого лідерства. Тому, є підстави казати про те, що й у галузі політичного лідерства існують такі відмінності. Так, відзначається різниця між стилями роботи жінки-політика та політика-чоловіка. Помітною є тенденція запровадження свого «жіночого стилю». Це означає, що починає змінюватись сам стиль ділових стосунків, вони стають гнучкішими, багато правильних рішень приймаються виважено, з урахуванням інтуїції, властивої, як правило, жінкам [34, с. 5].

Необхідно сказати, що питання про стиль роботи доволі суперечне і багато в чому залежить від суб’єктивної точки зору – хто не хоче бачити жіночого стилю в політиці, той його не помітить. У більшості випадків відзначаються позитивні якості жінки-політика. Наголошується, що жінки більш терпимі в спілкуванні з іншими, прагнуть в більшій мірі досягти гармонії і тому надають перевагу компромісу, а не конфронтації, колегіальному, а не ієрархічному способу прийняття рішень. У жінок більш прагматичний підхід, порівняно з чоловіками. Необхідно відмітити, що окреслені переваги значною мірою зумовлені уявленням про «сімейну жінку» і переносяться на імідж жінки-політика.

Якщо критикується «жіночий стиль» у політиці, то знову ж таки, згадують негативні риси, які жінка виявляє в побуті, а не в професійній діяльності: жінки надто емоційні, суб’єктивні, вони надто практичні, заважає їх «дріб’язковість» та схильність бачити суспільство як сім’ю [55, с. 257].

Жінки-політичні лідери не стільки слідують гендерним моделям поведінки, скільки реалізують традиційні схеми політичного лідерства. Нічого специфічно «жіночого» в їх діях немає. Претензія фемінізму на те, що, якщо жінки прийдуть до влади, то світ стане більш терпимим і толерантним, виглядає перебільшенням.

Разом з тим, наявність жінок у політико-владних структурах робить владу чи опозицію більш демократичною, оскільки на одну форму дискримінації стає менше, що вже є цінним саме по собі. В результаті багатьох дослідженнь також визначено, що одночасно з формуванням політичного лідерства складаються умови та постає потреба у виникненні харизматичного типу лідерства, найбільш характерного для періодів нестабільного соціально-політичного, економічного розвитку і радикальної трансформації всіх сфер життєдіяльності будь-якого суспільства [29, с. 39].

Деякі американські дослідники проблем жіночого політичного лідерства, наприклад Дж. Роузнер, О. Хайт та інші, вважають, що принципи демократичної побудови суспільства повністю збігаються із жіночим вмінням керування і спілкування. Їхній стиль керівництва відмінний від традиційного «командного» чоловічого і носить назву: «перетворюючий» – як природний результат соціалізації жінок.

Протягом останніх двох десятиліть вітчизняні суспільствознавці  виявляють найбільший дослідницький  інтерес до тем, пов’язаних із політикою. Серед них – «Жінка і політика», що розглядається в двох аспектах. По-перше, політика як спосіб дій стосовно жінок, тобто гендерна політика держави. По-друге, політика як вид діяльності, наразі діяльності жіноцтва. У першій половині 1990-х років пройшло декілька наукових конференцій, на яких ця проблема активно обговорювалася. Свій внесок у вивчення проблеми зробив Харківський Центр Гендерних Досліджень, який видав дві монографії, присвячені змінам жіночої участі у політичних процесах незалежної України. Першою вийшла індивідуальна монографія керівника Центру філософа І. Жеребкіної, яка своєрідно висловила свої думки стосовно «жіночого – політичного – несвідомого». Другою була колективна праця «Femina  Postsovietica: Украинская женщина в переходной период: От социальных движений к политике», здійснена під її ж керівництвом, проте автори висловлювали власну позицію і виразніше виявили історичний підхід. Великий розділ, присвячений жінці в політиці, доступу її до політичної влади, інтеграції у владні структури, її ролі у становленні правової держави в Україні, знаходимо у великомасштабному збірнику «Жінка в Україні» – зібранню праць науковців і практичних працівників, адресований вищому керівництву країни [64].

Серед досліджень, присвячених  проблемі жіночого політичного лідерства  можна назвати дисертації: В. Власов «Суспільно-політичне лідерство (поняття і механізм практичної дії)» (1991 р.), В. Марінова «Політичне лідерство (теоретичний аналіз)» (1992 р.), Н. Уварова «Політична участь жінок» (1996 р.), декілька монографій та статей [42, с. 251].

Жінки-політики працюють у напрямку гуманізації інтересів. Крім того вони йдуть на руйнування управлінських стереотипів, готові до нестандартних рішень, побудови нових ієрархічних структур, до використання нових методів керівництва, чим і доводять ефективність і перевагу керівництва через взаємодію у перетворюючому стилі [16, с. 31].

У країнах, де дійсно створене демократичне суспільство, з’являються політичні лідери-жінки – яскраві особистості й впливові діячі найвищого рівня: Мері Робінсон (Ірландія – перша жінка-президент), Індіра Ганді (Індія – дворазовий прем’єр-міністр), Маргарет Тетчер (Велика Британія – прем’єр-міністр з 1979-1990 рр., перша жінка, що стала прем’єр-міністром європейської держави), Беназір Бхутто (Пакистан – дворазовий прем’єр-міністр, перша в новітній історії людства жінка-лідер мусульманської країни), Гро Харлем Брунтланд (Норвегія – тричі прем’єр-міністр) та інші.

В демократичній державі роль жіночого політичного лідерства особливо значна, оскільки вона виступає фактором розвитку державно-владних чи опозиційних відносин. У сучасних умовах становлення суспільно-політичного лідерства в державі, кожний, хто претендує на лідерство в партії, в суспільному русі, масовій організації чи в державі, має враховувати такі моменти: нести персональну відповідальність перед суспільством за реалізацію ухвалених рішень, програм; навчитися слухати і вести паритетний діалог з політичними опонентами, відкинути підозри до інакомислячих; відмовитись від позиції універсального вершителя долі людей, претензій на останню інстанцію [48, с. 61].

Отже, потрібно звернути увагу, що з тенденцією переходу багатьох країн світу на демократичний лад, інтерес науковців до ролі жіноцтва в політикумі помітно зріс. З’явилася велика кількість вчених, які почали приділяти увагу проблемам гендерної рівності, теоретичний багаж знань з даної проблеми починає зростати, особливо в країнах Заходу, тому залишати цю проблему осторонь немає сенсу, оскільки, наявність жінок у політиці є показником демократичності держави. Слід зазначити, що рівень наукового аналізу жіночого політичного лідерства у світі є достатньо високим, чого не можна сказати про Україну, де досліджувати це питання почали лише з 90-х років ХХ століття.

Таким чином, політичне лідерство є невід’ємним компонентом функціонування політичної системи держави та власне супроводжує політичні процеси. Питання політичного лідерства досліджувалося ще починаючи з античних часів, і з кожною новою епохою погляди науковців удосконалювалися вже набутими знаннями. Починаючи з ХХ століття, ця проблема почала зачіпати все більше коло вчених, виникали нові підходи, теорії, типи лідерства, розглядали це питання церез призму багатьох факторів. Якщо говорити про Україну, то на сьогодні феномен жіночого політичного лідерства розглядається досить активно, проте, як теоретичний, так і практичний рівень вивчення не є досконалими. Незважаючи на велику кількість нормативно-правових актів, що закріплюють рівність, ми бачимо, що це не відповідає практиці. Наявність гендерної нерівності української політики створює негативний вплив на формування жіночого політичного лідерства, так як низький показник репрезентації жінок у органах влади не створює позитивного іміджу держави на міжнародній арені та не здійснює необхідного досвіду подолання дискримінації жінок.