Феномен жіночого політичного лідерства в сучасній Україні

1) особлива ситуація  відіграє велику роль у визначенні  якостей лідерства і лідера;

2) якості індивіда, котрі  ситуація може визначити як  лідерські якості, самі є продуктом ситуації успішності лідерства;

3) лідерство – не  особистісна риса, а функція ситуації, яка вимагає дій певного типу [40, с. 19].

Психологічна теорія (А. Адлер, Г. Лассвел) включає в себе два напрями: психоаналітичний і психопатологічний, головна увага яких зосереджувалась на особистості лідера. Першим дослідником, який поставив у фокус уваги прагнення людини «до влади», був А. Адлер. Він вважав, що бажання переваги над іншими вказує на потребу компенсації глобального почуття неповноцінності і неадекватності. Однією з форм подолання психотравмуючих переживань є формування захисного механізму – гіперкомпенсації, який пояснюється так: у процесі соціальної адаптації в індивіда виробляється своя «приватна логіка», «життєвий план», за яким стоїть відчуття переваги над іншими. Ч. Лампброзо відстоював психопатологічний напрям у роботі «Геній і божевілля», де геніальність трактувалася як своєрідна форма захворювання. Також і автори брошур «Царство натовпу» стверджували: «божевільні, юродиві, епілептики, галюцинати мають величезну владу над натовпом [40, с. 42].

Варто зазначити, що існує ще один підхід у вивченні політичного лідерства – синтетичний підхід. Він виходить з того, що для комплексного розуміння політичного лідерства необхідно врахувати різні типи змінних, які в сукупності визначають природу лідерства в кожен конкретний період. Звідси, всі перелічені вище окремі теорії і концепції в цілому припускають їх взаємну інтеграцію. Сама парадигма досліджень політичного лідерства потребувала синтезу всіх вище перелічених теорій, і такий синтез незабаром з’явився. Можливою є інтегративна теорія лідерства, і при аналізі політичного лідерства необхідно враховувати цілий комплекс питань – розгляд особистості лідера, його походження, процесу соціалізації і способу висування; аналіз характеристик послідовників; аналіз відносин між лідером і послідовниками; аналіз контексту лідерства; розгляд результатів взаємодії між лідером та послідовниками в певних ситуаціях [1, с. 19].

Одним із авторитетних підходів до визначення сутності політичного лідерства є інтеракціоністський підхід, який репрезентований ідеями Т. Шибатуні і Р. Стогділла. Представники цього напряму розглядають поведінку окремої людини як продукт її взаємодії із соціальним оточенням. Вважається, що поведінку окремих індивідів не можна розглядати ізольовано: напрямок, який прийняла поведінка людини, є результатом взаємних поступок людей, які залежать один від одного. Більше того, особистість людини – ті вирізняючі шаблони поведінки, котрі характеризують даного індивіда – приймається як така, що формується в процесі повсякденної взаємодії з оточуючими.

Відбувається взаємодія та обмін ролями між лідером і послідовниками. Лідер володіє здатністю краще за інших розуміти очікування послідовників, він відштовхується від цих очікувань, організовуючи послідовників на виконання завдань. У свою чергу послідовники наділяють його певними повноваженнями і правом зайняти вищу позицію, статус в групі [101, с. 26].

Тобто, поняття лідерства західні політологи трактують по-різному, залежно від особистих поглядів та оцінок політичного процесу. Тому політичне лідерство, згідно із західними концепціями, виступає як: 1) центр групових процесів; 2) прояв особистісних рис; 3) мистецтво досягнення згоди; 4) дія й поведінка; 5) інструмент досягнення мети або результату; 6) взаємодія; 7) уміння переконувати; 8) здійснення впливу; 9) відношення влади; 10) диференціація ролей; 11) ініціація або введення структури [74].

Виходячи з такої кількості  підходів до визначення сутності політичного лідерства, вчені розділилися щодо його поділу на типи. Багато дослідників лідерства опираються на типологію, розроблену М. Вебером, який виділив три типи лідерства:

- традиційне лідерство – право на лідерство, яке мали патріарх і патримоніальний князь старого типу, приналежність до еліти, віра в святість традицій (характерно для індустріального суспільства), авторитет моралі, яка освячена великою значимістю і звичною орієнтацією на її дотримання;

- харизматичне лідерство – віра в здібності вождя, його винятковість, культ особи, авторитет незвичайного дару (харизми), повна особистісна відданість і довіра, яка викликана наявністю якостей вождя у будь-якої людини: героїзму, цілеспрямованості, таке лідерство здійснював пророк, або в політичній сфері – обраний князь-воєначальник чи плебісцитний володар, видатний демагог і політичний, партійний вождь;

- раціонально-легальне лідерство – віра в законність існуючого порядку, бюрократичне лідерство, віра в силу обов’язковості закону і ділової компетентності, обгрунтованої раціонально створеними правилами, тобто орієнтації на підкорення при виконанні встановлених правил – панування в тому вигляді, в якому його здійснює сучасний «державний службовець» [15, с. 646].

Одним з перших організаційно-робочу типологію побудував Е. Богардус. Він виділив чотири типи лідерів:

- автократичний (сильна організація);

- демократичний (представник інтересів групи);

- виконавчий (виконання певної роботи);

- рефлексивно-інтелектуальний (неспроможний керувати великою групою).

Дещо пізніше Ф. Бартлетт побудував «позиційну» типологію і класифікував лідерів по-іншому. Він виділяв три типи лідерів:

- інституціональний тип (лідер внаслідок престижу позиції, яку займає);

- домінуючий тип (отримує і зберігає свою позицію за допомогою сили і впливу);

- переконуючий (справляє вплив на настрій підлеглих, спонукаючи їх до дій) [12].

В. Белл, Р. Хілл і Р. Міллз у своїй типології впливу розглядали чотири типи лідерів:

- формальний (на офіційних засадах);

- відомчий (вважається впливовим у суспільстві);

- впливовий (такий, що реально справляє вплив);

- суспільний ( такий, що активно бере участь у самодіяльних організаціях).

М. Конвей спостерігав лідерів натовпу і виділив у ньому три головні лідерські ролі. По-перше, це «ватажок натовпу», який намагається вести за собою натовп, що знаходиться в гіпнотичному екстазі, вибраною ним дорогою (Б. Наполеон). По-друге, це «представник натовпу», який виражає відомі, стійкі, «правильні» думки народу (Т. Рузвельт). По-третє, «тлумач думок», який намагається артикулювати те, що напевно відчуває натовп, його приховані страхи і переживання [63, с. 174].

Ж. Блондель у своїй книзі також поділяє лідерів на дві категорії: перетворювачі і творці. Правда, тут незрозуміло, куди віднести таку категорію, як «посадові особи». Лідери-перетворювачі, які мають певний погляд на суспільство, починають щось робити в ім’я реалізації своїх поглядів, лідери -творці, навпаки, діють «тут і зараз», фокусуючи свою увагу на деталях, без формування глобального погляду на те, яким має бути суспільство в остаточному підсумку. Безсумнівно, подібна класифікація лідерів важлива. Вона відповідає відмінностям між ними, які ми інтуїтивно відчуваємо. Правда, ще В. Парето поділяв лідерів на «левів» і «лисиць», приблизно за тими ж ознаками, що і Ж. Блондель [9, с. 25].

Перед політичним лідерством в даний час стоїть ряд проблем:

1) сучасне суспільство набуває все більш глобального характеру, перед ним постають специфічні завдання, які лідери повинні вирішувати в нових умовах і по-новому;

2) політичне лідерство підточується тим, що із суспільної свідомості йдуть ясні уявлення, які були притаманні ідеологіям минулих часів, придумати легенду і повести за нею суспільство куди складніше, ніж будь-коли раніше;

3) суспільство стає більш різноманітним і фрагментованим, тому лідерам все складніше запропонувати йому таку програму, що грунтувалося б на загальній культурі та спільних цінностях;

4) сьогодні утворився глибокий розрив між «політичним» і «неполітичним» світами, а політичні лідери в більшості своїй – кар’єрні політики і досить далекі від маси громадян суспільства [77, с. 62].

Отже, можна стверджувати, що сучасний науковий стан вивчення поняття політичного лідерства має достатній рівень, оскільки на даний момент існує велика кількість різноманітних підходів, концепцій та теорій, які розкривають походження, сутність та виявляють прояви цього явища, що представлені в напрацюваннях дослідників багатьох країн світу. Беручи до уваги основні підходи до визначення, під політичним лідерством розуміється цілеспрямований вплив політичного суб’єкта, наділеного владою (лідера) на суспільство, організацію чи групу людей.

Політичне лідерство  є важливим аспектом у функціонуванні держави та її політичної системи, оскільки від типу лідера та стилю його керівництва  буде залежати рівень демократичності життя суспільства. Але, зазвичай, типи лідерства переплітаються між собою і тому перед науковцями стоїть важливе завдання у їх детальному вивченні.

Для України проблема політичного лідерства є надзвичайно  актуальною, оскільки після здобуття незалежності наша держава і досі гостро потребує нового покоління лідерів із стратегічним мисленням, новим баченням, впевненістю у своїх діях та успіху, які б могли вивести країну з довготривалої поступової кризи.

1.2. Стан наукової розробки проблеми жіночого політичного лідерства.

Традиційно лідерство  як соціально-психологічний феномен  вивчалось майже без врахування статі, тому що лідерська роль апріорно вважалась чоловічою ознакою. На керівних державних посадах, а також у масових громадсько-політичних організаціях, партіях в основному перебувають чоловіки, які й формують політику держави в її власне «чоловічому вбранні». Проте логічно припустити, що жінка-політик зможе більш компетентно оцінити проблеми жінок, що вона буде більш розумно, більш чутливо, більш адекватно представляти жіночу частину населення. Так само політику чоловічої статі простіше і зрозуміліше репрезентувати інтереси чоловіків як природно близької йому біо-психо-соціальної групи. Тому це питання почало привертати увагу вчених багатьох демократичних країн світу.

Останнім часом феномен  жіночого політичного лідерства  та супутні йому явища дедалі частіше  стають предметом академічного дослідження  і практично спрямованих аналізів, проте теоретичні рамки для його розгляду та вивчення є недостатніми. Загалом аналізи з питань жіночого політичного лідерства здебільшого виконано в контексті поточних питань політичного, державного або партійного чи громадського будівництва, тоді як самі теоретичні межі можливого вичленення й опису політичного лідерства жінок як осібного чи специфічного явища у пострадянських політичній психології, політології та політичній соціології досі не стали предметом наукової уваги.

Окремі автори прямо  вказують, що в науковій думці багатьох країн світу поняття жіночого політичного лідерства не має достатнього теоретичного підгрунтя. Зрозуміло, що йдеться не лише про українську пізнавальну ситуацію, бо аналогічно висловлюються й інші пострадянські дослідники, підкреслюючи нестачу комплексних теорій, які б описували це явище в усій його унікальності [89, с. 151].

Стан наукової розробки даної теми визначається роботами, які представлені у працях багатьох дослідників, які дотично розглядали багато аспектів проблеми жіночого політичного  лідерства. Велика увага приділяється проблемі боротьби за рівність жінок з чоловіками у працях таких вітчизняних вчених: О. Микитко [54], О. Бінецька [8], А. Іовчева [41], О. Дашковська [27], С. Денисюк [28], І. Добржанська [30], І. Конопляста [45] та інші.

Окремі теоретичні проблеми аналізу політичного лідерства жінок у своїх статтях порушували А. Митко [57], В. Мошненко [60], О. Мірошниченко [58], О. Скнар [88] та Н. Лавриненко [50]. Ці автори з’ясовували соціопсихологічні особливості політичного лідерства жінок, фактори формування жіночого політичного лідерства; гендерну специфіку сприйняття жіночого політичного лідерства; гендерні аспекти керівної кар’єри загалом та жінок-держслужбовців зокрема. Було також зроблено спроби (О. Скнар) визначити соціопсихологічну модель гендерної поведінки політичного лідера. Ці роботи визначили певні «точки входу» власне до теоретизування щодо специфіки жіночого лідерства, проте, маючи інші наукові завдання, зробили це лише побічно [88, с. 128].

З моменту проголошення незалежності України проблемами участі жінок у політиці та жіночого політичного лідерства в Україні займалися такі науковці, як О. Євтушевська [33], О. Кір’якулова [42], І. Георгізова [24], Я. Свердлюк та С. Оксамитна [62], Л. Пиляєва [75].

Започаткувати науковий аналіз специфіки явищ жіночого лідерства у пострадянській психології й дотичних наукових галузях мала на меті російський психолог Т. Бендас, авторка чотирьох монографічних праць із цих питань. ЇЇ внеском стало введення в російськомовний науковий простір теорій політичного лідерства, які мали тією чи іншою мірою гендерний вимір, а також їх опис та презентація. Вчена представила й описала 12 таких теорій. Вона створила найпоширенішу нині в науковому просторі систематизацію «гендерно чутливих» теорій політичного лідерства, узявши за критерій те, якому фактору в тій чи іншій теорії надано першорядної ваги – лідерській позиції чи «гендерному фактору» [6, с. 121].

Починаючи ще з середини 1960-х років активно почали застосовувати теорію статусних очікувань для аналізу жіночого політичного лідерства, бо вона надавала аналітичні можливості для визначення асиметрій, що значно зменшують шанси жінок у їхньому доступі до лідерських позицій. Так, С. Ріджвей, яка значно розвинула цю теорію в застосуванні до жіночого лідерства, вказує, що отримані результати досліджень приводили до висновку, що жінки перебувають у несприятливому становищі, тому що мають більш низькостатусну цінність у суспільстві порівняно з чоловіками. Сесілія Ріджвей зазначає: «Статусні характеристики зазвичай грунтуються на культурних стереотипах. З урахуванням останніх виникає інше важливе поняття – гендерні статусні вірування («gender status beliefs»), відповідальні переважно за «створення сітки обмежених очікувань та міжособистісних реакцій, що є головною причиною «скляної стелі» у доступі жінок до лідерських позицій. Це поняття описує досить поширені культурні вірування про гендер: «очікування, що чоловіки більш компетентні в більшості речей, а також конкретні припущення, що чоловіки є кращими у виконанні деяких конкретних завдань (наприклад, пов’язаних з механікою), тоді як жінки кращі в інших справах (наприклад, пов’язаних із вихованням)» [103, с. 192].