Теорії зародження державності східних слов’ян

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 11 Декабря 2013 в 21:37, курсовая работа

Краткое описание

Слов'яни — одне з найбільших угруповань давньоєвропейського населення, що сформувалося в середині І тис. до н. е. їх історія в останні століття до нашої ери та в першій половині І тис. н. е. добре відображена в археологічних матеріалах (зарубінецька, черняхівська та інші археологічні культури). Писемні відомості про слов'ян з'явилися на початку нашої ери.
До середини І тис. н. е. слов'яни займали велику територію, що простягалася між Ельбою на заході, Волго-Окським межиріччям на північному сході, озером Ільмень на півночі і Північним

Содержание

ВСТУП
РОЗДІЛ 1. ПОЯВА НАЙДАВНІШИХ СЛОВ’ЯН НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ
1.1. Етногенезис слов’ян
1.2. Загальна характеристика слов’янських племен, що проживали на території України
РОЗДІЛ 2. СУСПІЛЬНИЙ РОЗВИТОК СХІДНИХ СЛОВ'ЯН
РОЗДІЛ 3. ПОЧАТКИ СЛОВ’ЯНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ
3.1. Перші центри формування східних слов’ян
3.2. Теорії зародження державності східних слов’ян
ВИСНОВОК
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Вложенные файлы: 1 файл

ВИНИКНЕННЯ ДЕРЖАВНОСТІ У СХІДНИХ СЛОВ.docx

— 73.65 Кб (Скачать файл)

Анти неодноразово згадуються в історичних працях VI-VII ст. Відповідно до Йордана, анти заселяли області між Дністром і Дніпром. Використовуючи твори своїх попередників, цей історик висвітлює і більш ранні події. коли анти ворогували з ґотами. Спочатку анти зуміли відбити напад ґотського війська, але через якийсь час ґотський король Вінітарій усе-таки розгромив антів і стратив їхнього князя Божа і 70 старійшин. Таким чином, можна думати, що антське суспільство у пізньоримський час було соціально розшарованим і відповідало зрілим формам військової демократії. Анти створили ранньодержавне утворення, на чолі якого стояв вождь, можливо, зі спадкоємною владою.

Невелика група дослідників (І. Вернер, К. Годловський, М.Б. Щукін та ін.) вважає, що римська цивілізація не торкнулася слов’янського світу, і в цьому зв’язку заперечує проживання слов’ян в ареалі провінціальноримських культур пшеворської та черняхівської. На думку К. Годловського, модель слов’янських культур початку середньовіччя за рівнем суспільно-економічного розвитку значно нижче тієї, що спостерігається в провінційних-римських культурах. вона близька культурам населення лісової частини верхньої Наддніпрянщини першої половини І тис. н.е., і тут варто локалізовувати слов’ян римського часу. Така думка явно суперечить даним археології та гідроніміки, що чітко демонструє приналежність цих земель балтській еттномовній спільноті [26, c. 88].

До теперішнього часу наукою зібрано чимало фактів, що досить надійно  свідчать, що на певному етапі слов’яни проживали в сусідстві з римським світом і освоїли цілу низку елементів його культури. Дослідники не раз звертали увагу на вплив римської цивілізації на деякі сторони слов’янського народного життя. Так, не підлягає сумніву, що найменування календарних циклів (коляда, русалії тощо.) було сприйнято слов’янами від римлян ще в спільнослов’янський період. Аналізи ранньосередньовічного керамічного матеріалу, виконані чеськими дослідниками Д. Бялековою та А. Тирпаковою, показали, що посудини виготовлялися відповідно до римських мір ще в той час, коли слов’яни мешкали но північ від Карпат.

У результаті вивчення топоніміки Греції і лексики грецької мови істотні  висновки були зроблені Ф. Малінґудисом. У топоніміці Пелопоннесу, Епиру і західної частини материкової Греції і лексиці тутешнього населення засвідчений весь спектр слов’янської землеробської термінології, починаючи від обробки орних ділянок (поле, борона, ярмо, мотика, корчувати, вижигати й ін.) і кінчаючи збиранням врожаю і молотьбою зерна (серп, коса, тік, гумно, молотьба тощо.). До цього можна додати також наявність у даних областях таких слов’янських лексем, як жито, пшоно, сад, слива й ін. Слов’янам, які прийшли до Греції, уже були знайомі водяні млини, добре відомі в провінційно-римському світі; борони, пристосовані для обробки орних полів на рівнинній місцевості (до цього греки знали інший тип борони, більш придатний для робіт на передгірних і гористих землях); коси, серпи і мотики тих типів, що були властиві провінційно-римським культурам. Знайомство слов’ян, які розселилися в VI-VII ст. на території Греції, з римською культурою проявлялося не тільки в сільськогосподарській лексиці, але й у термінології, зв’язанії з будівництвом, обробкою металів і дерева, ткацтвом, рибальством і бджільництвом. Досить очевидно, що така ситуація могла мати місце тільки в тому випадку, якщо слов’яни тривалий час проживали в даному ареалі.

Наприкінці IV ст. розвиток провінційно-римських культур — пшеворської та черняхівської — перервалося навалою войовничих кочових племен — гунів. Північне Причорномор’я й області до півночі від Карпат були розорені. Припинили функціонувати ремісничі центри, що постачали своїми якісними виробами населення великого ареалу, серед якого значну частину складали слов’яни-хлібороби. Відновити колишнє виробництво було неможливо: майстри-ремісники або загинули під час гуннської навали, або разом з ґерманцями пішли в межі Римської імперії. Продовжували працювати лише "мандрівні ремісники", які зберегли деякі навички. Спостерігається різкий занепад культури, побуту й економіки — рівень матеріальної культури слов’ян початку середньовіччя виявився набагато нижче провінційного-римського.

Ситуація збільшувалася  значним погіршенням клімату. Як відомо, перші століття нашої ери  в кліматичному відношенні були досить сприятливі для життя і сільськогосподарської  діяльності — основи економіки основної маси слов’ян. І археологія яскраво  свідчить про значне зростання народонаселення в той час, помітному збільшенні числа поселень і розвитку техніки землеробства. З кінця IV ст. у Європі наступило різке похолодання. Особливо холодним було V століття, тоді спостерігалися найнижчі температури за останні 2000 років. Відзначався різке зростання зволоженості ґрунту, що було обумовлено і збільшенням опадів, і трансґресією Балтійського моря. Підвищився рівень рік і озер, піднялися ґрунтові води, розрослися болота. Багато поселень римського часу виявилися затоплені або підтопленими, а орні землі — непридатними для землеробства. Значні маси населення змушені були залишити Вісло-Одерський реґіон — почалася "велика слов’янська міґрація".

Розселення слов’ян на широкій території призвело до подальшої  культурної і діалектної диференціації. У південній частині ареалу пшеворської культури, там, де в етногенезі слов’ян брав участь кельтський субстрат, складається празько-корчакська культура. Починаючи з рубежу V-VI ст. її носії заселяють басейн верхньої і середньої Ельби на заході. Волинь і Прип’ятське Полісся на сході. У самих північних районах Вісло-Одерського басейну на осові венедської частини пшеворської культури формується суковсько-дзедзицька, носії якої поступово поширилися в області, пов’язаній з Балтійським морем (від нижньої Ельби до Вісли). Помітна етнографічна розбіжність цих ранньосередньовічних утворень, що проявлялося в техніку домобудівництва, похоронній обрядовості і формах ліпної кераміки і скроневих прикрас (останнє відноситься до VIII-XII ст.).

Відгалуженням венедської групи  є й слов’яни, що залишили Вісленський  реґіон і оселилися в V-VI ст. у північній частині Східно-Європейської рівнини серед місцевого населення, що належало до балтської та фінно-угорскої мовних груп. Почалася внутрішньореґіональна взаємодія стороннього населення з аборигенами. Цей процес тривав кілька сторіч і завершився слов’янізацією балтів та фінномовних мешканців. До раннього середньовіччя в Псковсько-Ільменському краї належать культури псковських довгих курганів (кривичі псковські) і старожиності узменського типу (словени ільменські), у Полоцькому Подвінні та Смоленській Наддніпрянщині — тушемлинська культура (майбутні смоленсько-полоцькі кривичі), у межиріччі Волги та Клязьми — мерянська культура [24, c. 109].

У лісостеповій частині межиріччя  Дністра й Дніпра в V ст. складається  пеньковська культура. Її носіями  були анти — нащадки черняхівського населення, що незабаром розширили  свою територію за рахунок лівобережної частини середнього Подніпров’я (аж до верхів’їв Сіверського Дінця) і на заході — до нижнього Дунаю, де разом з місцевим романізованим населенням і діставшимися сюди ж слов’янами пражсько-корчакської групи сформували іпотешті-киндештську культуру. У працях візантійських істориків VI-VII ст. є фрагментарні звістки про життя і діяння антів.

Під час погрому черняхівської культури гунами велика група її землеробського населення переселилася на середню Волгу й принесла туди провінційно-римські орні знаряддя і культурні рослини. На території від Самарської Луки до нижньої Ками складається іменківська культура, наступна історія населення якої не залишає сумнівів у належності його до слов’янського етносу. Ще в Х ст., коли на середній Волзі вже домінували тюркомовні болгари, Ібн Фадлан, який відвідав ці землі в складі посольства Багдадського халіфату в 922 р., називає цю країну Сакаліба, а Алмуш — хан Волзької Болгарії — "царем сакаліба". "Ас-сакаліба" — так східні середньовічні історики і географи називали слов’ян.

На середньому Дунаї перші  слов’яни з’явилися разом з гунами. Більш численним був приплив  слов’янського населення в ці землі в умовах могутньої аварської  міґрації. Починаючи з останніх десятиліть VI ст. на просторі від Віденського  лісу і Далмації на заході до Потисся  на сході виникає аварська культура. Її творцями були не тільки авари, а  й більш великі племена, що перебували в їхньому підпорядкуванні або були включені в конґломерат як союзники. Найбільш численну частину населення Аварського каганату складали слов’яни [10, c. 27].

Найраніші звістки про  прямування слов’янського населення  на Балканський півострів датуються першою половиною VI ст., але не виключено, що невеликі групи слов’ян ще раніше осіли в цьому реґіоні. Він був заселений жителями, строкатими в етнічному відношенні (різні іллірійські та дако-фракійські племена, у ряді місць романізовані або еллінізовані), і складав частину Візантійської імперії. З 578-581 рр. почалося освоєння слов’янами і Греції. Заселення цієї великої території Південно-Східної Європи стало результатом широкої інфільтрації слов’янського землеробського населення, а також і численних аваро-слов’янських військових набігів на візантійські землі, коли великі маси слов’ян осідали в завойованих місцевостях. Військові вторгнення створювали умови для наступного розселення хліборобів. Основні маси слов’янських переселенців на Балканський півострів і Пелопоннес спрямовувалися з Подунайських земель, у меншому ступені з Прикарпаття і Північного Причорномор’я.

Слов’яни в VII ст. проникли також на острови Егейського та Середземного морів і в деякі райони Малої Азії. Як і в Греції, тут вони поступово асимілювалися місцевими жителями. Навпаки, на Балканському півострові їхнє розселення завершилося слов’янізацією місцевого і стороннього тюркомовного населення. Крім того, невелика група слов’ян осіла на узбережжі Ризької затоки, де їхні залишки під іменем "венди" зафіксовані на початку XII ст. Генріхом Латвійським.

V-VII століттями завершується  останній період праслов’янської  історії. Розселення слов’ян  на великих просторах Європи, їхня активна взаємодія і метизація з іншими етносами порушили спільнослов’янські процеси і заклали основи становлення окремих слов’янських мов і етносів. [27, c. 594-597].

РОЗДІЛ 2. СУСПІЛЬНИЙ РОЗВИТОК СХІДНИХ СЛОВ'ЯН

Соціальні відносини у ранніх слов'янських племен першої половини І тис. н. е. були типовими для кінцевого етапу первіснообщинного ладу, періоду зародження класового суспільства. Відбувався процес розпаду старих родових общин. Археологами знайдено излишки великих поселень антів, що складалися з низки окремих господарських будівель, ремісничих майстерень. На зміну родовій общині прийшла нова, територіальна сільська община, у складі якої де-не-де зберігались як пережитки минулого давні великі патріархальні сім'ї. Мала сім'я, яка складалася з чоловіка, жінки і дітей, була важливою ланкою суспільства — сільської общини, особливо характерної для південної, лісостепової зони [11, c. 39]. У сільській територіальній общині вирізнялися окремі заможні сім'ї, які володіли певною власністю, про що, наприклад, свідчать примітивні ключі від дверних засувів, знайдені археологами на черняхівських поселеннях. Про майновий розподіл антів свідчать також численні схоронення монет і дорогоцінних речей. Соціальна верхівка прагнула до збагачення, привласнюючи продукти праці своїх одноплемінників у вигляді данини.

У слов'янських племен набуло розвитку рабовласництво. Візантійські історики пишуть про тисячі полонених, які перетворювались у рабів. Рабська праця могла використовуватися у ремісничих майстернях, а також у землеробстві. Рабство, як і збирання данини, було початковою формою експлуатації на етапі становлення класового суспільства.

Племінна верхівка складалася з різних осіб. До неї входили передусім вожді племен. Зарубіжні історики називають їх «королями», «старійшинами», «вельможами». Вони вирізнялися своїм майновим станом із основної маси населення.

У період становлення класового суспільства слов'янські племена об'єднуються у союзи племен. Процес формування останніх був особливо інтенсивним у V ст. н. е. Іордан писав, що спільне збірне ім'я багатолюдного народу венедів змінюється «відповідно до різних родів і місцевостей».

Чим активніше відбувався процес розкладу первісної родової  замкнутості, тим міцнішими й  довговічнішими ставали союзи племен. На чолі цих союзів стояли вожді, яких називали «рексами», «риксами» (Ардагаст, Межамир, Добригаст та ін.). їм належала вища влада. У Іордана є згадка про антського вождя Божа (кінець IV ст.). Найближче оточення Божа становили 70 «вельмож» — рада племінного союзу. Вважають, що ім'я Божа було відоме авторові «Слова о полку Ігоревім», який згадує «часи Бусова». У племенах і союзах племен скликалися і народні збори.

Анти мали сильну військову  організацію. Війна й об'єднання  населення для війни стають регулярними  функціями в діяльності племен. У IV ст. н. е. анти вели наполегливу боротьбу з готами [2, c. 85].

У 385 р. готський король Венітар (Вітімар) прагнув підкорити антів своїй владі, але зазнав поразки. Пізніше йому вдалося захопити у полон Божа і стратити його разом із синами й «вельможами». Але й на початку VI ст. анти разом з іншими слов'янськими племенами вели наступ на балканські володіння Візантії.

Все це вплинуло на соціально-економічний розвиток слов'ян. Воєнна здобич, контрибуції, подарунки, одержувані під час війни, сприяли накопиченню багатств у антських вождів. Посилилась їхня військова й політична влада, що прискорило майнову та соціальну диференціацію слов'янського суспільства, процес формування у ньому класових відносин.

Суттєвою рисою суспільного  ладу східних слов'ян VII—VIII ст. була наявність сільської (територіальної) общини — «миру», «верві» як союзу  індивідуальних господарств. У їхній  власності перебували житло, знаряддя і продукти праці. Невеличке житло  на чоти-ри-п'ять осіб, розміщення та розмір господарських будівель, малий запас продуктів свідчать про індивідуальний характер господарства слов'ян. Про це ж свідчить і факт збирання данини у слов'ян з «диму» (дому), про який згадується у давньоруському літописі. Водночас у межах територіальної общини продовжувала існувати колективна власність на землю, яка періодично перерозподілялася між окремими сім'ями. Різні за складом сім'ї, що входили в територіальну общину, різний характер і рівень їхнього добробуту і накопичених багатств, захоплення багатими сім'ями прилеглих до общини земель призводили до подальшого соціального розшарування общини.

Майнова нерівність її членів дедалі більше поглиблювалася. Формувалася  соціальна верхівка суспільства, яка поступово присвоювала собі право збирати серед членів общини частину продуктів на загальні потреби общини й розпоряджатися ними. У процесі становлення феодального суспільства цей звичай перетворився на регулярне збирання данини на користь феодалів, що стало початковою формою феодальної експлуатації, найбільш ранньою формою продуктової ренти. Місцем проживання феодалізуючої знаті вже у VIII—IX ст. були укріплені «гради».

Информация о работе Теорії зародження державності східних слов’ян